 |
|
Українська естрада. Творчість В.Івасюка.
69. Молодіжна музична культура 70-80-х рр.
Більшість композиторів присвячують свою творчість темам духовності. Насамперед, потужного розвитку набуває заборонена впродовж 70 років радянської влади церковна (літургійна) музика на канонічні біблійні тексти. Унікальні щодо цього твори написали Є.Станкович, В.Сильвестров, Леся Дичко, М.Скорик, Ганна Гаврилець, В.Степурко, І.Щербаков. Сміливо експериментує композиторська молодь, серед якої - С.Зажитько, А.Загайкевич (авторка електронної музики до фільму "Мамай), К.Цепколенко, В.Польова, С.Пілютиков,. В.Рунчак і багато інших.
Серед молоді особливим попитом користується естрадна музика, її кращі представники - рок-гурти "Воплі Відоплясова" ("ВВ"), "Океан Ельзи", "Мандри", "Друга ріка", співаки Т. Петриненко, С.Ротару, А.Лорак, Т.Повалій, Р.Кириченко, Іво Бобул і ті, хто створив основу для розвитку в Україні цивілізованого шоу-бізнесу. В Україні, отже, з'явилися можливості розвивати всі напрямки професійної та естрадної музичної культури.
В українській музичній культурі теж продовжується романтична лінія (Я.Степовий, В.Косенко). На новий професіональний щабель піднімається хорова культура, в основі якої завжди залишалося народне мистецтво (М.Леонтович, К.Стеценко). провідними композиторами першої половини XX ст. є Б.Лятошинський, Л.Ревуцький, М.Жолесса, які сформували українську композиторську школу. Велику роль відіграло також: покоління 60-х років, послідовники та учні якого зумовили творчі досягнення сучасної української музики. Кращі її представники - В.Сильвестров, Л.Грабовський, М.Скорик, Л.Дичко та молодша генерація композиторів і виконавців вивела національну музичну культуру на світовий рівень.
70. Українська кінематографія. О.Довженко.
71. Образотворче мистецтво в Україні в 20 ст. Основні напрямки розвитку.
72. Культурне життя в Україні в 30-х рр. «Розстріляне відродження».
Воєнно-комуністичний наступ 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років, відзначався крайньою ідеологізаціїю в усіх сферах життя суспільства, суворим контролем за діяльністю високоінтелектуальних осіб, діячив культури та мистецтва, забороною різних релігійних течій, руйнуванням храмів, відкиданням тих напрямів суспільної, історчної, філософської думки, що виходили за рамки ідеологічних догм, переслідування інакомислячих. Значна частина української інтелігенції загинула в сталінських тюрмах і канцтаборах. У 1933 році був засланий на Соловки М.Ірчан, у цьому ж році було арештовано М.Ялового, О.Вишню (П.Губенка). Його чекали звинувачення в причетності до «Української військової організації», арешт у 1933 році та 10 років поневірянь у таборах. Вражений арештами своїх друзів, трагічно закінчує своє життя М.Хвильовий.
Раніше на уроках української літератури не вивчали життя і творчість письменників, які підіймали у своїй творчості ідею національного визволення України. «Розстріляне відродження...» Застінки, ГУЛАГ, Сибір - те, що випало на їх долю, це знущання над дорогоцінним скарбом - людським життям.
Упродовж багатьох років - понад півстоліття - ім'я Миколи Хвильового якщо й нагадувалось, то лише з характеристикою «ворога народу». Письменника обвинувачували в націоналізмі, ворожості офіційному курсу партії. Перестає виходити журнал «ВАПЛІТЕ». Хвильовий вимушений писати покаянні листи, клястися у вірності комуністичній ідеології. Читати ці документи, зокрема статі, спрямовані проти товарищів по перу, гірко і сьогодні. Та вони дають уявлення, в яку безвихідь «героїчного терпіння» він був загнаний.
Останньою спробою відстояти незалежність стала нова літературна організація «Пролітфронт» і видання впродовж 1930 року однойменного журналу. Для М.Хвильового давно вже стали зрозумілими помилки в національній політиці, що привели до голоду в Україні. Письменник болісно переживав і суперечності в особистій долі, численні компроміси, на які потрібно було йти, щоб не порвати остаточно з більшовицькою партією. М.Хвильовий часом втрачав надію і знову її здобував.
Постріл 13 травня 1933 року був трагічною крапкою в історії українського відродження пореволюційних років. Проте все, здійснене ним, зосталося в скарбниці української культури. Це одна з неперевершених її сторінок, запорука майбутнього розвитку, вимріяного М.Хвильовим.
У 1934 році заарештовані і розстріляні Г.Косинка, Д.Фельківський, К.Буревій. Репресій зазнали 97 із 193 членів спілки письменників України,створеної у 1934 році. Серед них М.Зеров, Л.Гомін, М.Куліш та інші. Правду життя показував глядачам Лесь Курбас разом зі своїм творчим колективом «Березіль», але хвиля терору поглинула митця, як і багатьох інших.
Серйозні втрати були й серед майстрів пензля та різця. Арешту за професійні погляди зазнали В.Седлер, І.Падалка та ін.
Саме про цих людей прийнято говорити, що вони символізують «розстріляне відродження».
Деякі з письменників, котрим пощастило вижити (П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, П.Панч, Ю.Яновський та ін.), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), організовані у середині 30-х років. Фраза «національна за формою і соціальна за змістом культура» мала прикрити нав'язування ідеологічних стандартів, де національному відводилася тільки роль декоруму. Усе це негативно позначилось на культурі, літературі та мистецтві, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя.
73. Українська культура в період політичної відлиги (1956 –1961рр.).
Період «відлиги» в Україні позначився піднесенням літературно-мистецького життя. У ті роки з’являється роман О. Гончара «Людина і зброя», виходять з друку поетичні збірки В. Симоненка «Тиша і грім», М. Вінграновського «Атомні прелюди», І. Драча «Соняшник». Тоді ж М. Стельмах написав такі відомі твори, як «Кров людська – не водиця» (1957 р.), «Хліб і сіль» (1959 р.), «Правда і кривда» (1961 р.), в яких яскраво виражено національний дух. Навіть у складних умовах тоталітарної системи письменник силою свого таланту зумів показати невмирущість загальнолюдських цінностей « .Дитячі сердечка мають бриніти любов’ю, наче деревця весняним соком. Вчіть їх людяності, добру .»
У той період на хвилі «відлиги» робилися також перші спроби включити до культурного фонду українського народу творчий доробок прогресивних діячів минулого, а також тих літераторів і митців, які працювали в діаспорі. До цього творча спадщина багатьох дореволюційних українських письменників чи науковців була майже невідома українському читачеві. Так, твори Христі Алчевської друкувалися в Україні востаннє в 1930 р., Ганни Барвінок – у 1927 р., Володимира Винниченка – в 1932 р., Ореста Левицького – в 1930 р., Миколи Хвильового – в 1933 р. Переважна більшість творів діячів минулого була заборонена. Навіть в умовах «відлиги» цензура не могла дозволити повернення в духовну культуру творчої спадщини тих, хто відстоював національну ідею, ідею державності України, тому не могла пробитися до українського читача література діаспори. Лише протягом 1945–1951 рр., тобто за шість років, в діаспорі було видано понад 1200 книжок і памфлетів з різних проблем, близько 250 з них – це публікації оригінальних творів поезії, прози та драми. Серед письменників діаспори, твори яких виходили в світ в ці роки, були такі талановиті літератори, як Ю. Клен, В. Барка, І. Багряний, а також ті, які загинули від нацистів, – О. Ольжич, О. Теліга та інші.
Атмосфера кінця 50-х років сприяла формуванню молодої генерації так званих шістдесятників, які у змінених обставинах і новими методами продовжили працю на культурному й національному підґрунті. Ця генерація українських інтелектуалів, насамперед письменників, своєю непримиренністю до існуючої дійсності протестувала проти пануючої атмосфери зневаги до особистості, боролася за національні культурні цінності, свободу і людську гідність.
«Шістдесятники» представлені письменниками Л. Костенко, В. Симоненком, І. Драчем, М. Вінграновським, Є. Гуцалом, літературними критиками І. Дзюбою, І. Світличним, Є. Сверстюком та багатьма іншими, проти яких після їхнього короткочасного яскравого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних було змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув’язнено. Внаслідок важких табірних умов померли в ув’язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус.
Ця група української творчої інтелігенції в умовах «відлиги» виявила прагнення до пошуку нових форм мистецького самовираження на основі осмислення національного досвіду. В них зростав інтерес до вивчення духовної спадщини свого народу. Проте навіть ознайомитися з творчим доробком багатьох діячів культури минулого було складно. Та молоді інтелектуали знаходили можливості дедалі глибше і всебічніше пізнавати національну духовну спадщину. Все це привело їх на шлях боротьби за оновлення суспільства, відмови від тоталітаризму в усіх сферах суспільного буття, зокрема, в духовних процесах, за утвердження загальнолюдських моральних і естетичних цінностей. Так поступово сформувався рух дисидентів. Він відігравав значну роль в культурно-ідеологічних процесах, що відбувались в Україні. У суспільстві сформувалася полярна офіційній громадянська позиція.
У період хрущовської відлиги спостерігався розвиток науки в Україні. Слід відзначити таких вчених світового рівня, як Є. Патон, О. Богомолець, О. Антонов, В. Глушков, М. Амосов та інші. Набувають подальшого розвитку природничі і фізико-математичні, науково-технічні й медичні науки, виникають нові наукові галузі, зокрема кібернетика.
Певні позитивні, але повільні зрушення були й у системі гуманітарних наук: зокрема, спостерігалось піднесення українознавчих дисциплін. Багато важила в цьому контексті українофільська орієнтація секретаря ЦК КПУ тих років П. Шелеста, який певним чином скеровував лівацькі прояви комуністичної ідеології.
74. Соціокультурна ситуація 70-80-х років в Україні.
75. Національне відродження в 90-х роках ХХ ст.
76. Культуротворча робота української еміграції в 20-30-х рр.
Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є.Маланюк (1897-1968). В еміграції з 1921 року.
Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналізуючи причини цих подій, митець звертається до визначення ролі національної свідомої особистості в українській історії. Його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призначення людини в добу політичних і соціальних потрясінь.
Певний час перебував під впливом поглядів Д.Донцова щодо виховання української нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Але Маланюк – самобутній національний поет і стиліст. Він синтезував необарокові та неоромантичні форми в єдності неокласичної поетики. За своїм змістом його творчість споріднена з гуманістичними ідеями І.Франка та М.Хвильового. Окреме місце в поезії Маланюка посідає оригінальна концепція «України – Скитії, степової Гелади». Є.Маланюк є також автором оригінальних есе, присвячених філософії української культури.
Між українською та світовою культурою будував мости С.Гординський (1906 р.н., з 1944 р. – за кордоном) – поет, перекладач, художник, мистецтвознавець, людина енциклопедичних знань. Закінчив Львівський університет, а також Академію Мистецтв у Берліні та академію Жульєна в Парижі. Великий знавець української мови і поетики, він написав ряд поетичних збірок, здійснив один з найкращих переспівів «Слова о полку Ігоревім». Перекладав вірші Горація, Овідія, Гюго, Байрона, По, Гете, Шллера тощо.
Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особистості, привертає увагу творчість І.Багряного (1907-1963). Був репресований у 1932 році, а в 1945 – емігрував за кордон. Його романи «Звіролови» («Тигролови») (1944) і «Сад Гетсиманський» (1950) розкрили перед світом національну трагедію поневоленого в центрі Європи народу. Твори написані на документальному матеріалі і особистих переживаннях автора.
Роман «Сад Гетсиманський» належить до визначних творів XX ст. і стоїть в одному ряду з романами Л.Кестлера «Сліпуча пітьма» (1940), та Дж.Орвелла «1984» (1948).
Скульптор О.Архипенко (1887-1964) – один із видатних митців XX ст. З його ім’ям пов’язують становлення мистецтва авангарду у світовій культурі. Пластичні ідеї Архипенка мали істотний вплив на розвиток архітектури і дизайну.
М.Черешневий (1913 р.н.) створив пам’ятники Л.Українки в Клівленді (США) й Торонто (Канада), Л.Молодоженин (1915 р.н.) – пам’ятник Т.Шевченкові у Вашингтоні (1964) та Буенос-Айросі (1971).
Графік і живописець, мистецтвознавець Я.Гніздовський (1915-1985) створив графічні твори «Сонячник» (1962), портрет М.Скрипника (1971), живописні полотна «Пшеничний лан» (1960), «Селянський хліб» (1981).
У розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А.Рудницький (1902-1975).
Українська вища школа за кордоном за умов денаціоналізації на Україні виконувала велике й важке завдання виховання національних інтелектуальних кадрів.
Першою українською вищою школою за кордоном став Український Вільний Університет у Відні (1921). Його засновником був Союз Українських Журналістів і Письменників (співзасновники М.Грушевський і С.Дністрянський). Восени 1921 року університет був перенесений у Прагу, де проіснував до 1939 року, а після другої світової війни відновив свою діяльність у Мюнхені.
Другою була Українська Господарська Академія в Подебрадах (Чехословаччина, 1922). Мала три факультети: агрономічно-лісовий, економічно-кооперативний, інженерний (600 студентів, 90 викладачів). У 1932 році на цій базі було створено Український Технічно-Господарський інститут заочного навчання.
В 20-30-х рр. в Празі працював Український Високий Педагогічний інститут ім.Драгоманова, де готували вчителів для початкових шкіл та позашкільної освіти.
У 1923 році група професорів філософського факультету Українського вільного Університету – Дмитро Антонович, Д.Дорошенко, О.Колесса, В.Щербаківський заснували Українське історико-філологічне Товариство. У 1938 році воно мало 53 члени, які займались науковим дослідженням історії України, історіографії, військової історії, історії освіти, права, етнографії, економіки, археології, класичної філології.
Український науковий інститут в Берліні – культурний центр української еміграції, заснований у 1926 році. Його першим ректором був український історик Дм.Дорошенко. При інституті працювали видатні українські науковці і історики С.Томашівський, Д.Олянчин, В.Кучабський, літературознавці Б.Лепкий, М.Гнатишак, К.Чехович, філософ Д.Чижевськнй та ін.
Після Другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори переміщується в Північну Америку – Канаду і США. В 1945 році у Саскатунському Університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії. Нині за свідченням директора Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті Б.Кравченка, українознавчі програми запроваджені в 12 університетах Канади.
77. Літературне оновлення 60-х рр. Творчість Л.Костенко, Д.Павличка, І.Драча, М.Вінграновського, В.Стуса та ін.
Але особливо визначною подією стала поява нового покоління письменників, критиків і поетів, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський і Дмитро Павличко, котрі вимагали виправити «помилки», яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантії того, що культурний розвиток народу не душитимуть у майбутньому. На їхній погляд, найкраще втілити цю мету можна лише «шляхом повернення до правди». З нетерпінням спостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити втручання партії в справи літератури й мистецтва, визнати право експериментувати з різноманітними стилями, забезпечити центральну роль української мови в освітній і культурній діяльності в республіці.
На початку 60-х років представники цього нового покоління в літературі, яке стали називати «шестидесятниками», не лише відкидали втручання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм і надмірну обережність своїх старших колег. У своєму бунтарстві, спрямованому одночасно й проти контролю партії, й проти позиції старших, ці талановиті молоді люди, звісно, переходили за встановлені Хрущовим рамки лібералізації. До того ж нова літературна когорта користувалася значною й дедалі ширшою підтримкою, особливо серед молодої інтелігенції.