Главная | Обратная связь

Методи макроекономічного прогнозування

Макроекономічні прогнози розробляються із застосуванням певних методів і методик, вивченням яких займається наука, що називається економічною прогностикою.
Економічна прогностика — прикладна наука про способи і методи розробки економічних прогнозів.
Методи прогнозування — це сукупність операцій і прийомів, які на основі ретроспективних даних, екзогенних (зовнішніх) та ендогенних (внутрішніх) зв'язків об'єкта прогнозування, а також їхніх змін дають можливість передбачати майбутній його розвиток.
Макропрогноз має включати три основні елементи: ціль, способи її реалізації та необхідні ресурси. Інтуїтивні методи дають можливість визначити ціль і в деяких випадках засоби її досягнення, визначення ресурсного забезпечення є завданням формалізованих методів.
Методи експертної оцінки (інтуїтивні) — передбачають розробку прогнозу на основі індивідуального чи колективного опитування спеціалістів (експертів). Використовуються для аналізу і прогнозування складних об'єктів (явищ, процесів), на розвиток яких справляють вплив багато факторів.
Індивідуальні інтуїтивні методи проводяться на основі збору інформації від окремих спеціалістів.
Анкетний метод передбачає опитування експертів за допомогою спеціально складеного переліку питань щодо майбутнього розвитку об'єкта прогнозування (анкети).
Аналітичний метод — здійснюється на основі логічного аналізу ситуації, що склалася, і передбачає підготовку аналітичних доповідних записок.
Метод написання сценарію — базується на визначенні логіки розвитку процесу чи явища, виходячи із конкретної ситуації (побудова алгоритму вирішення проблеми).
Прогнозування цілі розвитку об'єкта (побудова "дерева цілей")
Структурні (ієрархічні) рівні "дерева цілей"
Методи колективної експертної оцінки — розробка прогнозу на основі колективного обговорення проблеми, обробки матеріалів опитування експертів, узгодження й узагальнення їхніх суджень щодо майбутнього розвитку об'єкта.
Метод "комісій" — обговорення актуальної проблеми групою спеціалістів і складання прогнозу за результатами обговорення.
О Матричний метод передбачає опитування експертів, спеціальну обробку отриманої інформації і складання експертної матриці — таблиці, у якій по горизонталі зазначені напрямки дослідження (запитання для експертів), по вертикалі — експерти. На перетині рядків і стовпчиків відображені міркування спеціаліста з конкретного питання (0ц, С12 тощо).
Експертна матриця
"Мозкова атака" — активний, творчий процес обговорення конкретної актуальної проблеми групою висококваліфікованих спеціалістів і оперативне вироблення продуктивних рішень.
Етапи прогнозування за допомогою методу "мозкова атака"
Формування груп учасників: 10—15 чоловік висококваліфікованих, ерудованих спеціалістів.
Складання проблемної записки для учасників:
опис методу, за яким проводиться "мозкова атака" (принципи, умови, гарантії авторства генераторам ідей);
опис проблемної ситуації (аналіз причин, можливих наслідків, шляхів вирішення проблеми, формулювання проблемної ситуації у вигляді головного питання з ієрархією підпитань).
Генерація ідей — обговорення проблемної ситуації за певними правилами: точні й лаконічні висловлювання (максимум три речення); не дозволяються скептичні й критичні зауваження, а також використання так званих домашніх заготовок.
Систематизація висловлених ідей.
Деструкція — критична оцінка кожної висловленої ідеї з позиції її ефективності, доцільності, практичної реалізації та висування контрідей.
Складання прогнозу у вигляді списку ідей відносно майбутнього розвитку об'єкта, які можна і потрібно реалізувати.
Метод "Дельфі" — систематичний збір інформації про об'єкт прогнозування шляхом опитування експертів та узагальнення даних.
Особливості методу "Дельфі":
анонімність експертів (учасники експертної оцінки не знайомі один з одним);
використання результатів попереднього туру опитування (із анкет вибирається необхідна інформація);
статистичний характер групової відповіді (відображення точки зору більшості).
Формалізовані методи прогнозування — складання прогнозу на основі використання математичних формул та економіко-математичних моделей для визначення кількісних параметрів. Є дві групи методів: прогнозної екстраполяції та економіко-математичне моделювання.
Методи прогнозної екстраполяції — вивчення попереднього і сучасного стану розвитку об'єкта і перенесення закономірностей минулого і сучасного розвитку на майбутнє.
Математично екстраполяцію можна зобразити за допомогою такої формули:
де Yl + L — значення екстрапольованого рівня (прогноз);
У — база екстраполяції ;
L — період упередження (відрізок часу від моменту надходження останніх статистичних даних про об'єкт прогнозування до моменту, який цікавить дослідників).
Найпростішим методом екстраполяції є метод найменших квадратів, за допомогою якого встановлюються розмах коливань прогнозованих тенденції чи явища, тобто прогнозується можливий ризик неотримання прогнозного результату. Екстраполяція на основі плинних середніх використовується за умов короткострокового прогнозування.
До методів прогнозної екстраполяції відносять дисперсію б (стандартне середньоквадратичне відхилення реальних даних від прогнозних):
де 5 — стандартне середнє відхилення реальних даних від прогнозних;
п — число спостережень; і — число періодів; Е — реальні значення;
Ею, — прогнозні значення (середнє очікуване значення); Pt — значення ймовірності.
Економіко-математичне моделювання — спосіб прогнозування, що передбачає конструювання моделі (зразка) реального процесу чи явища, які мають відбутися у майбутньому.
Економіко-математична модель (EMM) — система формалізованих співвідношень, які описують основні взаємозв'язки елементів, що утворюють економічну систему.
Факторні моделі описують залежність рівня і динаміки певного економічного показника від рівня і динаміки показників-аргументів, тобто факторів, що впливають на нього. Моделі бувають одно- і багатофакторні (прикладом може бути виробнича функція).
Структурні моделі описують зв'язки між окремими елементами, які утворюють єдине ціле або агрегат (прикладом є міжгалузевий баланс).
Комбіновані моделі досліджують характеристики як структурних, так і факторних моделей.
Сітьові моделі мають основним завданням оптимізацію прогнозних рішень за допомогою методів математичного програмування. За їх допомогою складають оптимальні програми випуску продукції за наявних ресурсів, оптимального завантаження виробництва, раціонального розвитку окремих регіонів тощо.
Класифікація економіко-математичних моделей
Імітаційні моделі відображають розвиток економіки як складної економічної системи (наприклад, модель макроекономіки — система національних рахунків, модель структури економіки тощо).

Наукові основи макроекономічного планування

Макроекономічне планування — це:
свідома діяльність держави з метою досягнення бажаного стану національної економіки;
розробка моделі досягнення бажаного й очікуваного стану національної економіки за умови одночасного визначення шляхів, способів, засобів і термінів забезпечення цього стану та кінцевих результатів (показників).
Теорії планування
Системне планування (всеохоплюючий раціональний підхід).
Протекціоністське планування.
Аполітичне планування.
Критична теорія планування.
Інкременталізм.
Стратегічне планування.
Системне планування — теорія макропланування, що передбачає всеохоплюючий системний підхід до національної економіки, тобто виявлення й аналіз усіх факторів розвитку, сфер, уточнення завдань, аналіз способів досягнення поставленої мети й вибір оптимального варіанта, аналіз результатів реалізації варіанта.
Протекціоністське планування — прихильники теорії вважають, що планування спрямоване на захист інтересів осіб, які отримують переваги від реалізації плану.
Аполітичне планування — теорія, що розглядає планування як технічну діяльність, спрямовану на пошук консенсусу інтересів, досягнення політичних чи економічних компромісів для забезпечення поступального розвитку економіки.
М> Критична теорія планування виникла як реакція на аполітичну теорію планування. Прихильники цієї теорії вважають, що планування — це не професійна чи технічна діяльність, а інструмент, який дає можливість певним групам утримувати і реалізовувати свою владу.
Інкременталізм — теорія, що обґрунтовує необхідність поступового і послідовного вдосконалення практики управління на основі здійснення процесу планування як системи заходів нерадикального, паліативного характеру — так звана політика малих кроків.
Ф Стратегічне макропланування. На відміну від системного планування орієнтує на концентрацію зусиль держави на вирішенні найактуальніших, стратегічно важливих проблем розвитку національної економіки.
Нормативне планування (теорія планування) — базується на використанні нагромадженого досвіду та практики планування, що склалася і розкриває суть процесу та технологію розробки планів.
Позитивне планування — це планування, результатом якого є позитивні зрушення в економіці. Воно передбачає заходи, способи досягнення бажаного результату.
Об'єкти, сфера та суб'єкти макроекономічного планування
Об'єкти — економічні, соціальні й науково-технічні народногосподарські процеси.
Сфера — державно-корпоративний сектор економіки.
Суб'єкти:
держава як виразник загальнодержавних інтересів і координатор господарської діяльності;
великі акціонерні товариства (корпорації);
недержавні органи й організації (профспілки, інші об'єднання й асоціації).
Стратегічна мета планування розвитку національної економіки — забезпечення економічного зростання відповідно до критеріїв конкурентоздатності й стабільного розвитку (економічного, екологічного, соціального і технологічного).
Основні функції макроекономічного планування
Визначення цілей і пріоритетів розвитку національної економіки.
Забезпечення найоптимальнішого варіанта розвитку національної економіки (найкоротшого і найефективнішого способу досягнення поставленої цілі).
Координація економічної діяльності суб'єктів (забезпечення інформацією, стимулювання, організація тощо).
Гармонізація економічних інтересів суб'єктів господарювання.

Основні форми державного планування .

Виділяють чотири типи (форми) державного планування: два основних — директивне та індикативне і два проміжних — індирективне і регулятивне.
Директивне планування — спосіб управління економікою країни за допомогою розробки обов'язкових для виконання завдань щодо виробництва і розподілу продукції та послуг.
Основні риси директивного планування (ДП)
Ґрунтується на державній власності.
План втілює державну стратегію та пріоритети. Має тотальний характер, охоплюючи всі сторони соціально-економічного життя суспільства.
За допомогою ДП держава прагне вирішити не тільки макро-, а майже всі мікроекономічні проблеми.
Планові завдання є обов'язковими для виконання (план-закон).
ДП для держави є основним інструментом реалізації економічної політики, а для суб'єктів економіки — метою виробництва (виконання чи невиконання плану обумовлює відповідно заохочення або покарання).
Домінування вертикально субординованих відносин в економіці (накази, директиви доводяться "згори"). Підприємства перетворюються на простих виконавців наказів.
Використовуються в основному адміністративні, прямі методи ДРЕ.
Наслідки використання директивного плану на практиці:
знищення конкуренції, створення умов для монополізму;
диктат виробника;
невмотивованість результатів праці;
ігнорування НТП;
зниження ефективності виробництва, якості товарів, звуження їх асортименту;
виникнення постійного товарного дефіциту;
породження бюрократизму, волюнтаризму, паразитизму та корупції.
Індирективне планування має багато рис директивного планування, але, на відміну від нього, використовує не тільки адміністративні, а й економічні важелі: ціни, процентні ставки, податки, валютні курси тощо. План також не передбачає адміністративних покарань за невиконання плану. Проте відсутні й переваги (насамперед матеріальні премії, першочергове виділення ресурсів тощо), пов'язані з перевиконанням планових завдань.
Цей тип планування є ефективнішим, ніж директивне планування, оскільки дає більше свободи суб'єктам економіки, але він не сумісний з ринком і тільки імітує конкуренцію. Йому притаманні ті самі недоліки, що і директивному плануванню.
^ Регулятивне планування схоже на індикативне планування. Йому відповідає змішана економіка (передбачає рівнозначну частку державної та приватної власності), ґрунтується на активному використанні економічних методів. Головна функція плану — координація діяльності суб'єктів економіки: управління державним сектором (за допомогою прямих, адміністративних та економічних методів) і активний вплив на роботу приватних підприємств (насамперед стимулювання їхньої діяльності на виконання плану за допомогою економічних важелів).
Індикативне планування — спосіб регулювання економічних процесів за допомогою постановки певних цілей, визначення пріоритетів розвитку національної економіки і застосування державних фінансових та інших стимулів для їх реалізації.
Основні ознаки індикативного планування
Базується на змішаній економіці.
Планові документи окреслюють загальні контури майбутнього економічного розвитку (план-прогноз).
Завдання мають орієнтовний, рекомендаційний характер (обов'язкові тільки для державних підприємств).
Головне завдання плану — координація господарської діяльності суб'єктів економіки.
Для стимулювання виконання завдань використовуються економічні, прямі, опосередковані та адміністративні методи.
Функції індикативного планування
Визначення цілей і пріоритетів розвитку національної економіки.
Координація економічної діяльності суб'єктів (забезпечення інформацією, орієнтація і стимулювання).
Прогнозування макроекономічного розвитку та ринкової кон'юнктури.
З'ясування сфер найефективнішого вкладення капіталу.
Виявлення неперспективних у майбутньому галузей і підприємств.
Етапи розвитку (еволюція) макроекономічного планування у країнах з розвиненою ринковою економікою
— 40—50-ті роки XX cт.
Застосовується у Франції, Іспанії, Швеції, Норвегії та Нідерландах.
Складаються короткострокові плани (бюджетні програми) і середньострокові плани-прогнози (на 5 років).
Планові документи мають індикативний характер.
II — 60-ті — середина 70-х років
До планування (програмування) вдаються практично усі країни Західної Європи та Японія.
Складання короткострокових планів-прогнозів пов'язується з держбюджетом (бюджетне планування), практикується середньострокове планування і вперше починають розроблятися довгострокові плани-прогнози (на 15—20 років), насамперед у Японії.
III — середина 70-х років — до сьогодення
Державне планування набуває рис стратегічного планування (цільового державного програмування).

Стратегічне планування та програмування соціально-економічного розвитку країни.

Суть стратегічного макроекономінного планування — визначення основних пріоритетів розвитку національної економіки, головну роль у реалізації яких відіграє держава. Ці напрямки набувають статусу цільових державних програм.
Основні пріоритети розвитку національної економіки (в історичному плані):
модернізація виробництва;
підвищення конкурентноздатності вітчизняних товарів зміна структури економіки;
вирівнювання торговельно-платіжного балансу конверсія військового виробництва;
скорочення безробіття; технологій;
Макроекономічне програмування — це розробка комплексних програм розвитку національної економіки або її секторів.
Класифікація макроекономічних програм
I. За часом:
короткострокові (1—2 роки);
середньострокові (до 5 років);
довгострокові (10—25 років).
II. За характером (масштабом):
загальногосподарські — охоплюють проблеми національної економіки в цілому (національні плани, бюджет, інфляція, стагфляція тощо);
програми обмеженого характеру (розвитку окремих галузей, підгалузей, регіонів, вираження конкретних національних
проблем) — галузеві, регіональні, окремих виробництв тощо.
III. За цілями:
кон'юнктурні — регулювання економічних процесів шляхом маніпулювання господарською кон'юнктурою;
структурні — зміна співвідношень між різними галузями, сферами національної економіки.
IV. За об'єктами:
економічні (фінансові, виробничі, зовнішньоекономічні);
соціальні (зайнятість, доходи, освіта, медицина тощо);
науково-технічні;
екологічні;
регіональні.
Типові блоки національної (державної) програми:
аналітичний (концепція програми);
цільовий (побудова "дерева цілей");
програмних завдань і заходів;
зведений {фінансово-економічний):
основні показники програми;
обсяги ресурсів (за їх видами) для реалізації програми;
організаційно-економічний:
організаційні ферми, методи і порядок управління програмою;
економічний механізм реалізації програми;
система контролю за програмою.

Соціальна політика держави: цілі , приорітети , принципи
Вирішення проблем, пов'язаних із функціонуванням соціальної сфери, є прерогативою держави як у сталій, так і в трансформаційній економіці.
Соціальна сфера — підсистема національної економіки, тобто явища, процеси, види діяльності та об'єкти, які пов'язані з забезпеченням життєдіяльності суспільства, людини, задоволенням їхніх потреб, інтересів.
Соціальна політика:
— діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності у країні;
— система правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру із цілями економічного зростання.
Державне регулювання соціальних процесів — вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни.
Соціальна політика держави включає:
регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);
вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;
розподіл і перерозподіл доходів населення;
формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;
створення системи соціального захисту населення;
забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.);
— захист навколишнього середовища тощо.
Системотворчий характер соціальної політики обумовлюється тим, що соціальна політика виступає елементом:
життєздатності суспільства;
стабілізації та розвитку суспільства;
консолідації суспільства.
Моделі соціальної політики держави
Модель розвитку соціальної сфери і соціального захисту в адміністративно-командній економіці — превалювання ідеї вторинності соціальної сфери щодо виробництва; жорсткий контроль державою соціальних відносин; зрівняльний принцип розподілу (егалітаризм), низький рівень доходів; визнання зарплати, отриманої на державних підприємствах, їх основним джерелом; заохочення колективних форм споживання, у тому числі в "натуральному вираженні" (надання безоплатного житла, відпочинку, соціальних послуг тощо), на шкоду більш ринковим грошовим трансфертам; незацікавленість в особистих збереженнях та інвестуванні.
Американська модель соціальної політики — найбільш лібералізований варіант, який базується на принципі відокремлення соціального захисту від вільного ринку й обмеженні захисту лише тих, хто не має інших доходів, крім соціальних виплат. При цьому забезпечується досить високий рівень і якість життя основної частини населення.
Шведська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія та інші країни) — найбільш соціалізована модель, тобто економіка найбільшою мірою працює на задоволення потреб членів суспільства. Вона відзначається надзвичайно високою часткою ВВП, яка розподіляється через бюджет (понад 50%), акумулюванням у руках держави значних фінансових ресурсів, домінуванням ідеї рівності та солідарності у здійсненні соціальної політики, активною упереджувальною політикою, профілактичними заходами у сфері зайнятості, жорсткою політикою доходів, високим рівнем соціального захисту населення, що забезпечується в основному за державні кошти. Тут соціальна політика тісно пов'язана з державним регулюванням економіки, яке має чітко виражену соціальну спрямованість, тобто соціальна політика виступає як мета економічної діяльності держави.
Німецька модель (ФРН, Франція, Австрія) характеризується високими обсягами ВВП, що перерозподіляється через державний бюджет (близько 50%), створенням розвиненої системи соціального захисту на основі залучення коштів держави та підприємців.
Японська модель соціальної політики передбачає проведення політики вирівнювання доходів, особливу політику використання робочої сили (система довічного найму з певними сучасними модифікаціями), домінування психології колективізму, солідарності в доходах, досягнення консенсусу між різними суб'єктами у вирішенні соціально-економічних проблем, виділення питань підвищення життєвого рівня населення в ранг національних пріоритетів.
Англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія, Канада) виступає як проміжна між лібералізованою американською і соціально орієнтованою шведською та німецькою моделями. Для неї характерним є активніше, ніж для першої моделі, регулювання соціальних процесів з боку держави, проте нижчий, ніж в останніх двох моделях, рівень оподаткування і перерозподіл ВВП через держбюджет (не більше 40%). Крім того, має місце приблизно рівний розподіл витрат на соціальне забезпечення між державою та приватним сектором, пасивна державна політика на ринку праці.
Модель соціальної політики Української держави має представляти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації. Перший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для самореалізації і самозабезпечення економічних суб'єктів. Друга складова передбачає формування раціональної системи соціального захисту населення.
В умовах соціально-ринкової трансформації держава має виступити соціальним амортизатором перетворень і одночасно проводити активну соціальну політику на нових, адекватних ринковим вимогам засадах.
Соціальні амортизатори — це механізми соціального захисту.
Підвищення ролі соціальних амортизаторів має місце на етапах:
системної, соціально-економічної трансформації;
структурної перебудови;
виходу на новий щабель економічного розвитку;
переходу до нового рівня цивілізації.
Цілі соціальної політики перехідного періоду
Стратегічного характеру:
наповнення реформ соціальним змістом;
розвиток демократії, забезпечення прав і свобод, формування громадянського суспільства;
активізація соціальної ролі держави, відпрацювання механізму взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері;
забезпечення гідних і безпечних умов життя та праці, зростання добробуту громадян;
створення кожній людині можливостей реалізувати її здібності, одержувати доход відповідно до результатів праці, компетентності, таланту;
стимулювання мотивації до трудової та підприємницької діяльності, становлення середнього класу;
забезпечення відтворення населення, оптимізація ситуації на ринку праці;
гармонізація відносин між різними соціальними групами, формування почуття соціальної солідарності;
формування ефективної системи соціального захисту населення;
реформування пенсійної системи;
розвиток соціальної інфраструктури, створення умов для виховання, освіти, духовного розвитку дітей, молоді;
зміцнення сім'ї, підвищення її ролі у суспільстві.
Поточного характеру:
погашення заборгованості з заробітної плати та соціальних виплат;
забезпечення прожиткового мінімуму;
боротьба з бідністю, надання адресної допомоги;
захист громадян від інфляції за допомогою своєчасної індексації доходів;
обмеження безробіття та стимулювання зайнятості населення;
створення екологічно та соціально безпечних умов життя;
запобігання соціальній деградації тощо.
Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери:
правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;
прямі державні витрати із бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслуговування, охорона навколишнього середовища тощо);
соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;
впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення;
прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці; створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;
встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів; контроль за їх дотриманням;
державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші);
державний вплив на ціни та цінотворення;
обов'язкове соціальне страхування в різних формах;
пенсійне забезпечення; /
розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг;
підготовка та перепідготовка кадрів;
організація оплачуваних громадських робіт;
соціальне партнерство.
Державні соціальні стандарти — встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.
Державні соціальні гаранти — встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.
Прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Соціальні норми і нормативи — показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.
Ринкова трансформація економіки України неможлива без створення надійної соціальної бази її здійснення.
Соціальна база ринкового реформування — соціальні верстви і групи, зацікавлені в проведенні реформ, які сприяють їхній реалізації шляхом трудової і політичної активності.
У широкому розумінні опорою реформування є середній клас. Його ключовими характеристиками є: особиста свобода, самостійна економічна діяльність, наявність власності, рівень доходів, професія, спосіб і якість життя, роль у суспільстві.