Здавалка
Главная | Обратная связь

Освіта і просвіта в українській культурі у XIXст.



Політика асиміляції, яку провадив російський уряд, базувалася на централізації науки, освіти й культури. У 1812р. було створено Міністерство народної освіти, зап­роваджено державне керівництво школою, внесені певні зміни до системи діючих шкіл. У кожному губернському місті створювалися гімназії, в повітовому — повітове учи­лище. Характерно, що нові університети засновувалися в колонізованих землях: у 1802 р. було відкрито Дерптський університет, у 1804 — Казанський, у 1805 — Харківський, у 1834 — Київський; реорганізовано в університет Голов­ну Віденську школу.

У задумі організації цих університетів малися на увазі поширення "общерусской" культури. Так, російський цар Микола І, висловлюючися з приводу відкриття Київсько­го університету, говорив: "Університет — це мій твір, але я перший покладу на нього руку, якщо здається, що він не відповідає своєму призначенню. А призначення універси­тету — поширювати російську культуру ...".

Фактично ці навчальні заклади відіграли протилежну роль: дали змогу не тільки російській, але й місцевій мо­лоді ознайомитися як із офіційно викладеною, так зі своєю історією.

У Східній Україні вся система освіти була російсько­мовною. Це стосується університетів (Київ, Харків, Оде­са), учительського інституту в Ніжині, 129 гімназій, мережі реальних і комерційних училищ, інститутів благородних дівчат, 1618 міністерських, земських і парафіяльних шкіл. Зрештою, і в Галичині українські школи складали мізер­ний відсоток (одна школа на 820 тис. населення, тоді як одна польська на ЗО тис. населення). Зусилля відомих педа­гогів (К. Ушинського, М. Пирогова), зорієнтовані на вихо­вання гармонійної людської особистості, здійснювались у несприятливих як мовних, так і етико-громадських умовах.

У середині XIX ст. стан українського шкільництва можна було оцінити як катастрофічний. Колишні середні школи з українською мовою навчання перетворилися на духовні семінарії, а нові, як уже говорилося, були російськомов­ними. "Ці всі школи, — писав Мирослав Семчишин, — були чужими для українського народу не тільки мовою, але й програмою, бо в усіх читанках і підручниках говорилося тільки про руський народ, його звичаї, життя, історію. Про свою батьківщину українська дитина нічого не довідалась". На Правобережжі гнітило польське шкільництво. Діти ук­раїнців не мали майбутнього, вони виходили зі школи, не маючи підготовки зі своєї мови, культури, історії. Імперії потрібні були сліпі раби, глухонімі послушники без роду, без племені.

За часів боротьби за визволення селянства з кріпацької неволі головним завданням української громадської куль­турної праці було поширення народної освіти, заснування недільних шкіл для дорослих. Недільні школи у колишній імперії з'явилися найраніше у Києві під захистом обрано­го куратора округу М. І. Пирогова і за діяльної участі про­фесора П. В. Павлова. У жовтні 1859 р. перша недільна школа була відкрита в Києві при Подільському повітово­му училищі. У 1860 р. про відкриття недільної школи клопо­чуться цукрозаводчики К. М. Яхненко і П. Ф. Симиренко.

В організації шкіл беруть участь Т. Шевченко, М. Драгоманов, Ф. Вороний, брати Стефановичі, О. Стоянов, П. Чубинський, П. Житецький. Засновані школи в Чернігові, Каневі, Переяславі, Полтаві.

Дещо по-іншому складалась освітницька діяльність у Галичині, де 70-ті роки проходять під знаком розвитку шкіль­ництва і виходу у світ цілої серії підручників — переклад­них та оригінальних, написаних авторами для нижчої і се­редньої школи — з української мови, літератури, географії, математики, латини, природознавства, фізики, мінералогії, граматики грецької мови, філософії, історії церкви та ін. Авторами їх виступають О. Огоновський, О. Барвінський, В. Ільницький, А. Вахнянин, М. Полянський та ін.

Центром національного відродження в Україні був Хар­ківський університет. У 1841 —1849 рр. ректором універси­тету був П. Гулак-Артемовський — відомий український поет, літературознавець, педагог. Професор університету О. Потебня зробив найвизначніший внесок у розвиток вітчизняної науки того часу. Він методологічно поглибив дослідження української мови і літератури, започаткував психологічно-порівняльну школу в українському мовознав­стві, обстоював рівноправність народів і мов. Тут сформу­лювалася своєрідна романтично-філософська школа, дослі­джувалася філософія Ф. Гегеля, І. Канта, І. Фіхте, Ф. Шеллінга. Плідну науково-педагогічну діяльність здійснювали В. Каразін (з ініціативи якого засновано університет), І. Срезневський, А. Метлинський, М. Костомаров та інші вчені. У Чернігові й Києві широку культурно-просвітницьку діяльність провадив Б. Грінченко — український письмен­ник, педагог, етнограф, автор першої книги для читання в школі українською мовою "Рідне слово", "Української граматики" та інших підручників. Велику цінність стано­вить підготовлений і виданий Б. Грінченком "Словарь ук­раїнської мови" (1907—1909 рр.).

Незважаючи на тотальну русифікацію, університети висунули цілу когорту вчених зі світовим ім'ям у галузі природничих та технічних наук, таких, як П. Тутківський, Д. Заболотний, М. Гамалія, І. Пулюй, І. Горбачевський, С. Тимошенко — аж до геніального В. Вернадського. Щодо гуманітарних наук, то рівень і світовий престиж визначи­ли, насамперед, українці: М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Антонович, О. Потебня, М. Дашкевич, Ф. Вовк. У галузі філософії з'являються праці П. Юркевича, С. Гогоцького, галицького філософа К. Ганкевича.

Чи не головною науковою подією того часу була участь членів "Київської громади" у діяльності Південно-російсь­кого відділення "Русского географического общества" (1873—1876 рр.). Підсумком експедиції стало семитомне наукове дослідження, яке б могло скласти честь найславетнішій європейській академії того часу. Тут були зібрані і досліджені документи з усіх сфер буття українського на­роду — про природу, географію, історію краю. У виданні взяли активну участь М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Лисенко, О. Русов, П. Житецький, В.Антонович.

Поряд з різними природничими науками в XIX ст. особ­ливого розвитку набирає медицина. Видатними вченими-медиками були: Ілля Буяльський, Єфрем Мухін, Павло Наранович. Так, І. Буяльський видав оригінальний атлас з оперативної хірургії "Анатомико-хирургические таблицы", які були перекладені на ряд іноземних мов. Також ним упер­ше в межах Росії був застосований хлороформний наркоз.

Чимало зробив для розвитку хірургії в Україні Микола Іванович Пирогов. У 1856 р. М. І. Пирогова призначили на посаду опікуна Одеського навчального округу, де він пору­шив питання про відкриття університету в Одесі. У 1858 р. отримавши посаду опікуна Київського навчального округу, він сприяв розвитку і демократизації освіти. Пирогов був од­ним із видатних хірургів XIX ст., добре відомим не лише в Україні, але і за кордоном. Він працював майже в усіх ділян­ках хірургії, але особливо прославився у галузі кістково-пла­стичних операцій, воєнно-польової хірургії, десмургії.

Видатним хірургом був Микола Васильович Скліфосов-ський, професор Київського університету, завкафедрою Московського університету. М. В. Скліфосовський одним із перших почав впроваджувати в оперативну практику асептику і антисептику. Часто приїздив в Україну і оперу­вав хворих у Полтавській міській лікарні, мав симпатії до українського національного руху.

Одним з перших професорів хірургії, які починали чи­тати лекції українською мовою, був декан медичного фа­культету Харківського університету Павло Михайлович Шумлянський. Наукові праці Шумлянського присвячені лікуванню вивихів.

Петро Андрійович Наранович займався розвитком уро­логії, запропонував ряд нових хірургічних інструментів, дуже вдало робив операції на очах.

Талановитим хірургом, основоположником вільної пере­садки шкіри в Україні був Олександр Степанович Яценко.

З 1787 до 1805р. у Львівському університеті діяв медич­ний факультет. У 1805 р. замість медичного факультету створено дворічну медико-хірургічну школу, 1833 р. цю школу реорганізовано на трирічну. У 1894 р. у Львові знову засновано медичний факультет. В Одесі медичний факультет відкрито у 1900р.

Професорами терапії в Росії у XIX ст. були українські вчені-медики: Йосип Варвинський, професор Московського уні­верситету, Йосип Каменський-Гамета був професором Петер­бурзької медико-хірургічної академії та редактором "Военно-медицинского журнала". Професорами цієї академії були: Прохор Чаруківський, Іван Сміловський, Степан Андрієв-ський, Аркадій Альфонський був професором, деканом та ректором Московського університету, Яків Саполович був ди­ректором Петербурзького медико-інструментального заводу.

У XIX ст. розпочали свою працю два найвидатніші тера­певти України Т. Г. Яворський та М. Д. Стражеско, їх обох вважають засновниками терапевтичних шкіл України.

Крім цього, в XIX ст. набувають широкого розвитку фар­макологія, епідеміологія, акушерство, стоматологія.

Займалися науковою працею лікарі провінційних ліка­рень та працівники лікарських управ, міських та військо­вих лікарень. Наукові розвідки та популярні медичні праці писали видатні громадські діячі-лікарі Модест Левицький, Іван Липа та Євген Озаркевич, засновник та директор "Народної лічниці" у Львові.

Після ліквідації кріпацтва почався розвиток земської медицини. Напрям її розвитку йшов від роз'їзної до стаціо­нарної медицини з улаштуванням амбулаторій, збільшен­ням кількості лікарських дільниць. Відкривалися земські акушерські і фельдшерські школи. В усіх 70 повітах налічу­валося 50 земських акушерок та 150 лікарів.

"Просвіта". Культурно-освітні громадські організації на Україні, що існували з 2-ї половини 19 ст.— до кінця 30-х рр. 20 ст. "Просвіта" організовувала публічні лекції, музичні вечори, засновували бібліотеки та хати-читальні, українські школи, видавали українською мовою книжки, газети. На Полтавщині творча інтелігенція — лікарі, агрономи, учителі земських шкіл, священики, земські гласні та ін. розгорнули культурно-освітню роботу через мережу кооперацій. "Просвіта" в Полтаві виникла в 1917 р., але вже на початку 20-х рр. припинила свою діяльність.

"Просвіта" - українське культурно-освітнє товариство, засноване у Львові групою народовців 8.12.1868. Основним завданням товариства стало сприяння просвіті українського народу в культурному, національно-політичному та економічному напрямках. За своєю структурою "П." спочатку була одноступеневою організацією - Головний Відділ у Львові. Статут 1870 надавав можливість засновувати філії у повітах (перша філія відкрита в с. Бортники у 1875). На поч. 1890-х рр. "П." отримала можливість відкривати власні читальні. Структуру: головний відділ, філія, читальня товариство зберегло до кінця свого існування. Новоутворені філії керували просвітнім рухом в повітах, засновували читальні та допомагали в їх роботі. Діяльність філій координував головний відділ у Львові І його концелярія. У 1914 власні читальні діяли у 75% українських населених пунктах Галичини, в 1939 мережею філій та читалень "П." було охоплено 85% західноукраїнських земель (1914 - 75 філій, 2944 читалень, бл. 200 тис. членів; 1939 -83 філії, 3075 читалень, 360 тис. членів). Діяльність "П." регламентувалася статутами, які затверджували загальні збори товариства. Визна­чальними в його роботі були статути прийняті у 1870, 1891 і 1924. Перший статут скасував планований раніше науковий характер діяльності товариства і дозволив поширити свій вплив на райони; другий скерував роботу на піднесення економічного добробуту українського села, і в 1924 товариство повернулося до культурно-освітньої праці. Головами "П." були визначні постаті Галичини: А. Вахнянин (1868-70), Ю. Лаврівський (1870-73), В. Федорович (1873-77), 0. Огоновський (1877-94), Ю. Романчук (1896-1906), Є. Олесницький (1906), П. Огоновський (1906-10), 1. Кивелюк (1910-32). М. Галущинський (1923-31), І. Брик (1932-39), Ю. Дзерович (1939). Вагоме місце займала "П." не тільки в культурному, але й політичному житті Галичини, особливо в кін. 19 ст. Найбільш суттєвого політичного забарвлення набуло товариство за часів головування лідера галицьких народовців Ю. Лаврівського, котрий намагався дійти порозуміння між українцями і поляками, народовцями і москвофілами. "П." виступала представником народовського напрямку в справах погодження українських партій, була ініціатором створення пресового органу народовців - газети "Діло" (1880), а також політичної організації Народна Рада (1885). У 1869 "П." добилася допомоги з краєвих фондів на видання українських книжок, спричинилася до заснування українських шкіл в умовах затвердження галицьким сеймом польської мови якурядової (1868), надсилала петиції у справі заснування кафедри української історії у Львівському ун-ті. У листопаді 1918, коли українці проголосили на руїнах Австро-Угорщини Західно-Українську Народну Республіку, товариство "П." стало основою Державного Секретаріату освіти ЗУНР. Залишаючи за собою культурно-просвітницьку функцію, "П." дала початок численним економічним, фінансовим, спортивним та ін. інституціям. Велика заслуга товариства в розвиткові економіки краю. Поклавши собі за мету поліпшити матеріальний рівень життя українців, як необхідну умову їх культурного розвитку, "П." заснувало при читальняхкрамниці, кооперативи, молочарні, ощадно-позичкові каси, проводило заходи для піднесення агротехнічної культури, забезпечувало друкованою продукцією теоретичні та практичні народногосподарські програми. Економічною діяльністю у 1906 займалася окрема господарсько-промислова комісія. Велика увага приділялася економічній освіті українського села. "П." відкрила Торгівельну школу у Львові (1911), Жіночу школу господарства в Угорцях Винявських (1912) та Господарську школу в Миловані (1912). Для здібної молоді товариство призначало стипендії та влаштовувало стажування в Європі. Новим етапом в розробці економічних програм у Галичині став організований "П." Перший Український просвітньо-економічний конгрес 1909 року, в якому взяли участь діячі освіти та економіки з усіх куточків українських земель. Великого значення протягом усього часу існування "П." надавала видавничій діяльності, як основі поборювання неграмотності та ширення просвіти серед українського населення Галичини. Перша книжка під назвою "Зоря" вийшла в 1989 тиражем 2 тис. прим. За 60 років "П." видала близько 1000 назв видань, в основному, популярного змісту. З 1877 товариство видавало щомісячні книжечки, які розсилало в обмін на членські внески. При допомозі урядових дотацій "Просвіта" з 1869 до 1876 готувало та видало 22 підручники для українських гімназій (загальний тираж 15100 примірників), що дало поштовх для розвитку української національної освіти. В 1878 у "П." виходить перший український молитовник, написаний народною мовою. Високим рівнем підготовки вирізнялися серійні видання товариства. Всього "П." видала 8 серій: "Руська Письменність" (пізніше "Українське Письменство", 1904-28, 25 томів, загальний тираж 172 тис. прим.); "Просвітні Листки" (1907-27, 8 книжок, 23 тис. прим.); "Народна бібліотека"" (1920-27,38 книг, 203 тис. прим.), "Загальна бібліотека" (1920-25, 8 книг); "Учітеся, брати мої..." (1921-29, 9 книг, 45 тис. прим.); "Історична бібліотека" (1928-25, 10 книг, 48 тис. прим.); "Бібліотека "Життя і Знання" (1925-39, 53 книг, 158 тис. прим.). Для ширення просвіти і розвитку теорії та практики української книжкової справи, "Просвіта" видавала 7 періодичних органів: "Письмо з "Просвіти" (1876-79, 1891-94, 1907-14, 1921-33), "Читальня" (1894-96), "Аматорський театр" (1925-27), "Бібліотечний порадник" (1925-26), "Народна Просвіта" (1922-27), "Життя і Знання" (1927-39), "Просвіта" (1936-39). Редакторами книг і періодичних видань "П." були відомі громадські і культурні діячі. Зокрема, Ю. Романчук, Ом. Партицький, Я. Весоловський, І. Франке, С. Шах, В. Левицький (Василь Лукич), П. Огоновський, К. Левицький та ін. Художньої цінності книгам "П." додають ілюстрації художників Ю. Панкевича, І. Труша, П. Ковжуна. З 1869 при централі "П." функціонувала наукова бібліотека, яка після передачі в 1909 значної частини фондів Бібліотеки НТШ реорганізована в публічну бібліотеку. Велика кількість книг поступала із Наддніпрянської України шляхом книгообміну та доброчинних пожертв. Власні бібліотеки мали понад 50% читалень "П.". Одночасно з виданням популярної літератури "П." організувала в регіоні широку мережу книгорозповсюдження. Книги розсилалися поштою, вперше була організована виїздна торгівля ("мандрівні бібліотеки- 1924), проводилися виставки-ярмарки української книги. Незважаючи на власні матеріальні труднощі, велику кількість книжок "П." поширювала як благочинну допомогу, а також розсилала у віддалені місця компактного проживання українців. У 1930-х рр. товариство відкриває власну книгарню у Львові. Одночасно з бібліотекою при "П." був заснований музей і архів, де зберігалося чимало реліквій, котрі згодом були передані НТШ та Національному Музею. Джерелом прибутків "П." були членські внески (бл. 30%), пожертви громадян, краєві та державні дотації, прибутки з власних установ. Переважна більшість поляків у галицькому сеймі перешкоджала виділенню державної допомоги товариству, а після Першої світової війни 1914-18 будь-які дотації припинилися. Польська влада чинила опір при реєстрації нових філій та читалень, не дозволяла поширювати роботу на північно-західні землі. У вересні 1939 діяльність "П." була припинена, значна кількість майна і книжкових фондів товариства знищена. Діяльність львівської "П." викликала широке зацікавлення за межами Галичини, і, в першу чергу, на Наддніпрянській Україні. Заснувати аналогічні товариства тут була можливість тільки після революції 1905. Перше освітнє товариство за прикладом галицького і під назвою "П." виникло в жовтні 1905 в Катеринославі. Товариство відкрило 4 філії, розпочало видавничу діяльність (часопис "Добрапорада"). В її роботі брали участь Д.Яворницький, В. Біднов, Д. Дорошенко та ін. Восени 1914 була закрита за "розповсюдження сепаратизму". Активно почала свою діяльність "П." в Одесі (листопад 1905). Товариство відкрило бібліотеку, книгарню, музей, проводило літературно-музичні вечори, розпочало видавничу діяльність (часопис "Народна Справа"). В 1906 завдяки "П." в Одеському ун-ті проводилися виклади історії України М. Грушевського українською мовою. Проте в 1908 її діяльність заборонили. В травні 1906 відкрилася "П." у Києві, яка згодом стала керівним центром для інших товариств. Заходами Б. Грінченка, М. Лисенка, Лесі Українки, С. Єфремоеата ін. Київська "П." розгорнула широку видавничу діяльність (34 книги накладом 163760 прим.), відкрила бібліотеку-читальню, проводила лекції, концерти, виставки. В київській "П."діяло 3 комісії: артистична, шкільно-лекційна, бібліотечна, які визначали основні напрямки її діяльності. Окрема підкомісія займалася розробкою національних програм для дошкільних закладів, початкової школи, народного університету. Проте в 1910 влада ліквідувала товариство. В 1906-11 "П." діяли в Кам'янці-Подільському, Житомирі, Чернігові, Миколаєві, Мелітополі та ін. містах України. У 1917-22 "П." стали центрами українського національного життя на центральне та східноукраїнських землях. 20.9.1917 у Києві відбувся з'їзд "П.", на якому було утворено Всеукраїнську Спілку. В 1922 році понад 4 тисячі філій "П." було ліквідовано. На поч. 20 ст. "П." діяли на Підляшші, Холмщині, Волині, Закарпатті, в ряді країн Європи, Північної та Південної Америки. Всі вони в міру своїх можливостей підтримували зв'язки із Львівським товариством, намагалися налагодити книгообмін. У вересні 1990 товариство відновило свою роботу під назвою Товариство української мови ім. Т. Шевченка "Просвіта".

51. Фольклористика й етнографія. Розвиток української науки: П.Чубинський. П.Житецький, М. Зібер, С.Подолинський, П. Юркевич.







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.