Здавалка
Главная | Обратная связь

Південно-руські літописи ХІ-ХІІ ст., та їх місце в історіографії історії України.



Протягом тривалого часу основним джерелом вивчення історії Київської Русі були літописи.

Пам'яткою південноруського літописання, в якій знайшли відображення події XI — XIII століть на території сучасної України, є загальне давньоруське літописне зведення південної редакції, що здобуло назву Іпатіївського літопису.

Іпатіївський літописний звід поєднує в собі три головні джерела. Першим джерелом був Київський літопис 1200 р. Другим джерелом послужило літописне зведення Галицько-Волинської землі, так званий Галицько-Волинський літопис, який майстерно і майже непомітно влитий у цілий Іпатіївський список. Упорядник Іпатіївського зводу використав також у своїй редакції третє джерело, завдяки чому літопис було поповнено оповіданнями з історії Північно-Східної Русі. Текст цих оповідань запозичений з Північно-Східного літописного зводу XIII ст., подібного до Лаврентіївського літопису.

Київський літопис 1200 р. являє собою зведення, впорядковане з різного роду південно-руських літописів і усних переказів, що існували на території південних феодальних князівств XII ст., а головне - літопис князя Ігоря Святославича,героя «Слова о полку Ігоревім», який почав князювати у Чернігові в 1198 р., та, нарешті, літопис переяславського князя Володимира Глібовича, що закінчується оповіданням про його тяжке захворювання під час походу на половців і смерть у 1187 р.

В оповіданні про смерть Володимира Глібовича літописець проголошує похвалу переяславському князеві на зразок панегіриків, які зустрічаються в «Повісті минулих літ» (ХІ-ХІІ ст.). Він розповідає, як за князем Володимиром Глібовичем всі переяславці плакали: «О нем же Украина много постона». У цьому літописному оповіданні, внесеному в Київський звід під 1187 р., вжито назву «Україна» у відношенні до південноруських земель та їх населення, головним чином у відношенні до землі Переяславської і Київської. Термін «Україна» - народний. Можна припустити, що у народному вжитку він існував раніше, ніж потрапив на сторінки літопису. Цим терміном у XII ст. визначалися південноруські землі, що межували з половцями або кіпчаками. Це стародавня земля колишніх племен середнього Придніпров'я, або руська земля у вузькому розумінні цього слова, що була розташована по обидва боки середньої течії Дніпра по ріках Трубіж, Ворскла, Сула, та ін. - на лівій стороні, по Ірпеню, Стугні, Росі та їх притоках - на правій стороні Дніпра. З дальшим поширенням політичного і культурного впливу цих земель на всю Південну Русь, в міру встановлення тісніших зв'язків між окремими землями Південної Русі, Україною поряд з старовинною назвою «Русь» стали називатися всі південноруські території, де панувала мова і своєрідні місцеві особливості побуту та культури жителів цієї частини Русі.

Великий інтерес для вивчення історії Давньої Русі становлять літописні зводи XVI ст., зокрема Никонівський, Хлібниковський, а також праця В.М.Татищева «История Российская», в якій широко використані літописні джерела, які не дійшли до наших днів. Дослідники з'ясували: практично у всіх пізніх зводах — у розділах, котрі стосуються домонгольського часу - містяться дані якогось південноруського літопису, але відмінного від Іпатіївського.

Важливі відомості з історії Русі та Києва дає Києво-Печерський Патерик, основу якого становить переписка володимиро-суздальського єпископа Симона — колишнього ченця печерського монасиря — з ченцем того ж монастиря Полікарпом. У Патерику вміщено унікальні замальовки стародавнього київського життя зі згадуванням імен маляра Алімпія, лікарів Агапіта і Вірменина, проводиться ідея уславлення Києво-Печерського монастиря як загальноруського православного центру. Отже, незважаючи на історико-літературний жанр Патерика, він, як довели О.О.Шахматов, Д.І.Абрамович, А.Г.Кузьмін, є повноцінним джерелом з історії Русі.

Серед писемних джерел важливе місце посідає «Руська Правда» - звід юридичних законоположень, чинних на території всієї держави. Початок їй поклала так звана «Правда Ярослава», розроблена Ярославом Мудрим у 1015-1016 рр., а формування давньоруського феодального законодавства завершилося у XIII ст.

Довгий час не діставало належної оцінки дуже цікаве джерело з давньоруської історії - мініатюри Радзивіллівського літопису. Тільки після виходу друком відомих праць російського дослідника А.В. Арциховського, а також після ґрунтовного джерелознавчого аналізу літопису, здійсненого Б.О.Рибаковим, стало очевидним, що через готичні рами вікон мініатюр проступає світло Русі, близької до «Слова о полку Ігоревім».

Останнім часом джерелознавчий писемний фонд історії Русі значно поповнився. Йдеться про знамениті берестяні грамоти Новгорода, графіті на стінах культових споруд Києва, Новгорода, Старої Ладоги та інших давньоруських міст. їх ґрунтовний джерелознавчий аналіз виконали Б.О.Рибаков,С.О.Висоцький, В.Л.Янін, А.О.Мединцева, А.А.Залізняк, Л.В.Черепній.

 

 







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.