Здавалка
Главная | Обратная связь

природних прав людини

 

План.

7.1. Концепція абсолютного природнього права як основа

юридичного принципу верховенства права

7.2. Суспільний договір, як джерело леґітим­ності походження політичної

влади і держави

7.3. Верховенство права як верховенство природних прав людини

 

7.1. Концепція абсолютного природнього права як основа

юридичного принципу верховенства права

В основі загальної теорії (або — філософії) природнього права, як відомо, лежить ідея «закону природи». Саме ця теорія обґрунто­вує, що «моральний закон» — це, власне, «закон розуму», який слід розуміти як такий, що складається з принципів, які можна вивести із сутності людини як істоти розумної. Між «розумною сутністю лю­дини» та наявністю у неї обов’язків існує прямий зв’язок: серед усіх живих істот лише людина здатна оцінювати різні способи поведінки і надавати перевагу якомусь одному з багатьох, здійснюючи свій вибір; тільки людина здатна розрізняти цілі поведінки і визначати способи їх досягнення; тільки вона здатна розуміти принципи і визнавати їх чи відкидати. Усі вчинки людини, незалежно від того, що лежить в їхній основі — чеснота чи порок, є в наслідку такими, якими ми їх сприймаємо. Ці сприйняття, ці моральні відчуття з усієї множини живих істот притаманні тільки нам — людям, оскільки лише ми, як істоти розумні, здатні до абстрактного мислення та обдуманої по­ведінки. Загальнопідставовою для теорії «закону природи» є теза про «внутрішній зв’язок між справедливістюі розумом».

Для прихильників загальної теорії природнього права цей «зв’язок» має логічне походження і обґрунтовується так: досвід спільного прожи­вання істот розумних у світі, ресурси якого, необхідні для задоволення їхніх потреб, є обмеженими, виступає причиною усвідомлення ними правил поведінки, що в спільних інтересах обумовлює необхідність коритися цим правилам і визначає схвальне чи осудливе ставлення до тих, хто дотримується чи порушує ці правила. Із цього логічно випли­ває, що, будучи розумними, ми повинні бути справедливими.

Загальновизнано, що своїми джерелами ця теорія сягає часів античних мислителів, які «без насіння справедливості в людині» не вбачали можливості «виникнення» та «існування» самої держави (Цицерон), обстоюючи те, що власне справедливість — це поєднання справедливої людини і справедливої держави.

І якщо давньогрецька і давньоримська правні системи ще не знали інституту прав, що їх має людина як жива істота, то найважливіше те, що визначальною рисою творчості античних мислителів чітко висту­пає вчення про природнє (позадержавне) походження права взагалі — такого права, основу якого складає справедливість, притаманна самій Природі. Право — це те, що закладено в природі «вищим розумом», який вказує людині «чинити те, що слід чинити», й «забороняє проти­лежне» — забороняє чинити те, чого «не слід чинити». Право обґрун­товувалося наявністю «найвищого закону», що «виник» «раніше, ніж будь-який писаний закон», і раніше, «ніж будь-яку державу взагалі було засновано». А «найвищий закон» — це «порядок у природі» і «здоровий глузд»; це — «верховенство найкращого начала»; це «влада ро­зуму». Саме все це повинне «панувати над усім», у тому числі й «над владою», себто над державою.

Проте, починаючи від XII ст., особливої популярності в Європі набувають ідеї природніх прав людини. Їхній повноцінний розвиток відбувається дещо пізніше — коли на початку XVII століття стає відомою й сама теорія природнього права, виникнення якої пов’язується передовсім зі спадщиною «батька» вчення про природнє право — голландського юриста і філософа Гуґо Ґроція. Цей видатний мислитель справедливо вважається засновником класичних теорій природнього пра­ва і природніх прав (такі теорії досить активно виникали й поширювалися в Європі впродовж XVII–XVIII століть) завдяки своїй славнозвісній пра­ці “De iure belli ac pacis libri tres” (1625) — «трьом книгам, у яких пояснено природнє право та право народів, а також принципи публічного права».

Основу викладу Гуґо Ґроція у цій праці становить природнє пра­во (ius nature), що випливає з розумної природи людини. Доводячи ще в одному з попередніх начерків своїх «трьох книг», що ius nature все-таки існує, Ґроцій пропонував у цьому питанні спиратися на творчу спадщину Платона і Аристотеля. У цьому випадку він мовив про те, що «повсюдно існують певні неписані закони, запроваджені не людьми (оскільки всі люди не могли б ані зібратися разом в тому самому місці, ані мати спільну думку), а — дані їм Богом». За твердженням Гуґо Ґро­ція, «такі закони не є писаними, вони є вродженими», тобто природні­ми: «ми не навчалися, не отримували й не читали їх, зате ми вирвали, витягли і вивели їх із самої природи; ми отримали їх не шляхом на­казу, а набули їх при народженні; вони нам дісталися не як навички, а як інстинкт». Йдеться про «природній розум», який є «очевидним сам собою», і тому «ті, хто посилається на нього, згодні просто казати», на­приклад, так: «це цілком випливає із самої природи», «це є очевидним з погляду природнього розуму», «природньо про це відомо», «природа доводить». У цьому ж ряду й такі зауваги, як: «природньо справедливим [є те, що …]», «ніщо так цілковито не відповідає природній справедливості, [як …]», «природа не дозволяє […]». Врешті-решт класичним є поділ права на дві категорії: 1) природнє та 2) волевстановлене, себто — «право люд­ське» або «право божественне», джерелом якого є «воля». До «права людського» також відноситься і «внутрішньодержавне право», творцем якого є «цивільна влада», що «панує в державі».

«1. Право природнє — це веління здорового глузду, яким та чи інша дія, залежно від того, узгоджується вона із самою розумною природою чи суперечить їй, визнається або морально ганебною, або морально не­обхідною; а отже, така дія або ж заборонена, або ж велена самим Богом, Творцем Природи.

4. Крім того, слід мати на увазі, що право природнє поширюється не тільки на те, що перебуває безпосередньо в залежності від людської волі, а й на численні наслідки, що випливають з актів людської волі».

Виходячи з того, що абсолютний і універсальний порядок людсь­ких стосунків не може бути встановлений самими людьми, Ґроцій та його послідовники вбачали джерело природнього права у божествен­ному розумі чи божественній силі. Але водночас Ґроцій ще й наголо­шував на непорушності природнього права, зауважуючи, що природнє право є настільки незмінним, що його не може змінити навіть Бог:

«Природнє право є настільки непорушним, що воно не може бути змінене навіть самим Богом. Справді, подібно до того як Бог не може зробити так, щоб двічі по два не дорівнювало чотирьом, точнісінь­ко так він не може зло за внутрішнім змістом перетворити на добро».

Останнє, згідно з позицією Гуґо Ґроція, «зберігає силу навіть у тому випадку, якщо припустити — чого все ж таки не можна зробити, не вчинивши найтяжчого переступу, — що Бога немає». Зміст, власне, такого розуміння природнього права був сприйня­тий усіма класичними теоріями, які від часів виникнення і до сьогодні стверджують, що «позитивне право (наприклад, акти законодавства та судові рішення), для того щоб його було визнано правосильним (валід­ним) правом, має безпосередньо обґрунтовуватися нормами природ­нього права і має відповідати їм — корпусу об’єктивних, загальних, незмінних і первинних норм, які приписують те, що з морального погляду виступає як обов’язкове».

Такі ідеї були відомі ще християнським середньовічним вченням (представленим, зокрема, спад­щиною Томи Аквінського), де Всесвіт сприймався як послідовний і раціональний порядок, цілісність якого походить від Бога. Відповід­но до вчень цього періоду, існувало як право божественне, так і право природнє: обидва сприймалися як такі, що є внутрішньо правильними, справедливими і такими, що могли бути відповідно виявлені й відкриті за допомогою людського розуму. Ці два види права вважалися вищими за всі людські дії і такими, що передують їм, а отже, за ними визнавала­ся зобов’язальна сила стосовно тих, хто здійснював владу.

Як зазначається в зарубіжній літературі, християнська теорія природнього права була тим каркасом, на якому розвивалося право на За­ході. Середньовічні юристи вважали римське право «писаним природ­нім правом, як ratio scripta, що сприймалося як священне». Вони вважали, що текст, незважаючи на явні суперечності, був послідовним і узгодженим цілим, що він втілює основні правдиві та справедливі норми поведінки. Згідно з позицією схоластики, вони повинні обґрун­товувати діалектично, а там, де виникають труднощі, — вдаватися до справедливості, розуму чи природнього права. У такому дусі розви­валося і канонічне право, і світське право — тобто загальне право і принципи справедливості. Тому в середні віки право сприймалось як «нормативний порядок», «безпосередня валідність та обґрунтованість» якого випливає з його сумісності з «правильним розумом». Відповідно до цього, «верховенство права як справедливості» могло називатися «верховенством права розуму». Ідея природнього права продовжувала розвиватись і в часи німець­кого Просвітництва, яке зародилося наприкінці XVII століття і найви­датнішим представником якого у сфері правничої думки постає Саму­ель Пуфендорф(Samuel Pufendorf). Саме під впливом його праць, які стали певною відповіддю на праці Гобса і Ґроція, надалі вже формува­лася теорія природнього права іншими мислителями Просвітництва у XVIII столітті, зокрема у працях Лока й Руссо.

Самуель Пуфендорф у своєму вченні, представленому, зокрема, працею De officio hominis et civis (1763), виходив з того, що «людина, для того щоб бути в безпеці, повинна бути товариською», тобто повинна «об’єднати сили з іншими подібними їй людьми і поводитися стосовно них так, щоб у них не виявилося жодного слушного виправ­дання за вчинення їй зла, а радше — щоб вони були готові оберігати і примножувати її вигоди». І «закони цієї товариськості», тобто закони, що «навчають кожного, як поводити себе так, щоб стати вигідним членом людського суспільства» (ceбто — «корисним»), Пуфендорф називав природніми законами.

На підставі цього: «очевидним є те, що осно­воположний (фундаментальний) природній закон» слід розуміти так:

« кожна людина зобов’язана робити все від неї залежне для того, щоб дбати про товариськість і зберігати її. Оскільки досягнення мети зумовлює потребу в засобах, необхідних для її досягнення, то з цього випливає, що все те, що неминуче і звично сприяє товариськості, слід сприймати як наказ природнього закону. Все, що шкодить това­риськості чи порушує її, слід сприймати як заборонене [природнім за­коном]. Що ж стосується решти приписів, то вони здаються не більш як категоріями, виведеними з цього загального закону».

Так поступово формувалася основа для теорії природніх прав люди­ни, яка в середині XVIII століття набулa характеру «політичної ідіоми» і до якої ще раніше стали апелювати ті, хто доводив, що, власне, при­роднє (позадержавне) походження людських прав становить підґрунтя боротьби із сваволею і деспотизмом «цивільної влади».

Підтвердженням цього наприкінці XVII століття є спадщина Джо­на Лока. В ній автор протиставляв доктрину «влади закону природи» (“Rule of Law of Nature”) і «влади розуму» (“Rule of Reason”) теоріям, що виправдовували абсолютизм у вигляді «влади однієї людини» (“Rule of one Man”), доводячи, що «влада закону природи» чи «влада розу­му» поширюється навіть на королів. Що ж стосується людини, то вона, перебуваючи в «цивільному суспільстві», де існує «цивільна влада», зберігає за собою «природню свободу», яка полягає в тому, що людина є вільною від будь-якої «вищої влади на землі» і що в суспільстві вона має за свою «владу» лише закон природи. Саме цей закон передбачає, що кожну людину від природи наділено правом на життя, на свобо­ду, на власність. Цей закон є «простішим і зрозумілішим» порівняно з людським правом, себто з «позитивними законами держави», які, у свою чергу, є справедливими лише в міру своєї узгодженості із законом природи.Але найголовніше в теорії Лока в розрізі аналізованого, що становить «серцевину нормативної частини» цієї доктрини, — це на­голос на невідчужності природніх прав людини. Відповідно до цього — ніхто не має морального права передати своє життя чи свою свободу в розпорядження іншої людини (інших людей), а отже, й держави. На додаток — саме природні права людини є тим, що слугує межею влад­них повноважень «цивільної влади», що в підсумку вимагає від вла­ди, з одного боку, цілковитого підпорядкування себе цим правам, а з іншого — обов’язку забезпечити непорушність (невідчужність) цих прав і неухильне дотримання їх. У разі невиконання владою цих вимог вона — в леґальний спосіб — може бути змінена, включно з повален­ням внаслідок повстання як правомірного способу захисту людиною своїх невід’ємних прав і свобод природнього походження.

Відтак все це здобувало формальне закріплення спочатку в американській Декларації незалежності 1776 р.(«всіх людей створено рівними і їхній Творець наділив їх певними невід’ємними правами, серед яких — життя, свобода і прагнення щастя») та французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р.(де визначено, що єдиною «метою кожного політичного об’єднання» — тобто утвореної людьми держави — виступає «збереження природніх і невід’ємних прав люди­ни», до яких належать — «свобода, власність, безпека та опір гнітові»). Відтоді перелік невідчужних природніх прав людини дістає формально-офіційне закріплення в численних біллях про права людини і входить складовою частиною до багатьох європейських конституцій, завдяки яким, власне, й було започатковано європейський конституціоналізм.

Принагідно слід зазначити, що у вітчизняній правничій думці іс­торична роль доктрини абсолютного природнього права, вагоме теоре­тичне і практичне значення ідеї природнього права здобули визнання ще на початку ХХ століття.

Так, у виданій 1908 року в Харкові праці відомий український пра­вознавець, професор, доктор права Микола Палієнко, зокрема, писав:

«У перебігу віків у природньому праві знаходили своє обґрунту­вання й авторитетну санкцію всі значні суспільні рухи та зміни у прав­ному і політичному житті культурних народів.

Якщо в давнину політична роль ідеї природнього права була не­значною, то починаючи від середньовіччя, від знаменитої боротьби ду­ховної і світської влади, ця ідея починає відігравати все істотнішу роль у політичному житті. Особливо великим є її значення за нових віків, і це значення досягає вищої точки свого піднесення у другій половині 18 століття, коли принципи природнього права здобувають переможну санкцію в північноамериканських біллях про права, знаменитій фран­цузькій Декларації прав людини і громадянина, а відтак — і в цілій низці конституцій.

Особливо благодатною була роль ідеї природнього права, оскіль­ки вона сприяла обґрунтуванню та захисту громадянських і політич­них прав особи. Вона надихала борців за справедливіші, гуманніші та вільніші форми правного і державного життя. Cила природньоправної доктрини полягала в неґативній критиці існуючого, в запе­реченні варварства, приниження особистості, браку свободи, в запере­ченні рабства, несправедливості та свавілля.

Природнє право вимагало і сприяло звільненню від сили-силен­ної кайданів, у які людей впродовж віків було закуто тілесно і духовно.

Природнє право домагалося захисту приватного права кожного, незалежно від його віри, національності і суспільного стану. Воно сприяло звільненню частини Європи від кастового ладу, фе­одальних порядків, патримоніального деспотизму та нестерпної опіки поліційної держави.

Видатні теоретики конституціоналізму першої половини 19 століт­тя та законодавці черпали свої положення і правні обґрунтування з природньоправної школи.

Конституційне право, і зокрема вчення про суб’єктивні пуб­лічні права громадян, багато чим завдячують доктрині природнього права».

Від початку ХІХ століття спостерігається падіння популярності доктрини природнього права, і для цього на той час були свої об’єктивні й суб’єктивні причини: передовсім — це інтенсивне поши­рення у країнах Європи політичного резонансу у зв’язку з утверджен­ням реакційних режимів. Але, страхіття трагічної спадщини Другої світової війни викликали нову хвилю зацікавлення та відродження інтересу до ідей природнього права і природньої справед­ливості як єдино придатних концепцій для визнання людської гідності й утвердження поваги до людини як творіння Природи. І як наслі­док — поява Загальної Декларації прав людини 1948 р., основу якої стано­вила концепція невід’ємних природніх прав людини з наголосом на тому, що людина не буде змушена «вдаватися до повстання як до останнього засобу порятунку від тиранії та гніту», якщо такі права людини будуть захищені верховенством права. Незабаром — віднесення верховенства права у Статуті Ради Європи (1949 р.) до спільної спадщини європей­ських народів, уряди яких створили цю організацію. Ця спадщина ста­новить «духовні та моральні цінності» і належить до «ідеалів», заради яких і було започатковано якісно нове єднання європейських народів. А відтак — закріплення верховенства права як «спільної спадщини політичних традицій та ідеалів» у положеннях Європейської Конвенції з прав людини (1950 р.), яка, зі свого боку, стала першим у світі реґіо­нальним інструментом захисту тих прав людини, які охоплює концепція природніх прав. А багатолітня тлумачна діяльність Європейського Суду з прав людини довела, що в основу розуміння ним принципу верховенс­тва права було покладено якраз концепцію природніх (невід’ємних) прав людини, частина яких є абсолютними, а решта — такими, стосовно яких допускається втручання держави на умовах, визначених Конвенцією.

Отже, з усього викладеного випливає кілька важливих висновків.

Передовсім слід зважати на те, що доктрина природнього права аж ніяк не є доктриною англосаксонського походження, на відміну від того, що є характерним для первісного походження доктрини верховенства права. Як відомо, доктрина природнього права первісно формувалася на основі творчої спадщини античних греків і римлян; відтак — отри­мала розвиток у працях голландця Ґроція і німця Пуфендорфа. Крім того, вона здобула офіційне визнання в положеннях нормативних ак­тів як універсального (Загальна Декларація прав людини 1948 р.), так і реґіонального (європейська Конвенція про захист прав людини і ос­новоположних свобод 1950 р.) рівнів, де англосаксонську з походжен­ня доктрину верховенства права було застосовано для забезпечення дотримання і захисту невід’ємних прав людини як на універсальному, так і на реґіональному рівнях.

Проте на практиці таке поєднання доктрини природнього права і доктрини верховенства права виявилося найуспішнішим у рамках становлення й розвитку європейського правопорядку після Другої сві­тової війни, про що, зокрема, свідчить діяльність Європейського Суду з прав людини.

Саме з викладеного вище слід виходити при розумінні, тлумаченні й застосуванні принципу верховенства права як основоположного принципу сучасного українського права. Адже в Конституції України 1996 р. так само (подібно до французької Декларації прав людини і громадянина 1789 р.і Загальної Декларації прав людини 1948 р., а також європей­ської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.) втілено доктрину природнього права і засно­вану на ній концепцію природніх прав людини, оскільки в частині другій статті 21Конституції зафіксовано: «Права і свободи людини є невідчужуванимита непорушними».

У частині першій цієї самої статті наведено ще одну, ві­дому з часів Французької революції формулу про те, що «усі люди є вільними та рівними у своїй гідності і правах».

7.2. Суспільний договір, як джерело леґітим­ності походження політичної влади і держави

Логічним продовженням доктрини природнього права виступає доктрина суспільного договору, де такий договір є джерелом леґітим­ності походження політичної влади і держави як похідного інституту суспільства: оскільки, за теорією природнього права, людина (всі люди) народжується (народжуються) вільною (вільними) і є сама (самі) собі господарем (господарями), то ніхто не має права підкорити її (їх) собі без наявності на те її (їхньої) згоди. Лише згода окремих індивідів є єдиним критерієм леґітимності політичної влади як такої, себто лише за наявності такої згоди можна вести мову про можливість підпоряд­кування людей волі одного правителя чи загальній волі суспільства. Отже, згода виступає методом, а договір — юридичною формою ство­рення державної влади.

Як пам’ятаємо, згідно з ученням Лока про суспільний договір, основне призначення суспільства полягає в установленні державної влади, що оз­начає вчинення установчої дії — здійснення функції «установлення». За­значене відповідає акту «конституції» в процесуальному значенні, себто вчиненню «дії конституювання». «Установлення» (процесуальна «кон­ституція» — «конституювання») держави, за Локом, відбувається шляхом «акту суспільного договору», який у своїй основі є актом добровільного передання природніх прав від людини — до суспільства. Це є одночасно акт «уповноваження людьми держави» на досягнення головної мети — збереження їхніх природніх прав, та акт фіксації наявності згоди всіх лю­дей стосовно цього. Полишаючи природній стан і входячи до політично­го суспільства, людина добровільно передає природні права суспільству в такий спосіб, що політична влада як наслідок цього передання лишається обмеженою, причому її межею виступають невідчужні природні права, оскільки саме такі права не належать до предмета суспільного договору і людина не віддає їх суспільству, а залишає за собою.

Взявши за основу варіант невідчужності природніх прав як таких, що не можуть бути предметом договору, Лок вибудував структурний і юридичний бар’єри для виникнення свавільного правління в цивільно­му суспільстві, до якого увійшла людина, полишивши природній стан. Таким чином, свавільна влада стає категорією недозволеної поведінки і є несумісною з верховенством права, бо внаслідок договору має місце уповноваження не на державну владу як таку, а на її здійснення з чітко визначеною метою і завданнями — забезпечити людині «зручне, без­печне й мирне співжиття» шляхом збереження життя, здоров’я, сво­боди і власності людини. Такий характер передання прав від людини до держави має своїм наслідком лишеобов’язки держави перед лю­диною і аж ніяк не людини — перед державою.

Особливістю теорії суспільного договору в Лока є також визнан­ня автором договірного характеру стосунків між самими людьми, але не між людьми і політичною владою (державою, державною владою). Урядники у Лока — це «довірені особи» від народу, яких народ може усунути від виконання ними своєї функції, якщо вони «втратять дові­ру» народу. Саме на основі цієї теорії обстоюється право народу не тільки замінити «правителів» (урядників), а й змінити саму форму правління, коли народ виступає вже не як парламент, а як «загальна політична спільнота», що має статус «окремої юридичної особи».

Ідея «об’єднання окремих сил окремих осіб» шляхом «об’єднання всіх їхніх воль», внаслідок чого на заміну природньому стану приходить цивільний стан (або ж — «політичний стан»), характеризує і творчість іншого мислителя епохи Просвітництва — Монтеск’є . Проте цивіль­ний стан у нього не ототожнюється з державою, і автор ставить держа­ву в підпорядкування суспільству (яке в нього і є цивільним станом) шляхом формування стримуваного правління на засадах поділу влади на три функції — законодавчу, виконавчу і судову та шляхом створен­ня системи стримувань і противаг між органами, що здійснюють ці три функції. Крім того, державу поставлено в залежне від суспільства становище (тобто її владу, правління — обмежено) ще й тим, що ті «по­зитивні закони», які є результатом діяльності держави, мають відпові­дати «тій мірі свободи, яку містить в собі конституція».

Ідея суспільного договору як форми об’єднання при «переході» лю­дей від природнього стану до стану цивільного посідає провідне місце також у творчості іншого представника французького Просвітниц­тва — Жан-Жака Руссо. Він так само не бачить іншого способу само­збереження людства, ніж «скласти докупи всі окремі сили», що їх має кожний індивід для самозбереження у стані природи, і віднайти таку форму «об’єднання», яка, з одного боку, «обороняла б та захищала б за допомогою всієї спільної сили» кожного члена цього «об’єднання» і його майно, а з іншого — за якої кожен, об’єднуючись з іншими, подіб­ними йому, міг би й надалі (себто в цивільному стані) «коритися лише сам собі» та «залишатися таким же вільним, як і раніше». У наслідку — «кожен, віддаючи себе — всім», по суті, «нікому себе не віддає». Усе це в Руссо вирішується через суспільний договір. Загальний підсумок на­слідків «переходу» людини від природнього стану до стану цивільного, як ми зазначали вже раніше, полягає в тому, що укладений таким чи­ном основоположний договір, не знищуючи природньої рівності людей, замінює її на «рівність морального характеру і законного походження». І в такий спосіб люди, які можуть бути «нерівними — за силою чи розу­мом», стають усі «рівними на основі домовленості та юридичного пра­ва». Суспільство рівних поміж собою людей є суспільством справедли­вого типу, побудованого таким чином, що людина не є «інструментом» чи «жертвою» іншої людини, а є «членом об’єднання», утвореного на основі суспільного договору. Саме таке суспільство є і справедливим, і єдино леґітимним. Утворена на основі таких домовленостей політична організація з її «абсолютною владою над усіма членами» — сувереном — здійснює цю владу, «не виходячи за межі загальних домовленостей», що дає кожній людині змогу «вільно розпоряджатися всіма тими ре­чами і свободою, які залишаються в неї внаслідок таких домовленос­тей». Саме ж державне правління виступає всього-на-всього як «про­міжний орган», встановлений між підданими і сувереном; це — орган, якому «доручено виконувати закони і забезпечувати свободу» підда­них. Отже, державне правління уже через те, що воно є похідним від суверенітету, є обмежуваним правлінням. Адже, за теорією Руссо, хоч сам суверенітет народу і є абсолютним, він не може виходити за межі «закону розуму» чи «закону природи».

Як відомо, бачення невідчужних природніх прав людини як першоджерела державної влади вперше в рамках офіційного документа було закріплено в американській Декларації незалежності (1776 р.), де «самоочевидними» визнавалися істини, що «всіх людей створено рів­ними» і що «їхній Творець наділив їх певними невід’ємними правами» («серед яких — життя, свобода і прагнення щастя»), і «для того, аби за­безпечити ці права, люди поміж собою встановлюють державну владу, повноваження якої походять лише від згоди тих, над ким влада здійс­нюється». Виходячи з визнання за невідчужними природніми правами безпосереднього джерела державної влади, за народом визнавалося право «змінити або скасувати та встановити нову форму правлін­ня», якщо виявиться, що існуюча форма державної влади стала «руйнів­ною стосовно цих цілей», тобто тоді, коли вона не забезпечує невід’ємні природні права людини. Тоді у народу є не тільки право, а й виникає обов’язок: позбутися такої влади і встановити нову, призначення і ціль якої залишаються незмінними — забезпечити невідчужні права людини. Згодом в «офіційній декларації» — французькій Декларації прав людини і громадянина (1989 р.) було викладено «природні, не­відчужні та священні права людини», які проголошувалися «простими і незаперечними принципами», що мають становити «мету кожного політичного утворення» і лежати в основі «вимог громадян» до влади, а також в основі творення і функціонування «конституції».

Отже, висунуті у відповідь на теорію політичного абсолютизму Гобса (яку було використано передовсім для виправдання необмеженої влади держави) вчення Лока, Монтеск’є і Руссо про суспільний договір і реалізація їхніх провідних положень в окремих національних політи­ко-правних актах доби Просвітництва фактично утворили міцну доктринальну основу для виникнення і становлення конституціоналізму в сучасному його розумінні, коли за будь-якої схеми організаційної структури державної влади її першоджерело, спосіб (юридична форма) утворення, цілі та призначення залишаються незмінними: першодже­релом державної влади є невідчужні природні права людини; юридич­ною формою утворення державної влади є суспільний договір як метод фіксації згоди людей на добровільне уповноваження створеної ними політичної організації на забезпечення їхніх невід’ємних прав; цілі та призначення державної влади визначаються її головним завданням, що випливає з обов’язку, покладеного на державу внаслідок суспільного договору, — забезпечувати невідчужні природні права людини.

Принципові положення вчення про суспільний договір у сучасному цивілізованому світі складають основу кожного конституційного по­рядку, де модель організації державної влади відповідає меті та завдан­ню забезпечення природніх прав людини, завдяки чому, власне, здійс­нюється і досягається інституціоналізація верховенства права.

 

7.3. Верховенство права як верховенство природних прав людини

1. Словосполучення «принцип верховенства права» за останні п'ятнадцять років стало досить звичним для будь-якого україн­ського юриста, незалежно від того, чи має він відношення до практики, чи займається лише наукою. Однак попри велику кількість публікацій, його конкретний зміст залишається неви- значеним.

Разом з тим принцип верховенства права давно й успішно діє в житті цивілізованих суспільств в якості основоположного юри­дичного критерію взаємовідносин між людиною та державою. У сучасних реаліях України для запобігання перетворенню принципу верховенства права на синонім принципу верховен­ства Конституції або на зручне і беззмістовне політичне гасло вкрай необхідним є вироблення лаконічного, чіткого та систем­ного бачення його змісту. Адже чим складнішим і багатослівні­шим є розуміння сутності й ознак цього принципу, тим менше він має шансів бути сприйнятим на практиці.

Останні публікації провідних вітчизняних учених доводять, що дискусія про зміст верховенства права є надто далекою від завершення^ І якщо в українській юридичній науці верховенство

^ Заєць А. П, Принцип верховенства права (теоретико-методологічне обґрунтування) // Вісник Академії правових наук України. - 1998. - № і; Верховенство права як принцип правової системи: проблеми тео- права так чи інакше завжди пов'язується з правами людини та обмеженням свавілля державної влади, то серед західних фахів­ців досить популярним є так званий формальний підхід^ згідно з яким суть верховенства права полягає передусім у низці вимог до демократичності процедури прийняття законів та до ясності їх приписів. Показово, що у багатьох країнах принцип верховенства права давно імплементований в юридичну практику, але при цьому в науці також відсутнє більш-менш чітке і єдине його док- тринальне розуміння. Вузькоформалістичне розуміння верхо­венства права нещодавно було певною мірою виправлене євро­пейською спільнотою. Так, у пункті 41 Доповіді про верховенство права, ухваленої Європейською комісією «За демократію через право» (Венеціанська комісія) 25-26 березня 2011 року, вказано, що верховенству права притаманно: законність (у смислі демо­кратичності процедури ухвалення законів); правова визначе­ність; заборона на свавілля; доступ до правосуддя, що здійсню­ється незалежними і неупередженими судами; дотримання прав людини; недискримінація та рівність перед законом.

До завдань цього підрозділу в жодному разі не входить фор­мулювання нового (або уточнення існуючого) концептуального підходу до вирішення зазначеного питання. Ми маємо лише намір лаконічно розкрити основний зміст принципу верховен­ства права у контексті механізму забезпечення пріоритетності природних прав людини згідно з положеннями, викладеними у цій роботі. Відтак немає потреби окремо зупинятися на огляді висловлених у науковій літературі численних точок зору на зміст верховенства права. Крім того, вважаємо непродуктивною дискусію про зміст верховенства права між представниками різ­них типів праворозуміння. У зв'язку з цим принцип верховен­ства права розглядатиметься в межах концепції «м'якого пози­тивізму».

Під час вивчення будь-якого складного правового феномена надзвичайно важливим і корисним є аналіз історичних і мето­дологічних витоків цього явища. Для сучасних дослідників неприпустимо залишати поза увагою видатні здобутки попере­дників, адже у таких випадках відбувається гальмування розви­тку науки та сповільнюється процес запровадження її досягнень на практиці.

Загальновизнано, що основоположником теоретичного осмислення принципу верховенства права є авторитетний англійський конституціоналіст А. Дайсі, який у своїй відомій роботі з конституційного права^ запропонував розгорнуте розу­міння цього принципу, що відтоді сприймається частиною непи­саної Британської Конституції.

Почати слід з того, що А. Дайсі оперує переважно терміном «панз^ання права» (the rule of law), і лише іноді вживає терміни «домінування права» (the predominance of law) або «верховен­ство права» (the supremacy of law). Розуміння A. Дайсі принципу панування права можна звести до трьох позицій: і) панування права - це презумпція невинуватості; 2) панування права - це максимальна (абсолютна) юридична рівність всіх осіб, незалеж­но від їхнього соціального статусу, зокрема, незалежно від того, чи має певна особа яке-небудь відношення до державної служби; з) пан)шання права - це реально діючий судовий механізм реа­лізації та захисту людиною своїх прав^.

Важливим моментом у коментуванні розуміння А. Дайсі прин­ципу панування права має бути врахування тієї обставини, що під правом автор розуміє здебільшого прецедентне право, тобто юри­дичні норми, що містяться у судових прецедентах, створених вищими судами Англії. Й у цьому контексті нам видається безпід­ставним твердження про те, що всі три компоненти змісту прин­ципу панування права в інтерпретації А. Дайсі є притаманними «не лише системі загального права (common law), а й будь-якій іншій правній системі»^, адже, наприклад, третій аспект розумін­ня А. Дайсі принципу панування права по суті випливає з факту визнання певною правовою системою прецедентної форми права.

Зауважимо також, що підхід А. Дайсі до розуміння принципу панування права в цілому характеризується індивідуалістським спрямуванням, а також фактично не ставить існування цього принципу в пряму залежність від правового закону. Ця обставина може бути пояснена тим, що ідеї та принципи справедливості, рівності, свободи, гуманізму з'явилися в англійському праві завдяки тому, що вони є основними принципами правосудіщ і за допомогою прецедентно!' форми права набули реіулятивної сили.

Отже, в інтерпретації А. Дайсі призначенням принципу пану­вання права є захист індивіда від свавілля держави та її представ­ників. Приблизно такий самий зміст вкладається в цю категорію і багатьма сучасними дослідниками, які вказують, що верховен­ство права запобігає державному етатизму^

2,УпунктІ4.імотивувальноїчастиниРішенняКонституційного Суду України від 02.11.2004 № 15-РП/2004 вказано, що «відпо­відно до частини першої статті 8 Конституції в Україні визнаєть­ся і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовчу діяль­ність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проник- нуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівно­сті тощо».

Як зазначено вище, ідеї справедливості, свободи, рівності та гуманізму розкриваються у праві передусім через природні права людини, а вже потім деталізуються в міжнародно-право- вих угодах, положеннях національного законодавства тощо.

У зв'язку з цим вважаємо вірним підхід Кодексу адміністра­тивного судочинства України (частина перша статті 8 Кодексу), а також Кримінального процесуального кодексу України (части­на перша статті 8 Кодексу) стосовно розкриття змісту принципу верховенства права, проголошеного у статті 8 Конституції України, через призму статті 3 Основного Закону України, де вказано: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недотор­канність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».

Згідно зі статтею з Конституції України, метою України як держави є права і свободи людини. Для виконання цієї мети на державу покладається обов'язок, що виражається у двох формах: і) утвердження; 2) забезпечення прав і свобод людини. Під утвердженням прав людини мається на увазі правотворча діяль­ність держави, під забезпеченням - правозастосовча діяльність, зокрема правосуддя.

Обов'язок не існує без корелюючого суб'єктивного права. Як відомо, зв'язок між суб'єктивним правом і юридичним обов'язком називається правовим відношенням. Отже, у статті з Конституції встановлений обов'язок держави Україна як суб'єкта правового відношення. Іншою стороною цього правового відношення є людина. Таким чином, людина є уповноваженим суб'єктом, а держава - зобов'язаним.

У літературі слушно зазначається, що суб'єктивний обов'язок - це міра належної поведінки зобов'язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи у даному правовому відношенні, забезпечена наданням уповноваженій особі можливості вимага­ти від зобов'язаної особи виконання обов'язку, спираючись на апарат державного примусу^

Верховенство права існує у двох модусах. По-перше, верхо­венство права - це верховенство права людини над обов'язком держави забезпечувати всі права і свободи людини. По-друге, верховенство права - це верховенство природних прав людини над правами держави, правами соціальних груп, правами сус­пільства.

У першому модусі, який можна назвати конституційним або загальним, передбачається обов'язок держави своїми діями створювати умови для реалізації прав і свобод людини. У друго­му модусі, який можна назвати спеціальним, розкривається осо­бливий статус природних прав людини.

У літературі йдеться, як правило, лише про перший модус верховенства права. Водночас він не охоплює специфіку ролі природних прав людини, без пріоритету яких конститзщійний аспект верховенства права втрачає свою цінність.

Слід погодитися з Д. Вовком у тому, що сутність верховенства права полягає у відповіді на два питання: верховенство чого та верховенство над чим^.

Домінування, пріоритет природних прав людини над права­ми держави, суспільства і колективів людей і є власне основним змістом верховенства права. Надання природним правам індиві­да пріоритету над правами держави є вельми стандартним для розуміння верховенства права, водночас твердження про їх прі­оритет над правами соціальних прошарків і права суспільства (які, втім, як правило, також виражає держава) не поширено серед науковців і фактично означає надання переваги основним індивідуальним цілям над цілями суспільства.

Д. Раз слушно відзначає, що верховенство права не має перешкоджати суспільству належним чином досягати головні соціальні ціліЧ Однак цілі, які забезпечуються природними правами, за своєю сутністю не здатні перешкоджати досягнен­ню суспільних благ. Більше того, зважаючи на кардинально важливу роль цінностей, які лежать в основі природних прав, їх недотримання призводить до того, що досягнення будь-якого суспільного блага стає у такому разі абсолютно не потрібним для індивідів. Якщо суспільна мета досягається за рахунок обмеження базових для людини індивідуальних цінностей- цілей, які гарантуються природними правами, то перед нами - тоталітаризм або авторитаризм. Обмеження життєво важливих для індивіда цілей може ховатися за будь-якою декларованою суспільною метою, яка базується винятково на засадах колек­тивізму.

На початку XX століття один із засновників сучасної політо­логічної науки та геополітики Р. Челлен писав, що кінцевою метою держави є добробут нації. Індивід не може набути прав, не будучи слугою держави^. За цією логікою виходить, що дер­жава є слугою суспільства, але господарем індивіда. Проте за інтереси суспільства дуже легко видавати егоїстичні наміри правлячої верхівки або панівного прошарку.

Авторитаризм виникає там, де державна влада стає само- ціллюз. Рівень демократичності держави визначається рівнем забезпеченості прав окремої людини, для чого, власне кажучи, і має функціонувати держава.

З тих самих підстав ми не можемо погодитися з Т. Алланом, для якого фундаментальною вимогою верховенства права є моральна виправданість: примус влади має ґрзшіуватися на від­повідному, послідовно втілюваному баченні суспільного благав Відомо, що у будь-якій авторитарній державі примус завжди здійснюється задля забезпечення суспільного блага.

Верховенство права є основним засобом для досягнення головної внутрішньої мети правової системи - забезпечення прі­оритету природних прав людини.

Теза про важливу роль пріоритету прав людини над правами держави у структурі верховенства права, звичайно ж, не є абсо­лютно новою для вітчизняною науки. Але її формулювання, яке міститься у відповідних роботах^, є занадто лаконічним та непо­вним і тому потребує більш розгорнутого пояснення.

Принцип верховенства права - це істотна характеристика головного правовідношення між людиною та державою, яке встановлює загальний порядок для всіх інших правовідносин між цими суб'єктами. Можна назвати його мета-правовим від­ношенням між людиною (уповноважений суб'єкт) та державою (зобов'язаний суб'єкт) стосовно потреб та інтересів людини, захищених її правами. Такий підхід наближує до тематики сус­пільного договору, проте він (підхід) є вужчим, оскільки зосеред­жується на взаємозв'язку «суб'єктивне право - юридичний обов'язок». Водночас суспільний договір не є суто юридичною конструкцією, тому що містить вагому (і в багатьох аспектах визначальну) політичну складову.

Мета-правове відношення на відміну від звичайного право­відношення виникає не на підставі юридичної норми, а на під­ставі конструкції суспільного договору, укладеного між певною сукупністю індивідів і державою. Як вірно вказує Н. Кабанець, можливість держави бути одночасно публічною річчю та суб'єктом гарантується республіканським устроєм держави. Створення публічної речі за особистим правом вистзшає для індивідів гарантією їхніх суб'єктивних прав. Об'єктом договору

є поняття позитивного правопорядку^ на основі верховенства прав людини. По суті йдеться про особливий різновид публіч­них правовідносин (як відомо, публічні правовідносини харак- териззаоться обов'язковою наявністю серед учасників суб'єкта владних повноважень^), в яких людина має лише права, а дер­жава - лише обов'язки. При цьому держава має як негативні (не здійснювати певних дій), так і позитивні обов'язки (вчиня­ти певні дії). С. ШевчукЗ відзначає, що, Європейський суд з прав людини, починаючи з рішень у справах Маркс (Магскх) проти Бельгії від 13.06.1979 та Айрі (Аігеу) проти Ірландії від 09.10.1979 послідовно розробляє концепцію позитивних обов'язків держави щодо першого покоління прав людини.

Вважаємо, що зазначений різновид публічних правовідно­син здатен наповнити конкретним змістом одну з основних ідей правової держави, яка виражається відомою у широких громадських колах тезою про «пов'язаність державної влади правом

Принцип верховенства права закладено у зміст суспільного договору як юридично-політичної категорії. Цей принцип висту­пає концентрованим виразом юридичних гарантій досягнення індивідами своїх цілей під час укладання суспільного договору - а саме задоволення своїх інтересів і потреб на основі справедли­вості, рівності, свободи та гуманізму.

За допомогою верховенства права діяльність держави спря­мовується на виконання її мети - утвердження та забезпечення прав людини. Цей принцип є одним із засобів, за допомогою якого держава досягає своєї мети, поставленої перед нею сус­пільством, а також мети конкретної людини.

Принцип верховенства права можна пізнати лише в межах ідеї природних прав людини. Адже він базується на етико- критичній оцінці позитивного права держави крізь призму принципу справедливості, який знаходить свій вираз у при-

родних правах людини. Причому оцінка законодавства відбу­вається не лише з погляду змісту, а й форми та практики його реалізації.

Викладене вище надає змоіу вказати на три основні аспекти принципу верховенства права:

структурно-функціональний аспект: наявність індивіда і держави; здійснення державою правотворчої та правозастосов- чої діяльності; наявність незалежної та професійної судової влади;

процедурний аспект, який базується на восьми вимогах до моральності права Л. Фуллера^ на відповідності правотворчої та правозастосовчої діяльності держави певним стандартам, таким як: заборона зворотної дії закону; вимога оприлюднення зако­нів; вимога уникнення частих змін законів; вимога ясності та несуперечливості змісту законів; вимога щодо однакового засто­сування закону; реалізація органами державної влади своїх повноважень у межах та у спосіб, передбачений законом; засто­сування покарання винятково на підставі відповідного закону (nullum crimen, nulla poena sine lega).

Саме на цьому аспекті верховенства права робить наголос у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини^. Наприклад, у Рішенні у справі Броньовські (Broniowski) проти Польщі від 22.06.2004 зазначається: «Принцип верховенства права, що знаходиться в основі Європейської конвенції, вимагає, щоб держави дотримувалися і застосовували закон передбачува­ним і послідовним чином, а також забезпечували правові та практичні умови для його застосування». Крім того, вельми важливе місце у структурі верховенства права Європейський суд відводить належному судовому контролю на національно­му рівні над втручанням органів державної влади у права людини (Рішення у справі Класс (Klass) та інші проти Федеративної Республіки Німеччини від 06.09.1978), а також вимозі правової визначеності, яка, зокрема, передбачає повагу до res judicata - принципу остаточності рішень суду, що набули законної сили (Рішення у справі Пономарьов проти України від 03.04.2008);

з) змістовний аспект: наявність мета-правового відношення між людиною та державою, в якому, по-перше, людина має права, а держава - відповідні юридичні обов'язки ш;одо забез­печення цих прав; по-друге, природні права людини мають прі­оритет над правами держави, суспільства, соціальних грзш.

3. Принцип верховенства права не може функціонувати без існування відповідного законодавства. Як вказано у преамбулі Загальної Декларації прав людини 1948 року, «необхідно, ш,об права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, шіоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії та гноблення».

Принцип верховенства права і принцип верховенства зако­ну є пов'язаними між собою юридичними конструкціями. Зв'язок між ними проявляється у тому, що забезпечення прин­ципу верховенства закону є першим і необхідним кроком у про­цесі утвердження принципу верховенства права. Принцип верховенства права є наступним етапом розвитку правової системи після того, як у ній встановлена законність, ш;о є результатом дії принципу верховенства закону. З цієї причини у правових системах, в яких не повною мірою діє принцип вер­ховенства закону, запровадження принципу верховенства права є неможливим.

Основний зміст принципу верховенства закону зводиться, по-перше, до вимоги чіткого й однозначного регулювання основних суспільних відносин лише ухваленими представниць­ким органом внаслідок демократичної процедури законами, а не підзаконними актами органів виконавчої влади, а по-друге, до положення про найвищу силу Конституції. По суті принцип законності багато в чому є поєднаним з вказаним вище проце­дурним аспектом розуміння верховенства права. Таку саму думку висловлює С. Шевчук, який вважає, що принцип закон­ності є формальною характеристикою принципу верховенства правам

Різниця між принципом верховенства права і принципом верховенства закону полягає у тому, що верховенство закону робить правову систему ефективною, а верховенство права - справедливою.

Принцип верховенства закону виступає у ролі певного техно­логічного конструкту, він не ставить аксіологічних вимог до змісту законів. Водночас принцип верховенства права встанов­лює аксіологічні засади захисту найголовніших, життєво важли­вих цілей індивіда, виражених у природних правах людини, а також втілює в собі обов'язок держави гарантувати конституцій­ні права громадян.

 

 





©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.