 |
|
ХТО МИ Є, УКРАЇНЦІ?
ЦИТАТА
«Без мови немає нації!» - викрикують просвітянські націоналісти і наводять безліч різноманітних версій щодо захисту свого гасла. Коли їм відповідають, спростовуючи це твердження, говорять зазвичай: «Але ж ми існуємо!...»
Ми… Так, ми існуємо. Але хто ми? Воли, запряжені у ярмо чи маса без імені і роду? Хто ми без своєї мови? Безголосі солов’ї, яких саджають у клітку чи замріяні сліпці, в яких відбирають палицю і змушують рухатися у темряві? Забуваючи свою мову, нехтуючи нею, наше тіло переживе не лише 2012 рік, а й наступні десятилітті, проте чи буде цьому ганебному існування ймення «життя»?..
Прислухаємося до внутрішнього голосу: що ми насправді відчуваємо, коли раптом, починаючи говорити українською мовою в російськомовному середовищі, переважна більшість оточуючих дивиться нібито зверхньо, буцімто «Хто ж це таке і що воно собі дозволяє?» Правда ж, образливо?.. Якщо хтось відповість «ні», не образиться, а за подібних до цих обставин зробить вигляд, що нічого не почув, а наступного разу і зовсім не заговорить українською мовою, - така людина вже мертва. І нехай йтимуть роки і десятиліття, нехай нам пророкують Кінець Світу – це неважливо, коли мертва душа. Душа нації…
Не говорімо про одну конкретну людину, горімо про спільноту, певне середовище людей, що належать до української нації. Звісно, серед нас не всі є суто української крові, бо Радянський Союз зіграв у цій справі не останню роль. Хай так, але ж ми живемо на цій землі, ми працюємо на цей уряд, ми самовдосконалюємося і саморозвиваємося в цьому середовищі під впливом української історії і культури, отже, ми є українцями.
І якщо зараз ми не об’єднаємося і не вирішимо для себе, хто ми є і якою мовою розмовлятимемо, нас просто знищать, поступово, по-одному, назавжди. Слід усвідомити, не запам’ятовуючи як віршик у школі, що українська мова є самобутньою, незалежною, унікальною мовою, як російська, англійська, німецька тощо. Наша мова не є російським діалектом, це етно-лінгвістичний чинник, що сформувався протягом століть, протягом усієї історії нашого народу. І якої б думки нам не намагалися нав’язати, історична правда все одно залишається єдиною в своєму роді. Не може бути двох історій України, як не може бути і двох мов. Українська мова – державна мова на території нашої країни, це мова державних закладів, установ, діловодства в Україні; це мова, що увібрала в себе дух часу і відчуття рідного гніздечка, в якому ми завжди знайдемо куточок спокою і розради. Російська мова, навіть, якщо ми говоримо нею з дитинства, не є рідною, бо вона є практичною, можливо, модною, але вона не зігріє, коли в душі злива, а в серці туга. У ці миті ми гадаємо, як звільнитися, віднайти довгоочікувану свободу, ламаємо голови над тим, що ж саме нас не влаштовує в цьому житті і як жити далі. Насправді відповідь елементарно проста: ідентифікуймо себе! Ця розбіжність, розчленованість нашої душі між російським і українським спонукає до роздвоєності нашої особистості, як герой «Я (романтика)» Хвильового, - пригадаймо! Яким може бути психологічний стан людини, коли вона не впевнена у завтрашньому дні, коли сьогодні вона говорить українською, а завтра, попри бажання, їй забороняють це робити, хоча й неформально? Звісно, найтяжчі злочини скоюють поглядом. Тоді ми нібито ховаємося в собі, шукаючи захисту від зневаги, яку зустрічаємо постійно ззовні щодо своєї рідної мови, а згодом починаємо думати, що це вже не тиск, а наше власне світобачення, і таким чином перепраграмовуємо себе на новий лад.
Думки влади, яка прагне роз’єднати суспільство під лозунгами «Україна єдина!» стають нашими думками тоді, коли ми не маємо чіткого уявлення про те, хто ми є. Людину зі слабкою життєвою позицією найлегше обдурити, перехитрити, а потім зробити залежною істотою, яка ревітиме, мов той віл, коли ясла будуть неповними. І страшно те, що цей процес вже почався і йде з наростаючими темпами вперед. Його не знищити. Але якщо сказати, що й не зупинити, це хиба! Тож зупинити його ми маємо разом, об’єднавшись в єдину національно свідому спільноту з власними традиціями, культурою, і, звісно ж, з власною мовою. В цьому випадку той апарат викорінення української нації, що вже активно функціонує, не тільки зупинить свої дії, побачивши, що зламаний, а й не посміє більше зазіхати на наше «українство». Так, це слова, але це ще й заклик.
«Не будьмо байдужими до себе самих!» - ось головна теза и найправдивіше гасло. А мова… Вона уособлює саме ту малесеньку, здавалося б, незначну деталь, частинку-початок тієї великої справи відродження, на яке здатна українська нація. І ця деталь, цей пішак, якщо ним правильно зіграти, стане непоборним і сильним ферзем!