 |
|
Розвиток української літератури перш. пол.XIX ст. Творчість І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Квітки-Основ’яненка, Е. Гребінки.
ХІХ століттю в історії України належить особлива роль. Це період, упродовж якого було здійснено перехід усього духовного й культурного життя нації на національну мову, що доти функціонувала в народному середовищі. Поступово вона стає мовою освічених верств і набуває статусу
літературної. Пізніше українська мова стає мовою літературної критики, публіцистики, популярної науки, філософії. Незаперечна роль тут належить, безумовно, І.Котляревському, якого
Т.Шевченко у поезії “На вічну пам”ять Котляревському” шанобливо називає “батьком” української літератури, а І.Франко наголошує, що він “найбільшу спас народну святість – слово”. У процес денаціоналізації І.Котляревський входить ніби “несерйозно”, грайливо. Хоча у поемі про
мандри античного героя йдеться про пошук нової України, нового духовного життя.
Шевченко своєю творчістю, могутньою силою свого вислову засвідчив наявність величезного художньо-творчого потенціалу українського слова. Творчість Шевченка увінчала етап становлення нового українського письменства, зробила безперечним і безсумнівним факт його існування серед літератур світу.
Виступаючи як явище світського життя, сприймаючи культурні надбання інших народів, українська література проймається ідеями демократизму, дедалі активніше долучається до сфери тогочасної суспільної боротьби, сприяє розвитку національної самосвідомості. Це зумовлює відхід її від традиційних форм книжної мови, розрахованої на обслуговування тільки освічених кіл суспільства. В новій літературі поступово утверджується жива народна розмовна мова, в неї проникають
елементи народного світосприйняття, що свідчить про свідому орієнтацію літератури на демократичного читача, його художні смаки й ідеали. Перехід літератури в Україні на народну мову мав своїм завданням утвердження історичного права нації на самобутність своєї культури,
рівноправність її серед інших народів світу.
Відбувалася насильницька соціально-економічна й політична інтеграція життя України з життям Російськоїдержави, в межах якої перебувала основна частина українського народу, нівеляція національного обличчя України, поширення ідеї “освіченого” абсолютизму. Ілюзії щодо
цивілізаторської ролі російської монархії на початку ХІХ ст. певною мірою живилися ліберальними обіцянками Олександра І. Це, зокрема, дістає вияв у піднесенні до ідеалу поняття “общого добра”, що бачимо й у творчості І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ’яненка, Є.Гребінки.
Ідеї Просвітительства відбилися у творчості Г.Сковороди (“ідеї рівності людей, простоти і натуральних їх взаємних відносин” (І.Франко). Наприкінці ХУІІІ – початку ХІХ ст. на Лівобережній Україні виникають осередки нової політичної, філософської та історичної думки (часто
поєднувалися з українською старшинсько-дворянською опозицією і мали зв”язки з масонськими й декабристськими колами): гурток у Глухові, у с.Попівка Сумського повіту (“Попівська академія”, яку відвідували Г.Сковорода й В.Каразін), у Кременчуці, на Чернігівщині, маєток В.Капніста в с. Обухівка Миргородського повіту. (де бували декабристи С.Муравйов-Апостол, П.Пестель, М.Бестужев-Рюмін).
Одним із осередків формування нової суспільної та художньої думки на початку ХІХ ст. стає Харківський університет (1805), діяльність якого сприяла заснування в Україні періодичної преси: ж. “Харьковский Демокрит” (1816), “Украинский вестник” (1816-1819), серед видавців якого був Г.Квітка-Основ’яненко; “Украинский журнал” (1824-1825), у якому брав участь П.Гулак-Артемовський.
У різних статтях обговорювалися питання економічного й культурного розвитку, висувалася ідея рівності людей незалежно від їхнього соціального становища (П.Гулак-Артемовський, переклад статті про Ігнатія Красіцького: “Ми живемо в такий вік, в якому думка, будучи підпорядкована правилам природи й розуму, цінує людей за їхні особисті достоїнства...Тепер не запитують більше, як далеко сягає рід ваших предків, а хочуть знати, хто ми і що ми зробили!"), йшлося про те, що державне законодавство має відповідати “духові народу” й забезпечувати їх добробут; про необхідність ліквідації кріпосного права і встановлення конституційного правління. Багато з”являлося статей, присвячених стану й завданням розвитку словесності, в яких автори виступали проти
наслідування іноземних зразків, зосереджували увагу на необхідності пізнання національного життя та історії, вивчення й розвитку рідної мови.
Вимогу створення самобутньої національної літератури, яка б виражала ідею народності, пов’язували з розумінням історичних особливостей життя різних народів. Пробудження любові до рідної мови й літератури було одним із програмних в “Украинском журнале” й орієнтувало молоду
українську літературу на художнє дослідження народного життя, спонукало на те, щоб література цікавилась не тільки історією народу, а й тогочасними проблемами.Після поразки декабристів і наступу миколаївської реакції журнали в Харкові припинили своє існування. Лише 1831 р. вдалося видати “Украинский альманах” (дукувалися твори Л.Боровиковського, Є.Гребінки, народні думи й пісні), 1833 – дві збірки книги “Утренняя звезда” (твори П.Гулака-Артемовського, байки Є.Гребінки, твори Г.Квітки-Основ’яненка), 1838 р. – “Украинский сборник” (“Наталка Полтавка” І.Котляревського).
Ще один культурний центр був у Петербурзі, живуть і працюють багато вихідців з України (О.Наріжний, О.Сомов, М.Гоголь, які писали по-російськи на теми української історії та побуту; Є.Гребінка, Т.Шевченко).
У петербурзьких журналах друкують твори П.Гулака-Артемовського, Л.Боровиковського. У Петербурзі друкуються “Енеїда” І.Котляревського, у Москві – “Малороссийские песни” М.Максимовича, “Малороссийские повести, рассказываемые Грыцьком Основьяненком». У Петербурзі у 1840 р. вийшов “Кобзар” Т.Шевченка, а в 1841 р. – альманах “Ластівка”.
Українська література перших десятиріч ХІХ ст. характеризується суголосністю й з літературою інших слов’янських народів, які в добу Просвітництва вступають у період відродження своїх історичних традицій та формують нові літератури. В українській літературі з’являються переклади та переспіви зі слов’янських літератур та фольклору. Визначна роль належить тут П.Гулаку-Артемовському, який був знавцем і перекладачем з французької, польської. Як ректор Харківського університету був організатором наукових подорожей молодих учених (О.Бодянський, І.Срезневський) до слов’янських країн.