Главная | Обратная связь

М. Костомаров – представник народницького напряму в українській історіографії.

М.І.Костомаров.Складний та непересічний життєвий шлях пройшов М.Костомаров. Він був вченим, письменником, фольклористом, працями і життям визначивши своє місце у вітчизняній науці та культурі. Його монографії, статті, нариси містять ідеї, образи, картини з історії України періоду формування і становлення українського народу, боротьби за незалежність та національну самобутність. Разом з тим, М.Костомаров ніколи не був пасивним споглядачем свого часу. Він жив у гущині подій, нама­гаючись своїми творами і діяльністю сприяти руху суспільства уперед.

М.Костомаров, на жаль, як і багато інших діячів української науки і культури, був віднесений до розряду націоналістів і представників «буржуазної науки». Зро­зуміло, що на протязі багатьох десятиліть його праці розглядалися як протилежність радянській історичній школі і були захо­вані у «спецхрани», підлягали критиці і, засудженню. В той же час, оцінюючи його спадщину та діяльність, М.Чернишевський писав: «Костомаров був людиною широкої вченості, такого розуму і так любив істину, що праці його мають дуже високу наукову цінність».

М.Костомаров створив галерею історичних постатей, докладно дослідив багато найважливіших проблем вітчизняної історії, розглядаючи як головну рушійну силу народ, життя і діяльність простих людей. Безумовно, у його монографіях, статтях, а їх більш як 300, не все рівноцінне. Була у нього і ідеалізація минулого, і проповідь загального примирення на основі християн­ського «братолюбства» та багато ін. Але у величезній спадщині М.Костомарова головними були з'ясування і вирішення багатьох питань минулого, які до нього не розглядалися, і відстоювання необхідності звільнення трудящого люду від ланцюгів кріпосниц­тва. До найважливіших рис творчості М.Костомарова відносяться розширення проблематики досліджень та збільшення кількості залучених історичних фактів, висвітлення діяльності вихідців з народу, розкутість викладання, оригінальність висновків, далеких від офіційної історіографії.

Микола Іванович Костомаров народився 16 травня 1817 р. у с.Юрасівка Ольховатського району Воронезької губернії. Його мати, Тетяна Петрівна Мельникова, була кріпосною поміщика І.П.Косто марова, який, переступивши через тодішні звичаї, через три місяці після народження сина обвінчався з кріпачкою.

І.П.Костомаров, учасник штурму Ізмаїла та інших битв під командуванням О.В.Суворова, пройшов пів-Європи і перейнявся просвітницькими ідеями. Іван Петрович прагнув дати синові освіту.

Після непоганої домашньої підготовки він був відданий до приватного пансіону в Москві. Коли батька вбили кріпаки, навчання довелося перервати, син так і лишався кріпаком, доки його не викупила мати у спадкоємців чоловіка. Тетяна Петрівна віддала Миколу до приватного пансіону у Воронежі. У 1831 р. він був прийнятий до третього класу місцевої гімназії, а після закінчення у 1833 р. вступив до Харківського університету, де вивчав латинську, французьку, італійську мови, німецьку філософію, історію, глибоко зацікавився минулим України.

Наполегливість у навчанні, потяг до відкриття нового, а також спілкування з такими яскравими особистостями в науці, як А.Бекетов, П.Гулак-Артемовський, М.Лунін, І.Срезневський, сприяли формуванню світогляду М.Костомарова. Він прагнув пізнати історію України, життя її народу. Це й зумовило вибір ним після закінчення університету тем магістерської дисертації (першу - «О причинах и характере унии в Западной России» — було заборонено і спалено, другу — «Об историческом значении русской народной поэзии» - він захистив), і написання першого художнього твору — драми «Сава Чалий», і вибір подальшої долі, яка привела його до Петропавловського каземату.

Після отримання ступеня магістра історичних наук М.Костомаров працює викладачем гімназії і пансіонів у Рівному та Києві, а 28 травня 1846 р. одностайно обирається професором кафедри російської історії Київського університету. В Києві він зближується з представниками інтелігенції М.Гулаком, О.Марковичем, В.Білозерським, П.Кулішем. У їхньому середовищі й зароджується ідея створення товариства з метою об'єднання слов'янських народів у федерацію на принципах рівності та знищення кріпосництва. Такою організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство. До нього приєднався і Т.Шевченко, який у квітні 1846 р. приїхав до Києва з Петербурга. Як найдосвідченіший і найосвіченіший, М.Костомаров взявся за розробку головного програмно­го документа. Так з'явилася «Книга буття українського народу».

Першою провідною ідеєю костомарівської суспільно-політичної концепції історії і подальшого розвитку України стало християнство, відповідність стану суспільства заповідям Ісуса Христа. М.Костомаров протиставив слов'янські народи всім іншим, оскільки слов'яни пізніше прийняли християнство, повільніше розвивалися і тому зберегли душу свою більш недоторканою і чистою. З цих роздумів М.Костомаров виводив ще два важливих постулати своєї концепції. По-перше, це особлива, месіанська роль слов'ян у спасінні світу. По-друге, на шляху боротьби за християнські ідеали слов'яни повинні були крокувати разом, показувати світові приклад злагоди і справедливого миру.

Сьогодні нам цілком зрозумілі повні ідеалізація і перебільшення. Адже М.Костомаров жагуче прагнув довести месіанство України уже в слов'янському світі, її право стати «неподліглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім».

Від філософського осмислення українського питання М.Костомаров перейшов до розробки більш конкретних проблем. Він взяв безпосередню участь у створенні «Статуту Кирило-Мефодіївського товариства». Конкретні риси майбутнього державного устрою М.Костомаров намалював у двох відозвах «Брати Українці» і «Брати великоросіяни і поляки». Практично тут М.Костомаров відобразив федеративний устрій майбутнього слов'янського союзу. Кожна країна повинна бути політично і культурно незалежною. Внутрішній устрій був республіканським. Кожна республіка мала делегувати своїх представників до загально­слов'янського сейму, який обирав би на певний час «правителя». Соціально-економічні питання розв'язувались одним реченням: «Щоб в кожній Речі Посполитій була посполита рівність і свобода і станів не було зовсім». Для гуманістичного світогляду М.Костомарова абсолютно неприйнятними були будь-які насильницькі засоби досягнення якої б не було найблагороднішої мети.

У березні 1847 р. за доносом провокатора Кирило-Мефодіївське товариство було розгромлене, а його членів заарештовано й засуджено. Після Петропавловської фортеці їх відправили на заслання: М.Костомарова — в Саратов, Т.Шевченка — в солдати, у далеке Новопетрівське укріплення, інші також поділили їхню долю. У Саратові М.Костомаров потоваришував з М.Чернишевським, а після заслання, коли у квітні 1859 р. на запрошення Петербурзького університету прибув до столиці, то знову зустрівся з Т.Шевченком, близько познайомився з М.Добролюбовим, І.Тургенєвим, Марком Вовчком та ін. М.Костомаров читає в Петербурзькому університеті лекції, які викликали захоплення громадськості, бере активну участь у житті міста, веде велику наукову роботу. Слід зазначити, що цей період виявився для М.Костомарова найпліднішим - він підготував близько 200 праць. Його численні монографії, статті, нариси містять образи, живі картини історії України та Росії періоду феодалізму, боротьби народних мас проти соціального й національного гноблення. М.Костомаров був одним з найперших вітчизняних істориків, який висловив думку, що творцями історії є «не царі та їхні наближені вельможі, а народ».

З 1861 р. в Петербурзі почав виходити журнал «Основа», видавцями якого стали В.Білозерський, М.Костомаров, П.Куліш та ін. На сторінках «Основи» вперше було надруковано багато творів Т.Шевченка, С.Руданського, Л.Глібова, істориків М.Максимовича, О.Лазаревського. Друкував свої праці і М.Костомаров. Це були статті: «О федеративном начале Древней Руси», «Две русские народности», «Черты южнорусской истории». В «Основі» були надруковані й інші роботи вченого, які викликали широкий розголос наукової громад­ськості, а також звинувачення М.Костомарова з боку офіційної історіографії у «руйнуванні вітчизни» і «українофільстві». Він намагався не втягуватися у безплідні дискусії, не звертав уваги на звинувачення. М.Костомаров закінчив і надрукував у «Современнике» «Очерк быта и нравов великорусского народа в XVI и XVII столетиях».

Між тим посилився тиск на «Основу» в зв'язку з публікацією на її сторінках статей, які за своїм змістом відходили від офіційної точки зору на історію і сучасність. До «крамольних» потрапили і роботи М.Костомарова, особливо його полемічні статті. Наприкінці 1862 р. «Основа» припинила своє існування.

Одним з найкращих творів М.Костомарова, підготовкаякого забрала не один рік його життя, була праця «Богдан Хмельницький». Уперше надрукована 1857 р. в «Отечественных записках» вона відразу привернула до себе увагу найширшої громадськості як багатством матеріалу, так і позицією автора щодо змалювання цієї історичної постаті. В рецензії на книгу М.Чернишевський засвідчив, що це блискуча, об'єктивна, істинно драматична розповідь. Таку ж думку висловлював Т.Шевченко.

Вимушений залишити викладацьку діяльність, вчений бачив свій обов'язок в тому, щоб повністю віддатися улюбленій справі -дослідженню і висвітленню маловідомих сторінок історії. В наступні 'роки ним були створені такі великі монографії, як «Ливонская война», «Гетманство Юрия Хмельницкого», «Последние годы Речи Посполитой», «Руина», «Мазепа», а також три томи «Русской истории в жизнеопи­саниях ее главнейших деятелей». Дослідження М.Костомарова про гетьманів І.Виговського, І.Мазепу, Ю.Хмельницького, П.Полуботка, про відомих російських діячів становлять важливу сторінку української і російської історіографії.

Багато уваги приділяв М.Костомаров роботі в Археографічній комісії, підготовці надзвичайно багатої на український матеріал XIV-XVII ст. 15-томної серії «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией (1863-1892)», з якої він редагував І-ІХ, ХП-ХІП тт. Для цього видання використав документи колишнього «Малороссийского приказа». М.Костомаров був також редактором трьох випусків «Памятников старинной русской литературы» та інших збірників, брав участь у багатьох археологічних з'їздах, виступаючи з важливими історичними доповідями. 1866 р. він готує до друку посмертне видання творів свого давнього друга Т.Шевченка.

Через рік після Валуєвського указу 1863 р., немов злякавшись своїх крамольних публікацій, М.Костомаров зазначив: «Ми не вважаємо за доцільне доводити, що думка... про самобутню малоросійську державу у вищій мірі безглузда, оскільки народ не має аж ніяких засад для цього, ані географічних, ані історичних, ані моральних, та і не думає про державу». На наш погляд, це не були просто кон'юнктурні кульбіти М.Костомарова. Це було реальне протиріччя його світогляду. З одного боку — тяжкий особистий досвід спілкування з режимом, а з іншого — дослідження історії стосунків України з Росією і дуже невеличка можливість відійти від історичної концепції «допомоги старшого брата». Врешті-решт М.Костомаров переконав себе у тому, що найменшим злом для України буде перебування під владою російського царя. Він беззастережно підкорився Валуєвському указові і після 1863 р. не написав ані рядка українською мовою. М.Костомаров остаточно утвердився як ідеолог без політичного культурницького українофільства.

Колишній теоретик Кирило-Мефодіївського товариства тепер обмежив свою програму виданням літератури для простого народу і вживанням української мови у «домашньому обході». М.Костомаров дедалі більше схилявся до загальноросійського тлумачення української культури, підкреслюючи риси, які об'єднували її з великоросійською. Проти костомарівського напряму рішуче виступив П.Куліш, який не підкорився Валуєвському указу і зробив спробу видавати літературу українською мовою в Галичині. Зрозуміло, що неймовірне обурення у нього викликала заява М.Костомарова після придушення польського повстання 1863 р. про те, що галицькі українці повинні бути передусім «добрими австрійськими патріотами». Так колишні однодумці опинилися по різні сторони барикад.

Помер М.Костомаров 19 квітня 1885 р. у своїй петербурзькій квартирі на Василівському острові. Поховали його на Волковому цвинтарі коло «Літературних містків».

Навколо М.Костомарова в українському політичному русі весь час точилася гостра боротьба. Його звинувачували в тому, що він чогось не сказав, від чогось відмовився, щось не доробив. Найбільш радикальні елементи називали його зрадником української ідеї. Ну що ж, все це залишиться на совісті тих людей, про яких, мабуть, історія не згадає. М.Костомаров, попри всі свої подальші сумніви і розчарування, залишається для нас людиною, яка вперше у XIX ст. сказала, що український народ стане дійсно народом лише тоді, коли матиме свою державу. І в українському пантеоні борців його ім'я стоїть поряд з іменами Д.Галицького, Б.Хмельницького, І.Мазепи. І вже за ним ідуть М.Драгоманов, М.Грушевський, В.Винниченко та ін. Всі вони неодноразово підкреслювали, що новітня політична історія України починалася з костомарівської «Книги буття українського народу» та Кирило-Мефодіївського товариства.