Здавалка
Главная | Обратная связь

Реформування вітчизняної моделі Уповноваженого з прав людини і запровадження дитячого омбудсмана в Україні – потреба часу



 

Демократичні перетворення, що відбуваються в Україні, формування громадянського суспільства і побудова правової, демократичної, соціальної держави настійно вимагають політичних, соціальних, економічних, культурних модернізацій сучасного українського суспільства та вдосконалення механізму державної влади. І одне з найскладніших завдань цієї реформи полягає в зміні взаємовідносин влади і людини, налагодженні дієвого зворотного зв’язку між громадянами та представниками владних структур. Очевидна відчуженість апарату державної влади від громадян, високий рівень корупції, низька виконавча дисципліна, правовий нігілізм, відсутність традицій поваги до прав людини зумовлюють необхідність розвитку нових, демократичних інституцій, діяльність яких ґрунтувалася б не на традиційному захисті державних інтересів, а була спрямована на належне забезпечення прав людини.

У багатьох країнах світу таким інститутом є омбудсман. Він зарекомендував себе як такий, що, по-перше, сприяє забезпеченню прав людини, по-друге, підвищує ефективність діяльності органів державної влади, їх посадових осіб. Омбудсман являє собою один із ключових факторів створення гарантій демократичного розвитку суспільства та реалізації принципу визнання людини, її прав і свобод найвищою соціальною цінністю. Його запровадження – це важливий крок у напрямку інституціоналізації демократичних процесів у соціально-політичному житті будь-якої країни. Особлива потреба в цьому правозахисному інституті виникає тоді, коли органи державної влади не задовольняють потрібний рівень вирішення покладених на них завдань, що зумовлює необхідність у додаткових механізмах захисту прав людини. Діяльність омбудсмана дозволяє усунути існуючі суперечності між державою і громадянським суспільством, легітимізувати владу, гарантувати громадянам право на “належне управління” з боку державо-владних структур шляхом дотримання ними не тільки “букви закону”, але й “духу юридичних норм”, правил адміністративної етики. Саме ця обставина, а також легкодоступність омбудсмана, відсутність зайвих формальностей у його роботі обумовлюють поширення у світі омбудсманівської ідеї.

Попри чималий досвід, накопичений іншими державами у галузі функціонування інституту омбудсмана, для України він є порівняно новим і, з огляду на це, вимагає фундаментального вивчення світової практики з метою пошуку нових і активного використання існуючих форм організації Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Слід відзначити, що сьогодні омбудсман – це складний соціально-правовий феномен, який пройшов довгий шлях становлення і трансформувався із традиційної парламентської моделі в різноманітні схеми, до яких, зокрема, відносяться колегіальні омбудсманівські служби, спеціалізовані та виконавчі омбудсмани, квазіомбудсмани, наднаціональні, регіональні та місцеві омбудсмани. Така еволюція цього правозахисного інституту жодним чином не має наслідком зміну його соціального призначення і незважаючи на специфіку правового статусу омбудсманів вони ефективно здійснюють своє історичне призначення, яке полягає, перш за все, у захисті прав і свобод людини, недопущенні їх порушень з боку органів державного управління, публічно-правових установ, інших державних органів та налагодженні партнерських відносин громадян з державою в особі її органів.

Запровадження такого роду омбудсманів свідчить про те, що інститут омбудсмана продемонстрував здатність до прагматичної, гнучкої абсорбції. Деякі відступи від класичних моделей цього інституту, що спостерігаються у статусі певних омбудсманів, не змінили його сутності і основного призначення – відновлення порушених прав громадян, створення аури довіри між громадянами та органами державної влади; не призвели до зменшення його впливу і потенціалу діяльності. Як зазначає Н.Ю. Хаманєва, “…організація та способи його (омбудсмана – О.М.) функціонування різноманітні. Національні особливості окремих країн, оригінальні правові та адміністративні системи, природно, мають наслідком багатоманітність форм даного інституту”[1].

А дослідник інституту омбудсмана В. Гагнон в такому аспекті дійшов висновку, що в тих випадках, коли урядова політика є суперечливою і викликає скарги, коли існує гостра потреба в термінових реформах державного управління, дуже корисно як раз мати «спеціалізованого» омбудсмана з новаторським характером, здатного захищати громадян, гарантувати справедливість і рівність[2][3]. Моделі спеціалізованих омбудсманів досить різноманітні – військові омбудсмани (ФРН, Норвегія, на регіональному рівні в Російській Федерації (Алтайський край)), омбудсмани з питань охорони здоров’я (Велика Британія, США), омбудсмани з нагляду за виправними установами (США, Велика Британія, Канада), омбудсмани з прав дитини (Норвегія, Фінляндія, Нова Зеландія, Австрія, Ізраїль, Колумбія, Російська Федерація, Литва та цілий ряд інших країн), омбудсмани з захисту прав людей похилого віку (США), вузівські (студентські) омбудсмани (США, Велика Британія, Канада, Російська Федерація), омбудсмани у справах учнів (США, Росія), омбудсмани у справах споживачів (Швеція, Норвегія, Фінляндія), омбудсман у справах преси (Швеція), омбудсман з питань інформації (Канада), Уповноважений з захисту особистих даних (Угорщина), Уповноважений з офіційних мов (Канада), омбудсман з питань боротьби з етнічною дискримінацією (Швеція), ґендерні омбудсмани (Швеція, Фінляндія) та інші.

Незважаючи на певні складнощі в роботі, спеціалізовані омбудсмани продемонстрували достатню стійкість та ефективність у забезпеченні прав людини і довели необхідність свого існування. Позитив у наявності таких моделей цього інституту полягає у тому, що спеціалізовані омбудсмани своєю правозахисною діяльністю охоплюють чи окрему соціальну групу населення, чи певну сферу діяльності особи, чи конкретні права і свободи людини та громадянина. Це сприяє чіткій спеціалізації омбудсманів, що у свою чергу веде до поліпшення якості їх роботи завдяки чому підвищується престиж омбудсманівської служби.

На наш погляд, модернізація українського омбудсмана має також відбуватися шляхом коригування його моделі у “ширину”, тобто якнайскорішого запровадження спеціалізованих Уповноважених. Адже практика свідчить, що існуюча державна система охорони прав людини сьогодні не відповідає своєму призначенню повною мірою. Тому введення спеціалізованих омбудсманів дозволить зробити більш продуктивною і діловою їх співпрацю з відповідними громадськими організаціями, сприятиме посиленню правового захисту конкретних соціальних груп населення України. Особливо такого захисту сьогодні потребують діти, стан дотримання прав і свобод яких викликає обґрунтовану стурбованість суспільства і вимагає нових підходів і шляхів його поліпшення.

Певною мірою важке становище з дотриманням прав дітей в нашій країні пов’язується з тими реформами, які відбуваються в Україні і часто проводяться без урахування впливу їх результатів на стан забезпечення прав людини взагалі і прав дитини зокрема. Наслідком таких соціально-економічних і політичних перетворень є те, що у нас сьогодні показник народжуваності – один з найнижчих в Європі. Продовжується зниження рівня життя населення, появилася значна кількість, так званих, «неблагополучних сімей»: на початок 2005 року їх налічувалося в Україні 52 тисячі, а це майже 104 тисячі хлопчиків і дівчаток, які фактично позбавлені дитинства[4]. До цього числа необхідно додати ще сотні тисяч сімей, що живуть за межею бідності (в сім'ях, які мають трьох і більш дітей цей рівень досягає 63%) і 98 тисяч дітей-сиріт, які позбавлені батьківської опіки і знаходяться в будинках-інтернатах[5].

Бідність, в якій живуть ці неповнолітні, породжує такі негативні явища як їх сексуальна експлуатація, дитяча злочинність, безпритульність. Минулого року під час спеціального рейду було виявлене понад 50 тисяч неповнолітніх безпритульних, що тинялися дорогами нашої країни. Їх армія щорічно зростає на 2 - 4 тисячі. Значна частина цих безпритульних вже знайома з алкоголем, наркотиками і іншими не найкращими проявами «дорослого життя».

Інший аспект проблеми прав дітей полягає в тому, що в даний час в Україні використовується примусова праця близько 470 тис. дітей у віці від семи років. В 2004 році 12 тисяч дітей шкільного віку не сідали за парти. Не вдається зупинити зростання кількості правопорушень і злочинів як з боку неповнолітніх, так і по відношенню до них. Сьогодні в Україні більше трьох тисяч неповнолітніх знаходяться за рішеннями судів в колоніях, кожний десятий з них – за вбивство або нанесення тяжких тілесних пошкоджень[6].

Не менше складними є і інші питання забезпечення прав дітей. Зокрема, вражають дані журналістських розслідувань, згідно з якими щорічно в Україні зводять рахунки з життям 100-150 неповнолітніх. Невпинно росте кількість дітей, які вживають алкоголь і наркотики. Викликає стурбованість і медичне обслуговування неповнолітніх: за роки навчання в школі чисельність хворих дітей збільшується в 2,5 рази. У 28% новонароджених виявляють відхилення здоров'я ще в пологових будинках. Значно збільшилося останніми роками число дітей-інвалідів (сьогодні в Україні 141 тисяча сімей мають дітей-інвалідів)[7].

До всього цьому можна додати проблеми культурного і духовного розвитку неповнолітніх, забезпечення їх житлом, першим робочим місцем, проблеми захисту від жорстокої поведінки з дітьми, проблему торгівлі ними і т.п. За даними соціологів, майже половина дітей у віці від 9 до 17 років переконана, що недостатньо захищена державою від жорстокості, знущань, сексуальної експлуатації. Часто вони звертаються за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. В класифікаторі звернень громадян до Уповноваженого спеціально передбачений аналіз порушених прав дітей і, як свідчить моніторинг, кількість таких порушень з кожним роком росте. Так, якщо в 2000 р. поступило 275 скарг щодо порушення прав малолітніх громадян України, то в 2001 р. їх кількість складала вже 357.

Хоча це не ті цифри, які можуть вражати. Причина такого низького показника банальна – діти просто не знають своїх прав. За підсумками дослідження, проведеного в 2000 році центром «Соціальний моніторинг» за сприяння Дитячої фонду ООН (ЮНІСЕФ), в якому брали участь понад п'ять тисячі дітей у віці від 9 до 17 років, 8% з них не знає жодного з прав, гарантованих їм державою. 13% вихованців інтернатів вважають, що у них немає ніяких прав, одні лише обов'язки і лише 26% дітей заявили, що знають свої права. Натомість 12% неповнолітніх вважають, що їм і не потрібно їх знати[8][9].

Не можна сказати, що українським урядом нічого не робиться для усунення таких негативних явищ в забезпеченні прав неповнолітніх. Україна ратифікувала Конвенцію ООН «Про права дитини», узяла на себе цілий ряд зобов'язань в законодавчому, адміністративному, освітньому плані спрямованих на поліпшення захисту прав і інтересів дітей. В державі розроблені і діють національні програми «Діти України», «Репродуктивне здоров'я на 2001-2005 роки», програми відпочинку і оздоровлення дітей, запобігання дитячої бездоглядності (з метою виявлення і викорінювання цього негативного явища в 2003 році Президент України підписав Указ «Про Державну програму запобігання дитячій бездоглядності на 2003-2005 роки»). Вже новою владою зроблені кроки для заохочення народжуваності і поліпшення соціального забезпечення новонароджених.

Проте практика свідчить, що існуючі державні програми охорони прав дітей сьогодні не відповідають своєму призначенню повною мірою і не вирішують всіх проблем в цій сфері. Потрібен вагомий правозахисний інститут, який би зумів завдяки своєму авторитету, впливу, “імперативним”повноваженням корінним чином змінити існуючу ситуацію з правами дитини в Україні. І таким інститутом на сьогодні вбачається дитячий омбудсман. Необхідність такого спеціалізованого правозахисного органу пояснюється щонайменше чотирма причинами: по-перше, діти через специфіку свого психічного і фізичного розвитку вимагають особливого підходу; по-друге, через відсутність життєвого досвіду і певною мірою залежного положення від батьків, старших по віку вони не завжди самостійно можуть захистити свої права і законні інтереси; по-третє, благополуччя і нормальний розвиток дітей визначають майбутнє будь-якої країни; по-четверте, існуюча в Україні система органів опіки і піклування, не гарантує належного забезпечення прав дітей, перш за все тому що виконання функцій захисту прав неповнолітніх доручається, як правило, відомчим структурам, обсяг роботи яких достатньо великий, і вони не в змозі ефективно охороняти ще права дітей. З цієї ж причини не можна покладати обов'язок захищати права неповнолітніх тільки на Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, хоча він і проводить певну роботу в цьому напрямку.

Основним чинником доцільності запровадження посади дитячого омбудсмана в нашій країні є його функціональна спрямованість на поліпшення життя дітей, ефективний захист їх прав і свобод. Причому український дитячий омбудсман має добиватися не тільки дотримання законодавчо закріплених прав дітей, але і розширення обов'язків батьків перед дітьми і більш повного їх дотримання. Він повинен вимагати справедливого відношення до дітей з боку різноманітних органів влади, допомагати дітям в реалізації належних їм прав, а також сприяти визнанню за дітьми тих прав, які ще не знайшли своє законодавче закріплення. Вітчизняний дитячий омбудсман повинен захищати неповнолітніх не тільки від дискримінації, експлуатації, будь-яких форм насильства, жорстокості, викрадення, продажу, втягування в протизаконну діяльність, вживання алкоголю, наркотиків, незаконного утримання під вартою, фізичного насильства і тортур, необґрунтованого відлучення від батьків, шкідливих для здоров'я дитини звичок, але і від поганого поводження з ними в сім'ї, від розтліваючих душу бездуховності, аморальності, байдужості, цинізму. Уповноважений повинен захищати права дітей, маючи на меті, перш за все, надання їм можливості задовольняти свої фізіологічні потреби, підтримувати на необхідному рівні стан свого здоров'я, створювати перспективи для розвитку і умови для самореалізації дітей; відстоювати їх інтереси після розлучення батьків, при виникненні у дітей проблем із засобами масової інформації, охороняти права дітей, що знаходяться в спеціалізованих установах і т.п. Тобто цей правозахисний орган повинен не тільки стояти на сторожі прав і свобод дитини, але і своєю діяльністю створювати умови для забезпечення уваги, турботи і любові до дітей.

Запровадження у нас дитячого омбудсмана не повинно стати наслідком сліпого копіювання існуючих його моделей в зарубіжних країнах. А має відбуватися з урахуванням специфіки правового статусу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, механізму державної влади, чинної національної правової системи, менталітету українського народу та інших чинників. Його введення повинно виступати одним із ефективних варіантів інституційного посилення захисту прав і свобод неповнолітніх. За цих умов ця спеціалізована правозахисна інституція має непогані перспективи для свого успішного становлення і розвитку в нашій країні.


 


 







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.