Здавалка
Главная | Обратная связь

Українська Православна Церква



(Московського Патріархату)

 

Українська Православна церква (Московського Патріархату) — є найбільшою за кількістю релігійних громад конфесією України і канонічно підпорядковується Московському Патріархату. УПЦ діє лише на території України.

Найвищим органом УПЦ є Архиєрейський Собор, в період між засіданнями якого УПЦ керує Священний Синод (складається з Предстоятеля, 4-х постійних і 3-х тимчасових членів). Перiодично збирається Всеукраїнський Церковний Собор (помiсний) за участю єпископату, представникiв духовенства, ченцiв та мирян УПЦ для обговорення найважливiших питань внутрiшнього життя УПЦ. Предстоятель УПЦ носить титул „Блаженніший Митрополит Київський і всієї України”, з 1992 р. ним є владика Володимир (Сабодан). Його резиденція розташована у Києво-Печерській лаврі.

УПЦ була створена на основі Київського екзархату РПЦ рішенням Архиєрейського Собору Російської Православної Церкви від 31 січня 1990 р. Їй були надані права, близькі до автономії, але не визначено чітко її канонічний статус.

Таке рішення було прийняте під впливом процесу легалізації Української Греко-Католицької Церкви і відродження Української Автокефальної Православної Церкви у 1989-1990 рр. в західних областях України, де на той час перебувала більшість парафій Київського екзархату РПЦ. Їх перехід в УГКЦ або УАПЦ, нерідко з актами насильства, завдав великий збиток цілій РПЦ.

9 червня 1990 р. Предстоятелем УПЦ обрано митрополита Філарета, який до того часу очолював Київський екзархат РПЦ.

9 липня 1990 р. єпископат УПЦ звернувся до новообраного Патріарха Московського Алексія ІІ з проханням розширення самостійності й самоуправління УПЦ. На це прохання Архиєрейський Собор РПЦ у жовтні 1990 р. надав УПЦ самостійність в управлінні, враховуючи складну релігійну ситуацію в Україні і міжконфесійні конфлікти. Тоді ж Предстоятель УПЦ отримав титул „Блаженніший” – його мав обирати єпископат УПЦ і благословляти Московський Патріарх. Синод УПЦ також отримав право самостійно обирати і святити нових єпископів, засновувати і скасовувати єпархії в Україні.

27 липня-6 серпня 1990 р. з архипастирським візитом Україну відвідав Патріарх Алексій ІІ. Цей візит мав за мету показати, що „подолання релігійного конфлікту в Україні є одним з першочергових завдань, вирішувати яке повинна не тільки Українська Православна Церква сама в собі, але вся повнота Руської Церкви”.

Другий візит в Україну Патріарха Алексія ІІ відбувся 28 жовтня того ж року, коли він брав участь в урочистому проголошенні рішення Собору РПЦ про надання УПЦ статусу самостійної в управлінні, яке відбулося в соборі Святої Софії в Києві, що викликало широкий протест національної громадськості.

Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року УПЦ опинилася у складній ситуації, тому вона на чолі з митрополитом Філаретом схиляється до здобуття автокефалії. Таке рішення прийняв Архиєрейський Собор УПЦ 6-7 вересня 1991 р. А Помісний Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. з метою зміцнення єдності Православної Церкви в Україні, сприяння у ліквідації „автокефального розколу”, протистояння „уніатській та католицькій експансії” ухвалив „звернутися до Святішого Патріарха Московського і всія Русі Алексія ІІ і єпископату Руської Православної Церкви з проханням дарувати Українській Православній Церкві повну канонічну самостійність, тобто автокефалію” (Постанови Собору).

Собор також поставив питання Патріаршого статусу УПЦ: „Враховуючи тисячолітню історію Київської митрополії, прямою правонаступницею якої є Українська Православна Церква, яка має 35-ти мільйонну паству, Собор просить Руську Православну Церкву після дарування повної самостійності Українській Православній Церкві сприяти утворенню Київського Патріархату Східними Патріархатами і Главами інших Помісних Церков”.

Проте невдовзі після Собору частина єпископату відмовляється від своєї попередньої підтримки постанов Собору. В пресі з’являються статті, в яких митрополит Філарет звинувачується у співпраці з КҐБ. Архиєрейський Собор РПЦ у Москві 31 березня – 4 квітня 1992 р. відмовив УПЦ в автокефалії, а її Предстоятелю запропоновано подати у відставку. Після повернення до Києва митрополит Філарет відмовився йти на спочинок – це спонукало створення промосковського „Комітету духовенства і мирян на захист православ’я” і проведення в Житомирі зборів вірного Московській Патріархії єпископату УПЦ на чолі з митрополитом Агафангелом (Саввіним). У всій УПЦ розпочинаються переслідування прихильників митрополита Філарета.

27 травня 1992 року у Харкові відбувся Архиєрейський Собор УПЦ, яким керував митрополит Харківський Никодим (Русак). Собор звільнив митрополита Філарета від обов’язків Предстоятеля і вивів його поза штат із забороною священнодіяти. Новим Предстоятелем обрано митрополита Ростовського Володимира (Сабодана), який досі не входив до складу єпископату УПЦ. Українська влада не визнала рішення Харківського Собору і продовжувала визнавати Предстоятелем УПЦ митрополита Філарета.

11 червня 1992 р. Архиєрейський Собор РПЦ оголосив про позбавлення Філарета (Денисенка) всіх ступенів священства – у відповідь митрополит Філарет відмовився це визнавати і здійснив хіротонію нового владики.

Після проведення Собору 25 червня 1992 р. і створення УПЦ КП УПЦ втратила статус привілейованої, оскільки тодішній президент України Леонід Кравчук підтримав позицію митрополита Філарета і створюваної ним УПЦ КП. УПЦ мало не втратила свій юридичний статус, але через втручання громадськості і російського уряду вона його зберегла. У більшості випадків УПЦ вдалося зберегти свої приміщення і храми, а також впливи в регіонах. Лише в Києві, на Львівщині та Волині регіональна влада ставилася до неї прохолодно. РПЦ, а за нею і УПЦ поширює в світовому медіальному просторі інформацію про ліквідацію „уніатами і націоналістичною владою” трьох єпархій РПЦ у Західній Україні.

Для зміцнення позиції УПЦ в західному регіоні сюди скеровано єпископа Августина (Маркевича), якому пізніше підпорядковано „Союз православних братств” та доручено капеланську опіку над силовими структурами. Він один із перших отримав за свою діяльність орден російського Фонду св. Ап. Андрія Первозванного, який присуджується за захист і збереження російської культури. Промосковський політичний напрямок в УПЦ очолив митрополит Одеський Агафангел (Саввін) і підконтрольна йому організація „Єдіноє отєчєство”.

Умовний статус переслідуваної центральною владою сприяв УПЦ в її внутрішньому піднесенні та активізації оборонних позицій. Їх позицію підтримували ті ліві та слов’янофільські політичні сили, які перебували в опозиції до адміністрації Л. Кравчука.

Перемога на президентських виборах 1994 р. проросійського кандидата Леоніда Кучми означала для УПЦ повернення їй панівної позиції. Новий глава держави активно зустрічається з ієрархами УПЦ, допомагає у будівництві храмів. УПЦ повертаються храми, які використовувалися не за призначенням, у т.ч. пам’ятки архітектури національного значення, що викликає невдоволення інших конфесій, зокрема УПЦ КП. У регіонах, особливо східних і південних, УПЦ отримала особливе сприяння від властей в мас-медіа, освіті, душпастирстві у закритих установах.

У 1995 р. розпочалися міжправославні переговори відносно відновлення єдності, в яких брали участь також представники УПЦ. У 1996 р. велися безрезультатні консультації з УАПЦ, яка ставила вимогу об’єднання під егідою Константинопольської Патріархії. Позиція УПЦ з 1992 р. у цій справі була незмінною – у серпні 1995 р. Священний Синод УПЦ її сформулював так: умова припинення суперництва довкола громад і майна, неучасть в переговорах політиків і Предстоятеля УПЦ КП Патріарха Філарета (на якого за поданням архиєпископа Августина (Маркевича) Архиєрейський Собор РПЦ 1997 р. наклав анафему), діалог лише на основі канонів Церкви.

15 грудня 1996 р. відбувся Архиєрейський Собор УПЦ за участю практично всіх владик (36 з 37), на якому розглядалися питання автокефалії та шляхи об’єднання українського православ’я. Собору передувала гостра полеміка в самій УПЦ, і здійснювався зовнішній тиск. Західноукраїнські єпархії пропонували швидше ставити питання про канонічну автокефалію, щоб захиститися від нападів вірних УПЦ КП і УАПЦ. Натомість, представники східних і південних регіонів категорично відкинули ідею автокефалії як зраду Церкві та крок до унії. Тому Собор при одному голосі проти прийняв рішення про недоцільність та несвоєчасність автокефалії УПЦ за тогочасних політичних і релігійних умов. Аргументом проти автокефалії були і заяви численних громад, які в разі прийняття автокефалії готові були перейти під пряме керівництво Московської Патріархії, що б означало черговий розкол в УПЦ.

Знову це питання було актуалізоване державою – Президент України Леонід Кучма 1998 р. на Конгресі української інтелігенції і на початку 2000 р. на Урочистому святкуванні 2000-ліття Різдва Христового заявив про необхідність об’єднання українського православ’я і створення єдиної Помісної Православної Церкви. На що Предстоятель УПЦ митрополит Володимир (Сабодан) відповів, що Православна Церква існує та є ті, які від неї відійшли. Якщо вони покаяться і повернуться, тоді буде дійсно єдина Церква.

Офіційну позицію з цього приводу висловив Ювілейний Архиєрейський Собор УПЦ 28 липня 2000 р., на якому визнано негативні наслідки розколу та названо як його причину небажання „розкольницьких угрупувань, підтриманих деякими політичними силами”, йти до створення єдиної Церкви шляхом, яким пропонує УПЦ. Собор прийняв звернення на ім’я Президента України, Архиєрейського Собору РПЦ і Вселенського Патріарха Варфоломея І.

Цей Собор відбувся напередодні Архиєрейського Собору РПЦ (серпень 2000 р.), в якому взяли участь єрархи УПЦ. На ім’я Патріарха Алексія ІІ надійшла телеграма від Президента України Леоніда Кучми, в якій він попросив надати УПЦ канонічну самостійність. Архиєрейський Собор РПЦ заслухав виступ митрополита Володимира (Сабодана), після якого була гостра дискусія про статус канонічної автономії УПЦ. В результаті Собор вирішив загалом не змінювати статус УПЦ, щоби не привести до її розколу.

Після смерті 25 лютого 2000 р. Предстоятеля УАПЦ Патріарха Димитрія (Яреми), активізувалося зацікавлення українськими справами Константинопольського Патріарха Варфоломея І, викликане Заповітом Патріарха Димитрія, в якому він закликав УАПЦ шукати канонічного єднання з матірною Константинопольською Церквою. Це, звичайно, викликало невдоволення Московської Патріархії і УПЦ.

Ще 1997 р. під час візиту до Одеси Патріарх Варфоломей І заявив, що розкол в Україні є внутрішньою справою РПЦ.

На міжправославних переговорах 28-29 березня 2000 р. делегація РПЦ попередила Константинопольську Патріархію, що в разі прийняття нею під свій омофор УАПЦ, це погіршить її відносини з Москвою і загострить ситуацію в Україні. На наступних переговорах у червні 2000 р. Константинополь запропонував запросити до дискусії представників УАПЦ, УПЦ КП та української влади, що викликало невдоволення в представників РПЦ, які назвали проблему внутрішньоцерковною.

1 червня 2000 р. Патріарх Варфоломей зустрівся з віце-прем’єр-міністром України Миколою Жулинським, який від імені Президента Л. Кучми попросив сприяти українському православ’ю в об’єднанні та отриманні автокефалії. Патріарх відповів, що дуже зацікавлений у швидкому отриманні цієї автокефалії, яку може дати лише матірна Церква, тобто Константинопольський Патріархат, а не Московський. Також він вказав на те, що у Вселенському Православ’ї немає чіткого механізму отримання автокефалії або автономії. Як передумова надання автокефалії – об’єднання трьох православних конфесій в Україні. Патріарх Варфоломей сказав, що не бачить іншого шляху досягнення цієї цілі, лише переговори з Московською Патріархією.

Своє невдоволення справою висловив Архиєрейський Собор УПЦ від 28 липня 2000 р., який у зверненні на ім’я Патріарха заявив про неприпустимість втручання Вселенської Патріархії у справи українського православ’я.

Пізніші події, зокрема, відхід УАПЦ на ІV Помісному Соборі 14-15 вересня 2000 р. від духу Заповіту Патріарха Димитрія, намагання керівництва УПЦ КП перехопити і пресингувати відносини з Константинополем, привели до того, що позиція державної влади України в цій справі була узгоджена з позицією УПЦ, а Константинопольський Патріархат відмовився від активної участі в українських справах на користь Московської Патріархії.

З кінця 2000 р. керівництво УПЦ було стурбоване запланованим на червень 2001 року на запрошення державної влади і Католицьких Церков візитом в Україну Папи Римського Івана Павла ІІ. Синод УПЦ і особисто митрополит Володимир (Сабодан) закликали Папу відмовитися від візиту, оскільки, як одна з причин, цей візит не узгоджений з Московською Патріархією, яка вважає Україну своєю канонічною територією. Керівництво УПЦ відмовилося брати участь в офіційних зустрічах з Папою, а православні братства УПЦ провели декілька акцій проти візиту Римського архиєрея в Україну.

В серпні 2001 року УПЦ відсвяткувала 950-ліття Києво-Печерської лаври, в якому взяли участь представники всіх помісних православних Церков.

В останні роки спостерігається зближення керівництва УПЦ з центральними та багатьма регіональними органами влади, провладними політичними і бізнес-структурами. УПЦ підписала договори про співпрацю з державними силовими відомствами. Після Указу Президента України „Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій” (21 березня 2002 р. № 279/2002) УПЦ передано у власність багато храмів, інших колишніх церковних приміщень. При підтримці держави триває будова багатьох храмів УПЦ. Неофіційно, а подекуди й офіційно, УПЦ підтримала провладних кандидатів та політичні сили на президентських і парламентських виборах 1998, 1999, 2002 і 2004 рр. В регіонах УПЦ нерідко виявляє нетерпимість щодо інших конфесій, перешкоджає в їх державній реєстрації, отриманні земельних наділів під будівництво культових споруд.

Станом на кінець 2004 р. УПЦ нараховує 35 єпархій, 39 архиєреїв. Три монастирі (Києво-Печерський, Почаївський і Святогірський) піднесені до рівня лаври. Діє Київська духовна академія і семінарія, духовні семінарії в Одесі, Харкові, Луцьку і Почаєві, богословська академія в Ужгороді, богословський інститут в Чернівцях, ряд нижчих духовних освітніх закладів. УПЦ належать чисельні засоби масової комунікації, у т.ч. електронні. УПЦ входить до Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій.

Предстоятелем Церкви є Блаженіший Митрополит Київський та всієї України Володимир (в миру Віктор Маркіянович Сабодан). Він народився 23 листопада 1935 р. у с. Марківці Летичівського району Хмельницької області в селянській сім'ї.

1954-1962 рр. навчався в Одеській духовній семінарії та Ленінградській духовній академії, яку завершив із званням кандидата богослов'я. Скерований на роботу в Одеську духовну семінарію. Після закінчення аспірантури при Московській духовній академії призначений ректором Одеської духовної семінарії і возведений в сан архимандрита.

14 червня 1962 р. рукоположений в диякони, 15 червня – отримав єрейське свячення, 26 серпня цього ж року прийняв монаший постриг.

В 1966 р. призначений заступником начальника Російської Духовної Місії в Єрусалимі.

9 липня 1966 р. хіротонізований на єпископа з призначенням єпископом Звенигородським, вікарієм Московської єпархії. Хіротонію владики Володимира очолив митрополит Крутицький і Коломенський Пимен, майбутній Патріарх Московський. У тому ж році скеровується представником РПЦ у Всесвітній Раді Церков, настоятелем Женевської парафії Різдва Пресвятої Богородиці. Тут владика Володимир познайомився з чільними представниками світового православ'я, зокрема, з майбутнім Патріархом Константинопольським Варфоломеєм.

1968 року він повертається в Україну вікарним єпископом митрополита Київського і Галицького, Патріаршого Екзарха України, яким в той час був митрополит Філарет (Денисенко).

1969 р. – єпископ Володимир очолив Чернігівську єпархію і тимчасово керував Сумською єпархією. 1970-1973 рр. – відповідальний редактор органу Українського екзархату "Православний вісник".

1973 р. призначений єпископом Дмитрівським, вікарієм Московської єпархії і ректором Московської духовної академії і семінарії. 9 вересня піднесений до сану архиєпископа. За час його 9-річного ректорату понад 500 випускників академії та семінарії було скеровано на пастирську працю в Україну. 1979 р. захистив магістерську працю на тему "Еклезіологія у вітчизняному Богослов'ї".

1982 р. архиєпископ Володимир вже в сані митрополита очолив єпархію в Ростові-на-Дону. 1984 р. йому доручено також Патріарший Екзархат Західної Європи.

У 1987 р. митрополит Володимир обраний постійним членом Священного Синоду і призначений керувати справами Московської патріархії.

Наприкінці квітня 1988 р. він був членом делегації РПЦ на відкритій для мас-медіа зустрічі з Генеральним секретарем Компартії СРСР Михайлом Горбачовим. Глава Радянського Союзу тоді запевнив, що держава визнає помилки минулого і що в майбутньому законі про свободу совісті будуть відображені інтереси Церкви. Під час цієї зустрічі обговорювалися конкретні питання щодо забезпечення нормальної діяльності Православної Церкви, насамперед її відкритої проповіді основ віри. Після цієї зустрічі митрополиту Володимиру, відомому своїм проповідницьким талантом, доручено неодноразово виступати на центральному телебаченні.

Після смерті Патріарха Пимена кандидатура митрополита Володимира розглядалася як одна з найбільш реальних на майбутнього Предстоятеля РПЦ.

27 травня 1992 р. Архиєрейський Собор Української Православної Церкви в Харкові обирає митрополита Володимира Предстоятелем УПЦ, митрополитом Київським і всієї України на місце забороненого у служінні митрополита Філарета. Архиєрейський Собор РПЦ 11 червня 1992 р. підтвердив це обрання з правом митрополиту Володимиру носити титул "Блаженніший" і дві панагії. Архиєрейський Собор РПЦ 1997 р. закріпив титул Блаженніший за Предстоятелем УПЦ на всій канонічній території РПЦ.

Спочатку офіційна державна влада не визнала рішення Харківського Собору УПЦ, вважаючи законним Предстоятелем УПЦ митрополита Філарета. Проте після створення останнім Української Православної Церкви Київського Патріархату державна влада де-факто погодилася з рішенням собору.

1997-1998 рр. – вийшло 6-томне видання праць митрополита Володимира. Він нагороджений відзнаками України і Помісних Православних Церков, є академіком Академії інформації при ООН, Міжнародної кадрової академії Ради Європи, почесним доктором багатьох престижних наукових інституцій.

У березні 1996 р. обраний почесним головою Міжнародного комітету при ООН зі святкування 2000-ліття Різдва Христового. 1998 р. на запрошення Ізраїлю став членом Міждержавної комісії з координації святкування Ювілею християнства у Святій Землі.

У січні 2001 р. митрополит Володимир за дорученням Священного Синоду РПЦ звернувся до Папи Римського Івана Павла ІІ з проханням відтермінувати візит в Україну, аргументуючи тим, що приїзд Папи може призвести до загострення православно-католицьких стосунків. У березні Святіший Отець надіслав відповідь, в якій задекларував свою повагу до Православної Церкви та бажання до християнської єдності.

Під час урочистостей з нагоди святкування 950-ліття Києво-Печерської лаври у серпня 2001 р. глави та представники помісних Православних Церков підтримали діяльність Предстоятеля УПЦ митрополита Володимира у подоланні розколу в Україні.

Адреса Митрополії Української Православної Церкви

вул. Січневого повстання, 25, корпус 49, м. Київ, 01015.

Канцелярія митрополії – тел.: (044) 255-12-03, черговий митрополії – тел.: (044) 290-15-08







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.