 |
|
Державна політика у сфері зайнятості.
Політика зайнятості — сукупність заходів прямого і непрямого впливу на соціально-економічний розвиток суспільства загалом і кожного з його членів зокрема. Вона має декілька рівнів: державний, регіональний і локальний.
Державне регулювання здійснюється мережею спеціальних державних установ для підтримання прийнятного рівня зайнятості, підвищення мобільності робочої сили, створення нових робочих місць.
На сьогоднішній час можливо виділити три основні моделі державної політики зайнятості.
Європейська модель — це скорочення числа зайнятих при підвищенні продуктивності праці і, як наслідок, зростання доходу. Така політика передбачає дорогу систему допомоги для великої кількості безробітних.
Скандинавська модель — це забезпечення зайнятості практично всіх трудящих шляхом утворення робочих місць в державному секторі з середніми умовами оплати праці. Така політика розрахована в основному на державні кошти, при дефіциті яких наступає спад виробництва, що спричиняє звільнення.
Американська модель орієнтується на утворення робочих місць, які не потребують високої продуктивності, для значної частини економічно активного населення. При такому підході безробіття формально зменшується, але збільшується кількість людей з низькими доходами.
Державне регулювання зайнятості населення ґрунтується на:
– забезпеченні соціального партнерства суб'єктів ринку праці;
– сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіття, створенню нових робочих місць; добровільному виборі сфери діяльності й робочих місць;
– дотриманні комплексності заходів щодо регулювання зайнятості населення;
– підтримці працездатних громадян в працездатному віці, які потребують соціального захисту;
– забезпеченні заходів запобіжного характеру щодо регулювання зайнятості населення та відтворення робочих місць;
– повній гарантії збереження робочих місць і професій, одержання доходів тощо.
Залежно від стану економіки та ринку праці передбачається два основних варіанти заходів проведення політики зайнятості: активний і пасивний.
Активна політика зайнятості — це сукупність правових, організаційних і економічних заходів, які проводить держава з ціллю зниження рівня безробіття. Вона передбачає заходи з профілактики звільнення, навчання і підвищення кваліфікації, активний пошук і підбір робочих місць, фінансування створення нових робочих місць.
Пасивна політика зайнятості передбачає виплату допомоги безробітним і надання простих послуг щодо підбору робочих місць через державну службу зайнятості. Така політика може себе виправдати лише при високій гнучкості ринку праці в цілому.
В Україні існують величезні можливості для підвищення рівня зайнятості: розвиток приватного підприємництва, малого бізнесу, сфери послуг, фермерства, всієї ринкової інфраструктури тощо (табл. 13. 1.).
Галузева структура зайнятих, % (рис. 13. 1.).
Нині в Україні частка працівників промисловості істотно нижче, ніж у більшості економічно розвинених країн. Виняток становлять тільки Франція та Швеція, у структурах зайнятості яких домінує сфера обслуговування. До того ж зберігається пріоритет добувних галузей, характерний для сировинних економік, а в Україні це частково є результатом розпаду ВПК СРСР.
Найбільша чисельність працюючих сконцентрована у сільському господарстві (5,4 млн. осіб, або 25,2 % всіх зайнятих у 2002 p.), що значно перевищує чисельність зайнятих у промисловості (4,4 млн. осіб). Така структура зайнятості не відповідає інноваційним стратегіям розвитку, зорієнтованим на випереджальний розвиток наукоємних сфер промислового виробництва, спроможних забезпечити оновлення техніко-технологічної бази сільськогосподарського виробництва. Для порівняння: частка сільськогосподарського сектору в Канаді становить 2,8 % загальної чисельності зайнятих, у Франції — 3,6, в Угорщині — 6,3, у Польщі — 19,3, у Чехії — 4,8 %.
З огляду на соціальну важливість проблеми зайнятості ринок праці потребує кваліфікованого державного регулювання. Одним з основних показників, що характеризують ступінь державного регулювання ринку праці є відсоток ВВП, який витрачається на здійснення програм такого регулювання. У країнах—членах ОЕСР на різноманітні Державні програми на ринку праці витрачається від 0,5 до 5 % ВВП (зокрема 1 % у США та Японії та 5 % у Данії). В Україні впродовж 1992—2000 pp. обсяг цих видатків коливався від 0,3 до 0,6 % ВВП. Досвід багатьох країн показує, що особливо важливе значення мають такі чотири напрями регулювання ринку праці. По-перше стимулювання зростання зайнятості і збільшення кількості робочих місць. По-друге, підготовка й перепідготовка робочої сили. По-третє, сприяння найманню робочої сили. По-четверте, соціальне страхування безробіття.
Кількість зайнятих в економіці України зменшилась з 25,4 млн. осіб у 1990 р. до 21 млн. осіб у 2002 p., проте кількість тих, хто годується виключно з підсобного господарства, зросла майже вчетверо: від 0,7 млн. до 2,6 млн. громадян.
За даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств у 2003 р. вартість проданої та спожитої продукції, отриманої від особистого підсобного господарства та самозаготівель, складала сьому частину (15%) сукупних ресурсів домогосподарств, у тому числі міських — 4 %, сільських — більше третини (40 %).
За даними опитування, у першій половині 2003 р. земельні ділянки мали у своєму користуванні 56 % домогосподарств України, в містах — більше третини (36 %), а на селі — майже всі домогосподарства (97 %). Худобу, птицю, бджіл утримували 36 % домогосподарств. На селі цей показник становив 86 %, у містах — 12 %.
При обмежених можливостях працевлаштування і низькій заробітній платі чимало економічно активних громадян України, передусім у віці 20—49 років, стають трудовими мігрантами. Понад 80 % учасників трудових міграцій не мали постійної роботи в Україні і ще 7 % перебували в неоплачуваних відпустках.
Основними центрами тяжіння українських трудових мігрантів є Росія (40—50 %), Польща (15—20 %), Чехія (10—15 %), Італія (майже 10 %), Португалія (4—6 %). У цілому понад 90 % загального потоку трудових мігрантів припадає на країни СНД (Росія і частково Білорусь), країни Вишеградської групи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) та держави Південної Європи.
Тривалість перебування наших громадян на роботі за кордоном становить у середньому близько шести місяців. Оскільки в трудових міграціях бере участь майже 10 % економічно активного населення, то пропозиція робочої сили громадян України за межами нашої держави складає 5 % від загальної пропозиції робочої сили. Таким чином, сучасна трудова міграція не тільки зменшує масштаби пропозиції робочої сили на українському ринку праці, а й знижує її якість.
Економічні негаразди прямо відбиваються на демографічних показниках держави. За останнє десятиріччя спостерігається падіння середньої тривалості життя в Україні: для жінок — з 72 до 59 для чоловіків — з 70 до 56. В світі середня тривалість життя складає 78 років, при цьому в бідних районах — 64, а в найбідніших — 52.
Водночас відбулося падіння рівня народжуваності в Україні, який сьогодні майже на 40 % нижчий зареєстрованого на початку 90-х років. Це пояснюється, головним чином, активністю жінок 20—49 років.
Щоправда, це само собою може відбуватися і закономірним чином — відомо, що в усьому світі суспільний прогрес супроводжується зниженням репродукційної активності населення. Але в Україні це явище реалізувалось у радянські роки — вже в 70-ті роки XX століття народжуваність і смертність стабілізувалися на рівні розвинутих промислових держав, а нинішнє — свідчить про зневіру громадян у завтрашньому дні і є загрозливим для держави.
В економічному плані проблема полягає в тому, що при падінні народжуваності нижче певного показника розпочинається загальне старіння населення. Частка осіб похилого віку у 2000 р. перевищила в цілому по Україні 20 %, а в селах — навіть 1/3 всього населення. Для порівняння, аналогічні показники для Російської Федерації — 17,6 %, для Білорусі — 18,0 %, для країн Балтії — 17,4—19,0 %. За міжнародною шкалою, «дуже високий» рівень демографічної старості країни починається з 18,0 %. Відповідно до вказаної ситуації демографічне навантаження на 1000 населення працездатного віку непрацездатними особами пенсійного віку складало у 2001 р. в середньому по Україні 402 особи: у сільській місцевості — 561 особу, а в містах — 340 осіб. Подальше старіння населення неминуче призведе до виникнення додаткових економічних та соціальних проблем з утримання зазначеної групи населення. Як узагальнюючий показник, рейтингове місце України за якістю життя в світовій співдружності (за міжнародними розрахунками) з року в рік коливається наприкінці першої сотні.
Основними проблемами у сфері пропозиції робочої сили є:
– невідповідність потребам економіки за професійно-кваліфікаційними ознаками;
– високий рівень старіння, насамперед у сільській місцевості;
– «вимивання» через трудову міграцію прошарку населення із середнім рівнем кваліфікації, але високою економічною активністю.
Основними напрямками сучасної державної політики зайнятості населення є: – збереження наявних та створення нових високопродуктивних робочих місць;
– формування професійно-кваліфікаційного складу робочої сили відповідно до потреб ринку праці;
– забезпечення активної участі у міжнародному розподілі праці;
– створення умов для розвитку самозайнятості населення та підприємницької ініціативи, поширення вторинної зайнятості працездатного населення;
– створення правової основи соціально-трудових відносин на селі, що виникають внаслідок розпаювання та передачі землі у приватну власність;
– підтримка регіонів, у яких склалася критична ситуація на ринку праці, шляхом створення механізму сприяння розвитку колишніх депресивних територій;
–сприяння працевлаштуванню не конкурентноздатних на ринку праці верств населення (осіб з обмеженими фізичними можливостями, молоді, жінок, осіб, які звільняються з місць позбавлення волі або примусового лікування) і створення надійного економічного механізму забезпечення їх зайнятості;
– забезпечення роботою працездатних осіб із сімей з дітьми;
– розвиток громадських робіт, що оплачуються за рахунок бюджетів.