Главная | Обратная связь

Виникнення та основні етапи формування судових експертиз

 

Історія розвитку теорії судової експертології в багатьох випад­ках повторює історію розвитку теоретичних основ криміналісти­ки. І це є закономірним, пояснюється певними причинами. Перш за все, це однорідність, односпрямованість наукового знання в обох галузях пізнання.

Інша причина дозволяє деякою мірою моделювати теорію судо­вої експертизи на основі досвіду криміналістики, бо саме в надрах криміналістики, на ЇЇ теоретичній базі відповідно до загальної та окремих теорій створювалися і розвивалися основні принципи су­дової експертології.

Історію зародження і становлення спеціальних знань у прак­тиці розслідування злочинів поділяють на три етапи [4, с. 49-63].

Перший етаппов'язаний з розвитком криміналістичних знань і створенням перших експертних закладів.

На початку XX ст. спостерігався бурхливий розвиток спеціаль­них галузей знань, на основі яких створювалися нові експертні установи. У 1912 р. припинила своє існування Державна судово-фотографічна лабораторія при прокуратурі Судової палати в Пе­тербурзі, замість неї було створено Кабінет науково-судової екс­пертизи з фотографічними, кримінально-технічними та хімічним відділами.

Експертно-криміналістичні установи, тобто кабінети з анало­гічними функціями, були відкриті у 1912-1914 рр. у м. Києві, Харкові, Москві, Одесі. З цього періоду розпочався перший етап їх становлення і розвитку.

Після збройного повстання більшовиків експертні установи за­лишилися тільки в Україні: Київський та Одеський кабінети на­уково-судової експертизи, оскільки Петербурзький кабінет згорів, а Московський взагалі припинив своє існування.

Українські кабінети науково-судової експертизи працювали з перервами внаслідок обставин, що постійно змінювалися. Так, внаслідок пограбування білополяками у 1920 р., тимчасово припи­нила свою роботу така установа у Києві.

Внаслідок законотворчої діяльності в Україні було створено си­стему слідчих органів, до якої входили народні слідчі та їх помічни­ки, які перебували при контрольно-слідчих підвідділах місцевих юридичних відділів; особливі народні слідчі — при ревтрибуналах і верховні народні слідчі у складі контрольно-слідчих відділів НКЮ. Постановою Раднаркому УРСР від 10 квітня 1923 р. у Харкові, Києві, Одесі було створено кабінети експертизи, які поновили свою роботу на базі раніше утворених кабінетів. Вони виконували функції проведення судових експертиз і надання практичної допо­моги під час розслідування конкретних злочинів, були осередками запровадження наукових знань у слідчу і судову практику.

25 квітня 1925 р. Раднарком УРСР ухвалив нове «Положення про кабінети науково-судової експертизи», згідно з яким вони по­чали не тільки проводити експертизи, а й здійснювати наукові дослідження.

У жовтні 1925 р. кабінети науково-судової експертизи були перетворені в інститути науково-судової експертизи. Відтоді й розпочинається науково-дослідницька та експертна діяльність експертних установ України, на базі яких сформувалася перша школа українських професорів-криміналістів: М. С. Бокаріуса, В. І. Фаворського, М. О. Петрова, М. П. Макаренка, С. М. Мат-вєєва, Ю. С. Сапожнікова та ін.

Професор судової медицини М. С. Бокаріус, який очолив Харківський інститут науково-судової експертизи у 1925 р., Іце в 1915 р. у праці «Судебная медицина в изложении для юристов» порушував питання про обов'язкове викладання судової медици­ни на юридичних факультетах університетів. За його безпосеред­ньою участю на юридичному факультеті Харківського університе­ту почали викладати курс криміналістики.

Монографію М. С. Бокаріуса «Судебно-медицинское микроскопическое й микрохимическое исследование вещественных доказательств» (1910) уперше було видано в Україні. Він також видав монографію «Первоначальный наружный осмотр трупа при мили-цейском розыскном дознаний» (1925), яка мала велике значення для подальшого розвитку теорії та практики судової експертизи.

М. С. Бокаріус був засновником журналу «Архив криминологии й судебной медицины», котрий почав виходити з 1926 р. Разом з М. С. Бокаріусом в інституті працювали відомі криміналісти О. А. Єлісєєв, С. Д. Каплан, В. Я. Павленко, які залишили поміт­ний слід у науково-судовій експертизі. О. А. Єлісєєв ще у 1924 р. видав «Справочный подручный альбом для работников уголовного розыска при составлении словесного портрета».

Перші директори Київського інституту науково-судової екс­пертизи В. І. Фаворський, М. О. Петров, Ю. С. Сапожніков, Б. О. Вахліс були не тільки організаторами науки, але й зробили істотний внесок у практику судової експертизи, запровадивши гістологічні та фізико-хімічні методи дослідження речових доказів [1,0.7-10].

Одеський інститут науково-судової експертизи очолив профе­сор С. М. Матвєєв, спеціаліст у галузі ідентифікації вогнепальної зброї за стріляними кулями. Він розробив оригінальну методику визначення напрямку руху кулі, яка проходить крізь скло, що да­ло змогу встановлювати, з якого боку скло розбито кулею (дро­бом). Це «правило Матвєєва» й зараз застосовується у кримі­налістичній експертизі й судовій практиці. Перший завідувач одеського кабінету науково-судової експертизи М. П. Макаренко займався методикою розслідування злочинів. Його монографія «Техника расследования преступлений» (Одеса, 1925) була однією з перших праць криміналістки.

Другий етап розвитку науки пов'язаний з відбудовою зруйно­ваного господарства України у складі колишнього СРСР, прове­денням нової економічної політики. Цей період характеризується зростанням злочинності й посиленням масових репресій.

У роки Великої Вітчизняної війни криміналістичні заклади про­довжували роботу в тилу. В місцях, тимчасово окупованих німець­ко-фашистськими загарбниками, були пограбовані Київський НДІСЕ, Одеський НДІСЕ, Харківський НДІСЕ, Білоруський НДІСЕ, науково-технічні відділи органів міліції. Після звільнення території, де знаходились вказані заклади, були вжиті заходи щодо відбудови. Так, у листопаді 1943 р. відновив свою роботу Київський НДІСЕ, а в серпні 1944 р. - Одеський НДІСЕ (в 1950 р. реорганізований у лабораторію судової експертизи).

Були відбудовані науково-технічні відділи (НТВ) управлінь мілі­ції, організовано нові криміналістичні заклади. У складі Центральної судово-медичної лабораторії Радянської армії були створені криміналістичні відділення (1944-1945), Центральна криміналістич­на лабораторія Всесоюзного інституту юридичних наук (1944).

У роки війни криміналісти військових і цивільних криміналі­стичних закладів виконували важливу науково-практичну роботу, зокрема проводили експертизи у справах військових злочинців, які порушували закони воєнного часу.

Продовжували функціонувати створені у перший період кримі­налістичні експертні підрозділи. Поступово на зміну старим кадрам почали приходити нові. До Харківського НДІСЕ прийшли М. М. Бокаріус, С. Д. Каплан, В. О. Развадовський, С. Л. Ціон, Є. Ф. Развадовський та інші, до Київського НДІСЕ — С. І. Тихенко, М. М. Зюскін, Б. Р. Киричинський, О. Ю. Брайчевська, Т. І. Бара-баш та ін. Згодом вони стали провідними вченими-спеціалістами в галузі судової експертизи. Так, М. М. Зюскін запропонував методи­ку фіксації слідів на кулях методом прозорих реплік з лаку, розробив фотографічний метод контрастування шляхом застосування сен­сибілізованих фотоматеріалів, який і нині використовується експер­тами. Б. Р. Киричинський першим запровадив інфрачервоні, ульт­рафіолетові та рентгенівські випромінювання в технічне досліджен­ня документів. Його методики дослідження скла, матеріалів письма й зараз використовуються експертами. Наукова праця Б. Р. Киричинського «Судебная радиология» (1969) надала поштовху до впровадження у криміналістику радіологічних методів дослідження.

Третій етап розвитку криміналістики розпочався вже після Другої світової війни відновленням діяльності інститутів науково-судових експертиз.

Післявоєнні роки характеризуються подальшим розвитком ме­реж судових закладів країни. У 1946 р. створений Науково-до­слідний інститут міліції Головного управління МВС СРСР (ди­ректор Б. М. Комаринець), який керував всіма НТВ органів внутрішніх справ, виконав ряд цінних наукових досліджень у га­лузі криміналістичної техніки і судової балістики, в галузі слідів ніг (Є. І. Зуєв), слідів зубів (Л. І. Миронов), судової фотографії (Л. І. Красавих, В. Д. Зуєв) тощо.

Велике значення для розвитку криміналістики мало і створен­ня Всесоюзного науково-дослідного інституту криміналістики Прокуратури СРСР (на чолі з С. П. Мітричевим, пізніше - з А. І. Вінбергом).

За роки свого існування інститут створив багато нового в галузі криміналістики: новий зразок валізи слідчого (1949-1950), посіб­ники для слідчих з усіх розділів криміналістики, видавав збірники «Советская криминалистика на службе следствия», «Вопросы криминалистики» тощо.

У розвитку криміналістичних закладів особливе значення має створення мережі науково-дослідних лабораторій та інститутів су­дових експертиз МЮ СРСР і МЮ України, яке закінчилося ство­ренням в 1962 р. Центрального НДІ судових експертиз, потім Все­союзний НДІ судових експертиз на чолі з О. Р. Шляховим.

Була створена мережа науково-дослідних лабораторій у столи­цях колишніх союзних республік і великих містах. Вони проводили науково-практичну роботу щодо проведення всіх видів кримі­налістичних, судово-хімічних, судово-біологічних, автотехнічних експертиз, їх працівники часто виступали в ролі спеціалістів у про­веденні слідчих дій. В інститутах і лабораторіях проводились науко­во-дослідні роботи щодо створення наукових основ різних видів експертиз і методик їх проведення. В Україні — це Л. Ю. Ароцкер, 3. М. Соколовський, В. Г. Грузкова, Н. В. Скорик, Б. Н. Єрмоленко, Є. М. Світлаков, М. Я. Сегай, М. С. Брайнін, Т. Ф. Шаркова, М. М. Зюскін, В. Є. Бергер, Б. Р. Киричинський, І. Я. Фрідман.

Найбільш плідні результати наукової роботи українських криміналістів були отримані в післявоєнні роки. За ці роки моно­графічній розробці в кандидатських і докторських дисертаціях підлягали такі важливі питання: знаходження, збирання і Дослідження слідів автотранспортних засобів (М. Г Богатирьов, 1946; М. А. Кравцов, 1947), теорія і методика ідентифікації (М. Я. Сегай, 1958, 1971; В. М. Прищепа, 1968), дослідження вогнепальної зброї (М. М. Зюскін, 1948; О. С. Сапожніков, 1953; ^Б- М. Єрмоленко, 1965; В. Є. Бергер, 1969; В. Ф. Гущин, 1972), про­блеми трасології і дактилоскопії (Г. Л. Грановський, 1965, 1966; А.О. Фокіна, 1970; М. В. Салтевський; Л. К. Литвиненко, 1960; '• М. Світлаков, 1971; М. М. Шульга, 1972).Велика увага приділялася проблемам судового почеркознавства (С. І. Тихенко, 1946; О. А. Єлісєєв, 1939; Г. Д. Маркова, 1956; С. А. Ципешок, 1962; Г. В. Рожкова, 1946; А. Б. Бродська, 1965; В. Ф. Берзін, 1970; І. М. Можар, 1972); цифрового письма (А. А. Компанієць, 1972; В. Г. Грузкова, 1967), підписів (В. В. Ли­товський, 1969), дослідженню рукописних текстів, виконаних українською мовою (Н. І. Клименко, 1969; С. М. Вул, 2002) та ін.

Оригінальними були роботи українських криміналістів у галузі техніко-криміналістичного дослідження документів та інших ре­чових доказів, впровадження в них фотографічних й інших фізич­них методів (М. М. Зюскін, М. С. Романов, Є. Ю. Брайчевська, І. В. Постіка, 3. О. Ковальчук, С. Д. Павленко, В. В. Аксьонова та ін.). Особливий інтерес викликала монографія В. К. Лисиченка про застосування радіоактивних ізотопів для дослідження доку­ментів (1960) і його роботи про роль документів у кримінальному судочинстві (1972).

В останні роки криміналісти України займалися дослідженням проблем лінгвістичної статистики в судовому почеркознавстві (Л. Ю. Ароцкер, В. К. Войиов, І. В. Сироджа), неідентифікаційни-ми дослідженнями почерку (колектив авторів Харківського НДІСЕ), портретно-криміналістичною експертизою (Н. В. Завизіст), питаннями психології почерку (1970) і письма, методами теорії імовірності, математичної статистики і кібернетики (Харківський, Київський НДІСЕ), дослідженнями речовин, ма­теріалів і виробів (В. С. Мітричев — ВНДІСЕ).

Наукові праці українських криміналістів публікувалися у різних журналах і збірниках: «Право України», «Вісник прокуратури» (нині видається як «Прокуратура. Людина. Держава»), «Вісник Київського університету. Серія «Право», «Труды Киевской высшей школы МВД СССР им. Ф.Е.Дзержинского» (нині — «Науковий вісник Національного університету внутріяїніх справ України»), республіканських міжвідомчих збірниках наукових і науково-мето­дичних робіт «Криминалистика й судебная зкспертиза» (Київ), «Теорія і практика судової експертизи і криміналістики» (Харків), «Криміналістичний вісник» ДНДЕКЦ МВС України та ін.

Багато робіт перекладено та опубліковано в зарубіжних країнах.