Здавалка
Главная | Обратная связь

Співвідношення стану сильного душевного хвилювання з обмеженою осудністю



Неоднозначно розв' язують в юридичній літературі питання про співвідношення понять стан сильного душевного хвилювання та обмежена осудність, адже відповідно до ст. 20 КК України обмежена осудність за своїм психологічним змістом якраз характеризується тим, що особа під час вчинення злочину не могла в повній мірі усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними. Як було показано вище, за своїм змістом сrан сильного душевного хвилювання охоплює такі емоційні сrани, які так само впливають на психічну діяльнісrь людини.

Окремі науковці з цього приводу зауважують, що стан сильного душевного хвилювання не можна розглядати як прояв стану обмеженої осудності з урахуванням того, що сrан сильного душевного хвилювання - це стан психічно здорової людини, що упроводжується зміною вольової та інтелектуальної сфер, внаслідок чого значною мірою знижується їі здатність усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними . Обмежена ж осудність - це такий: стан людини, який: характеризується наявністю у неї психічного розладу [26, c. 8]. Тобто, якщо причиною стану сильного душевного хвилювання є провокаційна поведінка потерпілого, то причиною обмеженої осудності є наявність психічних аномалій у особи [29, c. 142]. Суперечливою в цьому аспекті видається позиція Г. В. Назаренка, який, погоджуючись із вказаною думкою, вважає, що особливість такого психічного стану людини, як стан сильного душевного хвилювання, що раптово виникнув, полягає в тому, що він не виключає і не обмежує осудності особи, проте суттєво впливає на здатність особи до усвідомлено-вольової поведінки[18, c. 166].

На наш погляд, згадана думка є непереконливою. Перш за все, не зрозуміло, як можна визнавати, що певний психічний стан особи позбавляє здатності в повній мірі усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними, і в той же час заперечувати це. Крім того, вказаний підхід не враховує того, що для вирішення питання про хворобливість певного психічного стану особи не має значення, чим він обумовлений. У цьому аспекті, як видається, правильніше розв' язують це питання ті науковці, які вважають, що стан сильного душевного хвилювання ‒ це, по суті, прояв стану обмеженої осудності.

Зокрема, Т. Приходько вважає, що фізіологічний афект можна впевнено віднести до обмеженої осудності, оскільки в такому стані в особи суттєво порушується здатність усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними і, крім того, фізіологічний афект має хворобливу природу [31, c. 54-55]. На думку О. Д. Сітковської, до дій, які вчинені "на вершині" афекту, не завжди можна застосувати критерій свідомо-вольової поведінки. Звичайно, до початку самого афекту суб'єкт у більшості випадків зберігає здатність до усвідомлення та керування своєю поведінкою в тому розумінні, що може утриматися від вчинення певного діяння чи переключити афективну розрядку на незначний з погляду кримінального права об'єкт. Проте в фазі найбільш інтенсивного протікання афекту свідомість суб' єкта звужується, що призводить до непоідовної поведінки, порушується їі цілеспрямованість та впорядкованість, викпючається можливість повністю керувати нею [35, c. 52]. Характерними ознаками фізіологічного афекту є:

1. надзвичайність реакції особи;

2. перебіг фаз близький до патологічного афекту;

3. раптовість виникнення (несподіваність для суб'єкта), яка має об'єктивні ознаки і відчувається

4. суб'єктивно;

5. звуження свідомості з розладом цілісності сприймання, обмеженням здатності керувати своїми діями, їх агресивність;

6. невідповідність характеру і результату цих дій причині, що їх викликала, тобто їх неадекватність;

7. зв' язок дій і фективних переживань із психотравмуючим фактором;

8. раптовість виходу внаслідок психічного виснаження; часткова амнезія вчиненогопв.

Порушення свідомості в такому стані можуть досягати такого рівня, що суб'єкт практично може втратити здатність до адекватного відображення та цілісного осмислення ситуації, може повністю порушитися вольовий та опосередкований характер поведінки, блокуватися здатність до інгелектуально-вольового самоконтролю та саморегуляції [17, c. 95]. Враховуючи таку характеристику афекту, О. Д. Сітковська вважає, що в тих випадках, коли по справі буде констатовано, що суб'єкт не міг усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними через наявність у нього стану афекту, то такі особи повинні визнаватися неосудними,незалежно від того, чи був афект патологічний, чи ні.

Вирішуючи питання про співвідношення вказаних понять, не треба забувати і про те, що на сьогодні відповідно до ст. 1 Закону України "Про психіатричну допомогу" вказано, що під психічним розладом треба розуміти розлад психічної діяльності, визнаний таким відповідно до Міжнародної статистичної класифікації хвороб, травм і причин смерті [1, c. 221]. Відповідно до Міжнародної статистичної класифікації хвороб та споріднених проблем охорони здоров' я 10-го перегляду будь-які афективні розлади виділені в окрему групу розладів психіки і віднесені до хворобливих станів. Навряд чи можна вирішувати питання про хворобливість психічного стану людини, виходячи з того, чим обумовлений такий стан - зовнішніми факторами, чи індивідуальними психологічними особливостями. Видається, що ці обставини не мають для цього жодного значення. Вирішення цього питання повинно відбуватися лише з урахуванням певних стандартів здорового стану психіки. Відхилення від цих стандартів повинні розглядатися як хворобливі прояви незалежно від того, чим би вони не були зумовлені. Розуміння стану сильного душевного хвилювання, коли особа втрачає в повній: мірі можливість усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними, як прояву стану обмеженої осудності буде правильним також і з інших міркувань.

По-перше, в ч. 2 ст. 20 КК України вказано, що визнання особи обмежено осудною враховується судом під час призначення покарання. Про те, як саме суд повинен враховувати такий стан, у ч. 2 ст. 20 КК України не вказано. Очевидно, що стан обмеженої осудності мав би враховуватися при призначенні покарання як обставина, що його пом'якшує. Проте перелік обставин, що пом'якшують покарання, передбачених у ст. 66 КК України, не містить вказівки на стан обмеженої осудності. Звичайно, перелік цих обставин не є закритим, і суд відповідно до ч. 2 ст. 66 КК України може визнати такими, що пом'якшують покарання, і інші обставини, не передбачені в частині першій цієї статті, серед них і стан обмеженої осудності.

Суд під час призначення покарання може також врахувати стан обмеженої осудності як обставину, що характеризує особу винного [23, c. 259]. Адже відповідно до п. З ст. 65 КК України серед загальних засад призначення покарання вказано на необхідність врахування під час призначення покарання особи винного.

Водночас серед обставин, що пом'якшують покарання, в п. 7 ст. 66 КК України вказано на вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого. Проте стан сильного душевного хвилювання, внаслідок якого особа втрачає здатність у повній мірі усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними, як було показано вище, є лише одним із проявів стану обмеженої осудності. З урахуванням викладеного пропонуємо внести зміни в ст. 66 КК України і передбачити серед обставин, що по­м'якшують покарання, обставину вчинення особою злочину в стані, коли вона не могла в повній мірі усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними. Доповнення ст. 66 КК України таким новим пунктом дозволить чітко враховувати стан обмеженої осудності як обставину, що пом' яюпує покарання.

По-друге, в тих випадках, коли особа вчинила суспільно небезпечне діяння в стані сильного душевного хвилювання і не буде притягуватися до кримінальної відповідальності у зв' язку із відсутністю вини щодо вчиненого нею діяння, до такої особи, якщо не визнавати такий стан проявом обмеженої осудності, неможливим буде застосування примусових заходів медичного характеру, навіть у тих випадках, коли ця особа за своїм психічним станом буде вимагати примусового медичного втручання з метою психологічної корекції ії майбутньої поведінки. Враховуючи те, що стан сильного душевного хвилювання -це, за своєю суттю, прояв стану обмеженої осудності, виникає запитання: чи можна застосовувати до особи, яка вчинила злочин у стані сильного душевного хвилювання, правові наслідки обмеженої осудності йдеться про те, що в ст. 20 КК України передбачено, що визнання особи обмежено осудною враховується судом під час призначення покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру. Саме можливість застосування до обмежено осудних примусових заходів медичного характеру і викликає у нас певні застереження. В ч. 2 ст. 19 КК України передбачено можливість застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, визнаних неосудними. В ч. 3 ст. 19 КК України передбачено можливість застосування таких заходів до осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але до постановлення вироку внаслідок психічної хвороби втратили здатність усвідомлювати свої діяння або керувати ними. Огже, в обох випадках вказані примусові заходи застосовуються до осіб, які відповідно не мали під час вчинення суспільно небезпечного діяння або не мають вже після вчинення злочину можливості усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними. Не зрозуміло тільки, чому тоді передбачено застосування примусових заходів медичного характеру до тих осіб, які визнані обмежено осудними, тобто які і мали, і мають й під час вчинення злочину, і після цього можливість усвідомлювати свої діяння та керувати ними, щоправда, не в повній мірі. Видається, що не узгоджені між собою положення ч. 1 та ч. 2 ст. 20 КК України. Адже в ч. 1 ст. 20 КК України вказано, що підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, оскільки в ч. 2 ст. 20 КК України передбачено можливість застосування до вказаної категорії осіб примусових заходів медичного характеру, можна зробити висновок про те, що в окремих випадках визнання особи обмежено осудною є підставою, коли вона не буде підлягати кримінальній відповідальності. Адже вказані заходи, хоч і є, певною мірою, заходами кримінально-правового впливу, проте, за чинним КК України, не входять до системи заходів кримінальної відповідальності. Мабуть, законодавець мав би передбачити можливість застосування в таких випадках примусових заходів медичного характеру разом із покаранням. Саме на такому застосуванні примусових заходів медичного характеру наголошують окремі науковці.

При цьому зазначено, що відповідно до чинного КК України до обмежено осудних можливим є призначення лише такого примусового заходу медичного характеру, як надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку.

Проте в чинному КК України, на відміну від окремих іноземних держав, не передбачено можливості застосування примусових заходів медичного характеру разом із покаранням [16, c. 302]. Неможливість застосування примусових заходів медичного характеру разом із покаранням обrрунтовується і тим, що на сьогодні серед передбачених видів таких заходів лише деякі з них за своїм змістом можуть бути призначені і застосовані разом з окремими покараннями. Так, наприклад, у випадку призначення покарань, які пов' язані з ізоляцією особи, неможливо застосувати жодний із примусових заходів медичного характеру, адже виконуються вони в різних установах та закладах. У випадку призначення виправних робіт, громадських робіт, службових обмежень для військовослужбовців можливо призначити лише надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку. І лише у випадку призначення більш м'яких видів покарань можоиво застосувати до особи будь-який примусовий захід медичного характеру. Проте таке тлумачення кримінального закону та така практика його застосування, на наш погляд, була би несправедливою та такою, що порушує принцип рівності громадян перед законом. Адже особи, до яких було застосовано більш м'який вид покарання, а отже, які становлять собою меншу суспільну небезпеку, опинялися би в гіршому становищі порівняно з тими, до яких були застосовані суворіші види покарання.

Окремі науковці вважають, що застосування до осіб, які визнані обмежено осудними, примусових заходів медичного характеру треба розглядати як особливу форму реапізації щодо них кримінальної відповідальності [30, c. 54-55]. Обrрунтовують цю думку тим, що вказані особи відповідно до ч. 1 ст. 20 КК України підлягають кримінальній відповідальності, а отже, і застосування до таких осіб примусових заходів медичного характеру необхідно

розглядати як специфічну форму реалізації кримінальної відповідальності. На наш погляд, висловлена думка не може бути визнана правильною з таких міркувань:

· по-перше, навряд чи можна пояснити, чому ті самі примусові заходи медичного характеру в одних випадках є формою реалізації кримінальної відповідальності, а в інших випадках не визнаються такими. Правова природа вказаних заходів у всіх випадках однакова. Це випливає хоча б з того, що законодавець не робить жодних застережень щодо цілей застосування цих заходів у різних випадках;

· по-друге, очевидно, що заходи кримінальної відповідальності застосовуються передусім із метою виправлення особи, яка вчинила злочин. Проте в ст. 92 КК України серед цілей застосування вказаних заходів такої мети не передбачено. Що більше, якщо визнавати застосування примусових заходів медичного характеру до обмежено осудних формою реалізації кримінапьної відповідальності, то дуже дивно виглядає попоження, коли серед цілей кримінальної відповідальності вказано мету обов'язкового лікування особи;

· по-третє, будь-яка форма реалізації кримінальної відповідальності має чітко визначені початок та кінець. Застосування nримусових заходів медичного характеру не обмежується термінами і триває до одужання особи або такого покращення її психічного стану, який дозволяє передатиП на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

З урахуванням викладеного, видається, що застосування примусових заходів медичного характеру до обмежено осудних осіб не можна вважати формою реалізації щодо них кримінальної відповідальності. Отож незважаючи на те, що в ч. 1 ст. 20 КК України вказано, що згадані особи підлягають кримінальній відповідальності, застосування до таких осіб примусових заходів медичного характеру треба вважати тим випадком, коли вони все ж таки не будуть підпягати кримінальній відповідальності за вчинений злочин.

У кримінальному законодавстві окремих держав розглядувана проблема вирішується більш правильно. Зокрема, в ч. 2 ст. 26 КК Республіки Вірменії, ч. 2 ст. 100, ст. 106 КК Республіки Білорусь, ч. 2 ст. 102 КК Грузії; ст. 95 КК Республіки Казахстан, ст. 95

Єдиноможливим випадком застосування таких заходів відповідно до чинного КК України є той, коли особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння в стані обмеженої осудності, не буде підлягати кримінальній відповідальності у зв' язку з відсутністю в ії діянні вини. Оскільки стан сильного душевного хвилювання за своїм психологічним змістом є проявом стану обмеженої осудності, примусові заходи медичного характеру повинні застосовуватися і до таких осіб, якщо вони в такому стані вчинили суспільно небезпечні діяння без вини.

Враховуючи психологічну характеристику обмеженої осудності, такі випадки цілком можливі. Що більше, у випадках визнання особи обмежено осудною особливу увагу необхідно приділяти встановленню вини. Застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, визнаних обмежено осудними лише в тих випадках, коли буде встановлено, що вони вчинили суспільно небезпечні діяння без вини, буде повністю узгоджуватися з підставами для застосування цих заходів в інших випадках. Проте в порядку de lege ferenda можна запропонувати внести зміни до чинного КК України, якими передбачити можливість застосування до осіб, визнаних обмежено осудними, примусових заходів медичного характеру разом із заходами кримінальної відповідальності, зокрема покаранням.

 







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.