Главная | Обратная связь

Основні етапи розвитку реферування

Реферування почало формуватися як галузь бібліотечно- бібліографічної та журналістської діяльності більше ніж три століття тому. Виникнення і становлення реферативної періо­дики пов’язане з появою перших наукових журналів спочатку в Західній Європі (60-ті роки XVII ст.), а потім у Росії (20— 30-ті роки XVIII ст.). їхній зміст становили тоді не стільки наукові статті, скільки повідомлення про нові книги. Так, у першому науковому “Журналі вчених” (1665) основне місце посідали повідомлення про нові книги, які супроводжувалися оцінкою їх і коротким викладом змісту. Ці повідомлення, часто складені з окремих цитат оригінального тексту, назива­лися екстрактами. Створення спеціалізованих реферативних служб, реферативних журналів почалося наприкінці XVIII ст. як відповідь на швидкий розвиток природничих і приклад­них наук, зростання обсягів відповідних видань. У Росії перші спроби організувати реферативну справу зробив М.В. Ломо- носов. У 1758 р. він підготував програму організації щотиж­невого реферативного журналу в проекті “Санкт-Петербур- зьких відомостей”, у яких передбачалося публікувати скорочені перекази творів з оцінкою їх. За мету журналу було поставлено оперативне ознайомлення учених з новими книгами.

У XIX ст. практично вже сформувалася широка мережа реферативних видань, які формували відповідні служби. Ак­тивний розвиток біології та медицини, успіхи цих наук зумо­вили створення саме для них перших реферативних журналів. У Росії спеціальні реферативні розділи появляються в про­відних наукових і технічних журналах у другій половині XIX ст. Багато відомих російських учених, таких, наприклад, як О.О. Борзов, О.М. Бутлеров, Д.І. Менделєєв та інших ак­тивно співпрацювали в них.

Спочатку для реферування документів застосовували прийоми аналізу їхнього змісту, запозичені з бібліографічної роботи. Згодом на підставі організації та функціонування реферативних видань теорія і практика реферування почали виокремлюватися в самостійну сферу діяльності. Основним завданням реферування в ті часи було повне відображення змісту першоджерела, на чому і було сконцентровано увагу спеціалістів-практиків. Вони розглядали здебільшого окремі теоретичні та методичні проблеми (В.Г. Анастасевич, Г.О. Ільїн- ський, К.І. Дерунов, О.М. Бєлов). Загалом же реферування до 20-х років нашого століття фахівці розглядали як один з напрямів бібліографічної роботи.

Особливо активно реферативна періодика розвивалася в період між двома світовими війнами. Провідну роль у цьому відігравали реферативні служби Німеччини і США. Ще в 1830 р. почав виходити німецький реферативний журнал з хімії “Chemisches Zentralblatt” (назви реферативних журналів не заведено перекладати на інші мови), у 1907 р. — амери­канський “Chemical Abstracts”, у 1926 — англійський “British Chemical Abstracts”. Найавторитетнішими виданнями в га­лузі медицини і біології була широка мережа “Yahresbericht’o” і “Zentralblatt’o”, які випускала видавнича фірма Ю. Шпрін- гера. Вони значно переважали численні американські видан­ня, найважливішим з яких був “Biological Abstracts”, що зберіг своє значення і до нашого часу. У галузі фізики загальнови­знаною була висока якість німецького “Physikalische Berichrie”, близько до нього за своєю якістю стояло англійське видання “Science abstracts” (серія “A-фізика”). Першу спробу створи­ти єдине реферативне видання для відображення літератури з природничих і філософських наук було здійснено у Франції в 1940 р. завдяки публікації реферативного журналу “Bull, analytigue”.

Друга світова війна практично повністю зруйнувала німець­ку реферативну періодику. В інших країнах Західної Європи і в США реферативна періодика теж зазнала значної шкоди, та її досить швидко відновили, і вона навіть зміцнила свої позиції. У повоєнні часи виникає інтерес до створення міжна­родних реферативних видань. Так, з 1951 р. за ініціативою ЮНЕСКО починає виходити “International political science abstracts”, з рефератами літератури із суспільних наук.

У СРСР основні спеціалізовані реферативні журнали по­чинають видавати в 30-х роках, у 40-х роках ця діяльність триває. Такі журнали створювали за ініціативою Академії наук, їхньою основною перевагою було те, що вони виходили як централізовані державні видання з максимальним охоп­ленням світового документального потоку відповідної галузі. Так, у 30-х роках почали виходити “Химический рефератный журнал”, пізніше “Химический реферативный журнал” (1931— 1935; 1938—1941); “Реферативный биологический журнал” (1933—1937), “Физико-математический реферативный жур­нал” (1937—1940).

В Україні в 20-х роках було зроблено спробу видавати спеці­альні покажчики літератури для фахівців, анотації в яких наближалися за своїм характером до рефератів. Так, у них досить докладно висвітлювали проблематику твору, а також визначали його наукову цінність. З 1927 р. поширення набу­ли підготовка і публікація оглядів наукової літератури, що вийшла у світ протягом року, підбивали також підсумки роз­витку окремих галузей знань, визначали їхні актуальні про­блеми. Високий рівень оглядів забезпечувала участь видат­них учених, таких, наприклад, як академіки П.А. Тутковський, М.В. Птуха, професори С.І. Маслов, Є.В. Соколов та інші. Хоча названі видання не можна повною мірою вважати рефе­ративними, однак вони є важливим кроком у відповідному напрямі, позаяк уже містили елементи реферування, формува­ли потребу в ньому в спеціалістів, науковців.

Інформацією про нову літературу з різних галузей техніки та її оцінкою займалися в той час АН УРСР, Харківська спілка Науково-технічного товариства АН УРСР, Всеукраїнська асо­ціація інженерів, Науково-технічне управління Вищої Ради народного господарства УРСР, науково-дослідні інститути і кафедри. Так, у 1925 р. Науково-технічне управління ВРНГ УРСР видало “Огляд новітньої іноземної літератури”, метою якого була публікація оглядів статей з технічних журналів, виданих за останні два місяці. Протягом 1928—1930 рр. ви­ходив журнал “Технічні новини”, в якому систематично пу­блікували реферати найцікавіших статей з іноземних журналів.

У 1931 р. на Книжкову палату було покладено завдання реферування і рецензування української літератури. Однак за браком кваліфікованих кадрів, друкарської бази це рішен­ня не було виконане. У 1935 р. в Центральній науковій сільськогосподарській бібліотеці (ЦНСГБ) було створено бібліо­графічний відділ, який розпочав роботу над реферативно- бібліографічним збірником “Передовий досвід у соціалістич­ному сільському господарстві” за участю викладачів Харків­ського сільськогосподарського інституту ім. В.В. Докучаєва. Пізніше ЦНСГБ разом із сектором технічної пропаганди Все­української академії сільськогосподарських наук розпочала видання реферативно-бібліографічного бюлетеня “Огляд іно­земної літератури з сільського господарства”. За період з 1938 по 1947 рік вийшло 52 випуски цього бюлетеня. Тут було вміщено більш як 3 тис. рефератів і перекладів робіт зарубіж­них авторів.

Загалом для реферативної періодики ЗО—40-х років, особ­ливо західноєвропейської й американської, характерна порівня­но вузька галузева спеціалізація, невеликий обсяг інформації (від кількох сот до 4 тисяч рефератів на рік). Навіть найбільші реферативні служби відображали до 0,5 млн документів світо­вого довідково-інформаційного потоку із своєї тематики. Лише в половині реферативних журналів поряд зі статтями рефе­рували книги; у третині приділяли увагу дисертаціям; у чвер­ті — патентам. Зовсім не було реферативних журналів з дея­ких наук (астрономії, метеорології, деяких розділів ботаніки, зоології і т. ін.). Водночас спостерігалися великий паралелізм і дублювання в галузі біологічних і медичних наук.

До цього періоду належать перші спроби дослідження те­орії й методики реферування. У теорії реферування особли­вої ваги набирають проблеми функціонального призначення рефератів, типізація їх, вибір матеріалів для опрацювання. В. Лазарєв, О. Подземський, К. Симон, Ю. Шауер та інші пу­блікують перші роботи, в яких порушують актуальні питання створення, видання і використання реферативної інформації. Так, наприклад, О. Подземський і Ф. Яшунська вважали, що реферат здебільшого має замінити первинний документ. Та­кий підхід був виправданий у той період, коли в країні не вистачало наукових й інженерних кадрів, здатних самостійно орієнтуватися в науковій літературі, а зарубіжні видання були малодоступні. Саме таким шляхом формувався тип інформа­тивного розширеного реферату. Разом з тим К. Симон відсто­ював думку, що реферат має надати дослідникові інформацію про нові ідеї, факти, але не розкривати їхній зміст докладно, тобто сприяти формуванню типу індикативного реферату.

О. Подземський взагалі ставив під сумнів необхідність ство­рення самостійних реферативних журналів. Цікаво, що прак­тично всі основні питання організації, теорії й методики ре­ферування в той час було поставлено, але вирішували їх надто повільно.

Найслабкішим місцем у реферативній справі того часу в багатьох країнах була її вузька спеціалізація. Відомо, що з більш ніж 300 реферативних видань, що публікувалися на той час у світі, 61 % були спеціалізованими, іноді з однієї вузької галузі знання. Але широка диференціація науки, з одного боку, й інтеграція наук — з іншого, потребували створення системи централізованого реферативного інформування, яка б давала змогу враховувати всі світові джерела і збирати відомості, розпорошені в первинних документах. Ще однією невиріше- ною проблемою була методика реферування. Вона відзнача­лася різноманіттям, надто залежала від професіоналізму та ерудиції референта. Таким чином, на середину 50-х років у реферуванні постали два основних питання, що потребували вирішення: принципи організації і взаємодії реферативних служб на національному і міжнародному рівнях з урахуван­ням особливостей розвитку науки, щоб максимально повно відображати світовий документально-інформаційний потік; розробка єдиних вимог до методики реферування з метою мак­симальної інформативності реферату відносно первинного документа.

У різних країнах ці питання вирішувались відповідно до їхніх потреб і можливостей. А найсприятливіші умови для вирішення їх склалися в СРСР, де вперше у світі було реалізова­но ідею створення єдиного реферативного журналу з усіх при­родничих і технічних наук на базі Всесоюзного (тепер Всеро­сійського) інституту наукової та технічної інформації АН СРСР (ВІНІТІ). Таку ідею ще в 20-х роках висловив Б.С. Бод- нарський. Уже на початку 60-х років реферативний журнал ВІНІТІ охоплював усі природничі, технічні, сільськогоспо­дарські, медичні галузі, будівництво й архітектуру. До 1966 р.

в СРСР було створено єдину систему реферативних журналів з точних, природничих, суспільних наук з урахуванням усіх видів документів, як опублікованих, так і неопублікованих.

Досвід СРСР зі створення системи реферування в країні отримав позитивну оцінку фахівців світу, його було покладе­но в основу проекту Всесвітньої системи науково-технічної інформації (ЮНІСІСТ). Нині цей досвід реалізується в межах ЮНЕСКО і Міжнародної ради наукових спілок за підтримки ООН, учасниками якого є більш ніж ЗО країн.

У Росії ВІНІТІ тепер опрацьовує документно-інформацій- ний потік із більш ніж 130 країн 66 мовами. Він представле­ний більше ніж у 200 окремих випусках і зведених томах єдиного реферативного журналу. Над його

формуванням пра­цюють більш ніж 20 тис. фахівців високої кваліфікації з ви­користанням найновіших інформаційних технологій.

Досягнення практики реферування в нашій країні спиралися на важливі теоретичні й методичні праці, що появилися в повоєн­ний період (Н. Зибіна, К. Симон, Г. Кричевський, А. Кременецька, Г. Васильєва). Складання, редагування рефератів, підготовка і випуск реферативних видань стали складовою науково-інфор­маційної діяльності, що швидко розвивалася.

Активно формувалися передумови виникнення і швидкого розвитку нової наукової дисципліни — інформатики, станов­лення якої відіграло важливу роль у теорії та методиці реферу­вання як одного з видів аналітико-синтетичної обробки доку­ментів та інформації. Саме К. Симон і Г. Кричевський одними з перших зауважили, що на початку 50-х років змінилася ситуація в галузі пошуку наукової літератури, коли традиційні бібліографічні засоби не могли повного мірою задовольнити потреби багатоаспектного пошуку. Вони запропонували широ­ку програму організації реферативної періодики, сформульова- п і вимоги, які відображено в різних інструкціях і рекоменда­ціях з реферування. Суть їх у тому, що призначення реферату — не замінити безпосереднє ознайомлення з первинним доку­ментом, а надати можливість фахівцю зробити висновки про його корисність і необхідність безпосереднього до нього звер­тання; реферат має бути орієнтованим на широке коло фахівців відповідної галузі знання і відображати основний зміст первин­ного документа, важливі факти, методику виконання роботи; реферати на одні й ті самі документи треба складати з ураху­ванням специфіки відповідних реферативних видань, а їхні обсяги визначати ступенем важливості реферованих праць.

Подальший розвиток вітчизняного реферування пов’яза­ний з іменами Д. Теплова, Д. Панова, О. Михайлова, О. Фоміна, Р. Гіляревського, М. Колчинського та інших. Зі становлен­ням і розвитком інформатики починається якісно новий етап у вивченні реферування, актуалізуються питання автомати­зації цього процесу. З кінця 60-х років проблеми реферуван­ня набувають міжпредметного характеру, ними займаються бібліографи, лінгвісти і філософи, фахівці в галузі інформати­ки, обчислювальної техніки й кібернетики.

Увагу зарубіжних дослідників (Б. Уейл, І. Зарембер, Г. Оуен,

І. Коблітц, Г. Карас та інші) у 60-х роках привернуло визна­чення понять “реферат”, “анотація”, виявлення збіжностей і розбіжностей, визначення типів рефератів, їхнього обсягу, ви­явлення можливостей використання оцінного методу для визначення трудомісткості реферування. У роботах Б. Уейла,

І. Зарембера і Г. Оуена зокрема наголошується, що зміст і ха­рактер рефератів залежить від різноманіття завдань і мети, які стоять перед користувачами інформації. У дослідженнях 70-х років, які провадили У. Еушорт, А. Кент, Хензо Хираяма та інші, основну увагу приділяли як принципам ручного ре­ферування, так і можливостям формалізації цього процесу з використанням обчислювальної техніки. Розробка методів автоматизованого реферування стала одним з найважливіших напрямів методики реферування. Свій внесок у його розви­ток зробили Г. Луна, Л. Освальд, Р. Вілліс, В. Леонов, В. Аг- раєв, Б. Бородін, В. Пурто та багато інших.

У наш час практично всі розвинуті країни світу мають реферативні служби, що діють на основі централізації (Фрак ція, Японія, Російська Федерація, Румунія, Угорщина та інші) або децентралізації (СІЛА, Німеччина, Велика Британія та інші). Проте досвід свідчить, що децентралізація реферати н ної діяльності приводить до значного дублювання як у націо­нальному, так і в міжнародному масштабах. Тому і в країнах, де прийнято таку систему, створено організації, які координу­ють роботу реферативних служб. Координацію діяльності ре­феративних і бібліографічних служб окремих країн здійснює Реферативне бюро Міжнародної ради наукових спілок.

У незалежній Україні реферативна служба тільки скла­дається. Згідно із Законом України “Про науково-технічну інформацію” одним з основних завдань національної систе­ми НТІ є реферування документів, що вийшли на території України з питань прикладних галузей знання та економіки. Деякі інформаційні установи вже мають досвід створення ре­феративних видань. Так, з 1993 року Український центр на­укової медичної інформації та патентно-ліцензійної роботи розпочав видання Медичного реферативного журналу, який вміщує реферати зарубіжних медичних періодичних видань. Книжкова палата України заснувала “Реферативний журнал України” і нині випускає дві серії цього видання: “Політика. Політичні науки” та “Економіка. Економічні науки”. Дер­жавна науково-технічна бібліотека України з травня 1997 р. почала видавати на паперовому та електронному носіях рефе­ративний журнал “Депоновані наукові роботи”. Центральна наукова сільськогосподарська бібліотека УААН у 1999 р. роз­почала випуск реферативного журналу “Агропромисловий комплекс України”. З 1999 р. Інститут проблем реєстрації інформації та Національна бібліотека НАН України почали формування загальнодержавної бази даних “Україніка науко­ва”, що здійснюється шляхом реферативної обробки україн­ських наукових видань. На основі цієї бази даних виходить реферативний журнал “Джерело” в трьох серіях: “Соціальні науки”, “Технічні науки”, “Природознавчі науки”. Разом з тим, аналіз українських реферативних видань свідчить про кількіс­ну обмеженість відображення документів за видами і темати­кою, про певні хиби в методиці реферування, а тому є необхідність розробки національної системи реферування документів її метою аналітико-синтетичного опрацювання всього вітчиз­няного потоку наукової інформації та зберігання результатів цієї обробки в загальнодержавній базі даних.