Главная | Обратная связь

Міжгалузеві принципи в кримінальному провадженні.

Міжгалузеві принципи— основні правові положення, характерні для деяких галузей права (наприклад, властиві як цивільному, так і кримінальному процесові принципи змагальності, гласності судового процесу, об'єктивної істини, незалежності суддів, публічності і диспозитивності судочинства).

А)Здійснення правосуддя лише судом. Конституція України у ст. 124 встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій ін­шими органами чи посадовими особами не допускається. Принцип здійснення правосуддя виключно судами відображається у ст. 15 КПК, в якій зазначено, що правосуддя в кримінальних справах здій­снюється тільки судом.

Правосуддя в кримінальних справах здійснюється судами загаль­ної юрисдикції, у системі яких згідно з ч. 2 ст. 125 Конституції У країни найвищим органом є Верховний Суд України. Конституція Украї­ни забороняє створення замість судів або поряд з ними будь-яких орга­нів, які виконують судові функції. У ч. 5 ст. 125 Конституції України вказано, що не допускається створення надзвичайних та особливих судів. Тільки суд має право визнати особу винною у скоєнні злочину піддати її кримінальному покаранню або звільнити особу, а також ви­рішувати інші питання, які пов'язані зі сферою застосування кримі­нального та кримінально-процесуального законодавства.

Принцип здійснення правосуддя характеризує всі судові стадії про­цесу, в кожних з яких правосуддя здійснюється в тих формах, які від­повідають завданням, що вирішуються на цій стадії. Згідно з данин принципом змінити або скасувати судові рішення може лише вищесто­ящий суд у порядку відправлення правосуддя в кримінальних справах.

Б)Незалежність суду. Незалежність та недоторканність суддів га­рантовано Конституцією України (ст.ст. 126, 129) та законами Укра­їни. КПК України закріплює положення, що судді вирішують кримі­нальні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на суддів (ст. 18). У Законі України «Про статус суддів» у ст. 11 зазначається, що незалежність суддів забезпечується також передба­ченою законом процедурою здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді; недоторканністю суддів. Аналогічні по­ложення містяться у Законі України «Про судоустрій України» (п. 7 ст. 14). Суть цього принципу полягає в тому, що суддя при здійсненні правосуддя та прийнятті рішення у кримінальній справі повинен ке­руватися лише законом, приймати рішення за своїм внутрішнім пе­реконанням без стороннього впливу. Ніхто не може вказувати суд­дям, як вони повинні вирішувати справу, яке прийняти рішення, кого засуджувати та яке покарання призначити. Суддя не зобов'я­заний давати будь-які пояснення щодо суті розглянутих справ або справ, які знаходяться в його провадженні, а також давати їх будь- кому для ознайомлення, інакше як у випадках і порядку, передбаче­них законом (ч. 2 ст. 12 Закону України «Про статус суддів»). Роз­гляд і вирішення конкретної справи відбувається виключно на основі закону. Судді незалежні від впливу та ідей різних органів державної влади та управління, посадових осіб, громадських організацій, пар­тій, рухів, колективів та угруповань, засобів масової інформації, окремих громадян. Принцип незалежності суддів та підкорення їх тільки закону визначає також взаємини судів різних ланок. Так, ска­совуючи вирок і направляючи справу на новий судовий розгляд, ви­щестоящий суд не вправі вирішити наперед висновки суддів і зв'язу­вати своїм рішенням їх незалежність (ст.ст. 376, 395 КПК). При по­вторному розгляді справи суд першої інстанції незалежний у виснов­ках від вищестоящого суду й самостійний не тільки в частині оцінки доказів та встановлення фактів, але й відносно застосування кримі­нального закону та призначення покарання.

Також цей принцип проявляється у незалежності суддів від виснов­ків органів досудового слідства і прокурора, а також від висновків і поглядів учасників судового засідання.

Суд (суддя) оцінює докази засвоїм внутрішнім переконанням; нія­кі докази для них не мають наперед встановленої сили (ст. 67 КПК). Усі рішення повинні бути мотивовані і базуватися на аналізі всіх до­казів у сукупності. Таким чином, незалежність суду від поглядів інших посадових осіб має відповідним чином оформлюватись у вигляді обґрунтування прийнятих рішень.

Незалежність суддів у середині колегії забезпечується, зокрема, тим, що вони мають рівні права, головуючий голосує останнім (ст. 325 КПК).

Під гарантіями принципу незалежності суддів розуміється система умов і засобів, які спрямовані на реальну практичну реалізацію дано­го принципу, його вдосконалення, а в необхідних випадках — його ефективний захист від будь-яких протиправних посягань.

В)Принцип обґрунтованості процесуальних рішень. Кримінально- процесуальне рішення — це правовий акт особи, яка на законних під­ставах бере участь у кримінальному судочинстві, що закріплений в певному процесуальному документі, спрямованого на виконання за­вдань кримінального судочинства, охорону прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Обґрунтованість як властивість правового акта означає, що виснов­ки і рішення по ньому мають ґрунтуватися на сукупності фактів, що встановлені достатніми доказами, які б в обов'язковому порядку охоп­лювали всі істотні обставини справи і відбивали реальну дійсність.

Обґрунтування як особливий вид інтелектуально-практичної ді­яльності суб'єктів, які вирішують кримінально-процесуальні рішен­ня, проявляється у наведенні в описово-мотивувальному розділі про­цесуального акта посилань на конкретні правові норми, сукупність доказів і заснованих на законах логіки доводів, які підтверджують правильність прийнятого рішення.

У законі відсутня загальна норма, у якій би говорилося як про те, що потрібно обґрунтувати в будь-якому кримінально-процесуальному рішенні (тобто предмет обґрунтування), так і про те, як глибоко (чи широко) потрібно обґрунтовувати те чи інше твердження, що містить­ся в конкретному акті (тобто межі обґрунтування). Однак це не дозво­ляє дійти висновку про те, що закон узагалі не регулює названі питан­ня. Для деяких рішень (наприклад, для вироку суду першої інстанції (ст. 324 КПК) і рішень апеляційного суду (ст. 378 КПК) у конкретній нормі вказується перелік питань, що підлягають вирішенню у відпо­відному акті.