УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА (УГКЦ)
(використані матеріали офіційної сторінки Української Греко-католицької церкви -www.ugcc.org.ua та сайту http://vesna.org.ua/txt/dov/istukr/IIIu_2.html)
Українська греко-католицька церква, утворена на Берестейському церковному соборі 1596 року внаслідок відмови Київської митрополії від ієрархічного верховенства Константинопольського патріарха і переходу під протекторат папи Римського. Первісна назва церкви – уніатська. З 1774 р. церкву називали Греко-католицька церква, а вірних - греко-католиками. У 1930-х роках почала вживатися назва Українська греко-католицька церква (раніше - Руська греко-католицька церква), а пізніше - Українська католицька церква. Ця назва з 1960-х років вживається в офіційних документах Ватикану. Особливість віровчення УГКЦ полягала у поєднанні католицької і православної догматики, проголошеної Флорентійським собором 1439 р., при збереженні руської обрядової практики. Юрисдикція з'єднаної Київської (уніатської) митрополії поширювалась на всі українські та білоруські землі у складі Речі Посполитої за винятком Львівської і Перемиської єпархій, єпископи яких не визнали рішень Берестейського собору. В історії церкви виділяють два періоди – Київської православної митрополії (до кін. XVIII ст.) і Галицької митрополії (з поч. XIX ст.). За період існування Київської митрополії її митрополитами були: Михайло Рогоза (1596-1599), Іпатій Потій (1600-1613), Йосиф Веніамин Рутський (1613-1637), Рафаїл Корсак (1637-1640), Антон Селява (1641-1655), Гавриїл Коленда (1656-1674), Киріан Жоховський (1674-1693), Лев Слюбич-Зелевський (1694-1708), Юрій Винницький (1708-1713), Лев Кишка (1714-1728), Атанасій Шептицький (1728-1746), Флоріан Гребницький (1748-1762), Феліціан-Пилип Володкович (1762-1778), Лев Шептицький (1778-1779), Ясон Смогоржевський (1780-1788), Теодосій Ростоцький (1788-1805). Протягом XVIII ст. уніатська церква пройшла складний період свого становлення. Відновлення у 1620 р. православної ієрархії загострило протистояння між прихильниками і противниками унії з Апостольським Престолом. Для примирення ворогуючих сторін митрополит В.Рутський запропонував об'єднання у рамках єдиного Києво-Руського патріархату. У 1626, 1629, 1636-1637, 1680 рр. робилися спроби порозуміння між православними і уніатами та обрання спільного патріарха, однак вони були безуспішними. За королівським „укладом” Владислава IV Вази від 1.11.1632 р. від Київської з'єднаної митрополії відходила Луцька єпархія і частина Полоцької (утворена нова православна Могилівська єпархія), а також усі храми Києва, по 4 у Вільні і Мстиславі, кілька монастирів. Разом зі Львівською і Перемиською єпархіями вони підпорядкувались православному митрополитові П.Могилі. За Андрусівським перемир'ям 1667 р. відійшла ще Смоленська єпархія. Після того, як у 1685 р. православний Київський митрополит під тиском російської влади був змушений визнати верховенство Московського патріарха, три єпархії (Перемиська, 1692; Львівська, 1700; Луцька, 1702), Львівське Ставропігійське братство (1708) та Почаївський монастир (1721) перейшли на унію з Римом. У 1720 р. відбувся Замойський собор, який впорядкував канонічні засади церкви і наблизив їх частково обрядово і організаційно до латинської. У 1743 р. всі василіанські монастирі Литовської і Руської конгрегації були об'єднані у Руський чин св. Василія Великого на чолі з єдиним архімандритом. У сер. XVIII ст. Київській з'єднаній митрополії підпорядковувалися Полоцька, Луцько-Острозька, Львівсько-Галицька, Холмсько-Белзська, Перемиська, Пинсько-Турівська єпархії. Внаслідок трьох поділів Речі Посполитої Київська митрополія була розділена на дві частини між Австрією і Росією. На землях, що відійшли до Російської імперії, унія була ліквідована указом Катерини II у 1795 р., але після її смерті деякі греко-католицькі єпархії були відновлені. Митрополити І. Лісовський (1806-1809), Г. Коханович (1809-1814), Й. Булган (1817-1838) були членами Духовної колегії, мали осідок у Петербурзі, призначалися царями і не мали апостольських освячень з Риму. 12.2.1839 цар Микола І підписав акт про ліквідацію унії в імперії і возз'єднання її з православною церквою. На Холмщині Греко-католицька церква була ліквідована в 1875 р. На відміну від російського царизму Австрійська держава проводила політику сприяння унійним процесам. У 1649 р. була проголошена Ужгородська унія на Закарпатті, в 1699 р. – Трансьльванська унія в Семигороді. У 1808 р. у Львові відновлена Галицька митрополія, яка перейняла духовну традицію і правовий статус Київської митрополії. У ХІХ ст. УГКЦ очолювали митрополити Антін Ангелович (1807-1814), Михайло Левицький (1816-1858), Григорій Яхимович (1860-1863), Спиридон Литвинович (1863-1869), Йосиф Сембратович (1870-1882), Сильвестр Сембратович (1882-1898), Юліан Сас-Куїловський (1899-1900). В умовах відсутності української державності церква відігравала консолідуючу роль в українському суспільстві, підтримувала розвиток культурно-освітнього життя у західноукраїнських землях, чим сприяла пробудженню національної свідомості місцевого населення. У 1885 р. була створена Станіславська єпархія. Ціла епоха в історії церкви пов'язана з іменем митрополита А. Шептицького (1900—1944). Протягом свого перебування на чолі УГКЦ А.Шептицький приділяв постійну увагу організації та розвитку національно-релігійного життя у західноукраїнських землях. Зокрема, за його ініціативою і сприянням було засновано чин студитів (1904); Станіславська (1906) і Перемиська (1907) духовні семінарії; Богословське наукове товариство (1923) і Богословська академія у Львові (1929), Національний музей (1905) та ін.У вересні 1914 р. після захоплення Галичини російськими військами митрополит А. Шептицький був інтернований і утримувався у Нижньому Новгороді, Курську, Суздалі. У 1917 р. провів низку заходів, спрямованих на поширення і зміцнення католицької церкви в Росії та підросійській Україні. У березні 1917 р. організував у Петрограді синод Російської католицької церкви і призначив о.Леоніда Федорова екзархом для католиків візантійського обряду в Росії. Перебуваючи у Києві, митрополит призначив о.Михайла Цегельського екзархом для католиків візантійського обряду в Україні. У міжвоєнний період А.Шептицький, як і все керівництво УГКЦ, обстоював ідею незалежності та соборності України. УГКЦ засуджувала окупацію Польщею Галичини, насильну полонізацію краю та антиукраїнську національну політику польського уряду. Митрополит А. Шептицький неодноразово наголошував на необхідності об'єднання всіх християн України навколо Київського патріархату в єдності з Римським престолом, але не знайшов розуміння з боку окремих ієрархів церкви та української інтелігенції. Після смерті А.Шептицького (1944) його наступником став Йосип Сліпий. Зі встановленням радянської влади у західноукраїнських землях УГКЦ була ліквідована. 11.4.1945 р. заарештовано всіх ієрархів церкви. Створена радянськими органами держбезпеки „Ініціативна група” на чолі з Г.Костельником була визнана „єдиним тимчасовим адміністративним органом УГКЦ”. 8-10.3.1946 р. у Львові відбувся псевдособор, який проголосив скасування Берестейської унії 1596 і „возз'єднання” УГКЦ з Російською православною церквою 28.8.1949 на регіональному релігійному з'їзді у Мукачеві таким самим чином проголошено про розрив унії з Римом і підпорядкування греко-католицької церкви на Закарпатті Московському патріархові. На Заході Львівський собор був визнаний неканонічним, а ліквідація УГКЦ проголошувалась незаконною (папська енцикліка "Східні Церкви" від 15.12.1958 р.). Незважаючи на неканонічність Львівського собору, радянський уряд визнав Українську греко-католицьку церкву скасованою і розпочав ліквідацію її парафій та церков. Близько тисячі греко-католицьких священиків було заарештовано, засуджено до тривалих термінів ув'язнення або депортовано. Більше 200 священиків взялися творити структуру Української греко-католицької церкви у підпіллі. Понад 40 років священнослужителі й вірні УГКЦ були змушені таємно дотримуватись обрядів і свят своєї церкви, наражаючись на переслідування та репресії з боку органів влади. У 1956 єnископ М.Чарнецький дозволив священикам, що перейшли в православ'я, таємно повертатись до УГКЦ через накладання епітимії. Після смерті єп. Чарнецького його наступником було обрано ігумена редемптористів В.Величковського. У 1963 р. з ув'язнення звільнено митрополита Й. Сліпого, 4 лютого йому дозволили виїхати на Другий Ватиканський собор. У лютому 1963 р. И. Сліпий у Московському готелі таємно передав свої повноваження з особливою відповідальністю за Львівську єпархію єп. Величковському (виконував до свого арешту в 1969 р.). У лютому 1972 р. (перед виїздом за межі СРСР) Й. Сліпий передав свої повноваження єп. В. Стернюкові. Для Івано-Франківської єпархії таємно було рукоположено в 1968 р. о. Софрона Дмитерка. Апостольським адміністратором Мукачівсько-Ужгородської єпархії у 1983 р. став Іван Семедій. З переїздом за кордон митрополита Й. Сліпого відбулась консолідація роз'єднаних діаспорних греко-католицьких парохій в єдину помісну церкву. Після смерті патріарха Йосифа (1984) Верховним архієпископом УГКЦ став Іван Мирослав Любачівський (з 1985 - кардинал). У кін. 1980-х років розпочалася боротьба за легалізацію УГКЦ, однієї з двох українських національних церков. 4.8.1987 р. у Львові група представників церкви звернулася з заявою до Римського папи Іоана Павла ІІ та тодішнього керівника СРСР М. Горбачева про вихід греко-католиків України з підпілля. Заява стала початком відкритої боротьби за легалізацію УГКЦ в Україні. Протягом 1989-90 рр. відбувалися масові віча, пікетування, голодівки в краю і в Москві з вимогою визнання офіційного статусу Української католицької церкви в Україні. У грудні 1989 р. уряд СРСР офіційно визнав легальною діяльність УГКЦ в Україні. 20.3.1991 голова УГКЦ кардинал Іван Мирослав Любачівський повернувся до свого престолу на Святоюрській горі у Львові. Нині на території України нараховується близько 3200 греко-католицьких громад, 2,5 тис. священнослужителів, 55 монастирів, виходить 23 релігійних видання. УГКЦ в Україні представлена сімома єпархіями західних областей: Львівською, Самбірсько-Дрогобицькою, Тернопільською, Зборівською, Івано-Франківською, Коломийською, Чернівецькою і Мукачівською. Парафії інших територій України підпорядковані Києво-Виноградській Екзархії на чолі з владикою Любомиром Гузаром. 4-10.1996 р. у Львові проходив помісний Патріарший собор УГКЦ, на якому були представлені всі єпархії з України і діаспори. У діаспорі діють Апостольські Екзархати Німеччини, Франції, Великобританії, Чехії, 5 єпархій у Канаді (Вінніпезька Архієпархія, Едмонтонська, єпархії Торонто, Сакстауна і Нью-Вестмінстера), 4 єпархії у США (святого о. Миколая в Чикаго, Стемфорді, св. Йосафата у Пармі і Філадельфійська Митрополича Архієпархія), єпархія українців католиків в Австралії, Новій Зеландії і Океанії, св. Покрови Буенос-Айреса в Аргентині, Куритибська св. вана Хрестителя в Бразилії, Гайдудорська в Угорщині, Пряшівська в Словаччині, Криживецький єпископат у Хорватії, вікаріат єпархії Бая Маре в Румунії, прокураторія в Італії, Перемисько-Варшавська митрополія в Польщі і підпорядкована їй Вроцлавсько-Гданська єпархія. ©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|