 |
|
Епохи шестидесятників
У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.
Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.
Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продукт радянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру.
Деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Інша варта уваги риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в своїх сім'ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. На Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало й співчувало їм, напевне, багато тисяч.
Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули досягти? Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: «Я пропоную... одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку.
Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР.
65. Становлення та розквіт українського кінематографу /О.Довженко, С.Параджанов, І. Миколайчук/ в 60-ті рр. та його занепад.
У часи політичної «відлиги» другої половини 1950-х – початку 60-х років стрімко зростає українська кінопродукція. З’являються фільми, які досі користуються великим глядацьким успіхом: «Весна на Зарічній вулиці» (1956, режисери М.Хуцієв і Ф.Миронер), «За двома зайцями» (1961, режисер В.Іванов).
Український кінематограф 60-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, а також актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.
У цей час з’являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» С. Параджанова (1964); «Криниця для спраглих» Ю.Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Л.Осики (1968). Однак реакційна політика так званого «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер Сергій Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя; «авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною; драматична доля спіткала фільми Ю.Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968), «Білий птах з чорною ознакою» (1971). Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука, який у 1979 році зняв свій знаменитий фільм «Вавілон-ХХ».
66. Соціалістичний реалізм в українському мистецтві 30-70 рр. Образотворче мистецтво андеґраунду.
Сам термін "реалізм" входить у науковий обіг з 60-х років XIX ст.,причому довгий час він розумівся виключно як відображення наявноїдійсності і не відрізнявся від натуралізму. Лише поступово починаєскладатися погляд на реалізм (від лат. — речовинний, дійсний) як натакий напрям художньої культури, що являє собою об'єктивне відображеннядійсності, пов'язане з соціально-історичним підходом до зображеннялюдських характерів та умов життя. В реалістичних творах людина виступаєпередусім як суспільна істота, дії якої зумовлені конкретними умовами,тобто соціальне детерміновані. Одне з провідних завдань реалізму —виявити типовий взаємозв'язок характерів та життєвих обставин. Герої
реалістичних творів були не просто носіями якоїсь однієї пристрасті, якце було властиво, наприклад, героям класичного мистецтва, не поодинокимромантичним бунтарям. Це — живі люди, які діяли за реальних типовихобставин, породжених самою дійсністю.
Постанова ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 поклала кінець плюралізмухудожніх напрямків. Усі художні об'єднання були розпущені, замість них уведені союзні і республіканські професійні союзи письменників,художників і композиторів.
У 1934 соціалістичний реалізм, суть якого визначалося як «правдиве йісторично вірне зображення дійсності в її революційному розвитку», бувпроголошений офіційним стилем радянського мистецтва.
Твори передвижників 19 ст. було настійно «рекомендовано» взяти за зразокдля наслідування. Багато художників стали жертвами політичних репресій,тому що їхні творчі концепції не вписувалися у вузькі рамки державноїідеології.
У музеях значно зменшилися експозиції, присвячені західному мистецтву 20ст. Щоб здійснювати контроль над навчанням, була відновлена Академіямистецтв. Цензура забезпечувала потрібний напрямок розвитку історіїмистецтв і критики. Прикладом офіційно ангажованого мистецтва можеслужити картина Олександра Герасимова (1881–1963) Сталін і Ворошилов уКремлі.
В літературі під соціалістичним реалізмом розглядали напрямок, якийвиник як антитеза критичному реалізму, тому іноді визначаєтьсясловосполученням «стверджуючий реалізм». Термін «соціалістичний реалізм»з'явився в радянському друці в 1932 році і був закріплений у «СтатутіСоюзу радянських письменників СРСР», прийнятому на Першому з'їзді
радянських письменників у 1934 році.
Там міститься головна формула цього реалізму: «основний метод радянськоїхудожньої літератури і літературної критики, жадає від художникаправдивого, історично-конкретного зображення дійсності в їїреволюційному розвитку».
Раціональний початок у трактуванні літератури соціалістичного реалізмуполягало в тому, що її автори повинні зображувати реалістично не тількинегативні сторони життя (як у класику), але і позитивні (у класику частов цьому випадку був присутній утопічний елемент і відповідна йомухудожня схема). Статутне положення також жадало від письменника виражатисоціалістичні ідеї.
Під час хрущовської «відлиги» поряд з тими, хто продовжував прославлятиуспіхи радянської промисловості, небувалі врожаї і передовиківвиробництва, з'явилася ціла плеяда майстрів, що стали звертатися доособистих, загальнолюдських тем.
Деякі твори авангарду 1920-х років, що знаходилися під забороною, стализ'являтися в залах музеїв. Цензура була ослаблена, окремі художники інапрямки в мистецтві минулого були реабілітовані. СРСР став більшвідкритим для іншого світу суспільством.
У 1957, під час Міжнародного фестивалю молоді і студентів, і в 1959, напершій американській виставці в Москві, було показано нове, невідомераніше мистецтво. Як результат більшої творчої волі наступив розквітнеофіційного мистецтва, що існувало паралельно з державним замовленням.
Отже, ідея соціалістичного реалізму в мистецтві була зручним длярадянського уряду способом впровадження в народні маси доктринисоціалізму.
В епоху соціалістичного реалізму мистецтву потрібно було бути виховним і
пропагандистським. Під впливом установок цього “художнього методу” у
мистецтві відбувалася втрата особистісного, індивідуального в угоду
суспільного.
67. Розвиток музичного мистецтва: Г.Верьовка, Л.Ревуцький, С.Люткевич, Г. Майборода, Б.Лятошинський, М. Скорик, Л.Дичко.
Найкрупнішими композиторами XX ст. були В.Косенко, Б. Лятошинський, Л.Ревуцький, С.Людкевич. Велике значення мало також відкриття оперних театрів в Харкові. (1925), Києві та Одесі (1926) та концертних організацій - філармоній.
Найпомітнішим явищем у галузі опери та симфоній стала творчість видатного композитора та педагога Бориса Лятошинського. Його опера "Золотий обруч" (написана за романом І. Франка "Захар Беркут") та симфонії відкривали шлях українській музиці у СЕІІТОВИЙ музичний простір.
Продовжував розвивати напрям романтичного мистецтва Віктор Косенко. Вихованець Петербурзької консерваторії, В.Косенко здобув високу професійну освіту. Прекрасний піаніст, композитор, педагог, він збагатив українську музику чудовими інструментальними творами, симфоніями. В історію музики В.Косенко увійшов як тонкий лірик. У творчості композитора напрочуд органічно поєдналися інтонації української пісенності з досягненням російської та західно-європейської музики. Симфонічні, хорові та інструментальні твори Левка Ревуцького увійшли в скарбницю музики XX ст. Станіслав Людкевич продовжував розвивати західноукраїнську композиторську школу. Після об'єднання в 1939 р. східних та західних земель України ця школа увійшла як органічна частина в українську музичну культуру. При цьому вона мала свої характерні особливості, пов'язані з фольклором Карпатського регіону.
Велика заслуга Б.Лятошинського, Л.Ревуцького та С.Людкевича полягала також у створенні національної композиторської школи. Вони були професорами консерваторій, де виховували молоде покоління творців музики. Завдяки їх педагогічній праці, із стін консерваторій вийшли талановиті сучасні композитори, серед яких - М.Скорик, Є.Станкович, Леся Дичко, М.Колесса, які, у свою чергу, виховували молодше покоління музикантів.
У консерваторіях України отримували професійну підготовку відомі симфонічні та хорові диригенти - С.Турчак, В.Сіренко, А.Авдієвський, Є.Савчук, які створили оркестри та хорові колективи світового рівня. На світовий щабель піднялися й українські співаки, серед яких - С. Крушельницька, Б.Гмиря, А.Солов'яненко, Є. Мірошниченко. Завдяки музичним учбовим закладам, українська фортепіанна та інструментальна культура вийшла теж здобула світове визнання. Але природний розвиток української музичної культури був загальмований ідеологічними лещатами, в яких опинилися національні культури в СРСР. Особливо це стосувалося композиторської творчості. Адже за часів Радянського Союзу в мистецтві та літературі панував так званий єдиний і незмінний стиль соціалістичного реалізму (соцреалізму). І будь-яке відхилення від нього вважалося неприпустимим та ідеологічно ворожим.
Україна, як і майже всі радянські республіки, вимушено знаходилась осторонь світового процесу. Музичну культуру України надійно "оберігали", насамперед, повною відсутністю інформації про новітні течії, досягнення, творчі пошуки. Натомість пошуки західної музики називалися ворожими радянській культурі, а на її представників, навіть найталановитіших і найвідоміших, навішувалися ярлики "формаліст", вся ж західна музика представлялася як "загниваюча", "буржуазна" та ворожа радянській людині. Композитори СРСР, які потрапляли під вплив цієї музики, прилюдно засуджувалися, цькувалися, а їхня музика заборонялася до виконання. Партія чітко пильнувала недопуск "ворожих впливів" усілякими постановами та ідеологічними настановами. Як-от, сумнозвісні постанови ЦК ВКП (б) про літературу та музику та ЦК Компартії України, які примітивно тлумачили принципи реалізму і, так званої, народності в музиці і, по суті, забороняли митцям право на творчий пошук. Цим не тільки гальмувався природний процес розвитку мистецтва, а й завдавалася шкода талановитим особистостям. Зокрема, творчість найвизначніших композиторів - Д.ПІостаковича, С.Прокоф'єва в Росії, Б.Лятошинського, М . Вери-ківського в Україні була заборонена, ім'я цих митців шельмувалися в пресі, серед громадськості, а самих композиторів позбавили можливості нормально, творчо працювати.