 |
|
Українська культура в контексті світової культури
Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами.
У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. І в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.
Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.
Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.
У Посланні Президента України до Верховної Ради України від 22 лютого 2000 р. висловлена така думка: «Загальносвітові тенденції і власний досвід підводять до принципового висновку: індустріальний, промисловий та економічний поступ значно більше залежить від духовної, культурної складової, ніж від суто технічних нововведень». Майбутнє незалежної України тісно пов'язане з розвитком гуманітарної сфери, продовженням національних культурних традицій.
Українська культура, як і імена багатьох її творців, знана в усьому світі. Проте,
скажімо, оригінального українського філософа Порфирія Юркевича мало хто знає і в самій
Україні. В цьому одна з особливостей української культури. Будучи унікальною, як і інші
культури, та високорозвиненою, вона тривалий час мала ховатися в затінку інших культур.
Їй випала нелегка історична доля – вижити за будь-який умов. І вона вижила, довівши
цінність свої надбань для культурного досвіду всього людства.
Культура має бути доступною, вона має базуватися на україномовній та
україноетнічній культурі, тобто, вона має залучати людей, які є російськомовними, але
сприймають і цінують українську культуру.
До українських мелодій звертаються відомі німецькі композитори, зокрема Йоган Бах
(1665 – 1750). Українські пісенні елементи загалом виділено у більш як десяти його творах,
зокрема, в одній із дванадцяти малих прелюдій Бах опрацював мелодію народної, популярної
в Європі, пісні "Та не жур мене, моя мати". Одним із найцікавіших моментів у історії
взаємин із німецькою професійною музикою було звернення композитора Людвіга Ван
Бетховена до джерел української пісні у першій половині XIX с. З творчістю Бетховена
навіки ввійшли в європейську музичну культуру і стали надбанням усього людства такі лісні,
як "Ой на дворі метелиця", "Од Києва до Лубен", "Одна гора високая", "Їхав козак за Дунай".
Пишучи свою оперу "Викрадення із Сералю", великий французький композитор
А.Моцарт скористався українськими пісенними мелодіями, а також увів їх у дванадцяту
фортепіанну сонату.
У період ХVІІ –ХVІІІ ст. українська музика мала вирішальне значення для культурного
розвитку Східної Європи, і в першу чергу – Росії. За свідченням Мирослава Антоновича
("Збірник на пошану Григорія Китастого", Нью-Йорк, 1960), українці принесли із собою до
Росії нотне письмо на п'яти лініях (так зване "Київське знамя"); куплетну (строфічну) пісню
у вигляді "кантів", поліфонічну партесну музику; нові літургічні мелодії, або ж варіанти
старих традиційних мелодій, як ось київський, болгарський, грецький та інші розспіви.
Українська мелодія (українські розспіви) та українська партесна музика, принесені в
Росію українськими співаками, композиторами, теоретиками і взагалі українськими
переселенцями, за висловом дослідника російської минувшини П.Безсонова, просто
"колонізували Росію". На початку XVII ст. "усе малоросійське було у значній моді й шані в
Москві" (В.Перетц "Малорусское влияние в Москве XVII – XVIII вв.). Творчість двох високо
обдарованих композиторів Максима Березовського та Дмитра Бортнянського вважається
"золотою добою" української церковної музики в Києві та при царському дворі.
Пісні про кохання рано з’явилися в Україні і теж були поширені на російські простори.
У 1737 р. у м.Глухові була відкрита музична школа, де готували співаків для придворної
царської капели, де вчилися майбутні кобзарі, лірники, скрипалі, сопілкарі. За царювання
Петра І та цариці Єлизавети в придворні штати було введено співаків, бандуристів, кобзарів з
України, зокрема із Глухівської музичної школи. Співав там і наш великий філософ Григорій
Сковорода.
Михайло Глінка (1804 – 1857), що часто гостював у маєтку Тарновських (Качанівка),
що на Чернігівщині, пишучи деякі частини свосї опери "Руслан і Людмила", використав
український козачок, складав мелодію на слова Віктора Забіли "Не щебечи, соловейку".
Згадаймо ще й Петра Чайковського, композитора-напівукраїнця, який у багатьох своїх
творах використовує народну пісню. В останній частині його Другої симфонії звучить
українська веснянка “Журавель”, козацько-чумацьку мелодію чуємо в головній темі другої
частини Першого концерту (рід сонати) для фортепіано з оркестром, а в першій темі
останньої частини цього концерту маємо майже не змінену мелодію веснянки "Вийди, вийди,
Іваночку".
Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з
самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і
гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те,
що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.)
була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г.
Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували
питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На
відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і
безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності
праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські
мислителі закликають до іншого і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з
благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над
матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували
провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для
всього людства.__