Главная | Обратная связь

Німецька література XVII cт.

П'єр Корнель

(1606-1684)Процес формування класицизму дав плідні результати вже в першій третині XVII ст. Ос­новним жанром у цей час стала трагедія, якій надав особливої вишуканості та досконалості П'єр Корнель. У його творчості найповніше представлені класичні ознаки трагедії.П'єр Корнель народився 6 червня 1606 року в Руані. Батько його був судовим чиновником і хотів, щоб син продовжив його справу. Кор­нель вчився в єзуїтському колежі, по закін­ченні якого служив адвокатом у руанському парламенті. Ще в юності виявив інтерес до драматургії. 1629 року, коли в Руан прибула столична акторська трупа, Корнель запропо­нував їй свою першу комедію «Меліта», вона сподобалась і увійшла до репертуару нового паризького Театру Маре. З тих пір митець став часто бувати в столиці. Він затоваришував з акторами, письменниками, серед яких точи­лися гострі дискусії про драматургію, зокре­ма про правило трьох єдностей.Після «Меліти» Корнель написав ще низку п'єс: «Клітандр» (1630), «Галерея суду», «Удо­виця» (1632–1635) та ін. Але справжню славу йому принесли історичні трагедії, першою з яких був «Сід» (1637), що поклав початок зрілому етапу творчості драматурга. У «Сіді» письменник втілив ідею державного служін­ня, відобразив особливості моралі епохи аб­солютизму і вивів новий тип героя, котрий переживає конфлікт почуття й обов'язку, але з допомогою розуму розв'язує його на ко­ристь обов'язку. В образі Родріго Корнель втілив ідеал людини своєї доби – сильної, мужньої, величної, відданої своїй вітчизні.«Сід» викликав неоднозначні оцінки в то­гочасному суспільстві. Трагедія не сподобалась Рішельє.З ініціативи Рішельє проти Корнеля виступи­ли його колишні друзі – Маре, Скюдері, Клавере. 1638 року був опублікований висновок Французької Академії щодо «Сіда». Віддав­ши належне таланту митця, Академія визнала сюжет і розв'язку п'єси невдалими, образ Хімени аморальним, а правило трьох єдностей по­рушеним. Академія засудила в «Сіді» геть усе, що сподобалося широкій публіці. У той час народився крилатий вислів: «Прекрасно, як Сід». Буало сказав щодо п'єси: «Весь Париж дивиться на Хімену очима Родріго». Але гнів фактичного правителя Франції був надто не­безпечним. Корнель полишив Париж і три роки жив у Руані, ретельно опрацьовуючи правила класицистичної трагедії. Згодом з'явилися його нові твори: «Горацій» (1640), «Цинна, або Милосердя Августа» (1640), «Полієвкт» (1641).У цей час формуються драматургічні прин­ципи Корнеля. Письменник вважав, що в п'є­сах все має бути достовірним, бо правда – основа мистецтва, тому сюжети для своїх тра­гедій він брав з історії, рідше – з міфології. У центрі трагедій – найгостріші, найнапру­женіші моменти історичного минулого. Це дає авторові можливість показати боротьбу честі й обов'язку, пристрастей і ро­зуму, розкритивелич харак­терів. Головні проблеми, які порушує драматург, – пробле­ми політичні, але він поєднує їх з моральними, психологіч­ними конфліктами, що подо­балося публіці. Обрана ним форма диспуту допомагала розкриттю соціально-політич­них та внутрішніх конфліктів. Персонажами трагедій Корнеля були королі або видатні ге­роїчні особи. Письменник прагнув навчати глядачів прави­лам моралі, виховувати їхні розум і почуття. Корнель загалом дотримувався правил класи­цизму, хоча інколи дозволяв собі незначний відступ від них.Щоб здобути прихильність кардинала Рішельє, Корнель присвятив йому трагедію «Горацій»..Розглянуті вище п'єси називають трагедія­ми «першої манери» Корнеля. Характерними особливостями їх є оспівування громадянсь­кого героїзму й величі людини, що долає при­страсті; прославлення ідеальної, розумної дер­жавної влади; зображення боротьби обов'язку з почуттями та подолання їх розумом. Позитивні герої Корнеля – сильні, мужні люди, наділені над­звичайною силою волі, активні й помірковані, віддані своєму громадянському обов'язку і країні. Мова трагедій, величава й пишна, цілком відповідала тим піднесеним ідеям, що в них стверджувалися.Починаючи з 1640-х років художня мане­ра Корнеля змінюється. Його п'єси втрачають свою величавість і простоту. Замість виразних конфліктів з'являються заплутані сюжетні лінії та інтриги. Образи теж не відзначаються таким благородством, як раніше, подеколи вони стають надто схематичними і нецікавими.

 

 

До «другої манери» належать п'єси ос­таннього періоду творчості Корнеля: «Родогунда» (1644), «Іраклій» (1647), «Андромеда» (1650) та ін. 1652 року трагедія «Пертарит» з тріском провалилася на французькій сцені, і Корнель на шість років припинив роботу для театру. У цей час він писав лише трактати, у яких виклав своє розуміння правил класицис­тичної трагедії («Роздуми про користь і про частини драматичного театру», «Роздуми про трагедію», «Роздуми про правило трьох єдностей – дії, місця і часу»).1659 року на запрошення міністра фінансів Фуке Корнель повернувся до драматургічної праці. Він написав трагедію «Едіп», яка мала певний успіх, але вже було ясно, що талант митця вичерпав себе. Навіть кращі з його пізніх трагедій не зацікавили публіку («Серторий», 1662; «Софонізба», 1663; «Оттон», 1664). Його конкурентом став Рассін.Великою помилкою Корнеля було те, що він вступив у змагання з Расіном, протиставивши його п'єсі «Береніка» свою слабку трагікомедію «Tiт і Береніка» (1670), яка ще більше підкреслила тріумф Расіна. Після провалу трагедії «Сурена» (1674) Корнель назавжди відійшов від те­атру. Він доживав свій вік у повній самотності і нужді. Помер драматург 1 жовтня 1684 року, йому було 78 років.«СІД» (1637)Історичною основою трагедії стали відо­мості про Сіда (історичну особу – Родріго Діаса), узяті Корнелем із героїчної середньо­вічної поеми «Пісня про мого Сіда», «Історії Іспанії» Маріана та п'єси «Юність Сіда» Г. де Кастро. Однак драматург обрав з усього роз­маїття історичних фактів лише один епізод – одруження Сіда. Любовна історія була тільки приводом для розкриття головного конфлік­ту п'єси – громадянського обов'язку і честі, кохання і соціальних забобонів.Дія твору відбувається в Севільї. Дон Род­ріго, син знаменитого своїми воєнними под­вигами дона Дієго, кохає Хімену, дочку хо­роброго дона Гомеса графа де Гормаса, яка відповідає йому взаємністю..Під час війни з маврами Родріго отримав прізвисько «Сід», тобто пан, переможець, яке дали йому вороги, визнавши його силу і муж­ність. Це ім'я має не лише пряме, а й перенос­не значення. Родріго – переможець не тільки над маврами, а й над собою. Обов'язок бере в ньому верх над почуттями, і герой, який переміг сам себе, справді величний.Головна увага автора зосе­реджена на переживаннях Род­ріго і Хімени. У характеристиці Родріго блискучі якості лицаря і родова гордість поєднуються зі скромністю справжнього ге­роя, який виконує свій обов'я­зок без зайвого шуму, просто і природно. Водночас він не є схе­матичним втіленням ідеї обо­в'язку. Живий, повний сил, чут­ливий і пристрасний, Родріго з усім запалом юності віддається коханню, яке стає причиною його глибоких страждань. Але головну рису юнака становить високе розуміння свого обо­в'язку, що не поступається будь-яким особи­стим інтересам. Сутність трагедії полягає у внутрішній боротьбі протилежних почуттів і кінцевій перемозі волі. Автор ставив за мету розкрити психологію людини, в душі якої ви­никла гостра боротьба пристрасті з обов'яз­ком. При цьому доля героя цілком залежить від його власної волі. На думку французько­го дослідника Г.Лансона, воля – головний предмет зображення Корнеля. Сід, котрий убиває батька Хімени, і Хімена, котра вима­гає голови Сіда, – це приклади прояву й тор­жества вол.Усі герої Корнеля діють під впливом волі, керуючись у своїх вчинках розумом. Саме це надає їм такої величі. Справді, Корнель у трагедії «Сід», як і в інших своїх кращих трагедіях, прагнув надих­нути сучасників на прекрасні й розумні вчин­ки, на подвиги віри й відданості, на перемогу над собою і служіння батьківщині. Він утверд­жував ідеал людини, в якій сильна воля, ро­зум і внутрішня краса невід'ємні одне від од­ного. І така людина, на думку драматурга, потрібна країні, до неї прихильно ставиться монарх, який виявляє мудрість і справед­ливість, підтримуючи гідних синів держави, що сприяють її укріпленню й зміцненню.«Корнеля гений величавый»О.Пушкін

 

Жан Расін (1639-1699)Розвиток Ж.Расіном традицій П.Корнеля в умовах нового періоду в історії французького абсолютизму, його переродження в тиранію. Трагедія Ж.Расіна "Андромаха" (1667) – початок нового етапу в розвиткуфранцузької класицистичної трагедії. Морально-психологічна проблематика твору. Тематика інших трагедій Расіна ("Британік", "Береніка", "Баязет", "Мітрідат", "Іфігенія").Своєрідність трактування античного міфу в трагедії Ж.Расіна "Федра" (1677). Конфлікт між обов'язком і пристрастю. Глибоко психологічне розкриття трагедії героїні. Майстерність Ж.Расіна у зображенні жіночих характерів. Біблійні мотиви трагедій пізнього періоду творчості драматурга ("Есфір", "Аталія").

До аналізу трагедії Ж.Расіна "Андромаха":– джерела трагедії (давньогрецькій міф про Гектора і Андромаху, легенда про їх сина Астіанакса – засновника французької монархії);– морально-етична проблематика твору (зіткнення моральних принципів, розуму і згубних пристрастей, нове бачення конфлікту між обов'язком і почуттям);– своєрідність розстановки і трактування образів (глибокий психологізм; пристрасність, суперечливість і слабкість характерів, трагізм обставин, ускладненість конфлікту);– майстерність Ж.Расіна у розкритті жіночої психології (образи Андромахи і Герміони);– роль трагедії "Андромаха" у розвитку французької драматургії (новий етап розвитку жанру високої класицистичної трагедії, глибокий психологізм, наближення героїв до глядача).Теорія літератури: класицистична психологічна трагедія, образ-характер.Міжпредметні зв'язки: давньогрецька історія і міфологія, психологія (природа почуттів, особливості людської психології).

1667 року Расін поставив трагедію «Андромаха» з акт­рисою Дюпарк у головній ролі. Ця п'єса мала не менший успіх, ніж «Сід» Корнеля. Од­нак в оцінці «Андромахи» гля­дачі поділилися на два табори. Частина дворянства і широка демократична публіка вітали появу нового таланту. Ко­лишні ж учасники Фронди, реакційні кола аристократії, демонстративно виявляли прихильність до Корнеля як суперника Расі­на. Людовік XIV також підтримав Корнеля, що зміцнило позиції драматурга.

У трагедії «Андромаха» мало зовнішньої дії, але багато психологічних колізій. Основ­ну увагу автор приділив внутрішнім конфлік­там, що розгортаються в душах героїв. П'єса написана на сюжет Еврипіда, однак глядачі впізнавали у ній самих себе. В образах старо­давніх героїв Расін змалював пристрасті су­часного йому суспільства, надавши характерам певного узагальнення. У трагедії порушуються дві основні проблеми: етична (якою бути лю­дині, що визначає чистоту її душі) і політична (яким має бути справжній монарх).

У центрі трагедії – Андромаха, яка після падіння Трої опинилася в полоні у Пірра, царя Едіпа. Андромаха віддана своїй вітчизні і па­м'яті коханого чоловіка Гектора, убитого Ахіллом. Вона глибоко страждає, переживаючи розлуку з батьківщиною, і водночас її хвилює доля сина – Астіанакса, який разом з нею потрапив у полон. Становище героїні ускладнюється через палку при­страсть, яку

відчуває до неї цар. Однак Андромаха і в не­волі зберігає свою гідність і жіночу честь. Лише мате­ринська любов змушує її дати згоду на одруження з Пірром. Нещасна сподівається, що після одруження той буде опі­куватися Астіанаксом, сама ж вона, не в змозі порушити вірність загиблому Гекторові, хоче накласти на себе руки.

Сильні пристрасті буяють і в душах інших персонажів: нареченої Пірра Герміони, що страждає від ревнощів, і Ореста, закоханого в Герміону. Дізнавшися про згоду Андро­махи на шлюб із Пірром, Герміона підмовила Ореста помститися цареві. Орест убив Пірра, але Герміона після його смерті не бачить сенсу життя і вмирає. Втрачає розум Орест, не здат­ний збагнути все, що діється. Осліплення при­страстю, на думку Расіна, – найбільше неща­стя, що породжує злочини і божевілля.

 

Розв'язка цілком щаслива для Андромахи, котра є втіленням ідеалу письменника. Вона, душевно чиста й велична, залишається разом з Астіанаксом, але вся логіка розвитку сценіч­ної дії підказує, що героїня нарешті оцінила почуття Пірра і могла б його покохати, якби він не загинув. Отже, Расін показав вели­ку силу людських пристрас­тей. Якщо Корнель розробляв трагедію характерів, то Расін започаткував трагедію при­страстей. Усі вчинки і дії героїв зумовлені порухами їхніх сердець. Замість історико-політичних конфліктів Расін зма­лював зіткнення різних начал у душі особистості. Хоча його герої взяті з минулого, вони відзначаються життєвістю й психологічною достовірністю. Усі вони, і в першу чергу Пірр, відчувають на собі вплив при­страстей. Цар у Расіна така сама людина, як і всі, – силь­на і водночас слабка. «І король може кохати!» – писав драматург, ут­верджуючи право митця зображувати людей такими, яких він бачить у реальному житті.

 

 

Жан Батист Поклен (сценічне ім'я – Мольєр) народився 15 січня 1622 року в Парижі. Його батько, Жан Поклен, був хазяїном шпалерної крамниці і майстерні. Зго­дом він купив собі посаду придворного шпа­лерника і через деякий час здобув почесне звання королівського камердинера. Мольєр був сином Жана Поклена від першого шлюбу. Його мати, Марія Крессе, померла в 34 роки, і батько одружився вдруге. Жан Поклен дав синові блискучу освіту. Мольєр навчався у Клермонському колежі, де оволодів стародав­німи мовами, вивчав античну літературу, істо­рію, філософію та природничі науки.

Великий вплив справили на Мольєра лекції філософа П.Гассенді. Спираючись на його вчен­ня, письменник пізніше буде глибоко дослід­жувати людські характери і життя, віддаючи перевагу не умоглядним схемам та абстрактним міркуванням, а досвіду. Тому образи Мольє­ра такі живі й достовірні. Слідом за П.Гас­сенді Мольєр вважав, що людська поведінка може бути моральною лише за умови вільного і природного розвитку людини, хоча й наголошував на важливості розумного самообмеження.

По закінченні Клермонського колежу Мольєр вступив до Орлеанського університету, де здобув вчений ступінь ліценціата прав, після чого був прийнятий в корпорацію ад­вокатів. Отже, він мав змогу продовжити справу свого батька або зайнятися адво­катською практикою. Однак його ще з дитинства вабив те­атр. Сім'я Покленів жила в одному з багатолюдних ра­йонів Парижа. Тут Мольєр мав змогу дивитися народні вистави, виступи мандрівних труп комедіантів. Разом із дідом відвідував і вистави го­ловного паризького театру – Бургундського готелю. Коли юний Мольєр оголосив свій намір стати актором, ця новина зустріла опір з боку його батька. Річ у тім, що професія актора в ті часи вважалася негідною порядної людини, вона засу­джувалася церквою і зневажалася суспіль­ством. Хоча 1641 року король Людовік XIII видав наказ, який прирівнював гру акторів до інших видів мистецтва, діячі театру ні в кого не викликали поваги, а церковники продовжували вважати акторську професію гріхов­ною. Незважаючи на це Мольєр вирішив при­святити своє життя театру.

1643 року разом із сім'єю Бежар він засну­вав у Парижі театральну трупу – так званий «Блискучий театр». Втім молодим акторам було важко конкурувати з професійними па­ризькими театрами: вони не мали досвіду та власного репертуару і стави­ли переважно трагедії, хоча сам Мольєр та його товариші були коміками за покликан­ням. «Блискучий театр» про­існував менше двох років і розпався, залишивши Мольєрові замість слави безліч боргів. Проте це не зменшило енергії молодого драматурга. Разом зі своєю трупою він вирушив у мандри по французьких провінціях. Роки блу­кань і поневірянь (1645–1658) не минули марно. Мольєр ус­відомив нарешті природу сво­го таланту і став писати комічні п'єси, узявши теат­ральний псевдонім, який залишився з ним до кінця життя. Окрім того, під час мандрівок з театральною трупою письмен­ник мав чудову нагоду спостерігати життя і людей. Звідси ті всеохопність та достовірність, що відрізняли його п'єси від творів інших дра­матургів того часу.

Паризький період творчості починається із 1658р.

1658 року молодий драматург разом зі своїми друзями-акторами вирішив повернутися до столиці, і 24 жовтня того ж року трупа виступила в Луврі перед королем Людовіком XIV. На суд мо­нарха була представлена п'єса «Закоханий лікар". Сучасники згадували, що король ба­гато сміявся під час вистави, а по її завер­шенні подарував Мольєрові 500 ліврів. Людовік XIV велів надати драматургу та його трупі для роботи театр Пті-Бурбон і з тих пір про­тегував Мольєрові.

1659 року з великим успіхом відбулася пре­м'єра нової комедії «Кумедні манірниці». У ній Мольєр висміяв намагання буржуазії на­слідувати манери й звички завсідників преціозних салонів. Письменник піддав нищівній кри­тиці преціозну літературу, манірність у побуті певної частини французького суспільства і навіть ширше – усе фальшиве й несправжнє в людях і в житті. У Парижі розквітає талант Мольєра і він стає популярним. Комедії періоду діляться на 2 групи: Початкова(характерів і ситуацій)-*Шлюб мимоволі*, *Витівки Скопрена*, *Хворий та й годі*, *Смішні манірниці*.Висока комедія(поруш.соц.-політ. проблеми, філософська тематика, присутні- іронія, сатира, карикатурність)-*Міщ.-шляхтич*, *Тартюф*, *Дон Жуан*, *Мізантроп*.

 

 

У 1664 році для грандіозного свята у Версалі митець написав комедію «Тартюф», але п'єса зіпсувала свято, бо королева-мати Анна Австрійська залишилася дуже незадоволеною виставою. Згодом проти Мольєра було висунуто звинувачення в образі релігії та церкви. Річ у тім, що в той час у Парижі діяло «Това­риство Святих Дарів», яким опікувалася Анна Австрійська. Це товариство об'єднувало ортодоксів, котрі фактично були шпи­гунами: вони стежили за проявами вільнодум­ства в країні і готували матеріал для інквізиції. Діяльність товариства була настільки шкідли­вою, що Людовік XIV наказав заборонити його, але воно продовжувало діяти, хоч і та­ємно.

В образі Тартюфа драматург показав од­ного з членів товариства, однак цей образ набув узагальнюючого значення. Письменник висміяв не тільки діяльність певної церковної організації, а створив сатиру на феодально-церковну реакцію загалом, більше того, ви­крив святенництво і лицемірство, що стали нормою в тогочасному суспільстві.

У цій п'єсі Мольєр показав себе блиску­чим майстром комедії характерів. Лицемір­ство, святенництво – головні риси вдачі Tapтюфа. У кожному з інших персонажів теж втілюється якась певна риса: король – справедливий, Оргон – довірливий, Ельміра – розсуд­лива тощо. Однак Мольєр ви­користовує й можливості комедії положень. Всілякі смішні ситуації, в які потрап­ляють герої, розкривають їхні характери, надають сюжету динамізму і захопливості (епі­зод зі скринькою, залицян­ня Тартюфа до Ельміри, лю­бовна сварка Маріанни і Валера тощо). Драматург вво­дить у п'єсу елементи народ­ного фарсу з притаманною йому буфонадою (біганина, ляпаси, ховання Оргона під столом тощо). Уся комедія відзначається правдоподібністю. У її образах французьке суспільство впізнавало себе. Проте Мольєр зображував не стільки конкретне, скільки типове у своїх персонажах – те, що одвіку притаманне люд­ству. Тому його герої стали певними типами, і кожне нове покоління відкриває їх по-но­вому.

П'єса «Дон Жуан» написана в 1665 році, в період гонінь на «Тартюфа». Шукаючи вихід, Мольєр узяв тему, яка неодноразово розроблялась у французькому, італійському та іспанському театрах. Безпосереднім по­штовхом до написання твору стала п'єса іспанського драматурга Т. де Моліна «Се­вільський пустун, або Кам'яний гість», де Дон Жуан показаний як негативний образ, розпусник, грішник, якого Бог справедливо покарав за його гріхи. Мольєр перетворив се­вільського кабальєро на французького шлях­тича. Уперше в літературі з'явився образ, котрий не можна оцінити од­нозначно. Дон Жуан – втілення розбещеності, цинізму, духовної ницості, амораль­ності, але при цьому в цього є і позитивні якості – розум, сміливість, вільнодумство, здоровий глузд. Мольєр по­ставив собі за мету дати кри­тику розпусного суспільства, яке породжує таких героїв, як Дон Жуан. Разом з тим драматург знову викриває в п'єсі святенництво і лицемір­ство: Дон Жуан стає своє­рідним доповненням образу Тартюфа. Водночас митець утверджує багатогранність людської натури. Зображую­чи сильні і слабкі сторони особистості, він закликав повернутися до моральних законів у житті людства.

Цікавим у п'єсі є образ слуги Сганареля, який втілює народну точку зору, даючи до­сить місткі й виразні характеристики свого ха­зяїна: він у його очах «злодій», «перевертень», «чорт», «єретик, який не вірить ні в пекло, ні в рай». Сганарель засуджує риси Тартюфа, що проявилися в Дон Жуані. Хоча Мольєр не ідеалізує образ слуги, введення народної точ­ки зору сприяло подальшій демократизації творчості драматурга. У його творах слуги по­деколи розумніші за своїх панів; втілюючи здо­ровий глузд і тверезий погляд на життя, вони виступають носіями природної народної мо­ралі.

 

 

У комедії «Міщанин-шляхтич» (1670) Мольєр викрив кумедне намагання буржуа перетворитися на дворян. За часів Мольєра дворянство пе­реживало економічний і мо­ральний занепад, але зберіга­ло колишні привілеї та авторитет у суспільстві. Уряд заохочував прагнення буржу­азії купувати землі, посади та дворянські титули, бо за ра­хунок цих надходжень попов­нювався державний бюджет. Драматург відобразив у ко­медії стосунки, що склалися між двома класами, відобра­зив особливості суспільної моралі загалом. Сміх у п'єсі викликає не тільки те, що головний герой, пан Журден, втрачає розум у своєму бажанні стати дворянином, а й показ самого вищого товариства, куди так прагне увійти Журден, – лицемірного, брехливого, ни­цого. Навчання Журдена стало своєрідною па­родією на «кодекс аристократії», згідно з яким можна було робити будь-які ганебні вчинки, бути розпусним і невибагливим у методах здо­буття вигоди, але завжди діяти «вишукано» й «благопристойно» зовні.

«Міщанин-шляхтич» (1670)

Історія створення комедії. У 1669 році ко­роль Людовік XIV приймав у своїй резиденції у Версалі турецьких послів на чолі з Солиманом-агою. Турків змусили довго чекати, а потім запросили їх до галереї Нового Палацу, при­браної надзвичайно розкішно. Король сидів на троні, і на його вбранні було діамантів на чотирнадцять мільйонів ліврів. Однак Солиман-ага та його почет не виказали очікуваного захоплення. Турецькі посли зробили вигляд, начебто в Турції всі носять костюми з діаман­тами. Поведінка гостей не сподобалася коро­лю, і він наказав придворному драматургу Мольєру і композитору Люллі написати п'єсу, в якій би висміювалися турки. Так був створе­ний "Міщанин-шляхтич".

Прем'єра п'єси відбулася 14 жовтня 1670 року в Шамборі. Після вистави комедію почали критикувати з усіх боків. Вище това­риство зрозуміло, що у творі висміювалися не стільки турки, скільки представники арис­тократії та буржуа, які хотіли здобути дво­рянські титули. Адже п'єса являла собою па­родію на мораль і спосіб життя вищих кіл суспільства. Найбільше обурення у велико­світської публіки викликав образ Клеонта, кот­рий не тільки не приховував свого низького походження, а навпаки, підкреслював його, проголошуючи, що титули і звання не мають жодного значення, бо головне для людини – це її розум та високі моральні якості (честь, гідність, правдивість тощо).

Особливості жанру. За змістом «Міщанин-шляхтич» є зразком соціально-побутової ко­медії, у якій розкриваються норми моралі і життя буржуазії та аристократії. Однак у п'єсі наявні також елементи любовної комедії. Конфлікти твору поділяються на два види: соціальні (стосунки між різними класами –аристократами і буржуа) і психологічні (зіткнення здорового глузду, розуму із при­страсним бажанням Журдена стати дворя­нином; любовні лінії: Клеонт – Люсіль – Дорант, Дорант – Дорімена – Журден, Журден – Дорімена – пані Журден, Ков'єль – Ніколь).

Характерною особливістю твору є те, що за формою це комедія-балет. У п'єсу було включено пісні, танці, музичні інтермедії.

Згідно із правилами класицистичної комедії дія розвивається навколо одного головного персо­нажа і одного головно­го конфлікту (у п'єсі – це прагнення Журдена потрапити до вищого товариства), що визначає всі сюжетні лінії твору (долю Люсіль, Клеонта, Ков'єля, Ніколь, стосун­ки Доранта й Дорімени).

Композиція п'єси від­значається послідов­ністю, внутрішньою ло­гікою та гармонійністю. Відповідно до законів класицизму твір скла­дається з п'яти дій, четверта дія містить куль­мінацію п'єси, а п'ята – розв'язку. Комедія «Міщанин-шляхтич» не багата на зовнішні події. Основну увагу в ній приділено діалогам, що розкривають характери дійових осіб та стосунки між ними. Як у всіх творах класицизму, персонажі п'єси Мольєра є ху­дожнім узагальненням якоїсь певної при­страсті, моральної риси чи слабкості. Так, Журден охоплений манією стати аристокра­том, Дорант – втілення світської розбеще­ності, а Клеонт – честі та людської гідності, Ков'єль і Люсіль уособлюють здоровий глузд тощо.У комедії зберігається класицистичне пра­вило трьох єдностей. Дія відбувається протя­гом одного дня і в одному місці – в домі Журдена.

Тематика і проблематика комедії. Основ­ною темою комедії є зображення прагнення багатого буржуа пана Журдена потрапити до вищого товариства. Мольєр порушує у своїй п'єсі важливі со­ціальні та моральні проблеми: яке місце лю­дини в суспільстві, які моральні пріоритети та ідеали панують у державі, що визначає цінність особистості, проблеми освіти, виховання, ми­стецтва, кохання, честі, людської гідності та ін. У своєму творі драматург стверджує гу­маністичні ідеї: людина має бути сама собою, виховувати в собі внутрішню шляхетність, здобувати знання і досвід, не поступаючись своєю гідністю. Водночас він проголошує цінність особистості незалежно від її соціаль­ного і майнового стану. Цю думку втілено в образі Клеонта. Драматург захищав право чесних і добрих людей на щастя. У фіналі комедії Журден дає згоду на шлюб Клеонта і Люсіль, Ков'єля і Ніколь, які так прагнули цього. Образна система комедії. Згідно з прави­лами класицистичної комедії, образна систе­ма «Міщанина-шляхтича» відзначається чіткістю й симетричністю побудови. Негатив­ним персонажам протистоять позитивні. Об­рази об'єднані в певні пари: пан Журден і пані Журден, Дорант і Дорімена, Люсіль і Клеонт, Ков'єль і Ніколь. Кожен із персонажів є ху­дожнім типом: Журден – тип міщанина, втілення марнолюбства; Дорант – лицемір­ний і цинічний дворянин; пані Журден – тип сварливої дружини; Ков'єль – розумний і кмітливий слуга; Клеонт – тип благородної людини, яка понад усе ставить честь і кохання.

Пан Журден – багатий буржуа, котрий соромиться свого походження і хоче по­трапити до вищого товариства. Він вважає, що за гроші мож­на купити все – і знання, і аристократичні манери, і лю­бов, і титули, і посади. Журден смішний у своєму прагненні за будь-яку ціну стати аристократом. Мольєр показує, як певна пристрасть чи вада може витіснити з душі людини всі гарні задатки.

Журден показаний у п'єсі неосвіченим, гру­бим, сповненим марнолюбства, хоча загалом він добродушний і щирий, часом зворушливо наївний. Над ним можна сміятися, але його нема за що зневажати.

Граф Дорант – зубожілий аристократ, людина без мо­ральних норм. Він обдурює Журдена, не гребуючи жод­ними засобами, аби видурити в того гроші. І все це під мас­кою вишуканості й благопри­стойності. Удаючи з себе дру­га Журдена, Дорант живе за його рахунок і за його гроші робить подарунки Дорімені.

Образ маркізи Дорімени поданий також у сатиричному плані. Це молода вдова, яка праг­не розкоші, світських розваг і хоче зробити вигідну партію. Вважаючи графа Доранта ба­гатим, вона погоджується вийти за нього заміж, радіючи, що заволодіє не тільки його серцем, а й майном. Проте Дорімена потрапляє у тенета власної розбещеності, її вади обертаються проти неї самої.

Здоровий глузд втілений в образі пані Журден. Вона розуміє всю безглуздість пове­дінки чоловіка, викриває Доранта й Дорімену, щиро хоче щастя для своєї дочки з чесним Клеонтом. Однак пані Журден не є позитив­ним ідеалом драматурга, оскільки вона надто сварлива, брутальна й обмежена.

Позитивний ідеал автора втілено у представниках мо­лодого покоління. Люсіль і Клеонт – освічені, чесні й добрі молоді люди. Вони не соромляться свого походжен­ня, понад усе цінують в лю­дях моральні якості, чисті й високі почуття, борються за своє щастя. Устами Клеонта виражається авторська пози­ція, утверджується цінність особистості незалежно від її стану, засуджуються вади суспільства: «Я вважаю, що вся­кий обман принижує порядну людину.

Закоханим допомагають з'єднатися слугиНіколь і Ков'єль, які представляють народні типи. Весела й гостра на язик Ніколь і винахідливий та кмітливий Ков'єль втілюють по­зитивне, природне, гуманне начало. Ці обра­зи протиставлені егоїзму буржуазії та ницо­сті дворянства. Слуги висловлюють розумні, тверезі оцінки подій та людей, вони активні­ші від своїх хазяїв.

П'єса «Міщанин-шляхтич» Ж.-Б. Мольєра.Мольєр є одним із найвизначніших творців комедій­ного жанру у світовій літературі. Драматург, обравши провідною темою спробу буржуа Журдена потрапити до вищого світу, категорично засуджує головного героя за його прагнення пристосуватися до законів і норм дворянства, перейти в табір аристократії. У цій п'єсі драматург постав видатним майстром комедійної інт­риги, якому вдалося створити веселий, мальовничий спектакль. Водночас у комедії «Міщанин-шляхтич» не бракує й елементів суто балетного дійства. Однак це не просто танцювальні номери, а органічна частина комедійної дії – доволі умовної й театральної.

П'єса І.Карпенка-Карого «Мартин Боруля». На початку 80-х років XIX ст. зазначено поча­ток розвитку українського професійного театру. І це не випадково: над п'єсами в ці часи працювали самі діячі театру: М.Кропивницький, М.Старицький, І.Карпенко-Карий. І.Карпенка-Карого по праву вва­жають корифеєм українського театру, найвидатнішим українським драматургом-класиком, вихованим на кращих зразках вітчизняної та світової літератури. Карпенко-Карий створив новий тип соціальної п'єси, розвинув традиції європейської та світової драматургії – «без щасливого кінця» і суто позитивного героя. («Сава Чалий», «Хазяїн», «Мартин Боруля»). Карпен­ко-Карий висміює бажання буржуазії одержати дво­рянський титул.

. М.Куліш «Мина Мазайло». Розчарування М.Куліша в «голубій мрії» посилю­валося наростаючою гостротою національної пробле­ми. На зламі 20–30 pp. XX ст. уже стало зрозуміло, що політику українізації згортають. Міщанство раділо цьому, ставало войовничо-самовдоволеним. У 1929 р. Куліш пише комедію «Мина Мазайло», темою якої, за його ж словами, є саме «міщанство і українізація». Цю комедію свого часу хтось із критиків назвав «філоло­гічним водевілем» – малося на увазі, що суперечки її персонажів точаться переважно навколо української мови. Українізація, започаткована у 1923 p., висвітли­ла дражливість питання про те, наскільки українське суспільство готове бути Україною.

Історична епоха Карпенка-Карого. Епоха, в якій жив і творив Карпенко-Карий, характеризувалася значним розвитком капіталізму і швидким збагаченням буржуазії, частина якої почала пнутися у дворянство. Особливо виразною ця тенденція була серед тих груп селянства, які намагалися за будь-яку ціну перебувати над суспільно-економічними відносинами.

Історична епоха Мольєра. За часів драматурга панівним класом було дворянство. Хоча буржуазія набирала сили, вона все ж була ще слабкішою за дворянство, коли йшлося про загальний культурний роз­виток, гарні манери, галантність. Крім того, їй були властиві чванство, скнарість, егоїзм, заздрість. Усі ці негативні риси стали об'єктом критики і висміювання буржуазії в сатиричній комедії. Історична епоха Куліша. А зараз ми маємо згадати іс­торію українського народу і один з її періодів – україні­зацію, яку проводила партія та уряд у 20-х pp. XX ст.

Жан Лафонтен (1621-1695)

Жанрова розмаїтість творчості Лафонтена (байки, трагедії, комедії, оди, послання, романи, епіграми, пісні, віршовані новели). Байкарська спадщина письменника (238 байок – 12 збірок). Традиції і новаторство Лафонтена у жанрі байки, поєднання езопівсько-федрівської байки з легким французьким віршем, наповнення традиційного сюжету новим актуальним реально-побутовим змістом.

Байка – коротке, переважно віршоване алегоричне оповідання, в якому закладений дидактичний зміст; один з різновидів ліро-епічного жанру. Складається з оповідної частини (фабули) та висновку-повчання (моралі). У вчинках персонажів – звірів, птахів, рослин, предметів – вбачаються і висміюються людські вади (С.75).

Езопівська мова (за ім'ям давньогрецького байкаря Езопа, VI-V ст. до н.е.) – замаскований спосіб думок з натяками, недомовками, задля уникнення цензурних чи будь-яких інших заборон, переслідувань (С.224).

Художні особливості байок Лафонтена, їх морально-політична спрямованість:

− засудження політики уряду інегативних рис короля ("Лев, Вовк та Лис", "Лев та Муха", "Лев та Мисливець", "Пастух і Король"),

− несправедливості судейства ("Маленький Кролик", "Лисиця і Кіт");

− моральних та побутових вад людини ("Дуб і Тростина", "Лев і Осел на ловах", "Лелека і дві Лисиці", "Мірошник і його Осел" та інші).

Байка "Звірі під час чуми". Політичний характер твору, показ широкої картини суспільного життя. Засудження жорстокості і несправедливості, звірячих законів у суспільстві. Художні особливості байки.Байки Ж. Лафонтена в УкраїніЗ байками Лафонтена у прозовій формі українські читачі ознайомилися в 1914 p., коли Любомир Селянський "свободно переклавна руську мову" тридцять найпопулярніших байок¹. Лише в 1935 р. у Львові вийшов перший український віршований переспів Лафонтена, здійснений Ярославом Вільшенком. У цьому переспіві окремим байкам надано українського колориту. Із сучасних перекладачів Лафонтена слід назвати Микиту Годованця та Миколу Терещенка.

Теорія літератури: поняття про байку, її мораль, алегорію та "езопову мову".

Міжпредметні зв'язки: продовження традицій Ж.Лафонтена та еволюція жанру байки в українській літературі (Г.Сковорода, П.Гулак-Артемовський, Є.Гребінка, Л.Боровиковський, Л.Глібов); антична байка (Езоп, Федр); теорія літератури (поняття про байку),

 

Німецька література XVII cт.

Особливості історичного розвитку Німеччини у XVII ст. (феодальна роздробленість, Тридцятилітня війна). Вплив політичного становища країни на розвиток німецької культури. Періодизація німецького літературного процесу (література часу війни і повоєнна література). Роль письменників у формуванні єдиної літературної німецької мови та створенні національної німецької літератури.Класицистична естетика в німецькій поезії. Поетична реформа Мартіна Опіца. Запровадження силабо-тонічної системи віршування в німецькій поезії. Література німецького бароко (Фрідріх Шпее, Симон Дах). Оптимістична спрямованість поезії Пауля Флемінга. Жанрово-тематична своєрідність поезії Андреаса Гріфіуса. Сонет "Сльози батьківщини" (1636) – один з кращих творів поета. Творчість поетів "другої сілезької школи" (Х.-Г.Гофмансвальдау). Загострення сатиричного елемента в німецькій поезії, розвиток жанру епіграми (Фрідріх Логау).Виникнення професійного театру, стильовий синкретизм німецької драматургії (поєднання класицистичної естетики і художніх принципів бароко). Проблематика і жанрова розмаїтість творчості німецьких драматургів (А.Гріфіус,Д.-К.Лоенштейн, Х.Вейзе, Х.Рейтер).

Розвиток німецької прози. Утвердження та еволюція романного жанру. Придворно-історичний ("високий") роман (Д.-К.Лоенштейн) та демо­кратичний сатирично-дидактичний ("низький") роман (Г.Я.К.Гріммельсгаузен, Й.М.Мошерош).

Написаний (1668)

Роман про Сімпліціссимуса складається з п'яти книг і «Продовження», три наступні невеличких романи являють собою відносно самостійні твори.У романі розповідається про долю моло­дої людини в період Тридцятилітньої війни. Поклавши в основу автобіографічний прин­цип, автор висвітлює етапи життя свого героя (який має багато спільного з автором) і разом з тим створює широку картину дійсності того часу. Твір відзначається всеосяжністю змаль­ованих подій та ситуацій. Автор поставив собі за мету дати масштабне зображення людини, свого сучасника, і світу. З німецької Сімпліціссимус означає «простак», «дивак» – це звичайна людина XVII ст. Герой німецько­го письменника суперечливий, досить склад­ний образ, він має непостійну вдачу, здатен на добрі й ганебні вчинки. Втім Сімпліцісси­мус ніколи не втрачає здатності мислити, на­магається усвідомити те, що діється у світі, і шукає себе в ньому.Розповідь про життя героя починається з його дитинства. Через війну він втратив батьків і виховувався у селянській родині. Автор показує реальні умови зростання Сімпліціссимуса, його нелегкий шлях у широ­кий світ. Герой стає свідком того, як солдати, увірвавшися в селище, грабували, вбивали, нищили все. Охоплений жахом, він утік у ліс, де самотній відлюдник (згодом з'ясовується, що то був його батько, колишній офіцер і дво­рянин) дав йому притулок, назвав його Сімпліціссимусом і навернув до християнсь­кої віри. Далі юнак потрапив у саме пекло війни.Сімпліціссимус бере участь у багатьох військових походах, спокусившися пільгами, про які йому розповів пройдисвіт Олів'є. В об­разі героя поєдналися позитивні і негативні риси. Добра від природи людина під впливом обставин мусить стати жорстокою. Письменник показав реальне життя не тільки Німеччини, а й інших країн Європи. Він змалював жахи Тридцятилітньої війни, ста­новище різних соціальних верств – від селян до аристократів. Картина дійсності, створена митцем, відзначається строкатістю й супереч­ливістю. Тут діють як суворі історичні зако­ни, так і фатальні сили, в руках яких людина стає іграшкою. Автор підкреслює значення долі в житті людей, роль обставин у форму­ванні їхніх моральних якостей. На сторінках роману постає тривожний, розбурханий світ, в якому багато крові, убивств, гонитви за зо­лотом. Уся Європа вирує в горнилі війни, що спонукає людей на найганебніші вчинки. Війна оголила соціальні суперечності, змусила ге­роя по-іншому подивитися на світ і людство, вона стала своєрідним критерієм оцінки сус­пільства й особистості.

Окрема людина не може знайти спокій в неспокійному, бурхливому світі. Вона праг­не притулку, а натомість змушена вічно ку­дись тікати. Звертається до віри, але й віра не захищає від фатальних обставин.У романі про Сім­пліціссимуса Гріммельс­гаузен розвивав традиції крутійського роману, але не тільки їх. Герой ні­мецького митця має схо­жість із Тілем Уленшпігелем і Фаустом. Він не просто вдається до різ­них витівок і постійно перебуває у мандрах, а й намагається осмислити сенс свого буття і все довкола.Основним композиційним принципом тво­ру є контра ст. Автор протиставляє високе і бу­денне, вигадку і реальність, праведне і гріхов­не життя. Усе це дає змогу письменникові вийти за межі автобіографії головного героя, надати історичним подіям філософського узагальнення. Характерною особливістю роману є його тісний зв'язок з народною творчістю і народним життям. Сам образ Сімпліціссимуса прийшов із самих «низів» і виражає народну точку зору. Уперше в німецькій літературі Гріммельсгаузен детально описав зубожіння народу, його без­правне становище. Як зазначає німецький дос­лідник С.Штреллер, ставлення письменника до християнства також іде від його народного світосприйняття, «він інтерпретує християнські заповіді в дусі селянина, плебея».Стиль роману визначається поєднанням ре­алістичних і фантастичних елементів. Пись­менник використовує традиції середньовічної літератури (видіння, привиди, зачаровані скар­би, віра в чаклунство, політ Сімпліціссимуса на шабаш відьом та ін.), але надає їм актуального соціаль­ного змісту.Гріммельсгаузен широко застосовує алегорію, метафоричність мовлення, символіку, що дозволяє йому відтворити істинний образ світу його доби.Автор викриває жорсто­кість Тридцятилітньої війни і абсурдність тогочасного су­спільства. Він шукає шляхів вдосконалення світу. Ця дум­ка втілюється в утопії, вклю­ченої до структури роману.Думка про щасли­ву об'єднану Німеччину без війни визначає гу­маністичний пафос роману Гріммельсгаузена

 

Англійська літератураXVII ст. – епоха англійської революції. Вплив революції на духовне життя країни. Пуритани на чолі революційних сил. Використання християнської релігії та Біблії як політичного інструменту і пропагандного документа англійської революції. Тісний зв'язок революції з літературою.Періодизація літературного процесу:

− передреволюційні десятиліття (20-30-і роки),

2 художні напрями: класицизм і барочна школа(Бен Джонс),каролінська(Дж.Донн),Глибокий психологізм.Поч. творчість Дж. Мільтон.

− час революції і республіки (40-50-і роки),

розвивається публіцістичний жанр, памфлети,фейлетони сповнені політ.гаслами)

− період Реставрації (60-80-ті роки). (Період репресій)

Синкретизм художніх напрямів і стилів у творчості англійських письменників.Криза ідеології та естетики Ренесансу в англійській літературі початку XVII ст. Утвердження естетичних принципів класицизму в драматургії Бена Джонсона. Заборона театральних видовищ.Мотиви бароко в поезії представника "метафізичної школи" Джона Донна та його послідовників (Дж.Герберг, Р.Kpeшo, Г.Воен). Бурхливий розквіт публіцистики в період революції і республіки (Дж.Лільберн, Дж.Уїнстенлі, Дж.Мільтон). Відображення в літературіполітичної боротьби. Розвиток жанру утопії (Дж.Гаррінгтон).Осмислення наслідків революції в англійській літературі періодуРеставрації. Пуританські і антипуританські тенденції у творах Дж.Беньяна і С.Батлера, Творчість Дж.Мільтона періоду Реставрації. Відродження англійської драматургії і театру (Дж.Драйден, Н.Лі, Т.Отвейн, Дж.Етерідж, В.Уїчерлі, В.Конгрів). Проникнення в англійську літературу просвітницьких ідей. Просвітницькі тенденції та аболіціоністські мотиви в романі Афри Бен "Оруноко, або Царственний раб".

 

Аболіціонізм (лат. abolitio – усунення, відміна) – суспільно-політичний рух за визволення від рабства.

 

Джон Мільтон (1608-1674)

Мільтон народився в сім’ї заможного лондонського нотаріуса, близького до пуританських кіл. Батько поета, людина різнобічних інтересів, тонкий цінитель мистецтва, зумів дати синові блискуче утворення. Закінчивши одну із кращих лондонських шкіл, Мільтон надійшов у Кембриджський університет. В 1629 р. він одержав ступінь бакалавра, а ще три роки через – магістра мистецтв. Наступні шість років парубок провів у маєток батька в Гортоне, цілком присвятивши себе поезії й науковим штудиям. Він у досконалості володів латинню й італійським, читав в оригіналі грецьких і давньоєврейських авторів, добре знав літературу античності, середньовіччя й Ренесансу

В 1638-1639 р. Мільтона відвідав ІталіПерший період творчої діяльності Мільтона, що включає роки «навчання й мандрів», збігається з передреволюційними десятиліттями (20-30-і роки). У цей період відбувається становлення поета, формуються його смаки й переконання. Мільтона пробує сили в ліричному й драматичному жанрах: пише вірші «на випадок», урочисті елегії латинською мовою, сонети, вірші на релігійні теми, невеликі п’єси-маскию.Рання творчість Дж.Мільтона (поезія і драматургія). Поєднання життєрадісної поезії Ренесансу з пуританською серйозністю і дидактизмом. Філософсько-ліричний диптих "Веселий" і "Задумливий". Тема добра і зла в п'єсі "Комус". Тенденції класицизму в ранній творчості Мільтона.

 

 

Діяльність Дж.Мільтона в роки революції і республіки. Публіцистична творчість письменника ("Захист англійського народу", "Іконоборець", "Про виховання"," Ареопагітика"). Основні теми і проблеми публіцистики Мільтона, її просвітницьке спрямування. Ставлення Дж.Мільтона до вождя англійської революції Олівера Кромвеля (сонет "Лорду-генералуКромвелю").

Доля Мільтона в роки Реставрації. Осмислення трагічних подій революції в поемі "Втрачений рай". Інтерпретація біблійних сюжетів у поемі"Повернений рай" і драмі "Самсон-борець". Мотив жертовності і морального стоїцизму, тираноборчі ідеї у творах письменника. Роль автобіографічного елемента. Просвітницько-виховний пафос творів англійського митця. Особливості творчого методу Дж.Мільтона, поєднання рис "громадянського" класицизму і бароко.