Главная | Обратная связь

Правові аспекти щодо визначення поняття правоохоронних органів

Особливо кваліфікуючою ознакою зловживання владою або службовим становищем є вчинення його працівником правоохоронного органу (ч. 3 ст. 364 КК України).

Коваленко В.П. визначає працівника правоохоронного органу як осудного громадянина України, який досяг повноліття і перебуває на державній службі в одному з правоохоронних органів України, в силу чого наділений повноваженнями представника влади у сфері правоохоронної діяльності [20, с. 11].

Постає питання працівники яких саме правоохоронних органів можуть бути притягнені до відповідальності за ч. 3 ст. 364 ККУ.

У Конституції України поняття «правоохоронні органи» зазначене лише раз у ч. 2 ст. 17, де вказано, що спеціальне завдання стосовно гарантування державної безпеки і захисту державного кордону покладається на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок яких визначені законом. В Законі України «Про основи національної безпеки» викладене наступне визначення: «правоохоронні органи - це органи державної влади, на які Конституцією і законами України покладено здійснення правоохоронних функцій» [21]. Закон України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронним органами держави» закріплює дещо подібне визначення: «правоохоронні органи – це державні органи, які відповідно до законодавства України здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції» [22].

Дещо ширше дане поняття визначене в ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», де визначено, що правоохоронні органи - це органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державного фінансового контролю, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції [23]. Але вище зазначений перелік правоохоронних органів є неконкретним і неповним, оскільки зазначено «інші органи, які
здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції». Зовсім не зрозуміло, які інші органи та що слід розуміти під правозастосовними або правоохоронними функціями, оскільки відсутнє будь-яке законодавче визначення ознак, за якими той чи інший орган можна віднести до правоохоронних чи правозастосовних.

Поняття правоохоронні органи зустрічається і в інших нормативно-правових актах, зокрема в Законі України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону»: «…сприяння органам місцевого самоврядування, правоохоронним органам, Державній прикордонній службі України та органам виконавчої влади…» [24]. Незрозумілим є лише те чому законодавець виокремлює Державну прикордонну службу України від правоохоронних органів. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про державну прикордонну службу» однією з її основних функцій є «охорона державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах, з метою недопущення незаконної зміни проходження його лінії, забезпечення дотримання режиму державного кордону та прикордонного режиму» [25], що й дає підстави віднести Державну прикордонну службу до органів охорони державного кордону, які згідно ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів» є правоохоронними.

Незважаючи на те, що в ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» визначено органи, які є правоохоронними не в усіх такий статус підтверджується відповідним нормативно-правовим актом.

Так, зокрема Конституція України та Закон України «Про прокуратуру» не іменують прокуратуру правоохоронним органом, а тільки визначають, що органи прокуратури становлять єдину централізовану систему. У Законі України «Про міліцію» також не задекларовано, що міліція є правоохоронним органом, а лише закріплено, що міліція України є державним озброєним органом виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права, свободи та законні інтереси громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства й держави від протиправних посягань [26].

На підставі аналізу національного законодавства можна стверджувати, що законодавець досить нечітко, суперечливо і непослідовно визначає поняття «правоохоронний орган» у різних законах України, які так чи інакше стосуються діяльності правоохоронних органів.

Визначення поняття «правоохоронні органи» також є дискусійним і у теорії права. До теперішнього часу залишається проблемою визначення критерію, за яким той чи інший державний орган можна віднести до правоохоронного органу.

Ю.О. Загуменна зокрема, підтримує думку, що правоохоронні органи утворюють певним чином відособлену за ознакою професійної діяльності самостійну групу органів держави, які мають свої чітко визначені завдання. Тобто критерієм виділення правоохоронних органів із загальної маси органів держави в цьому випадку є коло їх завдань [27, с. 36].

М.І. Мельник та М.І. Хавронюк правоохоронними вважають ті держані органи, які, діючи в межах кримінально-процесуальної чи адміністративної процедури, ведуть боротьбу зі злочинністю та правопорушеннями, що тягнуть юридичну відповідальність винятково у сфері публічного права. До таких вони відносять: суди, органи прокуратури, міліції, податкової міліції, Служби безпеки України, Управління державної охорони, прикордонних військ, державної митної служби, дізнання, державного пожежного нагляду, Державного департаменту з питань виконання покарань [28, с. 31-32].

На думку Т.О. Пікулі, до правоохоронних належать органи, які поряд із другорядними (допоміжними) виконують кілька головних правоохоронних функцій, які є визначальними в їх діяльності. До правоохоронних органів у широкому розумінні, на думку автора, належать суд, прокуратура і правоохоронні органи по боротьбі зі злочинністю, у вузькому тільки правоохоронні органи по боротьбі зі злочинністю (органи міліції, податкової міліції, Служби безпеки України, Управління державної охорони, Державної прикордонної служби, Державної митної служби, Державного департаменту з питань виконання покарань) [29, с. 79].

А. М. Куліш в одній зі своїх праць правоохоронними органами називає органи суду, прокуратури, органи внутрішніх справ, Службу безпеки України, митні органи, податкову міліцію та Уповноваженого Верховної Ради з прав людини [30, с. 227].

Я. Кондратьєв до правоохоронних органів відносить лише органи прокуратури, досудового слідства та дізнання, котрі безпосередньо діють у межах кримінального судочинства засобами, встановленими кримінально-процесуальним законодавством України та ведуть боротьбу зі злочинністю, а всі інші державні органи, які охороняють право і діють у межах адміністративної, дисциплінарної, цивільно-правової відповідальності, за межами кримінального судочинства вважає правозахисними органами [31].

Автори підручника «Суд, правоохоронні та правозахисні органи України» за редакцією В.Т. Маляренко також виділяють правоохоронні та правозахисні органи. До перших вони відносять органи внутрішніх справ, Державну податкову службу, Службу безпеки України, митні органи, Державну прикордонну службу, Антимонопольний комітет, Державну контрольно-ревізійну службу, Управління державної охорони, Державний департамент України з питань виконання покарань, Державний департамент фінансового моніторингу, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, Державну інспекцію рибоохорони, Державну лісову охорону, Державну екологічну інспекцію, Державну санітарно-епідеміологічну службу, Державну архітектурно-будівельну інспекцію [32, с. 162-293]. До других – Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, органи юстиції, адвокатуру та нотаріат [32, с. 294-337].

Н.В. Сібільова, І.Є. Марочкіна визначають систему правоохоронних органів наступни чином: суди; прокуратура; органи досудового слідства; органи виконавчої влади що реалізують державну політику в тій чи іншій сфері правоохоронної діяльності: Міністерство внутрішніх справ, Міністерство юстиції, Служба безпеки України, державна виконавча служба, адвокатура, нотаріат [33, с. 10]. Однак, необхідно зазначити, що згідно зі ст. 102 Кримінально-процесуального кодексу України органами досудового слідства є слідчі прокуратури, слідчі органів внутрішніх справ, слідчі податкової міліції і слідчі органів безпеки [34], тому некоректно виділяти окремо органи досудового слідства.

Аналізуючи вищевикладені підходи до визначення поняття «правоохоронні органи» слід відмітити, що одні науковці відносять суд до правоохоронних органів, а інші ні. Перша позиція заслуговує на підтримку, тому, що відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України № 8 від 26 червня 1992 р. «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність суддів і правоохоронних органів», що крім судді, військовослужбовця та члена громадського формування з охорони громадського порядку потерпілим у справах про відповідні злочини, можуть бути також працівники правоохоронних органів [35], до яких належать особи, зазначені в ч. 1 ст. 2 Закону України від 23 грудня 1993 р. «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів».

Таким чином, аналіз нормативно-правових актів України підтверджує відсутність на законодавчому рівні повного визначення поняття «правоохоронні органи», а аналіз наукової літератури – відсутність одностайності серед вчених щодо розуміння даного поняття.

3.2 Проблемні питання кваліфікації зловживання владою або службовим становищем працівниками правоохоронних органів

Нормативна невизначеність поняття «правоохоронні органи» призводить до колізій і непорозумінь при застосуванні ч. 3 ст. 364 Кримінального кодексу України, зокрема слід звернути увагу на рішення Конституційного Суду України від 18.04.2012 р. Суб’єкт права на конституційне звернення стверджував, що суди загальної юрисдикції, кваліфікуючи діяння працівників державної виконавчої служби за ст. 364 КК України, в одних випадках посилалися на п/п "д" абз. 2 п. 1 ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» і вважали таких працівників працівниками правоохоронного органу, у зв’язку з чим кваліфікували їхні дії за ч. 3 ст. 364 КК України, а в інших – керувалися ч. 1 чи ч. 2 цієї статті, тобто не вважали їх працівниками правоохоронного органу. Копії рішень судів загальної юрисдикції, які були додані до звернення підтвердили факт неодноразового неправильного застосування положень нормативно-правових актів [36].Знову ж таки у ст. 364 КК України не визначено, хто саме належить до працівників правоохоронного органу. Відсутні у законі про кримінальну відповідальність і посилання на відповідні положення інших законів України, у тому числі і Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», що унеможливлює застосування його положень для встановлення щодо суб’єкта злочину кваліфікуючої ознаки. Тому не зрозуміло чому суди загальної юрисдикції при вирішенні даної справи посилалися саме на цей нормативно-правовий акт, оскільки перелік правоохоронних органів зустрічається і в інших законах України. Можливо при прийнятті рішення, вони керувалися словосполученням «інші органи, які виконують правоохоронні та правозастосовні функції» і таким чином віднесли працівників державної виконавчої служби до таких правоохоронних органів, які законодавець нібито вирішив не уточнювати.Кримінальний кодекс України, в останній редакції від 04.07.2013 р., містить деякі зміни. В ч. 3 ст. 364 КК України вказано, що офіційне тлумачення положення ч. 3 ст. 364 КК України, яким передбачено кримінальну відповідальність службової особи за зловживання владою або службовим становищем, а саме «дії, передбачені ч. 1 та ч. 2 цієї статті, якщо вони вчинені працівником правоохоронного органу», потрібно дивитися в Рішенні Конституційного Суду від 18.04.2012 р. Звичайно це позитивний момент, оскільки завдяки даному рішенню суди загальної юрисдикції не будуть відносити працівників державної виконавчої служби до працівників правоохоронних органів. Але як дане рішення можна назвати офіційним тлумаченням положення ч. 3 ст. 364 КК України, коли навіть Конституційний Суд України надаючи тлумачення даної норми не визначив вичерпну кількість та назви правоохоронних органів і навіть не зазначив нормативно-правовий акт на який можна посилатись кваліфікуючи такі діяння.

Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» до правоохоронних органів відносить і органи податкової служби. Відповідно до Податкового Кодексу України від 02.12.2010 р. до правоохоронних органів з поміж усіх органів податкової служби (державна податкова адміністрація України, спеціалізовані державні податкові інспекції, державні податкові адміністрації в АРК, областях, м. Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, містах (крім м. Києва та Севастополя) районах у містах) слід віднести лише податкову міліцію, оскільки в ст. 348 вище вказаного кодексу зазначено, що основним її завданням є запобігання кримінальним та іншим правопорушенням у сфері оподаткування та бюджетній сфері, їх розкриття, розслідування [37]. Тобто цей орган податкової служби є правоохоронним і його працівники підпадають під відповідальність за ч. 3 ст. 364 КК України.

Але як свідчить судова практика в більшості розглянутих судами справ, до відповідальності за ч. 3 ст. 364 КК України притягувалися працівники всіх органів податкової служби України, зокрема і начальники відділу районної податкової інспекції. Дане питання досить часто обговорюється і на юридичних форумах. Адвокати, юрист-консульти пояснюють, що начальник відділу ДПІ підлягає до відповідальності за ч. 1, 2 ст. 364 КК України як службова особа, адже в частині виконання організаційно-розпорядчих функцій, начальник ДПІ керує трудовим колективом в установі органу державної влади, щодо адміністративно-розпорядчих функцій, то начальник розпоряджається кошторисом ДПІ, а отже майном установи.

Слід нагадати, що ч. 3 ст. 364 КК стала нововведенням кримінального законодавства України від 5 квітня 2004 р. Суттєвість даної новели полягає в тому, що нею передбачено більш суворе покарання за зловживання владою або службовим становищем вчинене працівником правоохоронного органу ніж службовою особою.

Загалом, дана правова норма КК України є досить доцільною в законодавстві нашої держави.

Підвищена відповідальність працівників правоохоронних органів обумовлена тим, що вони зобов’язані забезпечувати охорону і захист прав, свобод та законних інтересів людини та громадянина і якщо вони навпаки завдають шкоду або створюють загрозу завдання шкоди таким правам, це суттєво підвищує суспільну-небезпеку їх діяння. Окрім цього злочинність працівників правоохоронних структур будь-якої країни, в тому числі й України, спричиняє дисфункцію окремого елементу механізму держави, становить суттєву загрозу для державного суверенітету, підриває основи легітимності публічної влади, провокує соціальні конфлікти, загострює кризові явища у суспільній свідомості, а також виступає самостійним криміногенним фактором, що звичайно є небажаним та зумовлює прийняття більш суворих мір покарання за суспільно-небезпечні діяння.

 

 

ВИСНОВКИ

Зловживання владою або службовим становищем належить до злочинів у сфері службової діяльності і згідно зі ст. 364 Кримінального кодексу України -це умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.

Зловживання владою або службовим становищем має певні особливості елементів складу злочину, які дають змогу кваліфікувати те чи інше суспільно-небезпечне діяння (дію або бездіяльність) за ст. 364 КК України.

Даний злочин посягає одразу на два об’єкти: встановлений законодавством та посадовими інструкціями порядок здійснення службовими особами своїх повноважень, авторитет органів влади, об'єднань громадян, суб’єктів господарювання, інших юридичних осіб, від імені яких діють службові особи (основний безпосередній об’єкт) та соціальні цінності, безпосередньо альтернативно зазначені у диспозиції ч. 1 ст. 364 КК України: охоронювані законом права, свободи, інтереси окремих громадян, державні чи громадські інтереси, інтереси юридичних осіб (додатковий безпосередній об’єкт).

З об’єктивної сторони зловживання владою або службовим становищем характеризується такими обов’язковими ознаками: суспільно-небезпечне діяння (дія або бездіяльність), використання влади або службового становища всупереч інтересів служби, завдання істотної шкоди та причинний зв'язок між діянням та наслідками. На сьогодні серед науковців досить спірним є поняття «всупереч інтересів служби», оскільки на законодавчому рівні його не визначено.

Суб’єкт даного суспільно-небезпечного діяння (дії або бездіяльності) спеціальний - службова особа, поняття якої визначено у примітці до ст. 364 КК України. Для службової особи властиві як загальні та і спеціальні ознаки суб’єкта злочину.

Суб'єктивна сторона зловживання владою або службовим становищем характеризується змішаною формою вини: прямий умисел щодо скоюваного суспільно-небезпечного діяння (дії або бездіяльності) та необережність щодо наслідків. Обов’язковим елементом складу цього злочину, а не факультативним як у більшості злочинів передбачених КК України, є мотиви (корисливі мотиви, інтереси третіх осіб, інші особисті інтереси).

Зловживання владою або службовим становищем може бути вчинене працівником правоохоронного органу (ч. 3 ст. 364 КК України). На сьогодні на законодавчому рівні відсутнє повне та конкретне визначення понять «правоохоронні органи», «правоохоронні» та «правозастосовні функції». Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» визначає деякі правоохоронні органи, але в інших нормативно-правових актах їх статус не підтверджуються, тому визначити точно хто ж є працівником правоохоронного органу не можливо. Немає конкретного визначення поняття правоохоронні органи і в науковій літературі. Кожен науковець (Загуменна Ю.О., Мельник М.І. та Хавронюк М.І., Т.О. Пікулі, А.М. Куліш, Я. Кондратьєв, Н.В. Сібільова, І.Є. Марочкіна) доводить свою думку.

Така ситуація зумовлює виникнення колізій при застосуванні норм ч. 3 ст. 364 Кримінального Кодексу України, про що свідчать рішення судів по таких справах. Звичайно вирішити даний недолік українського законодавства потрібно якнайшвидше. А для того, щоб уникати помилок при призначенні покарання за злочини передбачені ст. 364 КК України з особливо кваліфікуючою ознакою зазначеною в ч. 3 ст. 364 Кримінального кодексу України слід зробити відповідну примітку в кінці статті, де буде роз’яснення того, які органи слід відносити до правоохоронних чи посилання на інший нормативно-правовий акт.

СПИСОК ВИКОРИСТАННИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Антонов Н. Ф. Уголовный кодекс Украинской ССР: Науч.-практ. комент. / Н. Ф. Антонов, М. И. Бажанов, Ф. Г. Бурчак и др. – К.: Политиздат Украины, 1987. – 880 с.

2. Кримінальний кодекс України: Закон України від 05.04.2001 р. (Редакція станом на 01.01.2013 р.) // Відомості Верховної Ради України (ВРР). –2001. - № 25-26. – Ст. 131.

3. Александров Ю. В. Кримінальне право України. Особлива частина: Підручн. / Ю. В. Александров, О. О. Дудоров, В. А. Клименко та ін.; за ред. М. І. Мельника, В. А. Клименка. – К.: Юридична думка, 2004. – 656 с.

4. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / [Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін.; за заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація]. — К. : Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. — 1196 с.

5. Савченко А. В. Сучасне кримінальне право України: Курс лекцій / А. В. Савченко, В. В. Кузнецов, О. Ф. Штанько. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2005. – 640 с.

6. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: У 2 т. - Т. 2 / Заг. ред. П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка, Є. В. Фесенка. - 3-тє вид. перероб. та доп. – К.: Алерта: КНТ: Центр учбової літератури, 2009. - 624 с.

7. Бантишев О. Ф. Злочини у сфері службової діяльності: Навч. посіб. / О. Ф. Бантишев. – К. МАУП, 2002. – 128 с.

8. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка - 7-е вид., перероб. та допов - К.: Юридична думка, 2010 - 1288 с.

9. Андрушко П. П. Злочини у сфері службової діяльності: кримінально-правова характеристика. Навч. посіб. / П. П. Андрушко, А. А. Стрижевська. – К.: «Юристконсульт», 2006. - 342 с.

10. Максимович Р. Л. Поняття службової особи у кримінальному праві України: Монографія / Р. Л. Максимович. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2008. – 304 с.

11. Баулін Ю. В. Кримінальне право України: Особлива частина: підручн. / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін.; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 4-е вид., переробл. і допов. – Х.: Право, 2010. – 608 с.

12. Бантишев О. Ф. Відповідальність за злочини у сфері службової діяльності: Питання кваліфікації злочинів, передбачених розділом XVII Кримінального кодексу України: Навч. посіб. / О. Ф. Бантишев, В.І. Рибачук – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 116 с.

13. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 р. (Редакція станом на 12.04.2012 р.) // Відомості Верховної Ради України (ВРР). - 1996. - № 30. - Ст. 141.

14. Про прокуратуру: Закон України від 05.11.1991 р. (Редакція від 09.06.2013 р.) // Відомості Верховної Ради України (ВРР). – 1991. - № 53. – Ст. 793.

15. Слуцька Т. І. Поняття службової особи: кримінально-правовий аналіз / Т. І. Слуцька // Публічне право. - 2011. – № 3. – С. 168-175.

16. Селецький С. І. Кримінальне право України. Особлива частина. навч. посіб. / C. І. Селецький. – К.: Центр Учбової Літератури, 2008. – 496 с.

17. Задорожний А. А. Кримінально-правова характеристика злочинів у сфері службової діяльності / А. А. Задорожний // Право і безпека. – 2012. - № 2 (44). – С. 105-111.

18. Кримінальне право України: Загальна частина: підручн. / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін.; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 4-е вид., переробл. і допов. – Х.: Право, 2010. – 456 с.

19. Хашев В. Г. Мотив як обов’язкова ознака зловживання владою або службовим становищем: доцільність існування / В. Г. Хашев // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. – 2011. - № 2. – С. 193-200.

20. Коваленко В. П. Кримінальна відповідальність за зловживання владою або службовим становищем вчинене працівником правоохоронного органу: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Володимир Панасович Коваленко. – Львів, 2009. – 20 с.

21. Про основи національної безпеки: Закон України від 19.06.2003 р. (Редакція станом на 18.05.2013 р.) // Відомості Верховної Ради України (ВРР). – 2003. - № 39. – Ст. 351.

22. Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави: Закон України від 19.06.2003 р. (Редакція станом від 09.06.2013 р.) // Відомості Верховної Ради України (ВРР). – 2003. - № 46. – Ст. 366.

23. Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України від 23.12.1993 р. (Редакція станом на 02.12.2012 р.) // Відомості Верховної Ради України (ВРР). – 1994. - № 11. – Ст. 50.

24. Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону: Закон України від 26.06.2000 р. (Редакція станом від 01.08.2003 р.) // Відомості Верховної Ради України (ВРР). – 2000. - № 40. – Ст. 338.

25. Про державну прикордонну службу: Закону України від 03.04.2003 р. (Редакція від 11.08.2013 р.) // Відомості Верховної Ради України (ВРР). – 2003. - № 27. – Ст. 208.

26. Про міліцію: Закон України від 20.12.1990 р. (Редакція станом від 09.06.2013 р.) // Відомості Верховної Ради України (ВРР). - 1991. - № 4. - Ст. 20.

27. Загуменна Ю. О. Правоохоронні органи: поняття, ознаки, функції, особливості діяльності / Ю. О. Загуменна // Вісник Харківського національного у-ту внутрішніх справ. - 2010. – № 26. – С. 36.

28. Мельник М. І. Правоохоронні органи та правоохоронні діяльність: навч. посіб. / М. І. Мельник, М. І. Хавронюк. – К.: Атіка, 2002. – 576 с.

29. Пікуля Т. О. Правоохоронні органи в механізмі держави України (теоретико-правові питання функціонування): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / Т. О. Пікуля. – К., 2004. – 20 с.

30. Куліш А. М. Класифікація правоохоронних органів України / А. М. Куліш // Південноукраїнський правничий часопис. – 2008. - № 3. – С. 225-229.

31. Суд, правохоронні та правозахисні органи України : навч. посіб. / за ред. Я. Кондратьєва. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 318 с.

32. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: підручник / [О. С. Захарова, В. С. Ковальський, В. С. Лукомський та ін.; відп. ред. В. Т. Маляренко]. – К. : Юрінком Інтер, 2007. - 352 с.

33. Організація судових та правоохоронних органів: підручник / [за ред. І. Є. Марочкіна, Н. В. Сібільової]. – Х. : Одісей, 2007. – 528 с.

34. Кримінально-процесуальний кодекс України: Закон України від 13.04.2012 р. (Редакція станом від 11.08.2013 р.) // Відомості Верховної Ради України (ВРР). – 2013. – № 9-10, № 11-12, № 13. – Ст. 88.

35. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 8 від 26.06.1992 р.

36. Рішення Конституційного суду України № 10-рп/2012 від 18.04.2012 р. // Вісник Конституційного суду України.

37. Податковий Кодекс України: Закон України від 02.12.2012 р. (редакція станом на 03.02.2013 р.) // Відомості Верховної Ради України (ВРР). – 2011. - № 13-14, № 15-16, № 17. – Ст. 212.