Главная | Обратная связь

Стаття 44. Законний представник підозрюваного, обвинуваченого

1. Якщо підозрюваним, обвинуваченим є неповнолітній або особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною чи обмежено дієздатною, до участі в процесуальній дії разом з ним залучається його законний представник.

2. Як законні представники можуть бути залучені батьки (усиновлювачі), а в разі їх відсутності - опікуни чи піклувальники особи, інші повнолітні близькі родичі чи члени сім'ї, а також представники органів опіки і піклування, установ і організацій, під опікою чи піклуванням яких перебуває неповнолітній, недієздатний чи обмежено дієздатний.

3. Про залучення законного представника слідчий, прокурор виносить постанову, а слідчий суддя, суд - постановляє ухвалу, копія якої вручається законному представнику.

4. У разі якщо дії чи інтереси законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє, за рішенням слідчого, прокурора, слідчого судді, суду такий законний представник замінюється іншим з числа осіб, зазначених у частині другій цієї статті.

5. Законний представник користується процесуальними правами особи, інтереси якої він представляє, крім процесуальних прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо підозрюваним, обвинуваченим і не може бути доручена представнику.

1. Частина перша коментованої статті передбачає підстави залучення до участі у кримінальному провадженні законного представника підозрюваного, обвинуваченого. Ними є випадки, коли: 1) підозрюваний, обвинувачений є неповнолітньою особою; 2) підозрюваний, обвинувачений є особою, яка у встановленому законом порядку визнана недієздатною; 3) підозрюваний, обвинувачений є особою, яка^ встановленому законом порядку визнана обмежено дієздатною. Наявність таких особливостей підозрюваного, обвинуваченого викликає необхідність залучення до участі в кримінальному провадженні законного представника. Його участь слід розглядати як додаткову гарантію забезпечення прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, який не може самостійно реалізувати надані їм як учасникам кримінального провадження процесуальні права, а тому й ефективно захистити свої законні інтереси.

Відповідно до п. 12 ч. 1 ст. З КПК неповнолітньою особою є малолітня особа, а також дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Ураховуючи те, що в коментованій статті йдеться про підозрюваного, обвинуваченого, неповнолітнім у даному контексті є особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, залежно від того, з якого віку передбачена кримінальна відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення.

Підстави визнання особи недієздатною чи обмежено дієздатною встановлені цивільним законодавством. Згідно зі ст. 39 ЦК фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це (ч. 1 ст. 40 ЦК).

Підставами для обмеження цивільної дієздатності фізичної особи можуть бути дві обставини. По-перше, суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч. 1 ст. 36 ЦК). По-друге, суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, азартними іграми тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (ч. 2 ст. 36 ЦК). Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це (ч. 4 ст. 36 ЦК).

2. Частина 2 коментованої статті встановлює перелік осіб, які можуть бути залучені як законні представники підозрюваного та обвинуваченого. До них належать: батьки (усиновлювачі), а в разі їх відсутності - опікуни, піклувальники особи, інші повнолітні близькі родичі чи члени сім'ї, а також представники органів опіки і піклування, установ і організацій, під опікою чи піклуванням яких перебуває неповнолітній, недієздатний чи обмежено дієздатний. Перелік осіб, які визнаються близькими родичами та членами сім'ї, міститься у п. 1 ст. З КПК. Ними є: чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі.

Залучення інших осіб як законних представників підозрюваного, обвинуваченого не допускається.

3. Про залучення законного представника до участі у кримінальному провадженні слідчий, прокурор виносить постанову, а слідчий суддя, суд-ухвалу. Таким чином, фактичною підставою для участі законного представника є сукупність таких обставин: 1) наявність особливостей підозрюваного, обвинуваченого, визначених ч. 1 коментованої статті; 2) належність особи, яка залучається як законний представник, до кола осіб, передбачених ч. 2 коментованої статті. Правовою підставою для залучення законного представника є постанова слідчого, прокурора, ухвала слідчого судді, суду.

Копія постанови, ухвали має бути вручена законному представнику.

4. Частина четверта коментованої статті передбачає підстави заміни законного представника. Необхідно виходити з того, що участь законного представника підозрюваного, обвинуваченого в кримінальному провадженні є гарантією забезпечення прав і законних інтересів цих осіб, що й обумовлює вектор діяльності законного представника. Колізія ж інтересів законного представника і особи, яку він представляє, нівелює значення його діяльності як гарантії інтересів підозрюваного, обвинуваченого, а тому й є підставою для його заміни.

Тлумачення ч. 4 коментованої статті дозволяє дійти висновку про те, що заміна законного представника знаходиться у межах дискреційних повноважень слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, які, встановивши суперечливість дій чи інтересів законного представника і особи, яку він представляє, приймають рішення про заміну законного представника з числа осіб, зазначених у ч. 2 коментованої статті.

5. Відповідно до частини п'ятої коментованої статті законний представник користується процесуальними правами особи, інтереси якої він представляє. Ці права закріплені у частинах 3, 4, 6 ст. 42 КПК. Підозрюваний, обвинувачений мають також інші процесуальні права, передбачені КПК.

Закон обмежує представника лише у використанні невід'ємних прав підозрюваного, обвинуваченого, які безпосередньо пов'язані з особою останнього. До таких, зокрема, слід віднести право: не говорити нічого з приводу підозри проти нього, обвинувачення або у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання; давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в будь-який момент відмовитися їх давати; укласти угоду про визнання винуватості чи про примирення з потерпілим тощо.

1. Якщо потерпілим є неповнолітня особа або особа, визнана в установленому законом порядку недієздатною чи обмежено дієздатною, до участі в процесуальній дії разом з нею залучається її законний представник.

2. Питання участі законного представника потерпілого у кримінальному провадженні регулюється згідно з положеннями статті 44 цього Кодексу.

1. У випадках, коли потерпілий не має належного обсягу дієздатності для здійснення наданих йому КПК процесуальних прав, до участі в кримінальному провадженні залучається його законний представник. Відповідне положення передбачене з метою забезпечення прав потерпілого у тих випадках, коли сам він скористатися ними не спроможний.

Неповнолітній вік потерпілого означає вік до досягнення 18 років. У віці до 14 років потерпілий вважається малолітньою особою (ст. 31 ЦК), а у віці від 14 до 18 років - неповнолітньою особою (ст. 32 ЦК).

Питання визнання потерпілого недієздатним чи обмежено дієздатним визначаються на підставі положень ЦК і ЦПК. Так, суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо: вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлю вати значення своїх дій та (або) керувати ними; вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це (ст. 36 ЦК).

Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК). Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це (ст. 40 ЦК).

Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, а також визнання фізичної особи недієздатною встановлюється ЦПК.

Документами, на підставі яких орган чи особа, що здійснює кримінальне провадження, встановлює неповнолітній вік особи, є її свідоцтво про народження, а недієздатність чи обмежену дієздатність особи - відповідне рішення суду.

Питання представництва за законом визначаються ст. 242 ЦК: батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей; опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною; законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа. У кримінальному провадженні як законні представники потерпілого можуть бути залучені його батьки (усиновлювачі), а в разі їх відсутності:

- опікуни чи піклувальники особи;

- інші повнолітні близькі родичі чи члени сім'ї;

- представники органів опіки і піклування;

- представники установ і організацій, під опікою чи піклуванням яких перебуває неповнолітній, недієздатний чи обмежено дієздатний потерпілий.

2. Питання участі у кримінальному провадженні законного представника потерпілого визначаються на засадах, аналогічних участі у кримінальному провадженні законного представника підозрюваного, обвинуваченого (про законного представника підозрюваного, обвинуваченого див. коментар до ст. 44 КПК).

Про залучення законного представника слідчий, прокурор виносить постанову, а слідчий суддя, суд-постановляє ухвалу, копія якої вручається законному представнику. З моменту прийняття і оформлення відповідного процесуального рішення законний представник набуває процесуальних повноважень у кримінальному провадженні.

У разі якщо дії чи інтереси законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє, за рішенням слідчого, прокурора, слідчого судді, суду такий законний представник замінюється іншим з числа осіб, яким надається право виступати законними представниками потерпілого у кримінальному провадженні. Так, законний представник підлягає заміні, якщо він є підозрюваним або обвинуваченим у вчиненні кримінального правопорушення, яким потерпілому заподіяна шкода; якщо він є захисником або надає правову допомогу підозрюваному, обвинуваченому; якщо він своїми діями шкодить інтересам потерпілого або зловживає наданими йому повноваженнями; якщо він внаслідок своєї бездіяльності не реалізує повноважень, наданих йому законом, тощо.

Законний представник користується процесуальними правами особи, інтереси якої він представляє, крім процесуальних прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо потерпілим і не може бути доручена представнику. Це означає, що законний представник потерпілого може діяти в кримінальному провадженні як поряд із потерпілим, так і замінюючи його, користуючись процесуальними правами потерпілого, передбаченими ст. 56 КПК, за винятком права давати показання, права мати представника, права на відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди, права на забезпечення безпеки (якщо підстави для вжиття відповідних заходів стосуються особи потерпілого) та інших прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо потерпілим і не може бути доручена законному представнику за своєю природою.

Участь потерпілого, інтереси якого у кримінальному провадженні представляє законний представник, у процесуальних діях без участі законного представника не допускається. Такий потерпілий може реалізувати надані йому процесуальні права, за винятком тих прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо потерпілим і не може бути доручена законному представнику, лише за допомогою законного представника.

16.Поняття, види джерел крим.процес.права. (на жаль не все передбачено в КПК. Наприклад, застосування норм на підставі взаємності, без нормативного акту. Коли йдеться мова про міжнародно-правове співробітництво(надання допомоги іншою державою)

Кримінальне процесуальне право України – писане та кодифіковане.

Кримінальні процесуальні норми, що регулюють порядок кримінального провадження розміщуються в нормативно-правових актах, що мають 27 юридичну силу закону. Отже, джерелом кримінального процесуального права України є закон.

Система нормативних джерел кримінального процесуального права:

1) Конституція України як основний закон держави, який визначає основні начала національної системи права, встановлює концептуальні положення кримінального процесу, закріплює його засади;

2) Кримінальний процесуальний кодекс України – систематизоване зведення кримінальних процесуальних норм, які докладно регламентують порядок кримінального провадження (прийнятий Верховною Радою України 13 квітня 2012 року);

3) міжнародні договори, згода на обов‘язковість яких надана Верховною Радою України (ратифікація). Серед них виділяють: багатосторонні міжнародні договори, що визначають становище особи у сфері кримінального процесу й вимоги до кримінально-процесуальних механізмів (Конвенція про захист прав та основоположних свобод, Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах та ін.), а також двосторонні міжнародні договори про надання правової допомоги у кримінальних провадженнях;

4)підзаконні НПА:

- положення ГПУ «Про ЄРДР»

- інструкції порядку зберігання доказів

- інструкції про організацію проведення негласних слідчих дій

5)Правовий звичай – правило звернення до іншої держави на підставі взаємності для надання правової допомоги (та доброї волі)

6) інші закони України, зокрема,

―Про судоустрій і статус суддів‖,

―Про прокуратуру‖,

―Про оперативно-розшукову діяльність‖,

―Про адвокатуру та адвокатську діяльність‖,

―Про судову експертизу‖ та ін.

Ці закони мають переважно комплексний характер і кожен з них має власний основний предмет правового регулювання. Питання ж кримінального процесу в них є фрагментарними;

7)постанови ВСУ і ВСС з розгляду цивільних і кримінальних справ (можуть приймати щодо роз’яснення окремих норм, які важко застосовуються);

8)інформаційні листи Вищих спеціалізованих судів, що стосуються застосування норм чинного КПК;

9) рішення Конституційного Суду України, якими визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині закони та інші правові акти, на підставі яких органи досудового розслідування, прокурор або суд здійснюють кримінальне провадження;

10) рішення Європейського суду з прав людини щодо питань, пов‘язаних з тлумаченням відповідності законодавства, на підставі якого 28 національним судом вирішено кримінальне провадження, вимогам міжнародних актів з прав людини (ст. 17 Закону України від 23.02.2006 року ―Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини‖). Роз‘яснення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Пленуму Верховного Суду України, накази Генерального прокурора, Інструкції МВС та Міністерства юстиції належать до числа нормативних актів, які встановлюють порядок застосування тих чи інших кримінальних процесуальних норм, а тому вони не є самостійними джерелами кримінального процесуального права.

Умови прямого застосування норм КУ в крим.провадженні.(такі як у всіх провадженнях. Коли чинним законодавством не врегульовані якісь ситуації . В КПК не врегульовані заяви до слідчого судді з скаргою про законність затримання, а КУ передбачає можливість оскарження до суду затримання. І ще коли чинне законодавство суперечить КУ, застосовується КУ.)

Конституція України. Першооснову джерел кримінально-процесуального права та законодавства складає Конституція України. У ній відображені основні принципи кримінального судочинства: не­залежність суддів та підкорення їх тільки закону, відкритий розгляд кримінальних справ, презумпція невинуватості, забезпечення обви­нуваченому права на захист та інші. Конституція встановлює гаран­тії від необґрунтованого застосування засобів державного примусу. Конституційні норми мають верховенство над усіма законодавчими системами та є нормами прямої дії. Тому, якщо будь-яка норма, що міститься в законі, суперечить Конституції України, застосовується Конституція. Це прямо закріплено в статті 8 Конституції України, де визначено, що Конституція України має найвищу юридичну силу. За­кони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Консти­туції України і повинні відповідати їй. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Конституція є первинним нормативним актом по відношенню до Кримінально-процесуального кодексу та галузі взагалі. Чинна Конститу­ція України є своєрідною серцевиною для кримінально-процесуального права. Конституція регулює кримінально-процесуальні відносини за до­помогою методу загального закріплення принципів та засад. Конституція України містить низку нормативних положень, що безпосередньо регламентують кримінальне судочинство (ст.ст. 19, 21-22, 24, 28-33, 55-58, 61-63, 121, 124-129). Безспірним здобут­ком Конституції України є детальне розроблення розділу про права, свободи та обов’язки людини і громадянина з урахуванням вимог міжнародних правових актів з прав людини, прийнятих у різний час міжнародними організаціями. У Конституції закріплено правові за­соби їх захисту, більшість з яких може розглядатися як процесуальна гарантія прав учасників кримінального процесу. Так, згідно зі ст. 28 Конституції ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, не­людському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню; жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Статтею 29 передбачено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставі та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його припинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід. Обґрунтованість останнього протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Тією ж статтею передбачено, що кожному заарештованому чи затриманому має бути надана можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Згідно зі ст. 30 Кон­ституції не допускається проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Без рішення суду проведення цих процесуальних дій можливе лише у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. Статтею 31 Конституції передбаче­на гарантія таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. З метою запобігти злочинові чи з’ясувати істи­ну під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими спосо­бами одержати інформацію неможливо, зняття інформації з каналів зв’язку можливе лише за рішенням суду (постановою голови апеля­ційного суду області або його заступника) у випадках, передбачених законом. Норми Конституції є нормами прямої дії, і орган дізнання, слід­чий, прокурор або суд (суддя) можуть безпосередньо застосовувати норми Конституції, коли зі змісту норм Конституції не випливає необ­хідність додаткової регламентації її положень законом; б) коли закон, що діяв до набрання законної сили Конституцією або прийнятий після цього, суперечить їй; в) коли правовідносини, розглянуті судом, зако­ном України не врегульовані, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів АРК, суперечить Конституції України; г) коли укази Президента України, які внаслідок їхнього нормативно-правового характеру підлягають застосуванню при вирі­шенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України. Рішення Конституційного Суду України. Суди при розгляді кон­кретної справи повинні оцінювати зміст будь-якого закону або іншого нормативно-правового акта з погляду його відповідності Конституції й у необхідних випадках застосовувати Конституцію як правовий акт прямої дії, у зв’язку із чим всі судові рішення повинні ґрунтувати­ся на Конституції, а також на чинному законодавстві, що їй не супе­речить. В разі якщо при розгляді конкретної справи виникне спір про від­повідність Конституції України норм закону та інших актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України і правових актів Верховної Ради АРК, що застосовуються або підлягають застосуванню, суд першої, апеляційної, касаційної інстан­ції, або суд, що розглядає справу в порядку виключного провадження, за клопотанням учасників судового розгляду або за власною ініціа­тивою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який згідно із ст. 150 Кон­ституції України може звертатися до Конституційного Суду України з конституційним поданням про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів (див. Постанову Пленуму Верхов­ного Суду України від 01.11.96 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»). Самостійно суд загальної юрисдикції не може визнати неконсти­туційним закон або правовий акт, зазначений у ст. 150 Конституції України. Європейський суд з прав людини в остаточному рішенні в справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року, зазначив, що у пра­вовій системі України, в якій фізична особа не має права індивідуального звернення до Конституційного Суду України, національні суди повинні досліджувати питання відповідності нормативних актів Конституції та при існуванні сумніву звертатися із клопотанням про відкриття кон­ституційного провадження. Однак дану систему не можна тлумачити як таку, що вимагає від загальних судів детального розгляду питання про конституційність, яке ставить сторона… судочинства, або ставить за обов’язок судам передавати кожне таке питання в Конституційний Суд»2. У зв’язку з цим, рішення Конституційного Суду України повинні розглядатися як джерела кримінально-процесуального права. Наприклад, рішенням Конституційного Суду України від 16.11.2001 р. у справі про вільний вибір захисника була сформульова­на нова норма права, яка передбачила право особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової до­помоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, та визнається таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення части­ни першої статті 44 КПК, за яким обмежується право на вільний ви­бір підозрюваним, обвинуваченим та підсудним, як захисника своїх прав, крім адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Поняття засад крим.провадження. Принципи та їх система. (позиція кафедри – відносимо ті положення, які закріпленні в КУ, але не передбачені в КПК – ст 129.КУ, незалежність суддів, участь населення у здійсненні правосуддя. Можна виділити загально-соціальні принципи (справедливості, гуманності), загально-правові(законність, рівність перед законом і судом), міжгалузеві(змагальність, обов»язковість судових рішень), суто кримінально-процесуальні принципи(забезпечення права на захист, публічність), досудового і судового провадження(безпосередності і гласності лише в судовому засіданні).

Кримінальний процес, як і державна правозастосовна діяльність в інших галузях права, ґрунтується на системі певних принципів (від нім. prinzip, франц. principe, лат. principium— засада, основа) — за­гальнообов'язкових вихідних нормативно-юридичних положень, що відрізняються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю та визначають зміст правового регулювання і виступають критерієм правомірності поводження і діяльності учасників регулульованих відносин. А тому важливим є встановлення кола принципів кримінального процесу та змісту кожного з них.

Ознаками принципів кримінального процесу є:

1) це найбільш значущі, загальні вихідні положення й ідеї, що мають фундаментальне значення для кримінального процесу, що визначають його цілеспрямованість, побудову в цілому, форму і зміст його стадій і інститутів;

2) вони виражають у даній державі правові і політичні ідеї, що стосуються завдань, способів формування і здійснення правосуддя в кримінальних справах;

3) вони мають бути закріплені в нормах права;

4) вони повинні діяти в усіх або кількох стадіях кримінального процесу й обов'язково в центральній його стадії — стадії судового розгляду;

5) порушення якого-небудь з них тягне незаконність процесуальних рішень і дій та обов'язкове їхнє скасування (М.М. Михеєнко).

Призначення принципів права полягає в тому, що вони забезпечують однакове формулювання норм права, а також їхній вплив на суспільні відносини у формі правового регулювання й інших форм правового впливу (інформаційного, психологічного тощо). Дія принципів права не обмежується тільки через правову систему або механізм правового регулювання, вони, крім того, безпосередньо впливають на виникнення і стабільне існування конкретних правовідносин, природних прав людини.

У кримінальному процесі знаходять своє закріплення принципи різного рівня узагальненості:

- загальноправові принципи — принципи, характерні для всіх галузей права (наприклад, законність, спра­ведливість, рівність людей перед законом і судом);

- міжгалузеві — принципи, які характерні для деяких галузей права (наприклад, властиві як цивільному, так і кримінальному процесові принципи гласності судового процесу, об'єктивної істини, незалежності суддів);

- галузеві принципи — принципи, характерні тільки для окремої галузі права (наприклад, що стосується кримінального процесу, то це пре­зумпція невинуватості обвинувачуваного, публічність, свобода від са­мовикриття, викриття членів родини і близьких родичів та ін.).

Поділ принципів кримінального процесу на конституційні й інші можливий тільки з позиції умовності, що вказує винятково тільки на їхнє джерело, місце їхнього нормативного закріплення.

Засади (принципи) кримінального провадження – це закріплені в законі панівні в державі політичні та правові ідеї щодо завдань і порядку здійснення кримінального провадження, які визначають спрямованість і побудову кримінального процесу загалом, форму і зміст його стадій та інститутів.

Значення засад кримінального провадження полягає в тому, що вони:

– є гарантією дотримання прав і законних інтересів особи при здійсненні кримінального провадження, прийняття законних і обґрунтованих рішень;

– виражають сутність процесу, його характерні риси;

– створюють основу окремих інститутів кримінального процесуального права;

– представляють собою систему правових норм найбільш загального характеру, яка є основою кримінального процесуального законодавства;

– є юридичною базою для тлумачення конкретних кримінальних процесуальних норм, а також для вирішення усіх суперечностей, які виникають під час кримінально-процесуальної діяльності;

– слугують основою для вдосконалення окремих кримінально- процесуальних інститутів, розвитку процесуальної форми;

– порушення норм-принципів є підставою для скасування прийнятих рішень.

Засади кримінального провадження класифікують за такими ознаками:

1. За юридичною силою джерела, в якому їх закріплено:

- конституційні: законність; рівність перед законом і судом; повага до людської гідності; забезпечення права на свободу й особисту недоторканність; недоторканність житла; таємниця спілкування; презумпція невинуватості тощо (закріплені переважно у розділі 2 та в ст. 129 Конституції України);

- інші (спеціальні), які закріплені в кримінальному процесуальному законодавстві: публічність; безпосередність дослідження показань, речей і документів; розумність строків тощо.

2. За сферою правової дії:

- загальноправові – діють у всіх галузях права, виявляючи в окремих з них, зокрема в кримінальному процесуальному праві, певні особливості (верховенство права, законність);

- міжгалузеві – діють у кількох галузях права і також з особливостями – в кримінальному процесуальному праві (змагальність сторін, диспозитивність);

- галузеві – діють лише в межах кримінального процесу (публічність, заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення).