Здавалка
Главная | Обратная связь

Самвидав» як феномен культури.



«Самвидав» (рос. самиздат) — видавані поза цензурою (зокрема в СРСР) підпільні листівки, брошури, книжки й періодичні видання — один з виявів Руху опору.

Термін «самвидав» виник завдяки зусиллям Івана Багряного, котрий у 1929 році видав окремою книжкою поему «Ave Maria». Нелукаві друкарі за певну ціну в одну ніч видрукували 1200 примірників поеми. Григорій Костюк так описував побачене: «Іван Багряний. „Ave Maria“ (латинкою!) Поема. Рік видання — римськими цифрами МСМХХІХ, що значить 1929, видавництво „САМ“, місце видання не позначено». Багряний щодо своєї поеми завважував, що «головне і єдине призначення було в тому, щоб виявити своє незадоволення». Це називається класика[2].

У радянському «Самвидаві» з'являлися різними мовами (російською, українською, та іншими) літературні, філософські й суспільно-політичні твори, дослідження з мистецтвознавства, релігійні (богослужбові) книги, підручники, передруки й переклади недозволених в СРСР чужоземних творів, зокрема інформації про нерозв'язане національне питання, вияви антирадянського опору, протести громадян проти порушення законності та принципів прилюдності на судових процесах, про арешти, суди й позасудові репресії КДБ, стенографічні записи допитів і судових процесів, ревеляції про умови перебування в'язнів у в'язницях, виправно-трудових таборах і психіатричних лікарнях тощо. Найбільше було літературних творів.

Головне завдання «Самвидаву» — інформація поширюється шляхом негайно публікованих листівок і документів про ті чи інші події, і серійних видань таких, як загальносоюзна «Хроника текущих событий» (з квітня 1968) й обмежений українськими справами «Український Вісник» (з січня 1970 р.; 8 випусків до 1974 р.).Крім паперового, існував ще й «магнітіздат» — магнітофонні записи, здебільшого — пісні бардів. Особливе місце займали пісні Булата Окуджави, Олександра Галича, але наймасовішими в «магнітіздаті» були пісні Володимира Висоцького.

Крім самвидаву існував так званий «тамвидав», тобто книги, які завозилися різними людьми з-за кордону і поширювалися на території Радянського Союзу.

1964 року підпільна націоналістична організація «Український Національний Фронт» видала перше число машинописного журналу «Воля і Батьківщина» (загалом відомі 16 випусків). Відтак, у січні 1970 р. львівський журналіст В'ячеслав Чорновіл розпочав випуск машинописного журналу «Український вісник», який став найвідомішим органом незалежного слова в радянській Україні. Після розгрому редакції, група дисидентів (Степан Хмара, Олесь і Віталій Шевченки) зробили спробу відвести підозри від редактора Чорновола, випустивши незалежно від нього 7 і 8 числа «УВ». Видавці були так само вирахувані КДБ й покарані багаторічними термінами. Водночас інша група підпільників — «Українська загальнонародна організація», або як її ще називають УНФ-2, під керівництвом Миколи Крайника видає кілька чисел ще одного «Українського вісника».

В Україні з початку 1960-х років активно поширювалися у «Самвидаві» поезії Ліни Костенко, Миколи Вінграновського вірші і щоденник Василя Симоненка, інших шестидесятників.

Серед найважливіших текстів українського «Самвидаву» були трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», опублікований, у формі листа до ЦК КПУ у грудні 1965 р., збірник матеріалів В'ячеслава Чорновола «Лихо з розуму» про арешти і суди 1965–1966 рр.(1967), твори Валентина Мороза, Євгена Сверстюка, Михайла Осадчого, Василя Голобородька, Ігоря Калинця, Василя Стуса, Миколи Холодного.

У «Самвидаві» поширювалися також передруки в українських дореволюційних, з західно-українських і еміграційних видань, зокрема з історії й публіцистики (Івана Франка, Махайла Грушевського).







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.