Главная | Обратная связь

Класичні філософські концепції розвитку культури.

Концепції розвиткукультури

Існують три основні концепції розвитку і зміни культури: еволюційна, революційна, циклічна. Еволюційна концепція передбачає поступовий, лінійний, прогресивний у цілому розвиток. Вона має свої різновиди, які під-креслюють замість однолінійності багатолінійність, багатоплановість, вбачають на шляху прогресу можливі регресивні, локальні спади тощо. Революційна концепція містить у собі ідею розвитку шляхом якісних стрибків, через соціальну революцію. Ця концепція базується на філософському законі переходу кількісних змін у якісні, застосованого до суспільства. Але обом цим концепціям розвитку культури притаманна ідея загальною прогресу.

Існують ще й циклічні концепції, які розглядають окремі типи культур як історично замкнуті утворення. Кожна з існуючих культур унікальна і підлягає своїм внутрішнім законам (О. Шпенглер). Вона проходить одні й ті ж стадії розвитку від свого «народження» до загибелі. Сила, що її рухає, – це «творча еліта», яка веде за собою «інертну більшість» (А. Тойнбі). Такий поділ загальнолюдської культури на окремі локальні, замкнуті не відкидає ідеї прогресу, він вбачається тут у духовному самовдосконаленні людства, еволюції від при-мітивних анімістичних вірувань через універсальні релігії до єдиної релігії майбутнього.

Циклічна концепція започаткована теорією культурно-історичних типів, засновником якої вважають російського вченого М.Я. Данилевського. Він поділив усе населення світу на історичні і неісторичні народи. Історичні складаються з 13 типів самобутніх культур (цивілізацій): єгипетський, китайський, асиро-вавілонський (давньосемітський) індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, новосемітичний (аравійський), романо-германський, перуанський. Слов’янські народи, як він вважав, знаходяться на підході до створення нового типу культури.

Німецький історик і філософ О. Шпенглер виділяв 8 типів культур: єгипетський, індійський, вавілонський, китайський, греко-римський, візантійсько-аравійський, культура майя та російсько-сибірська культура, яка тільки пробуджується. Культуру він вважав початковим етапом розвитку типу, цивілізацію– заключним.

Англійський історик і соціолог А. Тойнбі виділяв 6 основних культурно-історичних типів: первинні відокремлені цивілізації (єгипетська, андська); первинні невідокремлені (шумерська, мінойська, індська, шанська, майя); вторинні дочірні цивілізації (вавілонська, хетська, елінистична, сірійська, давньоіндійська, давньокитайська, юкатанська, мексиканська); третичні дочірні (православно-християнська, російська, західна, арабо-мусульманська, давньосхідно-японська); застиглі цивілізації (ескимоська, кочова, османська, спартанська); нерозвинені цивілізації (далекосхідно-християнська, далекозахідно-християнська). Кожна з цивілізацій проходить у своєму розвитку чотири стадії: зародження, ріст, надлом і розпад, останнім завершується цикл існування цивілізації, на уламках якої з’являється нова.

Цікавою є циклічна теорія культурних змін П. Сорокіна, викладена ним у чотирьох томах праці «Соціологія і культурна динаміка», виданої у Нью-Йорку у 1937 році. Розглянемо її детальніше.

Всю культуру П. Сорокін поділяє на два протилежних типи: «умоглядний» і «чуттєвий», в основі яких лежить світогляд, який формується на певному способі пізнання. Це ідеальні типи, яких у чистому вигляді не існує, між цими двома культурними типами позначається проміжна форма культури – «ідеалістична». Кожний з типів має свою ментальність, систему знань, філософію і світогляд, свою релігію, власні уявлення про те, що правильно і неправильно, форму мистецтва і літератури, власну мораль, закони, норми поведінки, форми соціальних відносин, свою економічну та політичну організацію і, навіть, свій тип людської особистості з особливим менталітетом і поведінкою.

Умоглядна (абстрактна) культура (перший тип) має такі характерні ознаки: 1) реальність за своєю природою духовна, нематеріальна, скрита за почуттями людини (наприклад, Бог, нірвана, Брахма, дао). Вона вічна і незмінна; 2) людські потреби в більшості теж духовні (спасіння душі, служіння Господу, виконання священного обов’язку, моральні обов’язки); 3) щоб досягти вищеперечислених цілей, треба звільнити особистість від почуттєвої спокуси, повсякденних земних турбот. Звідси витікають два висновки: істина піз-нається лише завдяки, внутрішньому досвіду (одкровення, медитації, екстаз, божественне натхнення), і тому вона вічна й абсолютна; ідея добра міститься у нематеріальному, внутрішньому, духовному, у надчуттєвих цінностях (вічне життя, Град Господень, злиття з Брахмою тощо).

Почуттєва культура (другий тип), її ознаки протилежніпопередній: 1) реальність за природою матеріальна, доступна для почуттів людини, вона постійно змінюється (становлення, процес, зміни, потік, еволюція, прогрес, трансформація); 2) людські потреби більшістю теж матеріальні, плотські або чуттєві (голод, спрага, секс, комфорт, притулок); 3) для задовольняння цих потреб використовується оточення. Звідси можна зробити два висновки: істину можна знайти лише завдяки чуттєвому досвіду, і тому вона тимчасова, відносна. Добро міститься у почуттєвих, емпіричних, матеріальних цінностях (задоволення, насо-лода, щастя, корисність), тому мораль відносна, гнучка і залежить від обставин.

Проміжна «ідеалістична культура» є збалансованим поєднанням елементів двох попередніх культур. Вона визнає, що реальність водночас і матеріальна, і надприродна; потреби людей і матеріальні. і духовні; задоволеність цілями потребує як самовдосконалення, так і зміни оточення. Визнаючи ідеальний світ вищим, вона не вважає почуттєвий світ ілюзією або негативною цінністю, навпаки, оскільки почуття знаходяться у гармонії з ідеальним, вони мають позитивну цінність.

П. Сорокін вважав, що більшість соціокультурних змін є процесами, які періодично повторюються, змінюючи свої напрями. Подібні флуктуації можна спостерігати на широкій шкалі історії, яку можна розділити на певні епохи, періоди, ери. Головним принципом такого поділу є зміна типів культурного менталітету і культурних систем: послідовна зміна домінування умоглядної, ідеалістичної та почуттєвої культур, яка повторюється, утворюючи своєрідні цикли. Причому ці цикли нерівні, вони не мають постійного ритму і процеси в них відбуваються у різному темпі. Таким чином автор приводить періодизацію західної історії за останні 2500 років:

Греція VIII ст. до н.е. – домінує умоглядний тип культури.

Греція Vст. до н.е. – домінує ідеалістична культура.

Рим ІVст. до н.е. – ІVст. н.е. – домінує почуттєвий тип культури.

Європа ІV-VІ ст. н.е. – домінує ідеалістична культура.

Європа VІ-ХІІ ст. н.е. – домінує умоглядний тип культури.

Європа ХІІ-ХІVст. н.е. – домінує ідеалістична культура.

Європа ХІV ст. н.е. – до сьогодення – домінує почуттєвий тип.

Механізм зміни цих культур полягає у вичерпаності можливостей, виснаженні творчого потенціалу кожної з них. Вичерпавши свій фонд пізнавальних моральних, естетичних, політичних та інших цінностей, система ще деякий час домінує суто за інерцією, але приходить до занепаду і замінюється іншою, альтернативною системою, яка буде використовувати свої творчі потенціали до тих пір, доки вони теж не вичерпаються. От-же процес знову повториться. Причина існування того чи іншого потенціалу у кожній з систем залежить від дій його членів, вона трансформується зсередини силою людської діяльності. Але це, не означає, що зо-внішні чинники тут не відіграють ніякої ролі, вони чи прискорюють, чи уповільнюють, полегшують або утруднюють внутрішній розвиток культурних систем.

Виходячи з того, що, за П. Сорокіним, сучасний світ знаходиться у періоді домінування почуттєвого типу культури, який у нашому столітті досягнув крайньої насиченості, що визиває багато негативних, патологічних явищ і приводить до загального культурного занепаду, автор дав досить песимістичний прогноз на майбутнє. Він вважав, що найближчим часом настане: моральна й естетична анархія; до людей будуть відноситись, як до механізмів; зникне моральний і інтелектуальний консенсус, настане хаос думок і вірувань; соціальний порядок буде утримуватися лише завдяки примушуванню, а політичне право буде легитимоване силою; свобода виллється лише у пусті гасла, завданням яких буде збивати з пантелику і поневолювати маси; продовжиться розпад сім’ї; замість високого мистецтва прийде масова культура самого низького стилю; якість життя і загальні життєві стандарти будуть знижуватися; зросте соціальна патологія; у політичному житті будуть домінувати апатія, егоїзм, відхід у приватну сферу.

Як бачимо, досить неприваблива картина. П. Сорокін був пригнічений деякими явищами у сучасній культурі. На його погляд, людство пройшло шлях від краси середньовічної церковної музики до сучасної «какофонії джазу» (що б він подумав, якби почув виступи деяких сучасних рок-ансамблів?), відготичних соборів до сучасних нетрів, від скульптур Мікеланджело до порнографічних журналів, від поезії Байрона до шпигунських трилерів. Його дуже занепокоювало те, що у сучасному мистецтві повії, злочинці, бродяги, психи, лицеміри, шахраї та інші асоціальні типи стають улюбленими «героями». Дещо з його прогнозів збу-вається на наших очах, деякі з них були трохи перебільшеними,але можна сказати, що у цілому П. Сорокін мав сенс говорити саме так. Але це не означає загального, всеохоплюючого песимізму щодо майбутнього людства, а означає лише завершення певного періоду розвитку історії, коли вичерпуються творчі сили і наснага пред-ставників почуттєвого типу культури. Отже, схема П. Сорокіна, у цілому негативно характеризуючи сучасний етап розвитку людства, дає можливість оптимістичних сподівань на майбутнє, бо в ньому фаза домінування почуттєвого типу культури неодмінно повинна змінитися новою фазою з домінуванням умоглядного типу. Таким чином, один цикл закінчиться і почнеться новий, в якому культура розквітне з новою силою.

Не дивлячись на те, що як П. Сорокін, так і інші автори різних циклічних теорій відстоюють постійне повторення в історії певних циклів, можна думати, що все це не заперечує загальнолюдському прогре-сивному розвитку, який включає у себе й еволюційні, і революційні процеси. Це повторення кожного разу відбувається на іншому якісному і кіль кісному рівні, і саме це забезпечує постійний прогрес у розвитку людства. Можна казати, що кожний цикл є не чим іншим як черговим витком широковідомої з філософії спіралі розвитку. Історія нібито повторюється, але в інших масштабах, на іншому якісному рівні. Отже, треба погодитися з тим, що в історії культури постійно діють еволюційні , революційні та циклічні процеси.

Проблеми культури як багатопланового, багатофункціонального суспільио-історичного явища стали об'єктом дослідження філософів, соціологів, етнографів, істориків, мистецтвознавців. Множинність методологічних підходів і різноманітність теоретичних концепцій культури зумовлені складністю вивчення як загальних закономірностей становлення і розвитку світового культурного процесу в цілому, так і специфіки його прояву на регіональному чи національному рівні, а також у рамках конкретно-істо-ричнйх епох або періодів. Ця специфіка полягає в тому, що ті культури, які існували в минулому, і ті, які існують у різних регіонах, серед різних націй нині, відрізняються не тільки характером і способом функціонування, але й змістом і структурою їх формуючих чинників, рівнем їх впливу на сфери суспільного життя. Разом з тим вони володіють чимось спільним, що робить їх надбанням єдиного культурного прогресу світової цивілізації.

З усієї багатоманітності філософських підходів до аналізу культури зосередимо увагу на найосновніших, для зручності засвоєння згрупувавши їх за подібністю змісту.

Богословські концепції культури. При розгляді цих концепцій слід підкреслити, що в них термін «культура» вживається у значенні культу (лат. cultus — вшанування, поклоніння). У даному випадку етимологічний смисл культури не випадково збігається з понятійним, оскільки суть її, згідно з уявленнями богословів, полягає в процесі осмислення божественного в природі й історії. Поклоніння вищій надприродній силі, яка скеровує долю світу і людини, визначає основний предмет культурної діяльності людей. В силу того, що Бог у теологічній концепції історії і культури є центром і творчою силою світобудови, сенс людського життя з

його повсякденними турботами і хвилюваннями втрачає свою са-моцінність. Тут головне — через пізнання Бога підготуватись до справжнього життя, яке лежить за межами соціального буття.

Концептуальні засади богословського розуміння культурного розвитку були закладені в епоху середньовіччя отцями християнської церкви. Аврелій Августин (354—430) у трактатах «Спо-відь», «Про град Божий» торкається проблем динаміки особи І всеевітньої історії.(Розкриваючи суперечливий процес становлення особи, Августин приходить до висновку, що тільки Божа блатодать може вивести людину з гріховної інерції і тим самим врятувати від падіння. В розвитку історії Августин виділяє два види людської спільноти: «град Божий», який заснований «на любові до Бога» і на «презирстві до себе», тобто церква, та «град земний» —- заснований «на любові до себе» і на «презирстві до Бога», тобто держава. Хоч теолог вбачає в державі уособлення зГла, він, однак, виправдує її існування як кару за гріховну природу людини.

В кінці XIXй на початку XXст. богословську концепцію культури-опрацьовував П. Тілліх (1886—-1965). Філософія культури, на його думку, є теологією культури. Виходячи з цього принципу, філософ вбачає трагедію культури у взаємному відчуженні сакрального і світського. Все, що ми називаємо культурою, несе в собі відношення людини до «безумовного», а отже, містить релігійний досвід. Сьогоднішнє протистояння релігії і культури, з його точки зору, не відміняє їх суттєвої єдності, оскільки релігія є субстанцією культури, а культура — функцією релігії. Однак в умо-бах земної історії або релігія зовнішнім способом підпорядковує культуру (гетерономія), або культура відособлюється, замикається в собі і втрачає тим самим смислові опори (автономія). Як у першому, так і в другому випадку проявляється демонічне, де-структивне начало. Як ідеал Тілліх висуває принцип гармонії двох сторін — «теономну культуру», яка не може бути реалізована повністю в історичних межах. Завдяки тому, що субстанція і форма постійно прагнуть до синтезу, зберігається творча напруга в історії. Своїми ідеями про подолання конфесійних відмінностей на засадах християнства Тілліх сприяє поширенню екуменічного

руху.

За М. Бердяєвим (1874—1948), культура є результатом розгортання змісту релігійного культу. Філософська думка, наукове Іпізнання, архітектура, живопис, скульптура, музика, поезія, мораль — усе це в органічній цілісності перебуває в церковному культі, хоч у ще не диференційованій і не розгорнутій формі. Культура зв'язана з культом предків, з переказами, традицією. Вона повна священної символіки, в якій відображені знаки зовсім Іншої духовної дійсності. Однак у самій культурі, на думку філософа, закладена тенденція до розкладу своїх релігійних І ду-ховних основ, в нівелюванні своєї символіки. Втрата сакрального,

символічного в культурі пройшла, ряд етапів — Ренесанс, Реформацію, Просвітництво. Цей процес знаходить своє логічне завершення у марксизмі і ніцшеанстві, що знаменують епоху цивілізації, яка, на відміну від культури, позбавлена релігійного змісту.

Заслуговує на увагу інтерпретація суті та змісту культури митрополитом греко-католицької церкви А. Шептицьким (1865—-1944). Він вважав, що суспільний устрій повинен базуватись на засадах християнської моралі, оскільки «неможливий є економічний добробут без моралі, —- бо неможливий він без суспільного ладу, а отже, суспільного ладу нема, де нема рівноваги прав і обов'язків». Шептицький одним із перших проголосив ідею екуменізму, яка полягає у прагненні з'єднати Захід і Схід через греко-католицьку церкву і тим самим навернути християн до первісної єдиної церкви, заснованої Ісусом Христом. При цьому він керувався глибокою толерантністю до почуттів людей інших конфесій, доступними йому засобами захищав їх права.