 |
|
Участь у доказуванні сторони обвинуваченого.
Щодо характерних ознак побудови процесуальної форми доказування для сторони обвинувачення необхідно зауважити про таке. Вже йшлося про різний зміст "доказаності", якого прагнуть захист та обвинувачення. За загальним правилом обов'язок доказування покладається на сторону обвинувачення - слідчого та прокурора (досудове розслідування слідчі органу досудового розслідування можуть здійснювати одноособово або в групі та за необхідності керівник органу прокуратури може визначати групу прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні). У разі відмови прокурора від обвинувачення в суді суб'єктом доказування може стати потерпілий (ч. 1 ст. 92, ч. 1 ст. 37, ч. 2 ст. 38, п. 4 ч. 3 ст. 56 КПК України). Підставою постановлення виправдувального вироку може бути як таке, що не викликає сумнівів встановлення невинності підсудного, так і невстановлення його винності. В обох випадках презумпція невинуватості залишається неспростованою, наслідком чого є виправдувальний вирок. Тобто обов'язок сторони обвинувачення полягає не лише у встановленні обставин предмета доказування, а й у спростуванні доводів сторони захисту щодо доведеності обвинувачення за наявності до того підстав. Цим положенням наголошено, що виконання пізнавальних завдань цікавить насамперед сторону обвинувачення, оскільки саме їй потрібен категоричний висновок щодо винності особи. Також не можна забувати: оскільки позитивне встановлення обставин інкримінованого діяння неможливе без виключення будь-яких інших варіантів події минулого, то в обов'язок доказування вини обвинуваченого входить й обов'язок збирати та досліджувати всі докази, які спростовують версію обвинувачення. Очевидно, що наведені обставини були і залишаються вихідними при вирішенні питання, якими ж доказовими прийомами наділяти сторону обвинувачення. По-перше, це можливість діяти, тобто застосовувати офіційно надані повноваження стосовно всіх членів суспільства, у тому числі й примус. По-друге, через заінтересованість захисту та потенційну загрозу з його боку впливати на сліди злочину органи кримінального переслідування отримують в окремих випадках можливість діяти в режимі таємності.
В цілому методологічне значення для правового регулювання доказування сторони обвинувачення мають такі положення: а) у суб'єктів сторони обвинувачення, які покликані відстоювати публічний інтерес, немає прямої суб'єктивної заінтересованості в результатах доказування. В зв'язку з цим його організація може відбуватися тільки через імперативне покладення на них відповідних обов'язків; б) в структурі інтересу сторони обвинувачення можуть окремо бути присутні публічні (прокурор) та приватні (потерпілий) елементи. Внаслідок цього застосовуються два різні способи організації доказування приватних та публічних суб'єктів обвинувачення; можливі суперечності в процесі доказування між цими суб'єктами може вирішити слідчий суддя; в) особливості формулювання мети доказування, гносеологічні труднощі (ретроспективність, часові обмеження провадження, протидія з боку противника) обумовлюють наділення суб'єктів державного обвинувачення правом застосовувати примус та діяти таємно в окремих випадках; г) зважаючи на те, що реалізація правомочностей обвинувачення може бути пов'язана втручанням у права особи та створенням загрози для балансу сторін процесуальна форма конструюється диференційовано до різних категорій кримінальних правопорушень (пропорційно їх суспільній небезпеці) та передбачає судові процедури для втручання у права особи й підтримання балансу сторін.