 |
|
Основні концепції соціальної структури суспільства.
Суспільство як система взаємодії людей визначається певними внутрішніми суперечностями – між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв'язки стали основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій (теорій) суспільства. Основними теоріями соціальної структури суспільства є такі:
1. теорія класів;
2. теорія еліти;
3. теорія соціальної мобільності та соціальної стратифікації.
1). Теорія класів
У відповідності з нею, основним елементом соціальної структури суспільства є клас. Належність до нього визначає статус людини і ті соціальні ролі, які цьому статусу відповідають.
Клас – велика група людей, які відрізняються за кількома ознаками, головною з яких є відношення до засобів виробництва. За цією ознакою в різні історичні періоди існують протилежні класи:
- у рабовласницькій формації – раби і рабовласники;
- у феодальній – кріпосні селяни і феодали;
- при капіталізмі – робітничий клас (пролетаріат), буржуазія, селянство;
- при соціалізмі – робітники, селяни, інтелігенція
Оскільки інтелігенція – це соціальна група, яка професійно зайнята творчою розумовою працею, не має відношення до засобів виробництва, то вона не може бути самостійним класом, а вважається прошарком.
Соціально-класова структура сучасної України характеризується перехідним станом, де співіснують такі основні класи та прошарки:
а) робітники – які зайняті фізично - розумовою працею – робітники високої кваліфікації;
б) селянство – зайняті фізичною працею в сільському господарстві і мають власні засоби виробництва;
в) національна буржуазія – власники підприємств та організацій, які одноосібно або разом з кількома іншими особами володіють засобами виробництва;
г) інтелігенція – працівники, що зайняті розумовою працею в галузях освіти, науки, охорони здоров’я, та ін.;
д) декласовані елементи – люди з невизначеним соціальним статусом: жебраки, безробітні, злидарі, проститутки та ін.
2). Теорія еліти
Термін еліта (франц. elite – кращий, добірний) вживався у 18 ст. для позначення товарів найвищої якості, пізніше – для назви вибраних людей, насамперед вищої знаті.
В сучасній соціології є три підходи до визначення еліти:
1) еліта – група людей, котрі мають інтелектуальну або моральну перевагу над основною масою;
2) еліта – керуюча верства в різних соціальних групах – професійних, етнічних, політичних.;
3) еліта – це частина пануючого класу, яка безпосередньо здійснює керування суспільством.
Неоднозначне розуміння суті еліти пояснюється різними підходами в обґрунтуванні причин її виникнення:
а) релігійне обґрунтування – еліти виникають в силу Божого призначення “Божої волі”, оскільки Бог творить історію через обраних;
б) ірраціональне – оскільки деякі люди володіють особливими властивостями (силою передбачення, магнетичною і т.д.)
в) біологічне – люди, які мають “міцний матеріал спадковості” відносяться до еліти, всі інші – маса, і суспільство розвивається за законами природи;
г) функціональне – еліта-це група людей, що мають організаційні здібності і управляють суспільством (В.Паретто – італійський вчений, Г.Моск, Р.Міхельс, З.Фрейд).
Американці виділяли ще
5) фактор походження батьків.
Основними факторами, які впливають на включення людини в пануючу еліту, можна вважати такі (рос. вчені Бурлацький, Галкін запропонували 4-ри фактори):
1) розмір багатства;
2) рівень престижу за оцінкою різних верств населення;
3) самооцінку;
4) володіння посадами і позиціями:
- належність до славетної родини;
- тип виховання;
- належність до основної релігії;
- прихильність до певної ідеології;
- оволодіння певною професією;
- рід занять.
У нашій країні теорія еліти не знайшла підтримки, що було пов’язано з ідеєю марксизму, згідно якої наше суспільство рухається до соціальної однорідності, тому в ньому всі рівні, немає обраних.
Тим не менше, і раніше, і зараз існувала та існує елітна соціальна група, яка включає посади президента, прем’єр-міністра, віце-прем’єрів, міністрів, керівників парламенту, керівників чисельних політичних партій та рухів і т.д. – це політична еліта.
Економічна еліта – керівники міністерств та відомств, власники найбільших банків, великих приватних фірм і т.д.
3). Теорія соціальної мобільності та соціальної стратифікації
Теорія соціальної мобільності та соціальної стратифікації – це найпоширеніша теорія ХХ ст., є загальноприйнятою методикою соціологічного аналізу соціальної структури різних країн світу (Т.Парсонс, Р.Мертон, К.Девіс та ін.).
Сучасне суспільство характеризується наявністю груп, одні з яких розпоряджаються значно більшими ресурсами багатства та влади, ніж інші групи. Наявну в суспільстві (спільнотах і групах) нерівність між індивідами й об’єднаннями індивідів, яка виявляється в неоднаковому доступі до соціальних благ і ресурсів та володінні ними, називають поділом суспільства на страти, або соціальною стратифікацією.
Згідно теорії соціальної стратифікації - у суспільстві існує поділ на нерівні між собою соціальні верстви, що відрізняються правами, пільгами, рівнем і джерелом доходів, авторитетом, престижем.
Страта (клас, верства) – соціальний прошарок індивідів, що різняться за своїм становищем у соціальній ієрархії суспільства.Це штучне утворення для описання та аналізу структури суспільства.
Соціальна стратифікація (Росія; П.Сорокін) - це рангове вертикальне розшарування населення на вищі та нижчі страти (верстви, прошарки) на основі однієї чи кількох ознак (економічних, національних, расових, психологічних і т.д.), що існує у суспільстві.
- це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, що існує в певному суспільстві в певний історичний період.
Соціальна стратифікація має такі особливості:
• стратифікація - це рангове розшарування населення, коли вищі верстви перебувають у більш привілейованому становищі порівняно з нижчими;
• кількість вищих верств значно менша, аніж нижчих.
Петерим Сорокін виділяв 3 критерії стратифікації.
1. рівень доходів;
2. доступ до влади;
3. престижність професії.
Його учні додали 4-й рівень: рівень освіти.
Тому у сучасній соціології виділяють такі критерії стратифікації:
1. прибуток, власність;
2. освіта;
3. влада;
4. престиж.
Перші три критерії стратифікації - прибуток, освіта, влада - мають об'єктивні одиниці виміру (гроші, роки, люди).
Престиж є суб'єктивним показником, який відтворює рівень поваги до якої-небудь професії, посади, до виду діяльності в суспільній думці.
Петерим Сорокін вважав, що стратифікаціяв суспільстві має три основні види:
• економічна - за рівнем прибутку, де багатство й бідність - полюси, між якими розташовані та котрими відмежовані одна від одної різні верстви;
• політична - означає поділ населення на правлячу меншість і підпорядковану більшість;
• професійна - за ієрархічною будовою шкали професій залежно від важливості їхніх функцій у житті суспільства.
Певна частина соціологів вважає, що саме нерівномірний розподіл влади зумовлює розподіл багатства та престижу, а статус у системі влади визначає статус в економічних і соціальних структурах. Саме тому влада є тим чинником, який визначає основні ознаки соціальної стратифікації, окреслює межі верств і класів, їхню ієрархію.
Чим вищий статус, тим більше має здійснити витрат для розвитку здібностей, кваліфікації та компетентності індивід, який претендує на цей статус. Отож суспільство заздалегідь "закладає" винагороду в статус і людина знає, що вона отримає в обмін на свої зусилля та працю.
Незважаючи на соціокультурні особливості кожної країни, можна виділити чотири історичні форми стратифікації:
• рабство - форма соціальних відносин, за якої одна людина має власність, а нижча верства позбавлена всіх прав;
• касти - суворий ієрархічний розподіл суспільства, в якому між різними верствами існують бар'єри, котрі неможливо подолати (неможливість перейти з однієї касти в іншу, приналежність до якої визначено з народження, неможливість одружитися з представником іншої касти);
• стани - групи людей, нерівність між якими визначалася звичаями та юридичними нормами. Належність до станів передавалась у спадок, але не виключала можливості переходу з одного стану до іншого;
• класи - організація соціальної нерівності, за якої відсутні чіткі межі між різними групами.
Перші три типи характерні для закритого суспільства, де існує суворо закріплена система стратифікації та перехід із однієї страти в іншу майже неможливий. Останній тип характеризує відкрите суспільство, де відбуваються вільні переходи з однієї верстви до іншої.
Існування соціальних груп у суспільстві обумовлене природною і соціальною нерівністю.
Перехід індивідів із однієї верстви до іншої дістав назву соціальної мобільності.
Соціальна мобільність (лат. mobile – рух, рухливість) - це рух індивідів між різними соціальними позиціями, тобто перехід людей з однієї соціальної групи до іншої.
Класиком теорії соціальної мобільності вважають російсько-американського вченого П.Сорокіна, котрий запровадив відповідний термін у науковий обіг.
У сучасній науці розрізняють два види соціальної мобільності:
• горизонтальна - передбачає перехід індивідів з однієї соціальної групи до іншої без зміни соціального статусу;
• вертикальна - передбачає перехід індивіда з однієї груп до іншої зі зміною соціального статусу.
У свою чергу, вертикальна мобільність може бути висхідною, коли індивід збільшує свої доходи, підвищує освіту, здобуває владу, визнання, престиж, статус, отже, здійснює соціальний підйом і є мобільним угору, та низхідною, коли індивід втрачає у власності, владі, визнанні, статусі, здійснює соціальний спуск, зазнає деградації та є мобільним донизу.
Вертикальна мобільність може бути як індивідуальною, що стосується окремого індивіда, так і колективною, що характерна для цілої групи.
Внутрішньогенераційна мобільність (інтрагенераційна) - це висхідна чи низхідна мобільність окремої людини протягом її життя. Інколи цей вид соціальної мобільності ще називають кар'єрою, котру визначають як зміну соціального статусу індивіда протягом власного життя.
Міжгенераційна мобільність (інтергенераційна) - це рух індивіда соціальною драбиною між різними поколіннями. Вивчаючи цей тип мобільності, можна з’ясувати, як змінилися соціальні позиції поколінь дітей порівняно з поколіннями батьків.
Маргінал – людина, яка в силу певних причин опинилась між групами.
Соціальна стратифікація та соціальна мобільність це процеси відтворення й розвитку соціальної структури суспільства.
Швидкість мобільності - це рух індивіда соціоекономічною шкалою за певний проміжок часу. Нормальною швидкістю вважають пересування індивіда на одну-дві сходинки -"страти". Раптовий злет або раптове падіння на декілька позицій за короткий проміжок часу - ознака кризових чи перехідних суспільств (характерна для сучасної України).
Інтенсивність мобільності - це кількість індивідів, які змінюють соціальні позиції у вертикальному та горизонтальному напрямах за певний час.
Сукупний індекс мобільності - це показник, який враховує швидкість та інтенсивність мобільності.
У світовій соціології відомими є Оксфордські дослідження соціальної мобільності, що відбувалися в 70-90-ті рр. XX ст. Аналізуючи суттєві зміни у структурі виробництва розвинутих капіталістичних країн, зумовлені науково-технічною революцією, соціологи дійшли таких висновків: рівень мобільності чоловіків зріс; збільшилася кількість випадків руху великої амплітуди; третина "білокомірцевих" службовців походить із робітників; значно обмежені можливості мобільності в жінок; відбувається збільшення кількості посад високого рангу та як наслідок посилюються можливості мобільності в суспільстві.
Переважні тенденції соціальної мобільності в Україні, що були виявлені дослідженнями українських вчених у 90-х рр. XX ст.:
• масова примусова, недобровільна міжпрофесійна мобільність зумовлена кризовим станом суспільства в період інституціональних змін, який знижує попит на деякі професії, наявність безробіття тощо;
• спадні соціальні переміщення як домінантні тенденції у процесах соціальної мобільності для абсолютної більшості населення;
• висхідні соціальні переміщення характерні для порівняно невеликих соціальних груп (переважно для правлячої еліти);
• зміна професії як складова стратегії виживання;
• примус до самозайнятості без професійної перекваліфікації;
• рух у спадному напрямку суттєво переважає рух у висхідному напрямку;
• стратегії успіху властиві переважно молоді у той час, як для середнього та старшого покоління характерні стратегії виживання.
Об’єктивні знання про соціальну мобільність свідчать про реальні переміщення в суспільстві, про рівень демократичності, відкритості та стабільності цього суспільства.