Здавалка
Главная | Обратная связь

Поняття кримінального провадження



Історично кримінальний процес – це синонім «кримінальне судочинство», незважаючи на те, що певна частина провадження у кримінальних справах (на досудових стадіях) здійснюється не судовими органами, а органами дізнання, до- судового слідства, прокуратури.
Кримінальний процес можна розглядати в трьох аспектах: як урегульовану кримінально-процесуальним правом діяльність суб'єктів кримінального процесу; як правову науку; як навчальну дисципліну.
Кримінальний процес (від «кримінальний» — злочинний та лат. procedere — йти, просуватися) — це урегульований нормами кримінально-процесуального права порядок діяльності органів досудового слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу — підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їхніх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод і законних інтересів
Лукашкіна : кримінальний процес – це діяльність уповноважених суб’єктів(держ.органів, посадових осіб), яка полягає у проведенні досудового розслідування з метою швидкого і повного розкриття кожного кримінального правопорушення, а також суд.провадження, метою якого є встановлення фактичних обставин(мета, кваліфікація, чи мав місце злочин та хто вчинив).
Значення кримінального процесу полягає в тому, що він є єдино можливим у державі способом установлення обставин вчиненого суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом, застосування норм кримінального права шляхом притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності, або застосування до осіб, які вчинили суспільно-небезпечне діяння, заходів соціального захисту.
З поняттям «кримінальний процес» тісно пов'язані інші види правозастосовної діяльності — правосуддя, оперативно-розшукова.
Правосуддя розглядається як правозастосовна діяльність суду з розгляду і вирішення в установленому законом процесуальному порядку віднесених до його компетенції цивільних, господарських, кримінальних і адміністративних справ з метою охорони прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб та інтересів держави. У зв'язку з тим, що кримінальний процес охоплює не лише діяльність судів (суддів), але й органів дізнання, досудового слідства і прокуратури; пов'язаний не лише з розглядом і вирішенням кримінальних справ, але і з їх порушенням та розслідуванням, він за обсягом процесуальної діяльності та суб'єктів, що її здійснюють, не збігається повною мірою з поняттям «правосуддя».
Кримінальне правосуддя займає важливе місце у кримінальному процесі, оскільки відповідно до ст. 62 Конституції України особа може бути визнана винною у вчиненні злочину лише за обвинувальним вироком суду, який набув чинності.
Кримінально-процесуальна діяльність тісно пов'язана з оперативно-розшуковою діяльністю. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» оперативно-розшукова діяльність (ОРД) — це система гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів. Завданням оперативно-розшукової діяльності є пошук і фіксація фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави.
Оперативно-розшукова діяльність відрізняється від кримінально- процесуальної за такими ознаками:
а) за правовою регламентацією: ОРД регулюється в загальних рисах Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність», спеціальними законами про особливості здійснення оперативно-розшукової діяльності у боротьбі з окремими видами злочинів, а також підзаконниминормативно-правовими актами — наказами, інструкціями тощо правоохоронних відомств, у структурі яких діють оперативно-розшукові підрозділи;
б) за змістом: ОРД не включає слідчі або інші процесуальні дії та полягає переважно у використанні негласних пошукових і розвідувальних заходів;
в) за суб'єктним складом: ОРД здійснюється спеціально уповноваженими на те державними органами та посадовими особами;
г) ОРД здійснюється не лише після, але і до порушення кримінального провадження, використовуючи гласні і негласні методи для розкриття злочинів і встановлення осіб, які їх вчинили;
ґ) фактичні дані, отримані в результаті оперативно-розшукової діяльності, можуть використовуватися як докази лише за умови їх оформлення в порядку, передбаченому КПК (ст.ст. 8,10 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»).
Отже, кримінально-процесуальна і оперативно-розшукова діяльності є різними за своєю правовою природою видами правозастосовної діяльності, хоча й мають єдину мету.


2.Прокурорський нагляд та судовий контроль в досудовому провадженні.

3а КПК України 1960 p. суд не мав ніякого відношення до розслідування злочинів і лише в 1992 p. було запрова-джено судовий контроль за розслідуван-ням кримінальних справ y формі оскарження до суду постанов органів досудового розслідування і прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи та про закриття кримінальної справи .

Після прийняття Конституції України і проведення малої судової реформи судам загальної юрисдикції було надано право на роз-гляд будь-яких скарг на дії і рішення органів дізнання , досудового слідства і прокурора, a також запровaджено судовий порядоквзяття підозрюваного, обвинуваченого під варту та видачі рішень на право проведення деяких слідчих дій, пов'язаних з обмеженням конституційних прав гро- мадян .

3 прийняттям нового КПК України судовий контроль посів одне із провідних місць y досудовому розслідуванні. Більше того, всі норми нового КПК України повністю узгоджуються з конституційними, запроваджена детальна правова регламентація процедури здійснення слідчим суддею судово-контрольної функції, чітко визначені об'ект і межі судового контролю y досудовому розслідуванні. Необхідність судового контролю y кримінальному процесі обумовлена розподілом державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції цкраїни) та визнанням судових органів основними гарантами захисту прав людини і громадянина . Відповідно до цього будь-яке обмеження консти- туційних прав, свобод і законних інтере- сів особи, в тому числі і в стадії досудо- вого розслідування, можливе тільки на основі судового рішення . Крім основного призначення судового контролю —захист прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, він також сприяе ефективному розслідуванню криміналь- них правопорушень і забезпеченню оптимальних умов для відправлення правосуддя.Остання мета найбільшою міроюхарактеризуе основне призначення ісутність судового контролю y досудовому розслідуванні. Вона вказуе не тільки на контрольний характер судової діяльно- сті y досудовому розслідуванні, a й на взаемозв'язок останньої з наступним су- довим розглядом .

Прокурорський нагляд здійснювався y вигляді постійного спостереження за слідством на місці його провaдження y формі надання слідчому пропозицій, обов'язкових для виконання.

Судовий же контроль здійснювався y формі надання слідчому до- зволу на проведення деяких слідчих дій, a також y формі розгляду скарг на його (слідчого) дії, a також розгляду заяв про відводи слідчих .

О. Г. Шило, О. Г. Яновська, І. Л. Петрухін визначають судовий контроль як додаткову гарантію законності, алепо-різному тлумачать співвідношення між цим контролем і прокурорським на- глядом. Так, деякіавтори, розглядаючи судовий контроль з позиції кримінально-процесуальних функцій, відмічають головну роль суду в кримінальному судочинстві, його незалежність, відокремле- ність і самостійність, неприпустимістьвторгнення в діяльність щодо відправлення правосуддя, обов'язковість його рішень для всіх учасників судочинства.

Прийняття нового КПК України ознаменувалося подальшим розширенням судового контролю y досудовому провадженні. Відтепер прокурора звільнено від обов'язку санкціонувати найважливіші дії і рішення слідчих, які пов'язані з обмеженням основних конституційних прав учасників процесу. Разом із тим, йому нaдано право погоджувати або відмовляти y погодженні клопотань дізнавача і слідчого до слідчого судді про про- ведення слідчих (розшукових) дій,негласних слідчих (розшукових) дій, ін- ших процесуальних дій y випaдках, пе- редбачених кримінально-процесуальним законом, чи самостійно подавати слідчо- му судді такі клопотання (п. 10 ч. 2 ст. 36 КПК цкраїни). Інакше кажучи, за новим КПК цкраїни слідчому дозволяеться проведення найважливіших процесуальних дій виключно за судовим рішенням. При цьому слідчий зобов'яза- ний спочатку отримати згоду прокурора на проведення такої дії і на порушення відповідного клопотання перед слідчим суддею, тобто здійснення судового контролю проводиться як за законністю і об- Урунтованістю клопотань слідчого, так і за законністю і обУрунтованістю згоди прокурора.

Щодо суду це — фундаментальна пе- ревірка окремих питань досудового роз- слідування. ц словнику B. І. Даля по- няття в нагляд > і в контроль >тлума- чаться в такому самому значенні [12]. Все це свідчить про неприпустимість змішування понять впрокурорський нагляд> і всудовий контроль>y досудово-

му розслідуванні. Перший вид кримі- нaльно-процесуальної діяльності необ- хідно визначити як прокурорський на- гляд за додержанням законів y досудово- му розслідуванні, a другий як судовий контроль за законністю і обУрунтованіс- тю процесуaльних рішень, дій чи без- діяльності органів досудового розсліду- вання та прокурора при застосуванні заходів процесуaльного характеру, що обмежують конституційні права учасни- ків досудового провaдження.

Таке чітке визначення сутності проку- рорського нагляду і судового контролю повністю узгоджуватиметься з основни- ми функціями, що реaлізуються цими державними органами y досудовому роз- слідувані. Разом із тим, функціею нагля- ду наділяеться виключно прокурор, оскільки його наглядова діяльність но- сить постійний, безперервний і всеохоп- люючий характер, a y деяких випадках і оперативний, що свідчить про її незмін- ний, конституційних характер.

ц той сaмий час суд чи суддя виконуе y досудовому розслідуванні лише контроль- ні повновaження y випaдкax, прямо пере- дбачених законом, шляхом періодичного провaдження фундаментальних переві- рок, пов'язаних із прийняттям органами досудового розслідування і прокурором процесуaльних рішень, виконанням чи невиконанням процесуальних дій, пов'я- заних із застосуванням заходів процесу- aльного характеру, що обмежують кон-ституційні права учасників досудового провaдження. Контрольна діяльність суду носить епізодичний і обмежений за обся- гомхарактер, що повністю відповідае ви- значеному Конституціею цкраїни харак­теру судочинства як здійснення прaвосуд- дя, тобто розгляду правових конфліктів y судових засіданнях (статті 124-131 Кон- ституції цкраїни).

Невипaдково B. Лебедев та інші автори стверджують, що судовий контроль здій- снюеться в рамках правосуддя, охоплю- еться цим поняттям і входить до його змісту [13]. 3азначених авторів підтриму- ють і українські вчені-правознавці. Так, B. П. Півненко прямо зазначае, що пря- мий зв'язок контрольної діяльності судді на досудовому розслідуванні е «одним із засобів підготовки спрaви до розгляду по суті, a це —склaдова частина прaвосуддя і ніякої тут нової функції «судового кон- тролю> немае і не може бути. Реалізація судової влaди y кримінальному судочин- стві здійснюеться не лише засобами пра- восуддя y класичному його розумінні, a й засобами безпосередньої участі судді y провадженні досудового слідства з метою захисту основних конституційних прав людини при підготовці справи до судового розгляду> [14].

Всі контрольні повноваження, перед- бачені IПI цкраїни, a також всі рішення, що виносяться слідчим суддею y досудовому провадженні на їх основі, приймаються ним (суддею) виключно за одностороннім клопотанням дізнавача, слідчого, прокурора чи за скаргою іншо- го зацікавленого учасника досудового провaдження. При цьому юридична сила згоди прокурора з клопотанням слідчого до судді мае не менш важливе значення, ніж саме рішення судді про дозвіл на проведення слідчої (розшукової) дії чи застосування запобіжного заходу. На- приклад, прийняття рішення про засто- сування запобіжних заходів віднесено до виключної компетенції слідчого судді (ч. 4 ст. 176 IПI цкраїни). Однак обран- ня будь-якого запобіжного заходу уне- можливлюеться, якщо прокурор не дав згоди на направлення органом досудово- го розслідування відповідного клопотан- ня до суду (ст. 184 IПI цкраїни). Таким чином, дача чи відмова в дачі згоди — це не формально-механічний процес, a відповідальне юридичне рішення, що вима- гае від прокурора ретельного досліджен- ня всіх матеріалів досудового розслі- дування, що обУрунтовують нагaльну не- обхідність проведення слідчої (розшуко- вої) дії чи прийняття слідчого (розшу- кового) рішення. Тому вимоги, що вису- валися тоді, коли остаточне рішення з цього питання прокурор приймав сам, е обов'язковим і сьогодні. При обУрунту- ванні рішення про дачу дозволу на прове- дення слідчої (розшукової) дії чи обрання запобіжного заходу слідчий суддя не мае права включати в свою ухвaлу будь-які дані, не зазначені y клопотанні слідчого, адже в іншому випaдку суддя виконува- тиме не властиву йому функцію [15]. Більше того, скарга слідчого на рішення наглядаючого прокурора про відмову в дачі згоди на звернення з клопотанням до слідчого судді, розглядаеться лише вищестоящим прокурором, який прий- мае з цього питання остаточне рішення, що не підлягае оскарженню до суду (ч. 4 ст. 313 КПК цкраїни).

Сам слідчий суддя за власною іні- ціативою приймати подібні рішення не уповноважений. Хоч роль судового рішення тут е вирішaльною і значно піднімаєавторитет і доказове значення матеріалів досудового розслідування, але вона суттево обмежена обов'язковим нaдходженням клопотання чи скарги. А це свідчить не на користь наявності y ор- ганів судової влади нової самостійної кримінально-процесуальної функції — судового контролю y досудовому розслі- дуванні. Скоріше за все, контрольні пов- новаження — це лише аспект единої, не- подільної, конституційної функції пра- восуддя, пов'язаний з якісною підготов- кою матеріaлів розслідування до судово­го розгляду, що е одніею із склaдовихцієї функції.

Більше того, контрольні повноважен- ня слідчого судді е обмеженими не тіль- ки за своїм характером, a й за обсягом. Вони не можуть більше розширюватися. Обумовлено це тим, що кримінaльне су- дочинство мае свою особливу структуру і розвиваеться за своїми внутрішніми законами, які не під силу змінити чи ска- сувати ніякому законодавцю. Одним із таких законів і аксіомою кримінального судочинства е його стадійна (етапна) ар­хітектоніка з обов'язковою, підсумко- вою, ревізійною перевіркою результатів дослідження проведеного на попередній стадії. Цей закон — основа життедіяль- ності кримінального судочинства. До певних меж з нього допускаються окремі винятки. Вони стосуються безпосеред- нього прийняття суддею на досудовій стадії процесу лише рішень про застосу- вання заходів процесуального характеру з методу захисту конституційних прав і свобод людини та розгляду скарг учасни- ків процесу на рішення органів дізнан- ня, досудового слідства та прокуратури, що перешкоджають руху справи до судо­вого розгляду (правосуддя) і не більше.

3начне розширення контрольних пов- новажень суду, тобто заміна природних інадзвичайно ефективних для кримінального судочинства етапних (підсумкових, ревізійних) перевірок достроковими по- передніми судово-контрольними перевір- ками всеохоплюючого характеру обо- в'язково зруйнуе кримінальне судочин- ство і призведе до загибелі кримінальної юстиції. Це добре усвідомлюе законода- вець, підкреслюючи в ч. 2 ст. 303 IПI цкраїни, що вскарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого або проку- рора не розглядаються під час досудово- го розслідування і можуть бути предме­том розгляду під час підготовчого провадження y суді згідно з правилами ст. 314-316 цього кодексу>. Таке зако- нодавче визначення свідчить про обме- женість контрольних повноважень суду та їх неоперативний характер. ц той са- мий час питання про межі судово-кон- трольної діяльності y досудовому прова- дженні продовжуе залишатися фактично не дослідженим, що негативно вливае на ступінь обУрунтованості судових рішень, що приймаються в порядку контролю за розслідуванням кримінальних правопо- рушень.

Як бачимо, судовий контроль y досу- довому розслідуванні не підміняе прокурорський нагляд за додержанням зако- нів. Прокурор і слідчий суддя виконують свої повновaження незалежно один від одного. Кожен з них діе своїми засобами і методами в межах, визначених Консти- туціею цкраїни, КПК цкраїни та спе- ціальними законами. Крім того, й саме законодавство цкраїни визначае кон трольні повноваження судді і наглядову діяльність прокурора по-різному. Ми вже зазначали вище, що прокурор, як дер- жавний наглядовий орган, діе постійно, безперервно протягом усього досудового розслідування, охоплюючи наглядовими засобами не тільки всю діяльність орга- нів дізнання і досудового слідства при проведенні ними будь-яких слідчих (роз- шукових) дій та прийнятті слідчих (роз- шукових) рішень, a й діяльність інших учасників цього провадження. Судовий же контроль таких якостей не мае, бо він не охоплюе всіеї діяльності органів і учасників досудового розслідування, a реалізуеться лише при розгляді клопо- тань слідчого і прокурора про застосуван- ня заходів процесуального характеру, ко- ли відповідно до Конституції та IПI України вимагаеться судове рішення (взяття під варту, обшук тощо), або коли подана скарга про порушення прав, сво­бод і законних інтересів людини, грома- дянина органом досудового розслідуван- ня чипрокурором.

Таким чином, як за масштабами і цілями, так і за своею спрямованістю та змістом судовий контроль y досудовому провадженні не тільки не тотожний про- курорському нагляду на цьому етапі кри- мінaльного судочинства, a й не дублюе його. У зв'язку з цим, слід ввaжати без- підставним побоювання тих авторів, які вбачають можливість витіснення проку- рорського нагляду судовим контролем.

Тим більше, що сам законодавець, ке- руючись Основним Законом України, зняв всі питання щодо вбезпроблемно- сті>, тобто всеосяжності, судового кон- тролю. При цьому він (законодавець) ви- ходив із того, що орган дізнання, слідчий, прокурор —процесуально само- стійні особи, представники інших гілок державної влaди і нaдзвичайна зарегульо- ваність їх діяльності судовим контролем не буде сприяти ефективному і оператив­номувиконанню ними своїх прямих обо- в'язків.

Новий КПК України чітко визначив співвідношення між прокурорським на- глядом і судовим контролем y досудовому провадженні. Забезпеченню закон- ності y досудовому розслідуванні буде сприяти поеднання прокурорського на- гляду і судового контролю, при якому прокурор буде продовжувати здійснюва- ти систематичний і безперервний нагляд за додержанням законів усіма суб'екта- ми досудового розслідування, a судовий контроль здійснюватиметься за основни- ми процесуальними діями дізнавача, слідчого і прокурора при дачі дозволу на їх проведення та шляхом розгляду скарг на рішення і дії чи бездіяльність органів досудового розслідування та прокурора. Таке співвідношення прокурорського на- гляду і судового контролю y досудовому провадженні дозволяе як забезпечувати законне і обУрунтоване кримінальне пе- реслідування осіб, які вчинили кри- мінальні правопорушення, так і надійно захищати права, свободи і законні інте- реси всіх учасників досудового розсліду- вання.

 

 


3.Завдання кримінального провадження(ст.2 КПК)

 

Стаття 2 КПК України до числа завдань кримінального процесу відносить швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та за­безпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невин­ний не був покараний (охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також інтересів держа­ви, суспільства, тобто публічних інтересів, є метою кримінального процесу). Вказані завдання кримінального судочинства є загальними для усіх його стадій і проваджень. З іншого боку, перед окремими час­тинами кримінального судочинства стадіями стоять завдання, влас­тиві тільки їм.

Розкриттям злочину є встановлення в порядку, передбаченому чинним кримінально-процесуальним законодавством, суспільно не­безпечного діяння, що містить ознаки складу злочину, і особи, яка його вчинила.

Вимога швидкого розкриття злочину пов'язана з розумними строка­ми провадження в справі і визначається мінімально коротким строком між часом одержання інформації про вчинений злочин і часом прий­няття одного з остаточних рішень. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 р. у п. 1 ст. 6 закріпила право особи на судовий розгляд у межах розумного строку. При визначенні розумності строку до уваги береться період з моменту, коли особі було пред'явлене обвинувачення, або її було заарештовано (затримано), або з дати почат­ку досудового слідства щодо конкретної особи (в разі порушення щодо неї кримінальної справи) до моменту набрання судовим рішенням у да­ній справі законної сили. Розумність строку визначається за такими критеріями: а) складність кримінальної справи; б) ефективність дій влади щодо її розслідування і розгляду; в) поведінка особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, яка могла вплинути на продовження строку; г) серйозність наслідків та інших обставин, що виправдовують більш тривалий строк розслідування і розгляду справи.

Повне розкриття злочину вказує на те, що в справі встановлені всі обставини, що входять до предмета доказування (ст.ст. 23,64,433 КПК).

Під викриттям винних розуміється встановлення всіх осіб, які вчинили злочин. Виходячи з принципу презумпції невинуватості, Винною може розглядатися осудна фізична особа, що вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вина якої доведена в законному порядку і встановлена обвинувальним ви­роком суду, що набрав законної сили.

Забезпеченням правильного застосування закону охоплюється до­тримання вимог кримінального і кримінально-процесуального зако­нодавства в процесі притягнення осіб до кримінальної відповідальнос­ті для того, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до від­повідальності і жоден невинний не був покараний.

Крім того, перед кримінальним судочинством стоїть завдання вста­новлення осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, що містять ознаки злочину, у стані неосудності або у віці від 11 років до досягнен­ня віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, і забезпечен­ня правильного застосування до них відповідних примусових заходів медичного або виховного характеру.

Зважаючи на можливість одночасного розгляду кримінального об­винувачення (кримінального позову) і цивільного позову в криміналь­ному судочинстві як завдання останнього слід розглядати і справедли­вий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільного позову про відшкодування шкоди, завданої злочином.


4.Поняття та значення кримінально-процесуальної форми.

Кримінально-процесуальна форма— особливий, установлений за­коном процесуальний порядок порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, який полягає у визначенні: а) послі­довності стадій кримінального процесу і умов переходу справи з од­нієї стадії в іншу; б) загальних умов провадження в конкретній ста­дії; в) підстав, умов і порядку провадження окремих процесуальних дій, за допомогою яких державні органи і посадовці реалізують свої процесуальні повноваження, а громадяни і юридичні особи здійсню­ють свої права і виконують обов'язки; г) видів, змісту і форми проце­суальних рішень, які можуть бути прийняті у кримінальній справі.

Порушення кримінально-процесуальної форми має результатом ви­знання процесуальних дій незаконними і скасування процесуальних рішень у кримінальній справі. У судовій практиці склався підхід, за яким не будь-яке порушення вимог кримінально-процесуального зако­ну (а відповідно — і процесуальної форми), а лише істотне, тягне скасу­вання процесуального рішення у справі. Так, відповідно до ст.ст. 366, 370 КПК підставою для скасування вироку, постанови суду є істотне по­рушення кримінально-процесуального закону, під яким розуміється таке порушення вимог закону, яке перешкодило чи могло перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, об­ґрунтований і справедливий вирок чи постанову.

У кримінальному судочинстві застосовуються різні кримінально- процесуальні форми: загальна форма, що характерна для проваджен­ня у більшості кримінальних справ, ускладнена форма (для провадження у справах про злочини неповнолітніх та провадження у спра­вах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримі­нальної відповідальності; провадження у справах про застосування примусових заходів медичного характеру), спрощена, пов'язана з провадженням у справах з протокольною формою досудової підготов­ки матеріалів або у справах приватного обвинувачення (у зв'язку з тим, що кримінальна справа не проходить у цих провадженнях окремі стадії). Спрощення або ускладнення процесуальної форми може від­буватися і на окремих стадіях або в окремих частинах стадії. Напри­клад, ст. 299 КПК України встановлює спрощену (скорочену) форму судового слідства. Ускладнена процесуальна форма має місце у спра­вах про злочини неповнолітніх, у справах про суспільно-небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності, у справах про застосування примусових заходів медичного характеру.

Диференціація кримінально-процесуальної форми дозволяє забез­печити потрібну ефективність кримінального судочинства за умови допустимої процесуальної економії та належної охорони прав і закон­них інтересів осіб, які беруть участь у кримінально-процесуальній ді­яльності.


5.Кримінально-процесуальні гарантії. Поняття, значення, види(наприклад, надання безкоштовної правової допомоги).

Кримінально-процесуальними гарантіямиє передбачені кримі­нально-процесуальним правом правові засоби забезпечення реалізації прав та обов'язків суб'єктів кримінального процесу, засоби реалізації завдань кримінального процесу.

До процесуальних гарантій належать:

— процесуальна форма;

— система принципів кримінального процесу;

— процесуальні права і обов'язки суб'єктів кримінально-проце­суальної діяльності;

— заходи кримінально-процесуального примусу й інші.

У кримінально-процесуальній науці також є досить поширеними класифікації процесуальних гарантій; причому класифікуванню під­даються не лише гарантії прав і законних інтересів особистості, але й гарантії правосуддя, встановлення істини, досягнення мети й завдань по кримінальній справі. Класифікаційні підстави є різними й досить традиційними.

У теорії кримінально-процесуального права відомі також класифі­кації гарантій прав і законних інтересів особистості, розроблені за кількома підставами (Ю.О. Гурджі). Зокрема:

— залежно від органів і осіб, у діяльності яких реалізуються гаран­тії, останні поділяються на: перше — гарантії, реалізовані в діяльнос­ті державних органів і посадових осіб, що забезпечують права й закон­ні інтереси особи exofficio; друге — гарантії, реалізовані в діяльності інших суб'єктів кримінального судочинства;

— залежно від кола осіб, на яких поширюється дія процесуальних гарантій, виділяються: по-перше, загальні (універсальні) гарантії, що забезпечують права й законні інтереси всіх учасників кримінального судочинства. По-друге, — гарантії додаткового характеру, тобто пра­ва, що забезпечують, і інтереси окремих груп суб'єктів (зокрема: неповнолітніх; осіб, що здійснили суспільно небезпечне діяння, щодо

яких ведеться провадження про застосування примусових заходів ме­дичного характеру; німих, глухих, сліпих та інших осіб, які через свої фізичні недоліки не можуть самостійно здійснювати захист власних інтересів; певних посадових осіб і представників влади; нарешті, осіб, що користуються певним імунітетом (С.Г. Волкотруб) та ін.);

-г відповідно до цільового призначення виділяються: превентивні кримінально-процесуальні гарантії, що слугують попередженню по­рушень процесуального статусу осіб і забезпеченню можливості реалі­зації прав і законних інтересів, а також відновлювальні кримінально- процесуальної гарантії, що забезпечують виявлення й усунення вже припущених порушень прав і інтересів осіб (С.М. Гробов).

Кримінально-процесуальні гарантії – це передбачені кримінальним процесуальним законом засоби забезпечення ефективного здійснення кримінального судочинства, виконання його завдань. Найважливішою рисою кримінально-процесуальних гарантій, їх забезпечувальної властивості є їх багаторівнева системність. Систему кримінально-процесуальних гарантій становлять: 1) кримінально- процесуальна форма; 2) принципи кримінального процесу; 3) процесуальний статус учасників кримінального процесу; 4) можливість застосування заходів забезпечення кримінального провадження; 5) прокурорський нагляд; 6) судовий контроль; 7) відомчий контроль; 8) інститут оскарження дій, рішень і бездіяльності органів і посадових осіб, що здійснюють кримінальне провадження; 9) юридична відповідальність учасників кримінального процесу та інші. Державним органам і посадовим особам кримінально-процесуальні гарантії забезпечують можливість виконання своїх обов’язків та використання своїх прав для виконання завдань кримінального судочинства, а іншим учасникам кримінального провадження – реально використовувати надані їм процесуальні засоби для охорони прав і законних інтересів. Права, надані державним органам і посадовим особам у кримінальному процесі, гарантовані обов’язком відповідних осіб виконувати звернені до них вимоги та встановленими законом санкціями за невиконання цих обов’язків. Зважаючи на те, що одним із суб’єктів (сторін) кримінально-процесуальних відносин є державний орган або посадова особа, наділені владними повноваженнями, особливе значення у кримінальному провадженні набувають процесуальні гарантії прав особи, охорона її прав і законних інтересів, забезпечення права на судовий захист. Реальне забезпечення прав особи, насамперед, потерпілого та обвинуваченого, є критерієм оцінки демократизму та гуманізму кримінального процесу. Процесуальними гарантіями прав особи є ті засоби, які забезпечують їх фактичну реалізацію. Наприклад, право підозрюваного, обвинуваченого мати захисника гарантується роз’ясненням йому цього права, наданням можливості обрати захисника та запросити його, наданням йому у передбачених законом випадках безоплатної допомоги захисника тощо. Обов’язок державних органів і посадових осіб, які здійснюють кримінальне провадження, забезпечувати його учасникам (потерпілому, підозрюваному, обвинуваченому та ін.) можливість реалізації своїх прав обумовлена тим, що фактичне використання прав учасниками процесу – одна з найважливіших умов об’єктивного, неупередженого кримінального провадження, охорони законних інтересів особи у кримінальному процесі. Ці органи та посадові особи мають бути зацікавлені у тому, щоб учасники кримінального провадження знали свої права та використовували їх, оскільки тільки за такої умови може бути виключений «обвинувальний уклін», винесене законне, обґрунтоване та справедливе судове рішення.

6.Кримінально-процесуальні акти(рішення та дії). Їх види. Процесуальні рішення. Механізм ухвалення процесс.рішень.

У теорії кримінального процесу під процесуальними актами розу­міються як окремі процесуальні дії, так і процесуальні документи, що складаються під час провадження у справі.

Процесуальною дією є свідомий, вольовий акт суб'єкта криміналь­ного процесу, який є засобом реалізації його прав і обов'язків. Проце­суальні дії можуть вчиняти як особи, які ведуть кримінальний процес (у провадженні яких знаходиться кримінальна справа), так і інші суб'єкти кримінального процесу (наприклад, потерпілий, подаючи клопотання у кримінальній справі).

Процесуальні дії можуть бути класифіковані за правовим значен­ням (обов'язкові та факультативні), за суб'єктами здійснення, за фактичним змістом (активні або пасивні), за характером (владні або невладні), за стадіями тощо.

Кожна з процесуальних дій має бути належним чином оформле­на. Для владних процесуальних дій передбачено їх протоколювання (у протоколі слідчої дії, іншої процесуальної дії, у протоколі судово­го засідання), а також фіксація за допомогою додаткових засобів (звукозапису, відеозапису, кінозйомки).

Однією з вимог кримінально-процесуальної форми є письмове за­кріплення усіх процесуальних дій та прийнятих процесуальних рі­шень у певних процесуальних документах.

Всі процесуальні акти-документи поділяються на два види: прото­коли (інформаційно-посвідчувальні акти) та процесуальні рішення (акти владно-розпорядчого характеру).

Протоколи процесуальних дій посвідчують факт проведення, зміст та результати певних процесуальних дій, наприклад, слідчих дій. Протоколи слідчих та судових дій розглядаються законом як одне з джерел доказів у кримінальному процесі (ч. 2 ст. 65 КПК).

Процесуальні рішення є правозастосовними актами, пов'язаними з вирішенням правових питань, що виникають у процесі провадження у справі та містять владні приписи щодо вчинення певних правових дій.

Процесуальні рішення є правозастосовними актами, пов'язаними з вирішенням правових питань, що виникають у процесі провадження у справі та містять владні приписи щодо вчинення певних правових дій.

Процесуальні рішення — це прийняті у встановленому порядку акти, викладені у встановленій законом формі, спрямовані на настан­ня певних юридичних наслідків.

Процесуальні рішення мають певні ознаки: рішення виносяться лише уповноваженими суб'єктами кримінального процесу, які реалі­зують свої владні повноваження в межах своєї компетенції; рішення виражають владний припис; рішення породжують, змінюють або при­пиняють кримінально-процесуальні відносини, рішення підтверджу­ють існування або відсутність матеріально-правових відносин; рішен­ня виражаються у встановленій законом формі постанови, ухвали, обвинувального висновку, подання, вироку, згоди, санкції тощо.

Процесуальні рішення можна класифікувати: за правовим значен­ням (основні та допоміжні); за суб'єктами прийняття; за юридичною силою; за змістом; за характером (обов'язкові, факультативні).

Властивостями кримінально-процесуальних рішень є їхня закон­ність (прийняття рішення відповідно до вимог процесуального та мате­ріального права, що підлягає застосуванню у конкретному випадку), об­ґрунтованість (відповідність висновків і приписів, що містяться у рі­шенні, фактичним обставинам справи, що встановлені за допомогою до­казів), мотивованість (приведення усієї сукупності доводів у систему, що підтверджує і переконує правильність процесуального рішення).

Етапи прийняття процесуального рішення: 1) встановлення фактич­ної основи справи (наприклад, у процесі доказування); 2) встановлення юридичної основи справи (кваліфікація); 3) винесення рішення.


7.Форми фіксування кримінального провадження. Порядок оформлення процесуальних дій. (протокол під час досуд.розслідування та повне фіксування техн.засобами і журнал суд.засідання в суд.засідання)

Процесуальні дії під час кримінального провадження можуть фіксуватися: 1) у протоколі; 2) на носії інформації, на якому за допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії; 3) у журналі судового засідання. У випадках, передбачених КПК, хід і результати проведення процесуальної дії фіксуються у протоколі. У випадку фіксування процесуальної дії під час досудового розслідування за допомогою технічних засобів про це зазначається у протоколі.

Якщо за допомогою технічних засобів фіксується допит, текст показань може не вноситися до відповідного протоколу за умови, що жоден з учасників процесуальної дії не наполягає на цьому. У такому разі у протоколі зазначається, що показання зафіксовані на носії інформації, який додається до нього. Рішення про фіксацію процесуальної дії за допомогою технічних засобів під час досудового розслідування, в тому числі під час розгляду питань слідчим суддею, приймає особа, яка проводить відповідну процесуальну дію. За клопотанням учасників процесуальної дії застосування технічних засобів фіксування є обов’язковим. Про застосування технічних засобів фіксування процесуальної дії заздалегідь повідомляються особи, які беруть участь у процесуальній дії.

Під час судового засідання ведеться журнал судового засідання, в якому зазначаються такі відомості: 1) найменування та склад суду (слідчий суддя); 2) реквізити кримінального провадження та відомості щодо його учасників; 3) дата і час початку та закінчення судового засідання; 4) час, номер та найменування процесуальної дії, що проводиться під час судового засідання, а також передані суду під час процесуальної дії речі, документи, протоколи слідчих (розшукових) дій і додатки до них; 5) ухвали, постановлені судом (слідчим суддею) без виходу до нарадчої кімнати; 6) інші відомості у випадках, передбачених цим Кодексом. Журнал судового засідання ведеться та підписується секретарем судового засідання.


8. Кримінально-процесуальні функції. Поняття та види. (Думка кафедри : до звичайних ф-цій додати ще прокурорський нагляд та суд.контроль. Побічні функції – цив.позивач та відповідач. Допоміжна – поняті, свідки, експерт і т.д)

Кримінально-процесуальні функції (від лат. functio — здійснення,виконання) — основні напрями діяльності суб'єктів кримінального процесу залежно від завдань останніх у кримінальному судочинстві.

Види функцій:

1.Ф-я обвинувачення –певний напрямок діяльності, який спрямований на викриття певною особою вчинення злочину, з метою доведення в суді вини та застосування певних санкцій

2.Ф-я захисту -певний напрямок діяльності, який спрямований на спростування обвинувачення, доведення факту неспричинення злочину, або вчинення менш тяжкого злочину, призначення менш тяжкого покарання.

3.Ф-я розгляду справи по суті(здійснення правосуддя) –неупереджений розгляд всіх доказів з метою об’єктивно встановити всі фактичні обставини і законно та обґрунтовано винести рішення.

4.Ф-я розслідування –здійснення діяльності , метою якої є з’ясування обставин і визначення чи мав місце злочин (допит свідків, потерпілого, обшук)

5.Побічні функції :а)підтримання цивільного позову;

б)заперечення цивільного позову.

6.Допоміжна функція –виконують свідки, експерти, перекладачі, секретарі – полягає в допомозі з’ясувати фактичні обставини у справі.

7.Ф-я прокурорського нагляду –полягаэ у перевірці законності і обґрунтованості рішень слідчого.

8.Ф-я судового контролю –діяльність слідчого судді, спрямована на забезпечення законності дій, рішень на досудовому провадженні (дій або рішень слідчого, прокурора) за допомогою реалізації дозвільних повноважень.


9.Підстави відводу суддів та сл.судді. Порядок заявлення та ухвалення відводів.

Стаття 75. Обставини, що виключають участь слідчого судді, судді або присяжного в кримінальному провадженні

1. Слідчий суддя, суддя або присяжний не може брати участь у кримінальному провадженні:

1) якщо він є заявником, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем, близьким родичем чи членом сім’ї слідчого, прокурора, підозрюваного, обвинуваченого, заявника, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача;

2) якщо він брав участь у цьому провадженні як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, слідчий, прокурор, захисник або представник;

3) якщо він особисто, його близькі родичі чи члени його сім’ї заінтересовані в результатах провадження;

4) за наявності інших обставин, які викликають сумнів у його неупередженості;

5) у випадку порушення встановленого частиною третьою статті 35 цього Кодексу порядку визначення слідчого судді, судді для розгляду справи.

2. У складі суду, що здійснює судове провадження, не можуть бути особи, які є родичами між собою.

Стаття 76. Недопустимість повторної участі судді в кримінальному провадженні

1. Суддя, який брав участь у кримінальному провадженні під час досудового розслідування, не має права брати участі у цьому ж провадженні в суді першої, апеляційної і касаційної інстанцій, при перегляді судових рішень Верховним Судом України або за нововиявленими обставинами.

2. Суддя, який брав участь у кримінальному провадженні в суді першої інстанції, не має права брати участі у цьому ж провадженні в судах апеляційної і касаційної інстанцій, при перегляді судових рішень Верховним Судом України або за нововиявленими обставинами, а також у новому провадженні після скасування вироку або ухвали суду першої інстанції.

3. Суддя, який брав участь у кримінальному провадженні в суді апеляційної інстанції, не має права брати участі у цьому ж провадженні в судах першої і касаційної інстанцій, при перегляді судових рішень Верховним Судом України або за нововиявленими обставинами, а також у новому провадженні після скасування вироку або ухвали суду апеляційної інстанції.

4. Суддя, який брав участь у кримінальному провадженні в суді касаційної інстанції, не має права брати участі у цьому ж провадженні в судах першої і апеляційної інстанцій, при перегляді судових рішень Верховним Судом України або за нововиявленими обставинами, а також у новому провадженні після скасування вироку або ухвали суду касаційної інстанції.

5. Суддя, який брав участь у кримінальному провадженні при перегляді судових рішень Верховним Судом України, не має права брати участі у цьому ж провадженні в судах першої, апеляційної і касаційної інстанцій та при перегляді судових рішень за нововиявленими обставинами.

Стаття 80. Заява про відвід

1. За наявності підстав, передбачених статтями 75-79 цього Кодексу, слідчий суддя, суддя, присяжний, прокурор, слідчий, захисник, представник, експерт, спеціаліст, перекладач, секретар судового засідання зобов’язані заявити самовідвід.

2. За цими ж підставами їм може бути заявлено відвід особами, які беруть участь у кримінальному провадженні.

3. Заяви про відвід можуть бути заявлені як під час досудового розслідування, так і під час судового провадження.

4. Заяви про відвід під час досудового розслідування подаються одразу після встановлення підстав для такого відводу. Заяви про відвід під час судового провадження подаються до початку судового розгляду. Подання заяви про відвід після початку судового розгляду допускається лише у випадках, якщо підстава для відводу стала відома після початку судового розгляду.

5. Відвід повинен бути вмотивованим.

Стаття 81. Порядок вирішення питання про відвід

1. У разі заявлення відводу слідчому судді або судді, який здійснює судове провадження одноособово, його розглядає інший суддя цього ж суду, визначений у порядку, встановленомучастиною третьою статті 35 цього Кодексу. У разі заявлення відводу одному, кільком або всім суддям, які здійснюють судове провадження колегіально, його розглядає цей же склад суду.

2. Усі інші відводи під час досудового розслідування розглядає слідчий суддя, а під час судового провадження - суд, який його здійснює.

3. При розгляді відводу має бути вислухана особа, якій заявлено відвід, якщо вона бажає дати пояснення, а також думка осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні. Питання про відвід вирішується в нарадчій кімнаті вмотивованою ухвалою слідчого судді, судді (суду). Заява про відвід, що розглядається судом колегіально, вирішується простою більшістю голосів.

4. Якщо повторно заявлений відвід має ознаки зловживання правом на відвід з метою затягування кримінального провадження, суд, який здійснює провадження, має право залишити таку заяву без розгляду.

Стаття 82. Наслідки відводу слідчого судді, судді

1. У разі задоволення заяви про відвід (самовідвід) слідчого судді кримінальне провадження передається на розгляд іншому слідчому судді.

2. У разі задоволення заяви про відвід (самовідвід) судді, який здійснює судове провадження одноособово, справа розглядається в тому самому суді іншим суддею.

3. У разі задоволення заяви про відвід (самовідвід) одного чи кількох суддів із складу суду або всього складу суду, якщо справа розглядається колегією суддів, справа розглядається в тому самому суді тим самим кількісним складом колегії суддів без участі відведених суддів із заміною останніх іншими суддями або іншим складом суддів.

4. Слідчий суддя, суддя (судді), на розгляд яких передається кримінальне провадження або справа, визначається у порядку, встановленому частиною третьою статті 35 цього Кодексу.

5. Якщо після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду, то вирішується питання про передання кримінального провадження до іншого суду в порядку, передбаченому цим Кодексом.


10. Поняття та види обвинувачення.(Приватне та публічне).

Кримінальне переслідування— сукупність процесуальних дій, спрямованих на викриття осіб, які вчинили злочин, та забезпечення застосування до них кримінальної відповідальності.

Складовою функції кримінального переслідування є функція обви­нувачення, яка починає реалізовуватися з моменту порушення кримі­нальної справи щодо конкретної особи або притягнення особи як обви­нуваченого.

Слід розмежовувати матеріально-правовий та процесуальні (функ­ціональні) аспекти обвинувачення. Обвинувачення в матеріально- правовому розумінні є ствердження слідчого чи прокурора, обґрунто­ване достатніми доказами про вчинення особою діяння, забороненого кримінальним законом, висунуте в порядку, передбаченому КПК.

Функція ж обвинувачення здійснюється шляхом: а) порушення кри­мінальної справи щодо конкретної особи; б) винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого і пред'явлення обвинувачення; в) зміни обвинувачення у стадії досудового слідства в сторону погір­шення становища обвинуваченого; г) складення обвинувального ви­сновку і направлення кримінальної справи прокуророві; д) затвер­дження прокурором обвинувального висновку і направлення кримі­нальної справи до суду; є) підтримання обвинувачення у суді першої інстанції; є) подання прокурором апеляції, касаційного подання, по­дання про перегляд кримінальної справи за нововиявленимн обстави­нами на виправдовувальний або обвинувальний вирок з мотивів необ- хідності застосування закону про більш тяжкий злочин або за м'якістю покарання (М.Є. Шумило). У випадку відмови прокурора від обвину­вачення, а також у справах приватного обвинувачення функцію обви­нувачення самостійно може здійснювати і потерпілий.

Вимога про здійснення кримінального переслідування тільки сто­роною обвинувачення, тобто прокурором (на досудових стадіях — слідчим, органом дізнання), а також потерпілим, цивільним позива­чем та їхніми представниками (див. ст. 261 КПК) зумовлена тим, що: а) в кожному судовому розгляді повинен брати участь обвинувач: про­курор, за винятком випадків, зазначених у законі, або потерпілий, його представник (ст.ст. 264, 267 КПК); б) у суду відсутній обов'язок з власної ініціативи, всебічно і повно досліджувати обставини справи (див. ст. 22КПК); в) настають певні правові наслідки в разі відмови обвинувача від обвинувачення у вигляді обов'язку суду закрити про­вадження у кримінальній справі, якщо потерпілий не бажає скорис­татися правом вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення (ч. 2 ст. 282 КПК).

Державне обвинувачення в суді здійснює прокурор. Відповідно до ст. 267 КПК у справах приватного обвинувачення, а також, якщо про­курор відмовився підтримувати державне обвинувачення, — обвинувачення підтримує потерпілий або його представник.

Залежно від характеру вчиненого злочину виділяють чотири види обвинувачення: - публічне,

- приватне (ініціюється лише потерпілою осо­бою, яка підтримує обвинувачення у суді; дізнання та досудове слід­ство не проводиться, справа порушується суддею місцевого суду),

- приватно-публічне (ініціюється лише потерпілою особою) і

- публічно- приватне обвинувачення (може бути припинене за ініціативою обвину­ваченого та потерпілого у випадках, передбачених ст. 46 КК України).

Суб'єктами здійснення функції кримінального переслідування є: органи дізнання, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, потерпілий, його представник або законний представник, цивільний позивач, його представник або законний представник, обвинувач.


11.Функція захисту. Поняття та види захисту. (самостійний захист, законним представником та захисником).

Захист — сукупність процесуальних дій, спрямованих на спростування підозри або обвинувачення (повністю або у частині фактичної сторони або правової кваліфікації), доказування невинуватості або меншої винуватості, пом'якшення відповідальності обвинуваченого (підсудного) і встановлення невинуватості обвинуваченого.

Захист у кримінальних справах може здійснюватися у таких формах: самозахист, законним представником та захисником.
Суб'єктами здійснення функції захисту є особа, щодо якої порушено кримінальне провадження, підозрюваний, обвинувачений (підсудний, засуджений або виправданий), захисник – лише адвокат, що занесений в Єдиний реєстр адвокатів та підтверджує свій статус свідоцтвом про право зайняття адвокат.діяльністю та ордером, договором із захисником або дорученням органу, уповноваженого законом для надання безоплатної правової допомоги, законний представник, цивільний відповідач, представник цивільного відповідача.
Адвокат обо»язково бере участь у провадженнях:щодо особливо тяжких злочинів, щодо неповнолітніх, осіб, стосовно яких передбач.застосування заходів виховного характеру, щодо осіб з фізичними вадами, щодо осіб які не володіють мовою, якою ведеться провадження, щодо осіб, стосовно яких передбачено застосування примусових заходів медичного характеру, щодо реабілітації померлої особи .


12. КПП як галузь права. Співвідношення кримінального та КП права. (КПП забезпечує реалізацію норм матеріального права, тобто кримінального)

Кримінальний процес як галузь права (кримінально-процесуальне право) - це одна з галузей права України, сукупність правових норм, які регулюють діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, а також інших фізичних і юридичних осіб, які залучаються до сфери кримінального судочинства, під час провадження в кримінальних справах.

Кримінальне процесуальне право не може існувати без кримінального права, і навпаки, норми кримінального права не можуть бути реалізовані без кримінального процесуального права. Зв'язок цих галузей права є настільки тісним, що в деяких державах до цього часу вони не поділяються на окремі галузі.

Норми кримінального права можуть містити найтяжчі санкції, але без процесуальних норм вони будуть "мертвими". Норми процесуального права приводять в дію норми кримінального права. Якщо кримінально-правові норми - це "тіло", то процесуальні норми - це їхня "душа". Автор баварського кодексу А. Фейербах визначав кримінальний процес як "прагматичну частину кримінального права"2.

Зв'язок цих 2 галузей права виявляється через такі положення:

o вони є галузями публічного права;

o термін "кримінальне процесуальне право" походить від терміна "кримінальне право";

o кримінальне процесуальне право містить ряд бланкетних норм, які відсилають до положень кримінального права;

o кримінальний процес розпочинається у разі виявлення відомостей про кримінальне правопорушення (поняття останнього визначається кримінальним правом);

o деякі зазначені в ст. 284 КПК підстави для закриття кримінального провадження пов'язані з кримінально-правовими поняттями: відсутність події злочину, відсутність складу злочину, декриміналізація діяння;

o переважна більшість питань, що вирішуються судом при постанов-ленні вироку, мають кримінально-правовий характер: чи мало місце діяння, у вчиненні якою обвинувачується особа; чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання, і які саме тощо;

o кримінальне право встановлює перелік обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання (ст. 66 та ст. 67 КК);

o кримінальним правом регламентовані вили, підстави і порядок застосування примусових заходів медичного характеру (ст.ст. 92-96 КК), підстави застосування і види примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК) та багато інших питань, безпосередньо пов'язаних із кримінальним процесуальним правом;

o санкції норм кримінального права в деяких випадках гарантують реалізацію норм кримінального процесуального права (ст.ст. 371-390 КК).


13.Кримінально-процес.норми та їх структура.(види – правовідновлювальні(привід свідка) та штрафні санкції. Штрафні санкції – це не лише штрафи, а і санкції, які передбачають «возложение дополнительных обременений». Наприклад, видалення із залу суд.засідання)

Як і всі правові норми, кримінально-процесуальні норми мають визначену структуру, власне поняття та види. Загальні положення щодо норм права, які розглядаються у межах навчальної дисципліни «Теорія держави і права», характерні і для норм кримінального процесуального права. Однак, оскільки вони регламентують специфічні суспільні відносини, то слід зважати й на їх особливості.

Кримінальні процесуальні норми – це встановлені державою загальнообов’язкові правила поведінки суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, виконання яких забезпечується, в основному, добровільними діями учасників процесу, а у необхідних випадках – засобами державного примусу і загрозою юридичної відповідальності.

Кримінальні процесуальні норми — початкова, визначальна ланка в механізмі кримінально-процесуального регулювання. У них безпосередньо виявляється воля держави щодо необхідного порядку розслідування і вирішення кримінального провадження, визначаються процесуальний статус суб’єктів кримінального провадження, порядок провадження слідчих (розшукових) та негласних (розшукових) дій, застосування заходів процесуального примусу тощо. Водночас, якщо для багатьох суб’єктів кримінального провадження засвоєння кримінальних процесуальних норм є правом, то для компетентних органів держави і відповідних посадовців, діяльність яких здійснюється у формі застосування таких норм, це – державний обов’язок.

Ознаки кримінальної процесуальної норми:

1) це загальновизнане правило поведінки, що формулюється державою та має загальнообов’язковий характер (положення норм права повинні сприйматися як безумовна вказівка до дій, що виходить з державних структур, і не підлягають обговоренню або оцінці з приводу їх доцільності чи раціональності);

2) це формально визначене правило поведінки (в нормі закріплюються права й обов’язки суб’єктів кримінального провадження, а також санкції за порушення встановлених норм; приписи норм повинні виконуватися в тому обсязі, в якому вони формально закріплені);

3) це правило поведінки загального характеру (правило поведінки адресовано не конкретній особі, а поширюється на всіх, хто стає суб’єктом відносин, що регламентується нормою права);

4) це правило поведінки, що набуває характеру нормативності у чітко встановленому порядку (норма стає такою тоді, коли вона видається вповноваженим на те органом у межах його компетенції і в межах встановленої процедури, тобто з додержанням порядку розроблення, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміни та відміни дії і змісту норм);

5) це правило, дотримання якого забезпечується державою (держава створює реальні умови і засоби, що сприяють безперешкодному дотриманню правил поведінки, а також створюються засоби заохочення, переконання, примусу і санкцій за невиконання вимог).

Як і всі правові норми, кримінальні процесуальні норми мають визначену структуру, вони складаються з гіпотези, диспозиції і санкції.

Гіпотеза правової норми вказує на те, коли і при яких умовах (обставинах) необхідно керуватися даною правовою нормою (визначає умову при наявності якої дана норма повинна застосовуватись).

Диспозиція визначає, хто є учасником конкретних відносин, які регулюються даною правовою нормою, і яка поведінка передбачається або дозволяється даною правовою нормою (містить сам припис правило поведінки).

Санкція вказує на те, які негативні наслідки тягне за собою невиконання передумов (умов) даної правової норми (передбачає несприятливі для суб’єкта наслідки, які наступають при невиконанні норм). Наприклад, в ч. 3 ст. 373 КПК України міститься кримінальну процесуальну норму такого змісту: «Обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і ухвалюється лише за умови доведення у ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення».

Цю норму можна викласти таким чином: якщо суд при винесенні вироку обговорює питання щодо винності або невинності обвинуваченого (гіпотеза), то в обвинувальний вирок суд не може вкладати припущення і може постановити такий вирок лише тоді, коли даними судового процесу доказана вина обвинуваченого (диспозиція). Санкція вказана в ст. 409 КПК України (підставою для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції є, наприклад, неповнота судового розгляду; невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження.

До їх числа належать: визнання недійсними результатів процесуальних дій, здійснених з порушенням процесуальних правил; застосування заходів процесуального примусу до осіб, що порушують процесуальні обов’язки (запобіжні заходи, приводи, видалення із залу судового засідання тощо) та ін.

Особливістю норм кримінального процесуального права є те, що їх санкції нерідко містяться в інших статтях або ж формуються стосовно до кількох або до багатьох однорідних норм. Таким чином, особливості структури норм кримінального процесуального права полягають у наступному:

1) у них не завжди чітко в межах однієї статті закону сформульовано гіпотезу, диспозицію і санкцію; часто ці елементи норм розосереджено в межах кількох статей;

2) оскільки вони є формою реалізації норм кримінального права, то останні завжди ніби «присутні» в гіпотезі процесуальної норми;

3) гіпотеза кримінальної процесуальної норми, як правило, містить підстави до провадження процесуальної дії або прийняття процесуального рішення;

4) диспозиції - власне правилі поведінки - найчастіше відображаються процедурні (здійснювані в певній послідовності) елементи діяльності, тому диспозиції не можуть бути відсильними до норм матеріальних галузей права;

5) санкції не завжди чітко формулюються в нормі кримінального процесуального права; найчастіше вони містяться в нормах інших галузей права.

Санкції, закріплені в нормі кримінального процесуального права, є кримінально-процесуальними. Санкції, що передбачають відповідальність за порушення приписів норм процесуального права, але містяться в нормах інших галузей права, називають санкціями норм кримінального процесуального права;

6) санкції норм кримінального процесуального права встановлюють відповідальність за порушення не тільки приписів, сформульованих у їх диспозиції, а й тих, що викладено у гіпотезі.

Норми кримінального процесуального права поділяються на окремі види:

- норми, що уповноважують, наділяють суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності певними процесуальними правами, надають їм повноваження на деякі юридичні дії, тобто носять дозвільний характер (наприклад, ч. 3 ст. 71 КПК України надає право сторонам кримінального провадження під час судового розгляду заявляти клопотання про залучення спеціаліста або використання його пояснень і допомоги; ч. 3 ст. 89 КПК України надає право сторонам кримінального провадження, потерпілому під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими; ч. 2 ст. 95 КПК України надає право підозрюваному, обвинуваченому, потерпілому давати показання під час досудового розслідування та судового розгляду). Варто звернути увагу, що скористатися наданим правом чи ні, вирішують самі учасники кримінального провадження. Тому норми, що уповноважують, на відміну від зобов’язуючих, імперативних, мають диспозитивний характер.

- норми, що зобов’язують - які передбачають у визначених умовах конкретний вид поведінки і диктують діяти відповідним чином (наприклад, в ч. 1 ст. 202 КПК України зазначається: «У разі застосування запобіжного заходу у вигляді особистого зобов’язання підозрюваний, обвинувачений, який був затриманий, звільняється з-під варти негайно»; в ч. 5 цієї ж статті вказується: «у випадку закінчення строку дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою підозрюваний, обвинувачений повинен бути негайно звільнений, якщо в уповноваженої службової особи місця ув’язнення, під вартою в якому він перебуває, відсутнє інше судове рішення, що набрало законної сили і прямо передбачає тримання цього підозрюваного, обвинуваченого під вартою»; ч. 2 ст. 206 КПК України закріплює обов’язок слідчого судді в разі отримання ним з будь-яких джерел відомості, які створюють обґрунтовану підозру, що в межах територіальної юрисдикції суду знаходиться особа, позбавлена свободи за відсутності судового рішення, яке набрало законної сили, або не звільнена з-під варти після внесення застави в установленому цим Кодексом порядку постановити ухвалу, якою має зобов’язати будь-який орган державної влади чи службову особу, під вартою яких тримається особа, негайно доставити цю особу до слідчого судді для з’ясування підстав позбавлення свободи).

- норми, що забороняють - зобов’язують учасників кримінального процесу утримуватися від вчинення певних дій (наприклад, в ч. 2 ст. 255 КПК України забороняється використання відомостей, речей та документів, які отримані в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій для цілей, не пов’язаних з кримінальним провадженням, або ознайомлення з ними учасників кримінального провадження чи будь-яких інших осіб; в ч. 2 ст. 275 КПК України забороняється залучати до конфіденційного співробітництва під час проведення негласних слідчих дій адвокатів, нотаріусів, медичних працівників, священнослужителів, журналістів, якщо таке співробітництво буде пов’язане з розкриттям конфіденційної інформації професійного характеру. За порушення приписів, які містяться в зобов’язуючих і забороняючи нормах, до суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності можуть бути застосовані

санкції:

- процесуальні (привід через ОВС свідка, який не з’явився без поважних причин за викликом слідчого; скасування рішення чи постанови слідчого; видалення підсудного з залу судового засідання);

- дисциплінарні (догана, звільнення з роботи);

- адміністративні (ст. 67 КПК України: за злісне ухилення від явки до слідчого, прокурора, слідчого судді чи суду свідок несе відповідальність за ч. 1 ст.

185-3 або ст. 185-4 Кодексу України про адміністративні правопорушення);

- кримінально-правові (ст. 67 КПК України: за відмову давати показання про відомі обставини в справі – за ст. 385 КК України)

Для успішного виконання завдань кримінального судочинства, підвищення його ефективності, зміцнення законності, посилення охорони прав і свобод громадян вирішальне значення має точна реалізація як







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.