Здавалка
Главная | Обратная связь

Живопис, скульптура, графіка у 1960-1980 рр



Вагомим був внесок у розвиток образотворчого мистецтва художників В. Касіяна,

М. Глущенко, М. Дерегуса, В. Бородай, Т. Яблонської та ін. У республіці кадри худож_

ників готували Київський художній інститут, Львівський інститут прикладного і деко_

ративного мистецтва, Харківський художньо_промисловий інститут, Український полі_

графічний інститут (Львів), ряд середніх спеціальних навчальних закладів.

На сьогодні музейна колекція творів Т.Шевченка невелика 13 – вона не може повною мірою висвітлити різнобічність його таланту і всі етапи еволюції його художньої творчості. Шість ранніх офортів до альбому «Живописна Україна» (1843-44), в яких показано історичне минуле краю, куточки Києва, життя селян, засвідчують не тільки високу майстерність молодого митця, а й новаторський характер його мистецтва. Вони являються своєрідним маніфестом подальшої творчості Т.Шевченка, визначальним критерієм якої були гуманізм і непогамовна любов до своєї землі.

Єдине живописне полотно у колекції – передостанній «Автопортрет» Кобзаря, створений 1860 року. За своїм глибоким психологізмом і високою духовністю, силою світлотіньових вирішень він близький до традицій великого голандця Рембрандта, котрий завжди був для Т.Шевченка неперевершеним взірцем. Твір сприймається як пронизлива сповідь людини про її виповнене страждань життя. «Автопортрет» – звернення до нас, тих хто крізь віки загляне у сповнені болю, скорботні очі художника, який з гідністю пройшов свій тернистий шлях і до останніх днів залишився чесним перед собою, людьми та долею. Цікаво, що й доля самого твору Т.Шевченка була складною. З виставки в Академії мистецтв, де автор уперше його показав широкій публіці, портрет придбала велика княгиня Олена Павлівна. Невдовзі вона подарувала його графу Ф.Толстому, президентові Академії, згодом портрет перейшов до його доньки – К.Юнге. З її смертю відомості про твір зникають. І лише в середині 1930-х років він з’являється в Москві у М.Смирнова-Сокольського, актора, сатирика, бібліофіла та колекціонера. По смерті останнього власника його вдова (у 1965 році) привезла «Автопортрет» Т.Шевченка до Києва – відтоді він посів чільне місце в експозиції музею.

Тарас Шевченко був предтечею тих процесів, які визначили подальший розвиток українського мистецтва другої половини ХІХ сторіччя. Шевченкові мальовані й поетичні образи України пробуджували у сучасників інтерес до його батьківщини, її природи, людей. Вони надихали на творчість багатьох художників, серед них і російських – Л.Жемчужникова, І.Соколова, К.Трутовського, котрі увійшли в історію національної культури як послідовники Кобзаря. «Він був сила, яка сплавляла нас з народом. Він пробуджував нас до нового життя»14 ,– писав Л. Жемчужников. Тема України стала домінуючою в творчості цих майстрів. Оволодіння новими образами супроводжувалося для них переосмисленням естетичних засад. Долаючи традиції академізму, художники виробляли реалістичні принципи композиційної та кольорової побудов картини. У зображених на тлі природи побутових сценках, безперечно, ще є елемент ідеалізації. Однак він співпадав з прагненням авторів висловити в образах селянства поетичне начало, ствердити в буденному світі відчуття краси, до якої завжди був чутливий український народ.

Творчість Льва Жемчужникова репрезентовано широко відомою картиною «Кобзар на шляху». Її сповнені драматизму образи навіяно Шевченковою поемою «Катерина» й піснями народних музикантів, яких добре знав і любив слухати митець. Його портретні замальовки селян, виконані під час подорожей Полтавщиною, акварель "Козак їде на Січ" свідчать про вміння автора з достеменною правдою та художньою образністю показати і сучасне йому життя, і минувшину землі Шевченка.

Передвижництво виникло як антитеза академізму, далекому від реального життя, від проблем розвитку передового мистецтва. У тогочасному Києві до представників академічного напрямку належав О.Рокачевський, на майстерно виконані портрети якого був великий попит. В них суттєво відбилися прикмети стилю, де зовнішня достеменність образного трактування переважає над внутрішнім станом людини. Зразком салонно-академічного живопису є і репродуковане у альбомі полотно „Занедбаний парк», яке належить пензлю Г.Кондратенка, пейзажиста, схильного до підсиленої романтизації образів природи.

На прикладі творчості видатного художника Володимира Орловського, що відіграла важливу роль у становленні реалістичних підвалин пейзажного малярства, можна наочно побачити як у мистецтво академізму владно вторгалося нове, передове, перемагаючи усталено традиційне. І якщо полотна митця за своєю композиційною вибудуваністю ще тяжіють до певної умовності, то за своєю ідейною сутністю вони близькі до передвижників, настільки глибоко звучить в них тема батьківщини та народу. В.Орловський одним із перших українських пейзажистів ступив на шлях свідомого оволодіння засадами пленерного живопису, використовуючи досвід французьких художників-барбізонців, котрі ще в 1830-60-і рр. звернулися до безпосереднього спостереження природи та реалістичного відтворення її світло-повітряних ефектів. Хоча В.Орловський і не зміг повністю одійти від жорсткості у передачі форм світу, проте в своїх невеличких, схожих на етюди, роботах майстер, без „усіляких умовностей та теорій» (за його ж словами) передав і яскравість сонячного світла, і соковитість своєрідних кольорових співвідношень, які розкривають національну виразність створених ним образів природи.

Особливої змістовності поняття національної самобутності набуває в творчості корифея передвижництва Миколи Пимоненка. Колоритні герої його картин – мешканці невеличкого села Малютинка, що під Києвом (там художник улаштував собі літню майстерню). Вони виступають певними носіями генетичної пам’яті народу, в якій спресувалися минуле і сучасність, особливості національного характеру і звичаї життєвого укладу. «Правдиві і милі, як сама Україна» (за висловом І.Рєпіна) побутові полотна М.Пимоненка набувають ліричного забарвлення, уміщуючи в собі поетику народного світобачення. Притаманне багатьом з них відчуття святковості стає своєрідною формою виявлення заповітних мрій людини про прекрасне, радісне життя.

В ранній картині «Жниця» образ стрункої кароокої селянки на тлі золотавого пшеничного поля та високого блакитного неба сприймається своєрідним символом краси й щедрості української землі. Полотна пізнішого періоду («Ідилія») позначено досягненнями автора в галузі розробки пленерних завдань, що призводить до динамізації природного середовища. В них яскраве літнє сонце пронизує зелень листя, бузково-рожеві прозорі тіні лягають на землю, оповиту світлом, повітрям.

Для жанриста М.Пимоненка пейзаж виступав важливою домінантою його сюжетних композицій. Він не тільки окреслював життєвий простір людини, а й являвся засобом збагачення ліричної виразності образів, допомагав художникові активізувати суто малярське начало його картин, в яких відбилися прикмети тих характерних пластичних і кольорових змін, притаманних живопису межі століть.

Пейзажний жанр в мистецтві передвижників став таким же пріоритетним, як і побутовий. В картинах природи художники втілювали не просто певний пейзажний мотив – вони створювали образ батьківщини, в усій національній самобутності її характерних рис. Яскравим підтвердженням цьому є творчість відомого київського майстра Сергія Світославського. Продовжуючи демократичні традиції свого вчителя О. Саврасова, художник оспівував красу буденно-прозаїчних мотивів природи, що набували в його творах внутрішньої значимості та поетичної образності. Жанрові сценки, а також зображення тварин – постійний і органічний компонент пейзажів майстра, де кожна деталь, кожна реалія оповідає про життя і долю людини. Чимала музейна колекція повною мірою висвітлює еволюцію творчості митця – від епічно-суворого, з ретельно проробленими формами полотна «Дніпровські пороги», до останніх – з рисами узагальненості й декоративності – робіт, мальованих у Середній Азії, так і не завершених художником через хворобу очей. Порівнюючи їх, бачиш, як час змінював характер живописно-пластичної мови С.Світославського, визначав його пленерні пошуки, залишаючи непорушною саму сутність світобачення майстра – реальний погляд на реально буденний світ. І світ цей – тихі вулички київського передмістя Куренівки, де мешкав художник, такі характерні за мотивами сільські краєвиди України, розкриває перед нами своє поетичне, забарвлене народним чуттям начало.

 







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.