Українська етнографія та історія: М. Грушевський, Д. Яворницький, Д. Багалій, В. Хвойка, О. Єфименко. Українське сходознавство: А. Кримський.
Особливо значними були здобутки в галузі національної історії. Традиції української історіографії започатковано ще з козацьких літописів, узагальнених (разом з іншими історичними документами українського, російського, польського походження) у першій половині XIX ст. у таких працях з історії України, як “Історія Русів” невідомого автора, “Історія Малої Росії” Д. Бантиша-Каменського та п’ятитомної “Історії Малоросії” М. Маркевича [32]. Подальший розвиток української історіографії пов’язується перш за все з іменем М. Костомарова, який у своїх численних працях подав історію України переважно у життєписах її провідних діячів. Новий її етап розпочинається діяльністю В. Антоновича, який завідував кафедрою історії Київського університету, та його численних учнів. Його заслугою було використання в дослідницькій праці найпередовіших на той час методів джерелознавства, що відкривало можливість всебічно використовувати різноманітні архівні документи минулих часів, збирання й публікації яких підняв на належний рівень ще М. Костомаров. У своїх численних працях з історії станів, міст, економіки, церкви в Україні В. Антонович, як згодом і його учні, широко використовував комплексний метод, узагальнюючи дані писемних, археологічних, етнографічних та інших джерел [33]. Протягом останніх двох десятиліть ХІХ ст. учні В. Антоновича обіймали майже всі історичні кафедри в українських університетах: Д. Багалій, відомий дослідник Слобожанщини — у Харківському, П. Голубовський та М. Довнар-Запольський — у Київському, І. Линничснко — в Новоросійському, М. Грушевський — у Львівському. Ученицею В. Антоновича вважала себе О. Єфименко, авторка “Історії українського народу” (1906), де українська історія подавалася в аспекті органічного саморозвитку народного життя [34]. З близьких методологічних позицій, враховуючи досягнення західно-європейського позитивістського еволюціонізму, написано і фундаментальну “Історію України-Руси” М. Груш енського, переважна більшість томів якої надруковано протягом 1898 — 1909 рр. [35]. Видатним досягненням української науки кінця XIX ст. була і тритомна “Історія запорозьких козаків” Д. Яворницького (1892 —1897) [36]. Крім, власне, історичних студій в Україні на межі XIX — XX ст. значного розвитку набувають й інші науки історичного циклу, насамперед, археологія. Перш за все тут необхідно згадати узагальнююче дослідження “Давні мешканці Середнього Придніпров’я і їх культура у доісторичні часи” (1913) видатного київського археолога В. Хвойка, який відкрив основні культури первісного населення Лісостепової України. У ній на засадах еволюціонізму зображена широка панорама господарського і культурного поступу давнього населення зазначених територій від пізнього палеоліту до часів, що безпосередньо передували виникненню Київської Русі [37]. Ця праця, разом з дослідженнями інших археологів, які вивчали культури найдавнішого населення території України (І. Забєлін, М. Вeсeловський, О. Спіцин, Б. Фармаковський, В. Городцов), дозволяла реконструювати давнє, дописемне минуле історичних предків українського народу та їх найближчих сусідів. Чималий внесок у цю справу робили й дослідження провідного українського антрополога Ф. Вовка. Завдяки плідній діяльності українських істориків, археологів та антропологів на початку XX ст. не тільки у цілому, а значною мірою навіть в деталях було відтворено історію українського народу, його культури й соціально-політичних інституцій у органічному зв’язку як з історією сусідніх народів, передусім російського і польського, так і з безпосередніми його історичними предками — русичами Київської Русі. Водночас було ретельно вивчено, переважно заданими писемних джерел, історію південних та південне-західних земель Київської Русі та в основному на підставі археологічних досліджень намічено основні етапи розвитку давнього населення України від часів кам’яного віку. В органічному зв’язку з блоком історичних дисциплін розвивалася й українська етнографія, започаткована ще в першій половині XIX ст. Так, надруковано, зокрема, такі праці, як “Опис весільних українських простонародних обрядів” Г. Калиновського та “Записки про Малоросію, її жителів та виробництва” Я. Марковича, “Українські народні пісні” М. Максимовича. У другій половині XIX ст., переважно вченими Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, в Україні проводяться широкі етнографічні дослідження й збирання пам’яток фольклору, в яких брали участь такі дослідники, як П. Чубинський, П. Житецький, Т. Рильський, а також В. Антонович, М. Драгоманов, Ф. Вовк, Д. Яворницький та інші. Їхні праці свідчили про самобутність життя українського народу, його мови й творчості, надто ж пісенної. Особливу увагу українські гуманітарії приділяли вивченню народного фольклору й національної мови, яскравим прикладом цього є “Історичні пісні українського народу” В. Антоновичата М. Драгоманова [38,39]. Діапазон мовознавчих досліджень сягав від емпіричної історико-етнографічної фольклористики до справжньої філософії мови О. Потебні, лінгвістичні праці якого набагато випередили науковий рівень свого часу. Особливий інтерес становить його книга “Думка і мова” (1862), де він першим з вітчизняних дослідників дав аналіз зв’язку між мовою й мисленням [40]. Питання української мови висвітлювали в своїх працях також такі вчені, як П. Житецький, К. Михальчук, І. Франко, А. Кримський, В. Наумснко, Є. Тимчснко. Наслідком лексикографічних студій стала серія словників, зокрема, “Словарь російсько-український” М. Уманця й А. Спілки (1893 — 1898) та “Словарь української мови” за редакцією Б. Грінчснка (1907 — 1909). Українська історична наука початку XX ст. збагатилася новими працями М. Грушевського. 1904 р. він видав "Нарис історії українського народу", а 1911-го - "Ілюстровану історію України". У дожовтневий період вийшли кілька томів його фундаментальної праці "Історія України-Руси". Перша серед жінок Росії почесний доктор історії О. Єфименко опублікувала два томи збірника "Південна Русь" і двотомну "Історію українського народу". Історії Запорозької Січі, українського козацтва, Слобожанщини присвятили свої праці Д, Багалій, В. Барвінський, І. Лучицький, Д. Яворницький. Український археолог В. Хвойка відкрив перші пам'ятки трипільської культури, що існувала в Придніпров'ї з незапам'ятних часів, ще до месопотамського Шумеру - колиски людської цивілізації. Його наукові висновки про те, що трипільці - корінне самобутнє населення України, історія якого сягає кам'яної доби, згодом підтвердили англійський археолог Л. Вуллі в праці "Початки цивілізації людства" й французький вчений М. Буль. ©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|