Здавалка
Главная | Обратная связь

Психологічні аспекти ділової взаємодії.



Групова діяльність складається із взаємовідносин індивідів під час спільного вирішення певних задач (економічних, виробничих, виховних, правоохоронних і т. ін.). Найважливішою умовою взаємодії людей у групах є спілкування.

Спілкування — це процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що зумовлений їхніми потребами у спільній діяльності. Спілкування охоплює такі аспекти:

Ø обмін інформацією між суб’єктами діяльності, працівниками в групах і організаціях, а також між групами;

Ø розроблення спільної стратегії діяльності, у яку включені суб’єкти спілкування;

Ø сприйняття і розуміння людьми один одного в процесі вирішення спільних задач.

Спілкування об’єктивно породжується спільною життєдіяльністю людей у системах їхніх зовнішніх відносин із соціальним середовищем і внутрігруповими міжособистісними відносинами.

При цьому виникають соціальні і міжособистісні відносини. Соціальні відносини виявляються у спілкуванні людей не як окремих особистостей, а як представників соціальних груп (відношення роботодавця і працівника), економічних структур (продавець і покупець товару), ієрархічних і формальних організацій (обласні та районні відділи освіти) та ін. Міжособистісні відносини будуються на основі ділових та емоційних оцінок, а також вибору людьми один одного. Таким чином, відносини між людьми, як безособистісні, так і міжособистісні, завжди наявні у спілкуванні і можуть бути реалізовані тільки в ньому. (Див.: Леонтьев А. А. Деятельность, сознание, личность. М., 1975.) Існування людського суспільства без спілкування неможливе. Воно виступає в суспільстві як спосіб об’єднання індивідів і, разом з тим, як спосіб їхнього розвитку в особистісному та професійному плані. Звідси випливає існування спілкування як реальності суспільних відносин і як реальності відносин міжособистісних. Спілкування обов’язково має місце у найрізноманітніших людських відносинах, тобто наявне як у позитивних, так і у негативних соціальних та міжособистісних відносинах.

Важливим також є питання про співвідношення понять «спілкування» і «діяльність». (Див.: Андрєєва Г. О.) У деяких західних соціально-психологічних концепціях спостерігається тенденція до протиставлення спілкування і діяльності (Е. Дюркгейм), коли суспільство розглядається не як динамічна система діючих груп і індивідів, а як сукупність форм спілкування, що знаходяться у статиці, причому суспільний процес зводиться переважно до процесу духовного спілкування.

У вітчизняній психології здобула першість ідея єдності спілкування і діяльності (А. А. Леонтьєв). Це положення випливає з розуміння спілкування як реальності людських відносин у різних видах спільної діяльності. Діяльність кожної людини неминуче перетинається з діяльністю інших людей, і це перетинання створює певні стосунки людини не лише з предметом діяльності, але і з іншими людьми. Саме спілкування формує спільність індивідів, що об’єднані спільною діяльністю. Конкретні уявлення про співвідношення процесів спілкування і діяльності у різних авторів різні, але вони єдині у визнанні основного принципу — єдності цих двох процесів.

Ділове спілкування — це процес взаємозв’язку і взаємодії, у якому відбувається обмін діяльністю, інформацією і досвідом, що передбачає досягнення певного результату, вирішення конкретної проблеми чи реалізацію певної мети (рис. 13).

Особистість як суб`єкт спілкування


Рис. 13. Базова модель спілкування

У принципі, будь-яке спілкування партнерів, що спрямоване на вирішення ділових питань, можна назвати діловою комунікацією.

Ділове спілкування можна умовно розділити на пряме (безпосередній контакт) і непряме (коли між партнерами існує просторова або часова дистанція). Пряме ділове спілкування має більшу результативність, силу емоційного впливу і навіювання, ніж непряме; у ньому безпосередньо діють різні соціально-психологічні механізми.

Основна відмінність ділового спілкування від повсякденного (неформального) полягає у тому, що в його процесі ставляться мета і конкретні завдання, які вимагають свого вирішення. У діловому спілкуванні ми не можемо припинити спілкування з парт­нером (принаймні без утрат для обох сторін). У неформальному спілкуванні найчастіше не ставляться конкретні задачі, не переслідуються визначені цілі. Таке спілкування можна припинити (за бажанням учасників) у будь-який момент.

Ділове спілкування реалізується в різних формах:

· ділова бесіда;

· ділові переговори;

· ділові наради;

· публічні виступи й ін.

Кожна з цих форм ділового спілкування характеризується не лише певною технологією та етичними принципами реалізації, але й психологічними особливостями безпосередніх учасників ділового спілкування, їхнім умінням і можливістю впливати на партнера, здатністю досягати ефективних результатів.

Є. В. Руденський у навчальному посібнику «Основы психотехно­логии общения менеджера» виділяє наступні основні характеристики ділового спілкування: функції, зміст, сторони, манера спілкування і стиль. Кожна з перелічених характеристик виявляється, насамперед, у мовному спілкуванні.

Функції ділового спілкування:

Інструментальна функція — характеризує спілкування як соціальний механізм управління, що дозволяє одержати і передати інформацію, необхідну для здійснення якоїсь дії, прийняття рішення, комунікативного наміру.

Інтегративна функція — спілкування використовується як засіб об’єднання ділових партнерів, фахівців і виконавців для спільного комунікативного процесу: вирішення задачі, генерування ідей, розробки спільного договору й ін.

Функція самовираження — дозволяє самовиразитися і самоствердитися, продемонструвати особистісний інтелектуальний і психологічний потенціал.

Трансляційна функція — служить для передачі конкретних способів діяльності, оцінок, думок, суджень й ін.

Функція соціального контролю — для регламентації поведінки та діяльності, а в деяких випадках (наприклад, коли мова йде про комерційну таємницю) і мовних акцій учасників ділової взаємодії.

Функція соціалізації — розвиток навичок культури ділового спілкування, ділового етикету.

Експресивна функція —за допомогою цієї функції ділові партнери прагнуть виразити і зрозуміти емоційні переживання один одного, що частіше виражаються через невербальні засоби.

У діловому спілкуванні можна так, як і в повсякденному спілкуванні, виділити кілька основних сторін, або функцій: інформативну, інтерактивну і перцептивну.

Оскільки ділове спілкування — це предметно-цільова діяльність, то зміст кожної комунікативної форми (наприклад: доповіді, дискусії, лекції і т. п.), а також кожна мовна конструкція (висновок, думка, репліка, критичне зауваження й ін.) залежить від комунікативного наміру та очікуваного результату. Кожна конкретна професійна мета вимагає того змісту комунікації, який дозволяє її здійснити, досягнувши необхідних результатів. Якщо ціль комунікації — роз’яснити що-небудь, то зміст інформації буде інструктивним (інструктаж), розповідним (консультація) або міркувальним (коментар). За необхідності спростування чиїхось аргументів будуть використані тези, докази, контраргументи, критичні вислови.

У системах управління комунікативна сторона спілкування виявляється насамперед в обміні інформацією, тому що люди передають один одному різні відомості, накази, обмінюються своїми ідеями, планами.

Крім того, на зміст ділової комунікації можуть впливати й особливості ситуації, що складається, і особистісний потенціал партнера. Наприклад, для передачі інформації ви мали намір використати метод дедукції — від загального до часткового, але в ході спілкування переконалися, що для даного ділового партнера буде більш доцільним метод індукції — від окремих випадків, прикладів до узагальнення і висновків.

У деяких соціально-психологічних концепціях біхевіористського напряму розглядається можливість інтерпретувати весь процес людської комунікації в термінах теорії інформації подібно до математичного опису передачі інформації в комп’ютерних мережах. Такий підхід не уявляється коректним, оскільки, за винятком деяких рис подібності інформаційних процесів у технічних і живих системах, ці процеси в умовах людської діяльності мають принципові відмінності від технічних систем (рис. 14).

Повідом- лення


Рис. 14. Модель передачі інформації

В умовах людського спілкування інформація не тільки передається, але й піддається кількісним і якісним перетворенням, сприймається й інтерпретується різними людьми по-різному, відповідно до їхньої мотивації, досвіду й інших властивостей їхньої психіки. Специфіка процесу обміну інформацією у спілкуванні людей полягає в наступному.

На відміну від руху інформації між передавальними і приймаючими пристроями, у спілкуванні ми маємо справу із взаємодією активних суб’єктів, що взаємно інформують один одного для організації спільної діяльності. Тому, передаючи інформацію від працівника до працівника, від керівника до підлеглих, необхідно враховувати їхні мотиви, цілі, настанови, способи діяльності та ін. У відповідь на послану інформацію людина одержує якусь нову інформацію, тобто відбувається не просто її рух, а обмін інформацією. Для людини інформація завжди набуває певної особистісної значимості і змісту, тобто у комунікативному процесі поєднується діяльність, спілкування й пізнання (А. А. Леонтьєв). Цей процес унаочнює схема на рис. 15.

 

Рис. 15. Структура повідомлення у процесі комунікації
(модель Фрідмана—Шульца фон Туна)

На відміну від кібернетичних пристроїв, у спілкуванні партнери прагнуть вплинути один на одного, тобто обмін інформацією між людьми завжди припускає вплив на поведінку партнера. Ефективність комунікації найчастіше визначається саме тим, в якій мірі відбувся такий вплив, а це означає і можливість зміни самого типу відносин, що склався між учасниками комунікації.

Комунікативне спілкування, як обмін інформацією, можливе лише за умови, що партнери мають єдину чи подібну систему кодування і декодування, тобто «розмовляють однією мовою». Обмін інформацією можливий лише за існування інтерсуб’єктивних знаків, тобто за умови, що знаки та закріплені за ними значення відомі всім учасникам спілкування і тим самим забезпечують можливість взаєморозуміння. Для опису такої ситуації використовується термін «тезаурус», що позначає загальну систему значень, прийнятих усіма членами групи. Але справа ускладнюється ще й тим, що навіть знаючи значення слів, люди можуть розуміти їх по-різному, у залежності від своїх вікових, політичних, професійних і інших відмінностей. Тому суб’єкти спілкування повинні опанувати не тільки ідентичні лексичні та синтаксичні системи, але й однаковим розумінням ситуації спілкування, тобто включати комунікацію в деяку суспільну систему діяльності.

В умовах людської комунікації можуть виникати специфічні комунікативні бар’єри, що носять соціальний або психологічний характер. Це можуть бути соціальні, політичні, релігійні й інші розходження, що породжують зовсім різну інтерпретацію тих самих подій, а також різний світогляд і світорозуміння. Такі бар’єри бувають породжені об’єктивними соціальними причинами, приналежністю партнерів по комунікації до різних соціальних груп, а тому за їхнього прояву особливо чітко проступає належність спілкування до більш широкого контексту суспільних відносин. Процес комунікації може здійснюватися і за наявності цих бар’єрів, однак уся ситуація комунікації в такому випадку значно ускладнюється.

Комунікативні бар’єри можуть носити й інший, суто психологічний характер. Вони можуть виникати або в силу індивідуально-психологічних особливостей партнерів (наприклад, надмірної сором’язливості, скритності, некомунікабельності і т. ін.), або через сформовані між партнерами неприязні стосунки. У цьому випадку особливо наочно виявляється той складний зв’язок, що існує між спілкуванням і відносинами, який взагалі відсутній у технічних системах.

За своїм характером інформація, що виходить від комунікатора (керівника), може бути двох типів: спонукальною і кон-
статуючою.

Спонукальна інформація виражається в наказах, проханнях, порадах. Вона повинна стимулювати певну дію. Стимуляція, у свою чергу, теж може бути різною: активація — спонукання до дії в заданому напрямі; ітердикція — спонукання, що забороняє певну дію; дестабілізація — неузгодженість або порушення деяких форм поведінки і діяльності.

Констативна інформація — це повідомлення, яке має місце в різних освітніх та управлінських системах: доповідь, інструктаж. Характер повідомлення може бути різним за ступенем об’єктив­ності, емоційності, наявності елементів переконання. Варіант повідомлення вибирає комунікатор, від якого виходить інформація.

Необхідно пам’ятати про те, що ділова комунікація буде повноцінною тільки за умови, що в ній гармонійно поєднуються взаємозалежні, але різні сторони: зовнішня (поведінкова, операціонально-технічна) і внутрішня (та, що пов’язана з ціннісними осо­бливостями особистості).

Зовнішню сторону спілкування можна спостерігати, вона виражається в комунікативних діях і фіксується учасниками спілкування за допомогою таких показників, як: мовна активність під час взаємодії, інтенсивність дій, «ведення своєї лінії», наполегливіть чи поступливість, техніко-комунікативна майстерність, особливості слухання й адекватність поведінки.

Внутрішня сторона спілкування віддзеркалює суб’єктивне сприйняття ситуації ділової взаємодії. Вона виражається за допомогою вербальних і невербальних сигналів і досить легко «зчи­тується» навіть тоді, коли партнер намагається приховати реакцію, власні мотиви та цілі.

Передача інформації (ділової, управлінської, особистісної та ін.) здійснюється за допомогою знакових систем. Відповідно до виду використаних знаків виділяють вербальну і невербальну комунікацію.

Вербальна комунікація спирається на використання людьми звукової і письмової мови, за допомогою якої найбільш повно передається семантична сторона інформації — зміст повідомлення. Однак взаємне розуміння партнерів досягається за умов, що вони користуються однією мовою й однаково оцінюють ситуацію спілкування. У процесі мовного спілкування відбувається кодування, здійснюване комунікатором, який повідомляє інформацію, і декодування, що здійснює реціпієнт — слухач. В умовах діалогу відбувається послідовна зміна цих двох комунікативних ролей. Успішність вербальної комунікації в діалозі визначається тим, наскільки мовці забезпечують тематичну спільність розмови і її двосторонній характер. Мова є ведучим, спеціально виробленим людьми засобом спілкування, що дозволяє кожній людині засвоювати соціальний досвід, проникати в суб’єктивний світ інших людей, інтелектуально розвиватися, здійснювати контакт з іншими людьми і самовираження своїх настанов, світогляду.

У мовленнєвому спілкуванні велике значення мають такі виразні властивості мови, як інтонація, голосність, темп, логічні наголоси, паузи. Усе це служить додатковою інформацією, що виражає ставлення до співрозмовника і до переданого повідомлення.

Невербальна комунікація — це виразні рухи (міміка і пантоміміка), жести (наприклад, уклін, поворот до чи співрозмовника, чи від нього й ін.), використання предметів (наприклад, дарування жінці букета квітів). Людьми вироблені також системи спеціальних знаків-символів: знаки керування рухом транспорту, форменний одяг, нагороди й ін. Засоби невербальної комунікації значно розширюють можливості спілкування: вони виразні та лаконічні. Як формальні виробничі колективи, так і неформальні групи прагнуть знайти адекватну символіку для позначення роду своєї діяльності, соціального статусу, місця дислокації і т. п. У неформальних групах буває прийнята символіка, зрозуміла тільки для посвячених: татуювання, покрій одягу, зачіска тощо.

У процесі онтогенезу, в умовах виховання і навчання, а потім у професійному розвитку кожна людина опановує певну систему вербальної і невербальної комунікації.

З комунікативною функцією спілкування взаємопов’язана інтерактивна функція, що має свою специфіку. В умовах групової діяльності її учасникам важливо не тільки обмінюватись інформацією, але й організовувати спільну діяльність, у яку кожен член групи робить свій особливий внесок. У той же час тут відбувається й «обмін діями», планування спільної діяльності. За цього планування, як відзначає Б. Ф. Ломов, можлива така регуляція дій одного індивіда «планами, що дозріли в думках іншого», коли діяльність стає насправді колективною, і носієм її буде виступати вже не окремий індивід, а група (див.: Ломов Б. Ф. Особенности познавательных процессов в условиях общения // Психология. 1980. № 5. С. 23—40). Саме цей процес становить сутність інтерактивної сторони спілкування.

У процесі групової діяльності люди вступають у нескінченну кіль­кість різних взаємодій, тому існують численні спроби побудови їхніх класифікацій. Найпоширенішою є дихотомічна класифікація, що поділяє всі можливі взаємодії на два види: кооперацію і конкуренцію.

Кооперація позначає такі види взаємодії, котрі сприяють організації спільної діяльності. Тут психологічний механізм діяльності спирається на взаємодопомогу людей, на їхнє співробітництво.

Усередині кооперації може виникнути змагання як взаємодія, що не носить антагоністичного характеру і навіть містить елемент взаємодопомоги.

Конкуренція — це тип поведінки, що охоплює взаємодії, які так чи інакше розладжують спільну діяльність. Соціальна психологія не розглядає конкуренцію тільки як негативне явище, оскіль­ки в умовах ринкової економіки така взаємодія може мати стимулюючий ефект.

З відносинами конкуренції пов’язане поняття конфлікту, який є об’єктом спеціальних досліджень, і ми розглянемо його далі.

Кооперація і конкуренція — це різні форми взаємодії людей у соціальних організаціях, зміст їх у кожному випадку задається більш широкою системою діяльності, у яку кооперація і конкурен­ція включені. Тому обидві форми взаємодії заслуговують на увагу, однак не можна вивчати їх поза соціальним контекстом ціле-
спрямованої діяльності і поза груповими відносинами учасників, включених у цю діяльність.

Процес ділового спілкування обов’язково містить формування суб’єктом спілкування образу іншої людини. При цьому мається на увазі не тільки сприйняття зовнішніх фізичних особливостей людини, але і розуміння її психологічних рис, особливостей поведінки.

Манера і стиль ділового спілкування залежать від індивідуально-типологічних особливостей партнерів та їхніх комунікатив­них намірів. Крім того, на культуру ділового спілкування впливають і такі особистісні фактори, як:

¾ особливості комунікативних можливостей партнерів (особливості інтелектуальної діяльності, ерудиція і професійна компетентність, лексикон і тезаурус, мовленнєва культура й уміння слухати);

¾ сформований характер стосунків з діловими партнерами (повага, залежність, зневага, співробітництво);

¾ психотип і діловий статус партнерів;

¾ комунікативні наміри в конкретній ситуації.

У діловій комунікації розрізняють наступні стилі взаємодії партнерів: творчо-продуктивний, гнобливий, дистанційний, прагматично-діловий, популістський, загравальний, превентивний, дружній.

Вибір стилю ділової взаємодії залежить від багатьох факторів, зокрема від: статусу людини; цілей, задач і комунікативних намірів; особливостей ситуації, що складається під час спілкування; індивідуальних особливостей учасників взаємодії; морально-етичних і ціннісних настанов.

Індивідуальний стиль спілкування виявляється, насамперед, у мовному етикеті, а також демонструється через невербальні сигнали тіла: рукостискання, погляд і постановка голови; тон голосу; дистанція і займані позиції за столом переговорів; специфіка використовуваних поз, жестів, рухів тіла.

Таким чином, ефективне спілкування вимагає знання всіх його компонентів, володіння якими забезпечує комунікативну компетентність ділової людини.

Комунікативна компетентність — це сукупність знань, умінь і навичок, що включають: функції спілкування й особливості комунікативного процесу; види спілкування й основні його характеристики; засоби спілкування (вербальні і невербальні); репрезентативні системи і ключі доступу до них; види слухання і тех­ніки його використання; «зворотний зв’язок» (питання і відповіді); психологічні і комунікативні типи партнерів, специфіку взаємодії з ними; форми і методи ділової взаємодії; технології і прийоми впливу на людей; методи генерування ідей і інтеграції персоналу для конструктивної комунікації; самопрезентацію і стратегії успіху.

Розвиток комунікативної компетентності — необхідна умова ефективної професійної діяльності.

Ділова комунікація практично завжди носить міжособистісний характер, незалежно від того, у якій формі вона здійснюється. Саме її міжособистісний характер надає цьому процесу своєрідність, з одного боку, і створює серйозні труднощі — з іншого.

Деякі люди вважають, що під час вирішення ділових питань немає необхідності відволікатися на такі «дріб’язки», як встановлення довірчих міжособистісних відносин з діловим партнером, досить повної орієнтації в особистісних якостях, звичках, манері поведінки партнера по спілкуванню. Однак основною реальністю будь-якої комунікації є той факт, що в комунікації ми маємо справу не з абстрактними представниками якоїсь іншої сторони, а з реальними людьми, з їхніми емоціями, звичками, стереотипами, прихильністю до певних цінностей, комунікативним досвідом. Незнання чи небажання пізнати основні властивості і якості партнера по комунікації можуть призвести до непередбачених наслідків.

Процес розроблення угоди під час комунікації може стимулювати бажання партнерів здобути взаємоприйнятний результат. Міжособистісні відносини, у яких виникають довіра, взаєморозуміння, дружелюбність і повага, сприяють тому, що кожен новий комунікативний акт проходить більш спокійно, ефективно, з меншими витратами психічної енергії.

Нездатність ставитися до інших людей, як до особистостей з їхніми сильними і слабкими, позитивними і негативними якостями, може катастрофічно відбитися на результатах ділової комунікації. Встановлені довірчі міжособистісні стосунки благотворно впливають на процес ділової комунікації, підвищують рівень взаєморозуміння, згладжують можливі протиріччя, не дають розвинутися конфлікту. Помічено, що партнер скоріше піде на поступку під час вирішення ділового питання з тією людиною, з якою у нього встановилися комфортні відносини, ніж з тією, у відносинах з якою немає належної теплоти, взаєморозуміння.

Для того, щоб краще зрозуміти важливість міжособистісної комунікації у вирішенні ділових питань, необхідно частіше ставити себе на місце ділового партнера, думати і почувати те, що думає і почуває він у відповідь на ваші слова, манеру поведінки.

Міжособистісна комунікація — це необхідний сервіс для ділової комунікації.

У процесі ділової комунікації партнери вступають у спілкування між собою, ведуть інтенсивний обмін як вербальною, так і невербальною інформацією. Саме у процесі спілкування між ними встановлюються певні міжособистісні відносини, які, в свою чергу, і визначають характер ділової комунікації.

Щоб ефективно спілкуватися, потрібно, як мінімум, уміти викладати свої думки так, аби вони були адекватно зрозумілі партнером, а також уміти слухати партнера так, щоб надати йому можливість висловити усе, що він хотів би сказати, і правильно, без перекручувань зрозуміти те, що сказав партнер.

Для того, щоб діалог з партнером був ефективним, необхідно правильно вибрати місце і час зустрічі.

Успіх ділової комунікації багато в чому визначається тим, наскільки добре до неї підготувалися. З достатньою часткою умовності процес підготовки можна розбити на ряд етапів. Насамперед, необхідно зробити ретельний аналіз проблеми, що виноси­ться на обговорення. Це дозволить ще раз зважити свої можливості у вирішенні цієї проблеми і ймовірні можливості партнера, пайову участь сторін у вирішенні даної проблеми, терміни, у які бажано проблему вирішити.

Потім необхідно визначитися з метою бесіди. Визначивши мету і завдання, треба виробити стратегію і тактику проведення бесіди, щоб бути готовим до альтернативного реагування на пропозицію чи зауваження партнера.

Доцільно також мати достатні відомості про партнерів по спіл­куванню, знати сильні і слабкі сторони їхніх особистостей, мету, інтереси і т. ін.

Дуже важливо те, як починається безпосередня взаємодія, пер­ша фраза. Від неї у спілкуванні залежить багато чого, якщо не все. Цією фразою вирішуються наступні завдання: встановлення психологічного контакту, створення комфортної атмосфери зустрічі, привертання уваги до себе, пробудження інтересу до бесіди з даної проблеми і, якщо це необхідно, перехоплення ініціативи.

 

 

3.Умови, що забезпечують ефективність міжособистісної комунікації
Ступінь ефективності міжособистісної комунікації визначається за результатами актуалізації двох основних соціально-значущих функцій - взаємодії і впливу.

Ці результати залежать від трьох основних умов, що визначають характер мовного спілкування:

а) типу комунікативних особистостей,

б) сприйняття смисловий і оцінної інформації та

в) цілеспрямованого впливу один на одного.

Для ефективності міжособистісної комунікації найбільш оптимальними варіантами цих умов є наступні:

а) сумісність партнерів як комунікативних особистостей,

б) адекватне сприйняття смисловий і оцінної інформації,

в) вплив через переконання.


Сумісність партнерів як комунікативних особистостей передбачає сумісність по всіх трьох параметрах. Наявність комунікативних потреб, навіть при відмінності комунікативних установок, сприяє встановленню контакту, що важливо для початкового етапу комунікації. Сигналом для контакту можуть служити як вербальні, так і невербальні засоби. Тут дуже важливо, щоб їх актуалізація відповідала прийнятим соціальним нормам мовленнєвої поведінки. Це в значній мірі полегшує мовленнєвий взаємодію. Найбільшу роль тут відіграє сумісність когнітивних параметрів, які організовані у певному когнітивному просторі у вигляді блоків ідентифікації, рефлексії, знань про вербальних і невербальних засобах комунікації та ін Незважаючи на те, що у кожного індивіда обсяг цих блоків та їх структура різні, оскільки вони формуються на основі не тільки суспільного пізнавального досвіду, а й особистого, незважаючи на те. що вони залежать від особливостей роботи півкуль головного мозку, що відрізняються асиметрією, наявність готових блоків дозволяє оперувати ними з достатньою ефективністю, щоб сприйняти і оцінити інформацію і сформулювати свою реакцію.
Відзначено, що вже на початковому етапі міжособистісної комунікації обидва партнера, спираючись на свій пізнавальний досвід, вирішують одночасно кілька завдань: 1) Що я думаю про себе - хто я такий? 2) Що я думаю про партнера - хто він такий? 3) Що я думаю про те, як партнер думає про мене? 4) Що думає партнер про себе? 5) Що думає партнер про мене? 6) Що думає партнер про те, як я його собі уявляю. Тут задіяні блоки ідентифікації, самопізнання, рефлексії, прогнозування розвитку образу партнера - все, що допомагає «налаштуватися» на міжособистісне спілкування.
Функціональний параметр також відіграє значну роль в успішній актуалізації функції мовного взаємодії, але не є вирішальним, за винятком тих випадків, коли допускається грубе порушення прийнятих норм соціальної диференціації та ситуативної варіативності комунікативних засобів.
Сприйняття в контексті соціально-психологічних досліджень трактується як розуміння і оцінка людини людиною; причому не тільки і не стільки його якостей, скільки його взаємовідносин з іншими людьми. Найбільш вивченими механізмами міжособистісного сприйняття є: а) ідентифікація - розуміння іншої людини шляхом ототожнення себе з ним, б) рефлексія - розуміння іншого через роздум за нього; в) емпатія - розуміння іншої людини через емоційне співпереживання; г) стереотипізація - сприймання і оцінка іншого шляхом перенесення на нього загальноприйнятих характеристик будь-якої соціальної групи або її представника.
У контексті міжособистісної комунікації сприйняття - це, перш за все, складний процес прийому і переробки смислової та оцінної інформації, необхідна умова для актуалізації міжособистісної комунікації. Ефективність міжособистісної комунікації залежить від ступеня адекватності смислового сприйняття, так як з цим пов'язана правильність інтерпретації інформації, комунікативної установки партнера і прогнозування наступних етапів комунікації. [3., З 189]
Успіх комунікації досягається лише в тому випадку, якщо учасники комунікації мають загальної можливістю інтерпретації певного знака. Ці процеси є найважливішими елементами комунікативного акту. Оскільки людина не володіє телепатією і не здатний передати електричні імпульси безпосередньо зі свого мозку в мозок партнера, то виникає потреба зашифрувати свої думки, щоб потім передати їх вербально або невербально. При міжкультурної комунікації кожна культура являє собою систему кодів, яка поширює свою дію на повсякденні відносини, соціальні та культурні норми і т.д. Ці кодові системи культур, як правило, неспівставні між собою або в кращому разі можна порівняти тільки обмежено. У зв'язку з цим у процесі комунікації набуває важливого значення проблема кодування і декодування інформації.
Кодування - це процес зашифровки наших думок, почуттів, емоцій у форму, впізнавану іншими. Для цього людина використовує символи, які можуть бути письмовими, вербальними, невербальними, математичними, музичними і т.д. Набір таких символів є повідомленням.
Декодування - це процес отримання та інтерпретації повідомлень, одержуваних людиною ззовні. Він пов'язаний з розшифровкою символів, що складають повідомлення.
Способи кодування і декодування повідомлень формуються під впливом досвіду людини, який розуміється не тільки як індивідуальний досвід, але і як досвід групи, до якої належить людина, а також досвід тієї культури, представником якої ця людина є, освоює її в процесі інкультурації.
Будь-яка культура створює свою власну систему символів і додає кожному символу відповідні значення. Але культури не тільки наповнюють свої символи різним значенням, але і використовують символи в різних цілях. Тому в процесі комунікації завжди важливо пам'ятати, що символи є такими лише тому, що певна група людей погоджується прийняти їх як символи. Між символом і його значенням часто немає природного зв'язку. Їхні стосунки довільні й варіюються в різних культурах. Тому людині, незнайомому з символікою прапора, він буде представлятися всього лише шматком тканини, прикріпленим до палиці. Але навіть у рамках однієї культури розшифровка символу буде змінюватись в залежності від досвіду людини і від конкретної життєвої ситуації, в якій він знаходиться при цьому. Розкриття значення символів відбувається у формі їх денотації і конотації.
Денотацією - це значення символу, що визнається більшістю людей в даній культурі. Конотація-вторинні асоціації, колективні лише кількома членами цієї спільноти. У силу цього вони завжди суб'єктивні і емоційні за своєю природою.
Як слова, так і символи-речі можуть змінювати свої значення - від покоління до покоління, від регіону до регіону. Про це також необхідно постійно пам'ятати в процесі комунікації.
У міжособистісної комунікації невербальні засоби часто доповнюють мовні форми спілкування (наприклад, ми говоримо: «Привіт!» І при цьому посміхаємося). Невербальні знаки можуть не відповідати усним повідомленням (наприклад, ми говоримо: «Раді вас бачити!», Але при цьому хмурився і дивимося у бік). Невербальне повідомлення може також доповнювати вербальне (сказати дітям: «Тихіше!» І прикласти вказівний палець до губ). Невербальна поведінка служить для регулювання спілкування. За допомогою кивка головою, погляду, жесту ми легко вступаємо в бесіду або припиняємо її. У ряді випадків невербальні способи можуть заміщати вербальні (так, дитина може не попросити подати йому іграшку, а просто вказати на неї).

 

 







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.