 |
|
ЦИТАТА ПРО НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
Дмитро Павличко
ІДЕАЛЬНЕ МАЙБУТНЄ, УКРАЇНЦІ?
ЦИТАТА ПРО НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
Багато революційних подій відбулося за часів становлення української державності. Сформований у вересні 1989 року Народний рух (НРУ), який очолив відомий український письменник і політик, Герой України Іван Драч, сприяв перетворенню Української держави в демократичну правову, радикальній перебудові її економіки, створенню умов для розвитку і самозбереження українського народу.
Однією з першочергових вимог рухівців було надання українській мові в УРСР статусу державної. Майже 1,5 роки напружених перегонів врешті-решт призвели до полегшення, коли демократичними силами України було створено передвиборчий Демократичний блок, головною вимогою якого було досягнення політичного й економічного суверенітету України, прийняття нової Конституції. В результаті виборів до Верховної Ради УРСР 1990 року Демблок отримав 111 мандатів із 442 і це був вагомий внесок у шлях до незалежності України.
Логічним продовженням початку демократизації суспільства, справжньої, а не формальної, стала Декларація про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. Цей законодавчий документ, ухвалений Верховною Радою УРСР, проголошував державний суверенітет республіки в складі СРСР, але його основні положення свідчили про те, що з Радянським Союзом Українську республіку тепер пов’язує причетність, яка залишалася тільки на папері. Натомість тоталітарну ідеологію, як таку, було повністю знищено в свідомості українців.
Щодо безпосередньо положень Декларації, слід наголосити на тому, що основна їх частина була правовою, демократичною та відповідала критеріям прав і свобод громадян, а саме: право української нації на самовизначення; принцип народовладдя; гарантія прав і свобод громадян, передбачених Конституцією; УРСР – як суб’єкт міжнародного права. З цього виникає запитання: яким чином українська нація може бути самобутньою, унікальною? Відповідь очевидна: звичайно, через державну мову.
І тут, як виявилося, виникло набагато більше проблем, оскільки українське суспільство розділилося на україномовних, російськомовних та громадян, які послуговуються іншими регіональними мовами у побуті. Власне, постало два величезних клани – україномовні українці та українці, зросійщені за часів Радянського Союзу. І той факт, який нібито свідчив, що українська мова в Радянському Союзі розвивалася набагато краще, ніж при царському уряді, виявився практично недієздатним. Але те, що комуністична партія СРСР впроваджувала свідомий лінгвоцит відносно української мови упродовж 70-річної Червоної епохи знайшов якнайповніше відображення в дійсності 90-х років.
На цьому рівні почалося протистояння вже зовсім іншого характеру – не ідеологічне, а мовне; не політичне – а міжособистісне.
Після Референдуму 17 березня 1990 року почалася запекла боротьба за національно-культурне відродження України, в ході якого український народ довів, що не хоче повертатися до старої унітарної форми правління, а прагне створити суверенну Українську державу. Основними засадами боротьби зі старою радянською системою, яка не хотіла відпускати «ласий шматок» у вигляді України від себе, були: протест української інтелігенції проти русифікації, революційні наслідки ухваленого Верховною Радою восени 1989 року закону «Про мову», згідно з яким українська мова була оголошена державною. Як наслідок – збільшення кількості шкіл з українською мовою викладання; Крім цього, вагомою рушійною силою було відкриття широкому загалу правди про національне-визвольну боротьбу українського народу на чолі із Богданом Хмельницьким, правдиві факти про виникнення, становлення та побуту українського козацтва в цілому, Голодомор 1932-1933 рр., примусову колективізацію, масові репресії проти інакомислення тощо; видання раніше заборонених творів українських письменників М. Хвильового, М. Зерова, В. Винниченка, Г. Косинки, М. Драй-Хмари, О. Теліги, О. Ольжича, В. Стуса та інших; видання історичних праць М. Грушевського, Д. Яворницького, М. Куліша, І. Крип’якевича, О. Субтельного, І. Лисяка-Рудницького, Т. Гунчака, літописів Г. Граб’янки, С. Величка та інших; розвиток українського кінематографа (фільми С. Параджанова, Ю. Іллєнка тощо); популярність творів, які відображали реалії навколишнього життя та історичне минуле українського народу.