Главная | Обратная связь

Структура та цінності духовної культури.

Поняття "духовної культури" восходе до історико-філософських ідей Вільгельма фон Гумбольдта. Відповідно до виробленої їм теорії історичного пізнання, всесвітня історія є результатом діяльності духовної сили, що лежить за межами пізнання, що виявляє себе через творчі здібності й особисті зусилля окремих індивідів. Плоди цієї співтворчості складають духовну культуру людства.

Духовна культура виникає завдяки тому, що людина не обмежує себе лише чуттєво-зовнішнім досвідом і не відводить йому переважного значення, а визнає основний і керівний духовний досвід, з якого він живе, любить, вірить і оцінює всі речі. Цим внутрішнім духовним досвідом людей визначає зміст і вищу мету зовнішнього, почуттєвого досвіду.

Поняття духовної культури зв'язано з поняттям патріотизму. Кожен народ, покликаний до того, щоб прийняти свою природну й історичну даність і духовно проробити її в національно-творчому акті. Якщо народ не прийме цей природний обов'язок, то, духовно розклавши, загине й історично зійде з землі. Духовна культура - це як би гімн, усенародно проспіваний в історії усього й усіх. Заради створення цієї духовної музики народи живуть зі століття в століття у роботах і стражданнях, у падіннях і підйомах. Ця "музика" своєрідна у кожного народу. Почуявши у ній співзвучність своєму духові, людина довідається свою Батьківщину і вростає в неї так, як вростає одиничний голос у спів хору.

Духовна культура та її структура.

Світове співтовариство усе більше уваги звертає на стан культури. Вона розуміється, насамперед, як зміст і процес життєдіяльності людей, результат їх активної і цілеспрямованої, хоча і не завжди доцільної і вдалої, продуктивної соціальної активності. Культура виступає одним з ведучих ознак планетарної цивілізації, відрізняє життя людей від життя інших живих істот на землі і можливих неземних цивілізацій

Духовна культура - багатошарове утворення, що включає в себе пізнавальну, моральну, художню, правову й ін. культури; це сукупність нематеріальних елементів: норми, правила, закони, духовні цінності, церемонії, ритуали, символи, міфи, мова, знання, звичаї. Будь-який об'єкт нематеріальної культури має потребу в матеріальному посереднику, наприклад - книга.

Духовна культура - сфера людської діяльності, що охоплює різні сторони духовного життя людини і суспільства. Духовна культура містить у собі форми суспільної свідомості і їхнє втілення в літературні, архітектурні й інші пам'ятники людської діяльності. Виступаючи якісним показником духовного життя суспільства, духовна культура по своїй суті структурі духовної сфери громадського життя, що як систему являє собою єдність таких компонентів, як духовна діяльність, духовні потреби, духовне споживання, соціальні інститути, духовні відносини і спілкування.

Духовна культура суспільства включає:

- відтворення індивідуальної і суспільної свідомості;

- народну художню культуру;

- мистецтво як професійний вид художньої творчості;

- естетичну культуру;

- культуру наукового життя;

- культуру утворення;

- культуру виховання;

- культуру волі совісті;

- культуру морально-духовного життя;

- інформаційну культуру.

Людина по-різному може реалізувати свій творчий початок, і повнота його творчого самовираження досягається через створення і використання різних культурних форм. Кожна з цих форм має свою "спеціалізовану" значеннєву і символічну систему. Спробую далі коротко охарактеризувати насправді загальні форми духовної культури, у кожній з яких по-своєму виражається суть людського буття

Духовна культура - найважливіший вид культури, що включає інтелектуальну і естетичну діяльність людства, - безсумнівно, має пріоритетну значимість, тому що задоволення високих духовних запитів людства - місія набагато більш піднесена й істотна.

Духовну культуру в цілому справедливо вважати домінантою структури культури. На доказ перелічимо деякі з найбільш істотних форм духовної культури: релігія, мистецтво, філософія, наука.

 

 

 

18.Діалог культур. У розвитку світового соціокультурного процесу істотну роль відіграє діалог культур Сходу і Заходу. Дійсно, Схід по-дарував людству безліч чудових творів літератури, мистецтва: філософію, науки, що зробили і продовжують робити вплив на художній і інтелектуальний розвиток людства. Багато праці додають учені, мислителі, діячі мистецтва для того, щоб глибше проникнути в духовний світ Сходу, у скарбницю його художніх і моральних цінностей, правильно оцінити той величезний внесок, який зробили народи Азії й Африки у світову культуру. В усі історичні епохи, і особливо в Новий час, видатні діячі культури і науки Заходу відкривали для себе неминущу ідейно-естетичну цінність культурної спадщини народів Сходу і з'єднували її з досягненнями культур народів Заходу. У той же час багато мислителів і художників Сходу, звертаючись до Заходу, збагачували свої національні культури, вносячи новий струмінь у суспільне і культурне життя своїх народів. Нерідко піддається сумніву правомірність опозиції Схід — Захід як традиційного протиставлення двох типів світової культури. Сумніви в правомірності поділу світової культури на культури Сходу і Заходу виникають насамперед у тих дослідників, які прагнуть знайти у світовій практиці в основному загальні закономірності, «наскрізні процеси», що нібито легко переборюють межі понять Захід-Схід-Захід. Тут, підкреслюючи загальне, недооцінюють особливе у світовому історико-культурному процесі. Сьогодні діалог культур Сходу і Заходу набув воістину загальнолюдської значущості. У ньому не тільки зацікавленість індустріального Заходу, що намагається знизити конфронтацію з «третім світом», підключити його до світової економіки і політики (правда, далеко не завжди на рівних умовах), не тільки актуальний для Сходу пошук шляхів і засобів модернізації. У ньому єдиний спосіб знаходження виходу з кризової ситуації, яка загрожує життю планети в цілому. Необхідно розглядати діалог культур Сходу і Заходу як природний постійний процес, не зводячи його до синтезу якої-небудь єдиної ідеології. Від такого варіанта вчених і мислителів Сходу застерігає пам'ять про часи колоніалізму, християнського місіонерства, діячів культури Заходу – і не менш страшні спогади про наслідки тоталітарних ідеологій нацистського типу і т.д. У кожній культурі, при всій її унікальності, є все-таки щось подібне з культурами інших народів: «Хоча греки відрізняються від протестантів, китайці – від тих і інших, проте при певній відкритості вони можуть побачити і щось спільне між собою, характерне для людського життя» (X. Патнем). Іншими словами, своєрідність кожної культури є відносною, її специфічність, унікальність виступає як прояв загального в розвитку людського суспільства, у протилежному випадку не можна пояснити емпіричний факт, який полягає в тому, що кожна культура в процесі взаємодії з іншими культурами сприймає й адаптує їхні досягнення. Взаємодія, контакти культур, ведуть, з іншого боку, до зміцнення і розмаїтості східних і західних культур, і, у висліді – до формування світової культури. Необхідно звернути увагу на той факт, що археологічні відкриття і можливість подорожувати по всій земній кулі роблять діалог культур Сходу і Заходу цікавою художньою і світоглядною пригодою. Захопливість панорами культур народів світу, яка зненацька розширилася, підсилюється завдяки величезному числу публікацій, присвячених мистецтву Сходу, секретам золота інків, розшифруванню символів негритянських масок, тлумаченню таємничої посмішки Будди. У цьому великому діалозі культур європейці починають краще розуміти духовний світ і систему цінностей східних народів. Діалог культур Сходу і Заходу необхідний не тільки заради розуміння іншого, але і більш глибокого усвідомлення самого себе. Він не може, не повинний мати кінця. Це – постійний процес, що дозволить людству уникнути «самогубства», зберігши життя в його різноманітті. Діалог культур Сходу і Заходу дозволить кожній людині «утішатися» тим духовним багатством, що створене протягом багатьох тисячоліть східними і західними народами. А це дозволить не тільки вирішити ряд глобальних проблем, що стоять нині перед людством, але й розкрити творчий потенціал індивіда, знайти йому сенс свого буття.

 

19. Українська культура як історичний феномен.
Культура існує в національній формі самовираження, яка народжується з конкретно-історичних особливостей народу (етносу), його біосоціальної суті.
Феномен української культури пояснюється впливом географічних та історичних чинників, зокрема прадавньої трипільської цивілізації, ареал поширення якої від берегів Дніпра до Карпатських гір (на території сучасної України). Вчені більше 20 країн світу, які брали участь у роботі першого Всесвітнього конгресу «Трипільська цивілізація» у жовтні 2004 року, відзначали унікальність трипільської цивілізації та її вплив не тільки на українців, а й на весь слов'янський світ.
Становлення української культури відбувалося протягом тисячоліть. Все нові факти підтверджують своєрідність, ґрунтовність нашої культури. Першою її ознакою є те, що вона виникла й розвивалась на споконвічній батьківській землі з тисячолітніми чорноземами. Визначальні ознаки української культури проявляються як у часових, просторових чинниках, так і в духовних.
Географічними чинниками нашої культури є своєрідні природно-кліматичні умови, серед яких степи, лісостепи, ліси, гори, моря.
Крім того, через територію України проходили торговельні шляхи( із варяг у греки, шовковий), що поставило її у центр взаємовпливів як з півночі й півдня, так і з заходу та сходу.
Землі Житомирщини та Вінниччини, які ніколи не затоплювались морями, стали центром творення українського етносу. Саме до цієї землі прив’язана культура, символіка, духовність і ментальність світорозуміння етносу, що відображають основні принципи функціонування Всесвіту, Сонця, Землі.
Ще одним визначальним сегментом української культури є її історизм, тобто заглибленість в історію. Багата земля, відсутність геокатаклізмів, тисячолітні торгові шляхи, що проходили через територію сучасної України, давали великі можливості для взаємообмінів та взаємовпливів між народами. Всі ці фактори сприяли формуванню унікальної міфології, духовного світу наших предків, запозиченню соціального та культурного досвіду інших народів. Водночас своє світорозуміння вони несли в інші землі.
Чимало дослідників стверджують, що праісторичне населення Європи сформувалось саме на території України, про що свідчить спільність міфологічного мислення як наслідок спільності інформаційних основ суспільного розвитку й етнотворення. Найдавніші палеолітичні стоянки у Межиріччі на Дніпрі, Мізині на Десні, Києві, Кролевці на Закарпатті, їх артефакти, а потім трипільська цивілізація – свідчення цьому. Саме з території України розпочалось розселення та освоєння інших геопросторів. Дослідники Кам’яної могили під Мелітополем стверджують, що нарешті знайдена прабатьківщина могутньої шумерської цивілізації, що існувала між Тигром та Євфратом.

20. розвиток та становлення понять «етнос», « анцція», і «національна культура»Поняття “етнос” (від грецького “ethnos” – народ, плем’я) увійшло в історико–етнографічну науку з Стародавньої Греції, де воно використовувалося для позначення окремих племен, народів. Народи етноси виникають на певному етапі розвитку людства. Згідно з біблейським сказанням про “Вавилонський натовп”, спочатку люди жили в одному місці, складали один народ та розмовляли однією мовою. Якось вони замислили побудувати місто та вежу “з главою до небес”. Бог розлютився від такого нахабства та змішав мову людей так, щоб одні не розуміли промов інших, а людей розкидав по всій Землі. Скільки було тоді створено мов та кордонів, Біблія не повідомляє. Етнос дослівно перекладається з давньогрецької мови як "негрек", "чужинець", "ідоловірець". Етимологічно воно означає стадо, група (натовп) людей, народ, плем'я, рід, іноземне плем'я і т.п. З V ст. до н.е. його використовували у значенні "плем'я негрецького походження", "народ негрецького походження". Себе греки позначали словом "демос" (народ) і відрізняли від негреків тим, що останніх іменували "етносом". У такому значенні римляни ввели слово "етнос" у латинську мову. У зв'язку з його латинізацією з'явився прикметник "етнічний" (ethnicos), що вживався у значенні "нехристиянський", "язичницький". Нині термін "етнос" став науковим поняттям, є еквівалентом давньогрецького слова "демос" (народ) у значенні специфічної міжпоколінної історико-культурної і природної, усвідомленої людьми спільноти. Щоб підкреслити саме таке його значення, інколи поєднують обидва слова у словосполученні "етноси-народи". Нині поняття "етнос" вживається як науковий термін для означення всіх історичних типів етнічних спільнот від племен до сучасних націй. Які ж риси притаманні нації? Що кладеться в саме поняття “нація”? На ці питання в сучасній науковій (та в учбовій) літературі не має однозначної відповіді. Наприклад, є точка зору, згідно з якою нація тлумачиться як політичний інструментарій, ідеологічний міф. Так, директор інституту етнології та антропології РАН РФ В.О.Тишков вважає, що нація – це політичне гасло та засіб мобілізації, а зовсім не наукова категорія, і це поняття не має права на існування \див. В.О.Тишков “Про націю та націоналізм”; Вільна думка,1996р. №3 ст.5\. Однак більшість вчених – суспільствознавців додержуються іншої думки, згідно з якою нація –це найбільш сталий тип етносу, вона складається в результаті зміцнення соціальних зв’язків – економічних та політичних. Основними рисами нації є спільність мови, території, економічних зв’язків, психічного складу, культури та самовідомості. Інакше кажучи, нація включає в себе етнічність, а також економічну, соціальну та політичну спільність. Отже, політична спільність виступає як синтезуюча, бо вона покликана забезпечувати підтримку національних традицій, звичаїв та інше. У теперішні часи поняття “нація” використовується у двоякому сенсі: в політико-правовому та соціокультурному. На́ція (лат. natio — плем'я, народ) — полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Нація – це історичний тип етнічної спільноти; стадія Етносу; результат еволюційного процесу Етносу; вінець еволюції Етносу; соціо-культурне оформлення Етносу. Термін вживається і в таких значеннях:: Політична спільнота громадян певної держави — політична нація. Часто вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення, наприклад для посилання на «національні» університети, банки та інші установи. Етнічна спільнота (етнос) з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям «національної ідентичності» так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших). У цьому значенні фактично є синонімом терміну народ. Нації визначаються певним рядом характеристик, що стосуються як індивідуальних її членів так і всієї нації. Такі характеристики мають нести в собі як об'єднуючу функцію — спільнота людей, що не має між собою нічого спільного не може бути нацією, так і відокремлюючу — що відрізняє дану націю від сусідніх. Будь-яка з таких характеристик може стати предметом дискусій, однак заперечення існування визначальних чинників містить в собі заперечення існування окремих націй. Національна культура - синтез культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства. Творення національної культури, а отже, і нації, полягало у виокремленні певних елементів культури з наявної етнокультурної різноманітності (міфів, легенд, епосу, діалектів тощо), у перетворенні їх та поєднанні в нову культурну цілісність. Виокремлення цих елементів не було механічним процесом: культурна еліта, переробляючи і синтезуючи їх у нову культурну цілісність, водночас творила ідеалізований образ нації («національний міф»). При цьому важливо було зберегти зв'язок нової культури з етнокультурним підґрунтям, на якому вона виникла: це полегшувало утвердження її як спільної культури тих общин і племен, які вона мала об'єднати. Для цього не обов'язково було знищувати раніше існуючі культурні відмінності, достатньо, щоб існування регіональних культур не заважало паралельному існуванню спільної культури. Національна культура є передусім особливою сферою, певним простором спілкування, що об'єднує індивідів і реально існує завдяки набуттю деякими культурними явищами загального значення незалежно від того, на якій регіональній основі вони виникли. З-поміж об'єднувальних чинників одні (наприклад, етнокультура) є більш сталими, інші (твори професійного мистецтва, інтелектуальна культура) весь час перебувають у русі. Національна культура є модерним утворенням: на противагу архаїчним культурам, що об'єднували кількісно невеликі спільноти, здебільшого культурно однорідні, вона переважно містить у собі різнорідні складові, а тому кожна конкретна нація має різний ступінь цілості. Процес національного самовизначення безперервний, оскільки весь час відбувається переосмислення того, якою ця спільнота була в минулому

 

21.Специфічні риси української національної культури.
Загальнолюдська культура об'єднує безліч національних культур, кожна з яких є самоцінною у власній унікальності, володіє власним образом світу, системою цінностей. Співвідношення світової і національної культур – одна з найскладніших проблем сучасної культурології.
Історичні передумови етногенезу (виникнення і подальше формування особливостей) українців визначаються у чітких культурно-географічних межах однієї й тієї самої території. Завдяки цьому, формування українського народу готувалось тисячоліттями. Адже. за данними археології, на цій території лишалась певна автохтонна основа, яка, хоч і не була слов'янською, проте сприяла безпосередній трансляції стародавньої культурної традиції.
Інакше кажучи, особливість процесу формування українського народу полягала в тому, що він живився не просто засвоєнням певних елементів світової культури та історичного досвіду, а характеризувався прямою естафетою передавання культурних цінностей та традицій у єдиному геокультурному руслі, яке дає змогу безпосередньо ввести в етнотворення українців тисячолітній досвід інших народів. Невипадково українська мова характеризується серед більшості слов'янських мов своєю наближеністю до індоєвропейської мовної єдності. А український орнамент успадковує орнаменти трипільської культури, не кажучи вже про її аграрні традиції. Не дивує в цьому контексті й те, що українська хата за всіма ознаками (аж до побіленої глини) сягає скифсько-сорматських часів.
Коріння української культури стародавнє, але надзвичайно міцне. Як явище світової культури наша культура є оригінальним синтезом автохтонних (місцевих) попередніх культур і зовнішніх культурних взаємовпливів. Українська національна культура відбудовувалась хоч і не окремішно, але завжди на таких духовних домінантах, які надають цій культурі неповторні риси, зумовлюють її особливий тип.

22.Роль української ментальності в формуванні української культури.
Під ментальністю (менталітетом) розуміють стійкі структури глибинного рівня колективної та індивідуальної свідомості й підсвідомості, що визначають устремління, нахили, орієнтири людей, у яких виявляються національний характер, загальновизнані цінності, суспільна психологія. Ментальність означає дещо спільне, що лежить в основі свідомого і підсвідомого, логічного та емоційного, тобто вона є глибинним джерелом мислення, ідеології та віри, почуттів та емоцій.
Характерні риси та особливості української ментальності зумовлені низкою чинників:
1. Геополітичне становище: між Заходом і Сходом. Саме воно зумовило маргінальність, двоїстість української ментальності. Їй притаманне поєднання індивідуалізму, характерного для західної орієнтації, і східної чуттєвості та емоційності.
2. Домінуючий вплив двох головних історичних пластів традиційно-побутової культури: землеробського та козацького. Найглибинніші пласти української ментальності закладені, безперечно, землеробством, яке з найдавніших часів було заняттям українців як автохтонного етносу.
3. Багатовікова відсутність власної держави. Це суттєво деформувало український національний характер, зумовило гіперболізацію зовнішніх чинників, покладання на них провини за численні свої біди. Тривала відсутність в українського народу власної держави відбилася в національній ментальності як трагедія людини, яка є хазяїном землі
4. Тривала роз’єднаність українських земель. Перебування українських земель у складі Російської, Австро-Угорської імперій, Польщі, Румунії, Чехословаччини та інших держав вплинуло на культуру, традиції, побут українців. Саме це є основою такої риси сучасної української ментальності, як відсутність почуття національної єдності. Наприклад, на ментальність галичан суттєво вплинула західноєвропейська культура, насамперед австро-німецька та польська.
5. Цілеспрямоване знищення й денаціоналізація української еліти.
6. Нашарування «радянської» ментальності. Тривале перебування українського народу в жорстких рамках тоталітарного суспільства лишило свій слід в національному генетичному коді. «Родимі плями» тоталітаризму наявні в психології кожної людини, яка вихована за радянської доби.
Отже, для української ментальності характерна двоїстість, яка, з одного боку, базується на поєднанні в ній західних і східних начал, з іншого — на протиставленні двох головних історичних пластів традиційно-побутової культури: землеробського і козацького. Ця двоїстість виявляється у великій амплітуді чуттєвого життя українців: від любові — до ненависті, від ейфорії — до розпачу, а також у певній непослідовності дій.
За сучасних умов ментальність продовжує відігравати свою не дуже помітну, на перший погляд, але важливу роль. Завдяки особливостям української ментальності (певному консерватизму, уповільненості, зваженості), незважаючи на кризовий стан, в державі не відбувається соціального вибуху. Водночас саме ці особливості національного характеру українців є серйозною перешкодою на шляху реформ, оскільки вони не дають змоги надати розвиткові країни бажаної динаміки, здійснити прорив на якісно новий рівень суспільного життя.
Національна культура україни була сформована під впливом низки факторів, як зовнішніх, так і внутрішніх, серед яких ментальність народу була чи не найважливішим. Культура і ментальність взаємопов’язані:культура формує ментальність на думку Кульчицького, а сама ментальність втілюється у культурі.

23.Українська національна ідея та ідейний зміст української культури.
Той факт, що народ, який століттями мріяв і виборював свою державність, здобув її мирним шляхом, досить довго формально виконував функцію загальнонаціональної ідеї, трансформуючись у послідовність завдань, які логічно з нього випливали: необхідність мирно розпрощатися з СРСР, утвердитися на міжнародному рівні, створити інститути державної влади та політичної системи і, нарешті, почати розбудовувати громадянське суспільство. Упродовж усього цього періоду ми жили на дивіденди ідеї державної незалежності, але настав час сформулювати нові загальнонаціональні цілі, які матимуть загальновизнану цінність упродовж кількох прийдешніх десятиліть. Уже існують і активно використовуються своєрідні ерзац-ідеї, що полягають у заклику обирати між Сходом і Заходом, між Росією і Європою тощо. Це не сприяє ані єднанню нації, ані передбачуваності економічного і зовнішньополітичного курсу України.
Аналіз наявного інформаційного поля свідчить: питання національної ідеї нині актуальнее. Сьогодні ми бачимо, що національна ідея ототожнюється з ідеєю українського народу. Причому поняття «український народ» тлумачиться не як «люди, які живуть в Україні», а як «українці». Проте чи може національна ідея базуватися на інтересах одного етносу? Чи буде вона життєздатною, якщо не враховуватиме інтересів інших народів? Чи зможе при такому позиціюванні зберегти територіальну цілісність наша багатонаціональна держава?
Національна ідея — це не асорті з історичних символів, привабливих гасел та соціальних благ у національній упаковці, а спільна мета і довгострокова стратегія розвитку суспільства. Щоб мета справді стала спільною, а готовність іти до неї, незважаючи на можливі жертви, передавалася від покоління до покоління, необхідні кілька обов’язкових умов.
Національна ідея стане об’єднавчою і творчою, якщо буде:
— по-перше, транснаціональною, транссоціальною і транстериторіальною, тобто однаково привабливою для абсолютної більшості населення країни, незважаючи на національність, соціальний статус і місце проживання;
— по-друге, базуватися на системі національних цінностей і пріоритетів, історичному досвіді перемог і звершень, а не поразок та національного приниження;
— по-третє, відповідати духовним і матеріальним інтересам сучасного суспільства.
Сьогодні можна виділити кілька стратегій, що базуються на різних національних ідеях.
1. Зовнішній інтернаціоналізм і внутрішній націоналізм — пріоритет національного (націоналізм) над територіальним (патріотизм). Приклад такої національної ідеї — сучасна парадигма єврейської нації.Національна ідея виражає концепцію єдиного народу, незалежно від місця проживання та соціального статусу. Концепція підтвердила свою ефективність протягом століть, але ставила представників нації під удар у періоди національних конфліктів, формуючи образ ворожої «п’ятої колони», яка служить чужій державі.
2. Внутрішній інтернаціоналізм при зовнішньому націоналізмі. Проголошується відданість ідеалам демократії, свободи і віри в бога; загальна рівність рас, національностей та релігій, але тільки всередині власної держави. Патріотизм як основа внутрішньої і зовнішньої політики базується на теорії «великого казана» у формуванні єдиної нації. Найяскравіше цю концепцію репрезентують США, які «збагатили» світ ідеєю «Американської мрії». Така концепція забезпечує швидку консолідацію нації і мобілізацію ресурсів перед обличчям зовнішньої загрози, максимум свободи для підприємництва, перетік капіталів і робочої сили всередині країни. Найефективніше вона діяла у XX столітті, але виявилася неготовою до таких викликів XXI століття, як глобалізація економіки, міжнародний тероризм, відсутність гідного противника тощо.
3.Регіональний інтернаціоналізм при зовнішньому націоналізмі — римейк ідеї Сполучених Штатів Європи у вигляді Європейського Союзу. Національні ідеї старих європейських демократій трансформуються у наднаціональну ідею Об’єднаної Європи: поява регіонального утворення, мета якого — захист вищого рівня життя всередині країни, недопущення збройних конфліктів усередині утворення, ведення узгодженої зовні.

 

24.Етапи суспільно-історичного розвитку України та процес формування української нації.
етапи суспільно-історичного розвитку України:
Трипільська культура
Перші кочовики Північного Причорномор'я
Грецькі колонії та племена готів
Становлення Київської Русі
Розквіт Київської Русі
Феодальна роздробленість та Монгольська навала
Галицько-Волинське князівство
Перехід українських земель до складу ВКЛ
Об'єднання Литви й Польщі в Річ Посполиту
Утворення козацтва
становлення козацтва
період Руїни
Територія України у складі Російської імперії
Національне відродження
Українські землі Австрійської імперії
Період Української Народної Республіки
Українська Народна Республіка — Директорія
Радянський період
Україна незалежна
Наступною формою існування етносу є нація. Вона виникає під час подолання феодальної системи господарювання на засадах розвитку капіталістичних відносин, посилення економічних зв'язків, утворення. внутрішнього ринку. Підвалини формування нації складає товарно-грошовий та ринковий зв'язок, який об'єднує різні групи даної народності в націю. Для нації характерна територіальна єдність; спрямування до політичного самовизначення у формі окремої національної держави; наявність, як правило, єдиної літературної мови, національної психології та самосвідомості. На відміну від народності, нація являє собою більш згуртовану єдність людей, що постійно прагне до подальшого зміцнення їх об'єднаності.
Важливим критерієм нації є також відмінність її соціальної структури, притаманній капіталістичному суспільству з усіма його класами і прошарками. Тому нація не просто етнічна, а етносоціальна спільність, яка об'єднує в собі і етнічний(єдність походження "по крові"), і соціальний момент(сучасна соціальна структура). Формування української нації відбувається з середини І і в II пол. XIX ст., коли став затверджуватися капіталістичний устрій. Тоді склався і ряд важливих умов її формування, включаючи зростаючі економічні зв'язки між окремими регіонами, спільність окремих елементів національної самосвідомості.

25.Досягнення трипільської культури. Одну із найзагадковіших археологічних культур Східної Європи – трипільську – відкрив у 1893 році видатний український археолог Вікентій Хвойка. Розвиток трипільської культури тривав близько двох тисяч років. Ареал існування цієї культури простягався від Дністра на заході і до Середнього Придніпров’я на сході. Пам’ятки цієї найдавнішої землеробської культури були поширені не тільки на Правобережній Україні, а й практично на всій території Молдови та Румунії. За календарною хронологією Трипілля існувало в першій половині V – другій половині VI тис. до н.е., виникнувши на основі неолітичної культури Боян. Нині в Україні досліджено понад дві тисячі трипільських поселень, могильників і курганів. не одне покоління археологів доклало зусиль, аби збагатити науку уявленнями про родоплемінні, суспільні відносини, планування і конструкції найдавніших протоміст, побут, духовну культуру, мистецтво. На сьогодні відомо близько тридцяти трипільських протоміст. На першому етапі будівництва деякі з них мали лише сім жител, згодом були відкриті поселення пізнього етапу розвитку, що налічували понад 2700 споруд. Найбільші протоміста існували на середньому етапі Трипілля у межиріччі Південного Бугу і Дніпра. Поселення були украплені сотнями двоповерхових житлово-господарських комплексів, що прилягали один до одного й утворювали єдину потужну стіну. У зв’язку з цим особливий інтерес викликає планування великих поселень. Його головним елементом було створення кількох овалів із двоповерхових будівель, діаметром від 1 до 3,5 км, а також вулиць і кварталів у центральній частині поселення. Збереглися різноманітні глиняні моделі храмів і житлових будинків трипільців, завдяки яким відомо, що їхні архітектурні споруди мали каркасно-стоякову конструкцію, обмазану товстим шаром глини. На другому поверсі кожної будівлі біля вікна був невеликий вівтар у формі хреста або кола, прикрашений спіральним орнаментом. Для спорудження дерев’яних жител використовувалися мідні та кам’яні сокири. Крім таких комплексів, вивчено й громадські споруди, серед яких найцікавішими є «храми» з вівтарями, великою кількістю теракотових антропоморфних і зооморфних статуеток та розписаного керамічного посуду. Вівтарі та різні культові атрибути навколо них знайдено у багатьох житлах у Шкарівці, Веселому Куті, Миропіллі. Ці сімейні святилища мали форму прямокутника, п’ятилисника, кола або хреста і розташовувалися в центрі будинку. Деякі з них пов’язані з виконанням культів великої богині-матері. Великі трипільські протоміста були економічними, громадськими, військовими та культовими центрами. Відкривши трипільську культуру, вчені не мали сумнівів у аграрному спрямуванні великих трипільських поселень. На полях вирощували тверді сорти пшениці, ячмінь, горох, просо. Для обробітку полів і збирання врожаю застосовували здебільшого знаряддя праці з каменю, кісток, рогів, глини, хоча інколи трапляються й мідні вироби. Велике значення мало запровадження дерев’яного плуга, завдяки чому землеробство стало надійнішим за мисливство способом добування поживи. Протягом розвитку трипільської культури поступово вдосконалювалися зубчасті серпи і з’являлися молотильні дошки. Збільшувалася кількість ткацьких верстатів. А шкури обробляли значно менше, аніж у раніших культурах. Отже, трипільська культура мала неабиякий практичний бік. Перший на Україні механічний пристрій – свердло для пророблювання отворів у камені та дереві – з’явився у людей трипільської культури. Найвідоміші в мистецтві Трипілля розписна кераміка виготовлена без застосування гончарного круга. Різні посудини ліпили вручну і обпалювали при високій температурі у спеціальних двоярусних печах. У середньому періоді виділяються локальні варіанти певних посудин, що свідчить про існування якихось окремих культур у межах трипільсько-кукутенського суспільства. Різноманітні орнаменти на посудинах – джерело інформації про світогляд і релігійні вірування трипільців. Встановлено, що в основі орнаментальних композицій були певні космологічні уявлення. Найінформативнішими є стилізовані антропоморфні та зооморфні зображення, серед яких переважала символіка, пов’язана з небесними світилами і фантастичним змієм-драконом. Чергування зображень відбиває певні символічні знаки, навертання і форма яких змінювалися в часі, як і стилістика посудин, на яких вони зображені. Знакова система трипільської орнаментики – це пульс культури, що реагує на зміни в стані суспільства. Перед початком кризи зростала кількість символів, немовби передрікаючи майбутні катаклізми. Ще одним із вищих досягнень мистецтва трипільських племен є антропоморфна пластика – різні за стилем і формою жіночі і чоловічі зображення, в яких втілено образи шанованих божеств, що уособлюють у землеробсько-скотарських племен ідею родючості і загального добробуту. Були стилізовані фігурки без ніг – вони закінчувалися клином. Ці клини встромлялися в якийсь п’єдестал. Особливо цікаві голівки цих «жінок»: вони нагадували голову сови. Інший тип фігурок – більш реалістична жіноча фігура, вже з позначеними, але не до кінця доведеними ногами. Третій тип – фігура сидячої жінки. Призначені вони були для ритуальної мети: були пов’язані з культом жінки. Крім антропоморфних фігурок трипільці виготовляли фігурки диких і свійських тварин. Особливо улюбленими були зображення ведмедя – хранителя і володаря води. Найшанованішими свійськими тваринами, судячи зі статуеток, були вівця, бик і баран. В окремих святилищах знайдено не тільки поодинокі фігурки цих тварин з великими рогами і добре промодельованими формами, а й десятка статуеток, кинутих до культових ям під час релігійних обрядів. Ще одна цікава деталь трипільського гончарного ремесла – голови биків з розлогими рогами; такі голови прикрашали посуд. Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. Як припускають археологи, зростання населення штовхало трипільські племена до переходу на нові негостинні землі. Деякі з них просувалися вглиб степів, а ті, що жили в долині Дніпра, йшли на північ, у непрохідні ліси Полісся й далі. На 2000 рік до н.е. трипільська культура як виразне ціле перестала існувати. Частину трипільців підкорили й асимілювали войовничі степові племена, решта знайшла захист у північних лісах. В Україні трипільська культура збереглася у пережитках і залишила по собі виразні сліди. Український народ зберіг свою спорідненість зі своїми пращурами, що населяли проукраїнські землі задовго до появи слов’ян. Розписування хат, печей, коминів, геометричні та рослинні орнаменти, що використовуються й досі у килимарстві, гончарстві, різьбленні, вишивках, писанках – це ті ланки, що несуть у собі зв’язок тисячоліть, культур, зв’язок поколінь.

26.Культура кіммерійців,скіфів,сарматів та грецьких поселень.Для кочового народу, що постійно перебуває в русі, сенсом життя є збереження власних худоби, майна, землі та заволодіння багатствами сусідів. Войовничість скотарських племен логічно випливає з самої природи кочового скотарства: вони або обороняють свої пасовиська, або завойовують чужі. Кіммерійці не були винятком. Вони здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Контакти з цими передовими для того часу країнами сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві. Скіфи на основі синтезу власних здобутків і досягнень тих народів, з якими вони воювали або ж торгували, створили самобутню культуру. Найяскравішими її виявами були царські кургани (Чортомлик, Куль-Оба, Солоха, Товста Могила та ін.) і «скіфська тріада» — скіфський тип зброї, «звіриний стиль» в образотворчому мистецтві та специфічна збруя верхових коней. Ці та інші елементи скіфської культури вплинули на формування передслов'янської культури. Деякі з них дожили до нашого часу, зокрема, корені окремих скіфських слів й досі зберігаються в мовах східних слов'ян: «спако» (собака), «голос», «топор». Сарматська культура генетично була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. Удар сарматської кінноти (катафрактаріїв), вдягнутої у залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, за свідченням Тацита, не могло витримати жодне військо. З часом сарматська модель важкоозброєної кінноти внаслідок Великого переселення народів потрапила у Європу і суттєво вплинула на формування середньовічного лицарства. Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Стародавньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства — поліс. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала місто (як центр політичного життя, ремесла, торгівлі та культури) і хору (прилеглу сільськогосподарську округу). обут і культура причорноморських грецьких держав мали багато спільного зі способом життя і культурою античного світу. Жителі міст вважали себе треками. Фізичне та інтелектуальне виховання молоді здійснювалося в навчальних закладах-гімназіях. Населення міст суціль було письменним. У суспільному й культурному житті важливе місце посідав театр. Дуже популярним був спорт. У містах працювали вчені-філософи та історики. У V ст. до н. є. Ольвію відвідав "батько історії" Геродот, який залишив найдавніший опис України-Скіфїї.
Основу релігійних вірувань колоністів становило багатобожжя. Особливо популярним з богів був Аполлон — заступник колоністів. Поряд з культами божеств існували культи героїв — Ахілла й Геракла. Відправленням культів керували жерці. Деякого поширення набули також скіфські і сарматські культи плодючості, а в римські часи — культи римських імператорів. У Боспорі в перші століття н. є. поширювалось християнство, яке захопило також Херсонес.
У мистецтві переважали еллінські художні традиції, хоча значно поширились варварські елементи. Художники малювали релігійні й міфологічні сюжети, створювали портрети. Інтер'єри будинків, гробниці розписували фресками. Підлогу багатьох будинків вимощували мозаїкою. Красиво розмальовували вази. Міста прикрашали статуї. Прикраси грецького виробництва були популярні в середовищі скіфської і сарматської знаті.

 

27.Вплив античної та римсько-християнської культури на давню українську культуру.Велика грецька колонізація, або "переселення", суттєво вплинула на весь світовий розвиток. Якщо в ХІ-ІХ ст. до н.е. міграції греків відбувалися в межах Егейського моря, то в наступні три сторіччя елліни розселилися на величезній території Середземноморського узбережжя від Піренейського півострова аж до Єгипту та Сирії і побудували свої міста на берегах Чорного й Азовського морів.Населення грецьких міст-полісів не тільки зберігало засади й традиції метрополії, а й позитивно впливало на сусідні племена - скіфів, таврів, мешканців лісостепу, сарматів тощо. Внаслідок взаємодії еллінів та місцевих племен відбувався культурний поступ та взаємозбагачення народів, які населяли територію України.Багатство виробів різних ремесел в античних державах Північного Причорноморґя не має аналогів у побуті інших народів Східної Європи. Рівень розвитку художніх ремесел справив значний вплив на сусідні племена й народи, що населяли територію України. Експорт різноманітних виробів становив суттєву частку в торгівлі античних держав із сусідами. Найвагоміші прогресивні досягнення в художніх ремеслах, грошовій і військовій справах отримали подальший розвиток у пізніші часи.Тисячолітня епоха античної цивілізації в Північному Причорноморґї безслідно не минула. Спочатку чужі для навколишнього середовища античні міста і поселення в ході свого розвитку стали органічною складовою всього північнопричорноморського світу. Завдяки постійній взаємодії античних міст із місцевими племенами, їх взаємовпливу утворився своєрідний варіант античної культури.

28.Доба зарубинецької культури.Розвиток матеріальної і духовної культури.У II ст. до н. є. — II ст. н. є. на території лісостепового Правобережжя і Полісся жили осілі землероби — скотарські племена, зокрема носії так званої зарубинецької археологічної культури (названа так від дослідженого біля с Зарубинці могильника на Черкащині). Носії цієї культури жили по середньому і верхньому Дніпру, по середній Прип'яті та верхній Десні. Вони змішалися з місцевим населенням, яке збереглося ще із скіфської доби. Основою господарства племен зарубинецької культури були скотарство і землеробство, велику роль відігравали мисливство та рибальство, різні ремесла. Знахідки привізних речей свідчать про торгівлю з античними державами Північного Причорномор'я. На території існування зарубинецької культури відбувався процес зародження рис матеріальної культури, які були притаманні східним слов'янам.

 

29.Доба Черняхівської та Київської культури. Господарський, культурний розвиток. Черняхівська культура — археологічна культура у 100—500 роках залізної доби.Поширена на території лісостепового Подніпров'я між Дінцем і Дністром та Прутом і вздовж Буга, а також на південному сході Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії.Відкрита у 1900—1901 Вікентієм Хвойкою біля с. Черняхова на Київщині. Пам'ятки черняхівської культури — безкурганні могильники (поля поховань) та поселення. Осілі хліборобоскотарські племена черняхівської культури жили у великих неукріплених поселеннях. Населення займалося також різними ремеслами, було розвинене бронзоливарство, залізообробка, ювелірство та гончарство. Посуд вироблявся переважно на гончарському колі. Була розвинена торгівля з римськими колоніями, звідки імпортувалися амфори, скляні кубки, глиняний посуд; у торговельних операціях вживалися римські монети. Найвідоміші пам'ятки черняхівської культури на території України: Черняхівський та Ромашківський могильники, Жуківецьке і Ягнятинське поселення. Черняхівська культура — одне з найяскравіших культурно-історичних-утворень першої половини І тис. н. е. на південному сході Європи. В період свого розквіту, який припадає на III — IV ст., вона обіймала більшу частину сучасних українських і молдовських земель та суміжні з ними райони Польщі, Румунії, Росії. Населення займалося переважно землеробством, скотарством, знало різні ремесла: гончарство, бронзолітійне, ковальство, металообробка. Вели зовнішню торгівлю, про що свідчать знайдені амфори, чорнолакова кераміка, римські монети, вироби з срібла та золота, кольорова емаль. Захоронення: безкурганні могильники з трупоспалюваленнями та трупоположеннями. Вторгнення гунів призвело до упадку та зникнення культури. Всі дослідники черняхівської культури зазначають наявність спільних рис, властивих її носіям: розвинуту економіку, основою якої були землеробство та ремісництво; інтенсивний обмін з античним світом; близькість форм кераміки, виробів з металів і кістки; розміщення поселень на розлогих схилах річок та струмків; поширення безкурганних могильників. Утім існували й місцеві особливості — в поховальному обряді, кераміці, житлобудівництві, що дало підстави виділити три локальні групи черняхівських пам'яток, пов'язані з певними регіонами: Північно-Західним При чорно мор'ям, межиріччям Дністра, Пруту й Дунаю, лісостеповою зоною України (В. Баран). Відмінності матеріальної та духовної культури пояснюються неоднорідністю етнічного складу черняхівської людності, куди входили іраномовні скіфи та сармати, які переважали в Північному Причорномор'ї; фракійці — гети й даки, що мешкали в межиріччі Дунаю та Дністра, де відчувався також сарматський вплив; східнослов'янські антські племена, пов'язані з лісостеповою зоною України; готи — східногерманське плем'я, сліди перебування котрого виявлено в Західній Волині, верхів'ях Південного Бугу, а також в окремих регіонах Північного Причорномор'я. Уперше антропологічний матеріал із поховань черняхівської культури отримав у 1899 р. відомий київський археолог В. Хвойка під час розкопок могильника біля с. Черняхів на Київщині. Згодом кісткові рештки черняхівців були віднайдені також в інших некрополях України, Молдови та Польщі.

30.Розвиток держави Київська Русь. Запровадження християнства. Діяльність Володимира Великого.Давньоруська держава — середньовічна монархічна держава у Східній Європі з центром у місті Києві, що виникла в IX столітті в результаті об'єднання східнослов'янських племен під владою князів династії Рюриковичів. У період найвищого розквіту давньоруська держава займала територію від Таманського півострова на півдні, Дністра і верхів'їв Вісли на заході до верхів'їв Північної Двіни на півночі. Історики часто ділять політичну історію Давньоруської держави на три періоди. Перший період — швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 року, коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава у 972 році. Базуючись у вигідно розташованому в стратегічному плані Києві, варязькі князі підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію по Дніпру — «шлях із варягів у греки», підкорили східнослов'янські племена й знищили своїх основних суперників у цьому регіоні. Так було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії. Другий період охоплює князювання Володимира Великого (980—1015) та Ярослава Мудрого (1034—1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток. Дедалі відчутнішим стає законопорядок. Надзвичайно важливим було впровадження християнства, що принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київської Русі. Останній період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Деякі історики доводять, що всі ці лиха прийшли незабаром після смерті Ярослава Мудрого у 1054 році. Інші схильні вбачати початки занепаду після князювання останніх вдалих правителів Києва — Володимира Мономаха (1113—1125) та його сина Мстислава (1125—1132).^[2] Так чи інакше, коли князь суздальський Андрій Боголюбський у 1169 році захопив і розорив Київ, а потім вирішив залишити його, повернувшись у свої північно-східні землі, стало очевидним, що політичне й економічне значення Києва впало. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 році ознаменувало собою трагічний кінець Київського періоду історії України.

Запровадження християнства.Успіхи східних слов'ян у розвитку господарства та їхнє об'єднання в єдинійдержаві сприяли розвитку культури Київської Русі, що досягла високого рівня успівставленні з іншими народами світу. Велике значення для розвитку культуриКиївської Русі мало запровадження християнства.Християнство - одна з основних світових релігій, поряд з ісламом, буддизмомта іудаїзмомЗавершенням християнізації Русі було масовехрещення населення у 988 р. за наказом Київського князя Володимира Великого(Святого).Але, після того як Володимир розпочав програму внутрішнього розвитку своєїкраїни для забезпечення захисту її від зовнішніх ворогів та завоювання союзників, він зрозумів, що одним з вагомих важелів для досягнення цієї мети є прийняття формальної релігії.Після знайомства з різними релігіями і подолання певних сумнівів, князь Володимир вирішив зупинитися на християнстві візантійського обряду. Було очевидно, що релігія такого кшталту абсолютно необхідна для укріплення влади князя і могутності Kиївської держави.Після цього він приймає особисте хрещення, а в988 р. провадить насильницьке хрещення населення всієї Русі. Володимир одразу ж наказав знищити культових язичеських ідолів, а в тих місцях, де вони стояли, наказавпобудувати християнські храми. У Kиєві він збудував кам'яну церкву на честьсв. Богородиці, яка отримала назву Десятинної (989-996) через те, що на будівництво та утримання її відраховувалася десята частина прибутків князя.З прийняттям християнства культура Київської Русі піднялася на новий, більшвисокий щабель, зміцнилися зв'язки з Візантією, а також християнськими країнами Заходу, які, хоча й конкурували з православною Візантією, але чітко відрізняли християнство від поганства.На Русі християнство позитивно вплинуло на розвиток освіти, мистецтва, літератури, науки. На краще змінився світогляд руського народу. Церкви та монастирі стали осередками культури. Через те, що Україна-Русь прийнялахристиянство з Візантії, в Київ приїхало багато грецьких священиків, письменних людей, які сприяли поширенню грамотності та знань про всесвіт та минулі цивілізації. Україна почала процвітати: були написані перші книги,відкриті школи, запроваджено грошову систему. З'явилася і українська емблема - тризубець, яка була княжою і державною емблемою.Велику роль у підвищенні культурного рівня населення відіграли монастирі, девелося літописання, створювалися бібліотеки, школи, малювалися ікони тощо. ВКиївській Русі існувало до 30 монастирів: в Києві 17, в Галичі 5, у Чернігові3, Переяславі 2, Володимирі Волинському та Тмутаракані по 1. Першим інайбільшим була Києво-Печерська Лавра, заснована у 1051 р. Назву "Печерський"монастир отримав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновникамимонастиря вважаються ченці Антоній та Феодосій. Тут працювали Нестор-літописець, чернець-живописець Алімпій, чернець-лікар Агапіт та ін.Запровадження християнства як державної релігії (988-989) відіграло величезнуроль в консолідації феодальної держави. Християнство відображало ідеологіюфеодального ладу. Разом з позитивними якостями, релігія виправдовуваласоціальну нерівність і гноблення людей. Церква, яка згодом стала великимземлевласником, надавала велику ідеологічну підтримку державі, щобстабілізувати становище правлячого класу.Перехід до християнства був важливим і для підняття міжнародного престижуKиївської Русі. Церква допомагала підвищувати рівень культури, літератури,мистецтва, літописання та архітектури. З поширенням християнства візантійськалітература почала потрапляти на Русь. Таким чином, запровадження християнствадопомогло поширенню писемності на Русі, наблизило Київ до європейськихдержав.Негативні риси православ'я. Разом з тим, прийняття християнствавізантійського обряду мало і негативні риси: 1) відірваність від Заходу, 2)містицизм та 3) аскетизм.Володимир Великий у культурному розвиткуПо смерті Ярополка Володимир (980— 1015) стає повновладним господаремдержави, до якої входило майже 20 різних земель — слов'янських, фінських,тюркських. Спільною для них була княжа влада.У цих землях постійно спалахували повстання, які Володимир придушував,але військова сила не забезпечувала спокою. Тоді Володимир вирішив змінитивнутрішню політику, насамперед щодо війська: відмовився від найманців ісформував власне воїнство, з яким був у приязних стосунках. Проте ця могутня імперія не мала єдиної ідеології. Якщо говорититермінами сьогодення, у ній функціонувала неорганізована багатопартійнасистема. Володимир, силою здобувши золотий стіл і розширивши державу,розумів, що утримати її можна лише з допомогою консолідуючої сили, якою натой час була релігія.Прораховувались усі варіанти — політичний ісвітоглядний — як самим князем, так і його радниками. Потрібна буллапрограма, що задовольнила б і народ, і владу, і сильного сусіда. Язичництвоне влаштовувало. Після довгих вагань та аналізу всіх чинників зупинилися направославному християнстві як найближчому для слов'янської Русі.Християнство не було чимось невідомим для русичів, їм імпонувалипозиції православ'я, які не мали подвійних трактувань і були доситьгуманними порівняно з католицизмом, особливо у викладі БлаженногоАвгустина, де людині відводилася пасивна роль, заздалегідь визначена вищоюсилою. Після хрещення Русі Володимир закладає школи, куди набирає дітей ізсімей як свого оточення, так і жителів міста з наказом: державі потрібні освічені люди. Вірогідно, одночасно з освітніми школами засновувалися школидля підготовки священиків. Розпочалося зведення успенської церкви, відомоїяк Десятинна — першого православного храму Київської Русі.Прийнявши християнство, Володимир заснував школи, в яких готувалисявласні кадри, перейняв кращі зразки містобудівництва та архітектури,живопису, науки, філософії, книгописання. Він увів Київську Русь у коловисокорозвинених країн Європи.

 

31. Духовна культура давніх слов’янДревні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів.Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством був Перун — бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його. Після перемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог — бог вогню; Стрибог — бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог — бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс — бог сонця (іноді місяця); Симаргл — бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в образі крилатого пса та інш.У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького та давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Можна назвати тільки Велеса (Волоса) — бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) — богиню дощу і води, яка в той же час протегувала ткацтву, а також Дану — богиню річок (згадка про неї є у багатьох піснях) та різні берегині.Помітною рисою є і слабко виражений антропоморфізм богів: вони мало схожі на людину, нагадують переважно фантастичних істот. Скульптурні зображення божеств виконувалися частіше за все з дерева, рідко з каменю. Унікальним пам'ятником культової скульптури є так званий Збручський ідол. Вчені досі сперечаються, кого ж саме він зображає. Одні вважають, що це ідол Святовита — чотириликого божества. Український філософ М. Попович доводить, що таке пояснення суперечить суті язичницького багатобожжя. На його думку, це чотири різних божества.Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і т. д., такі місця називалися капищами. Культи божеств — прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова молитов — відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали в дохристиянських народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця — дух літньої полуденної спеки, крикси — духи крику і плачу тощо. Злі духи вважалися безпечними для тих, хто дотримувався всіх обрядів і заборон.Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Русі відбулися вже після прийняття християнства.