Главная | Обратная связь

Історична спадщина О. Єфименко

О.Я.Єфименко.Серед відомих українських істориків кінця XIX — першої половини XX ст. одне з найпочесніших місць належить Олександрі Яківні Єфименко - історику, етнографу, педагогу, яка своїм дослідницьким талантом, різнобічністю творчих інтересів і блискучим стилем викладу матеріалу здобула заслужену повагу не лише з боку науковців, а й широкої громадськості. Цілком слушними є слова професора С.Платонова, який, виступа­ючи на ювілеї з нагоди 40-ччя наукової діяльності О.Я.Єфименко, що відзна­чався у стінах рідних їй Бестужевських жіночих курсів, сказав про її почесне місце серед великих істориків: «Природа обдарувала вас з дивовижною щедрістю: вона дала вам рідкісну логічну здібність і здатність юридично мислити, дар художньої уяви й чудовий стиль. Вона дала вам величезну праце­здатність і такі необхідні витримку і скромність...».

О.Я.Єфименко (Ставровська) народилася ЗО квітня 1848 р. в с. Варзуга Кримського повіту Архангельської губернії в багатодітній сім'ї колезького асесора Я.Ставровського. 1850 р. Ставровські переїхали до Архангельська, а 1857 р. Олександра вступила до жіночої гімназії. За успіхи й зразкову поведінку її рік у рік нагороджували похвальними грамотами.

Матеріальне становище Ставровських було складним. Незабаром помер батько, залишивши дружину й шестеро дітей. 1863 р. Олександра отримала атестат з відзнакою і їй присвоїли звання домашньої вчительки. Тоді вона ступила на тернистий шлях науки: вивчає історію губернії, опрацьовує архівні матеріали про життя жителів Півночі, спілкується із засланими. 1870 р. бере шлюб з одним із них- студентом Харківського університету П.Єфименком. За це її звільняють з педагогічної роботи, встановлюють поліцейський нагляд, забороняють виїжджати без спеціального дозволу. Незважаючи на тяжкі умови, О.Я.Єфименко готує для видання свої перші наукові праці. Протягом 1870-1873 років вона уклала словник місцевих говірок, збірник матеріалів про правові звичаї північних народів, надрукувала ряд статей, зібрала матеріали для таких ґрунтовних праць, як «Артели Архан­гельской губернии», «Сельская женщина», «Народно-юридические взгляды на брак» та ін. В 1873-1874 рр. вони були опубліковані в «Архангельских губернских ведомостях», в журналах «Знание» та «Дело».

П.Єфименко також займався науковою роботою. Праці Єфименків, опубліковані в газетах і журналах, привернули увагу громадськості. В грудні 1872 р. молоде подружжя за дозволом міністерства внутрішніх справ виїхало до Воронезької губернії, а в січні 1874 р. було звільнене від нагляду поліції. У вересні цього ж року Єфименки переїхали в Самару, а згодом - до Чернігова.

З Україною пов'язаний період розквіту таланту О.Я.Єфименко -жінки-історика, вченого яскравого самобутнього обдарування. її ім'я стало відомим серед фахівців, а також широкого кола читачів. Поряд із суто науковими статтями та ґрунтовними працями з історії («Одна из наших народных особенностей», «Трудовое начало в народном обычном праве», «Литературные силы провинций», 1878 р.) у журналі «Детское чтение» з'явились перші оповідання О.Я.Єфименко: «Мурманские промыслы», «День крестьянской семьи».

1879 р. подружжя оселилося в Харкові—великому економічному, політичному й культурному центрі України. Там працювали такі видатні вчені як мовознавець О.Потебня, математик А.Ляпунов, історик Д.Багалій. З ними Єфименки підтримували дружні стосунки.

Видавничу діяльність Київської Тимчасової комісії для розгляду давніх актів очолював відомий учений, професор В.Антонович, який, за словами Д.Багалія став «заочним керівником О.Єфименко». 1882 р. було засновано часопис «Киевская старина», що об'єднав наукові сили всієї України. Використовуючи безцінні матеріали Київського централь­ного архіву, О.Я.Єфименко підготувала свої перші праці з історії Правобережжя. Проживаючи в Харкові, подружжя організувало історичний гурток, який згодом перетворився на харківську школу української історіографії, брало активну участь у роботі історико-філологічного товариства, заснованого при університеті.

Відома українська громадська, культурно-освітня діячка і педагог С.Русова у своїй книжці «Наші визначні жінки» захоплено писала про О.Я.Єфименко, в якої на той час було п'ятеро дітей: «Що то за ясний розум у цієї жінки і як він виявляється в усіх деталях її особистого життя! Вона така певна себе, так завжди заглиблена в книжки, науку... Це була вчена жінка, але цілком самоук, яка сама взяла з сирих наукових матеріалів знання й освітлювала їх своєю ясною думкою».

На грунті матеріалів місцевого історичного архіву О Л.Єфименко написала низку розвідок про історію Слобідської України. В 1888-1895 рр. у «Киевской старине» було опубліковано її праці: «Двенадцать пунктов Вельяминова», «Турбаевская катастрофа», «Два наместника», «Бедствия евреев в Южной Руси XVII века», «Очерки по истории Правобережной Украины».

1884 р. О.Я.Єфименко запрошують на археологічний з'їзд в Одесі й обирають головою юридичної секції. Згодом вона бере участь чи не в усіх археологічних з'їздах Росії. На одному з них, що відбувся 1893 р. у Вільно, О.Я.Єфименко виступила з доповіддю: «Про копальні суди Лівобережної України». Присутні гаряче аплодували їй, а голова засідання В.Василевський висловив доповідачці свою вдячність.

За походженням вона була росіянка, але всі, хто знав її особисто, засвідчували шанобливе ставлення О.Я.Єфименко до українства. Так, Г.Хоткевич у своїх спогадах зазначав, що ця росіянка «зуміла стати

гідною дружиною Петру Савичу й кровно зрозуміти і його, і його суспільність». С.Русова писала: «Сама за походженням росіянка, вона вся віддалася проблемам українського народу і своїм талановитим пером показала в російській пресі несправедливе ставлення до його національних справ...»

Як справжній учений, О.Я.Єфименко не раз ставала на захист українства. 1880 р. в журналі «Слово» вона опублікувала статтю «Малороссийский язык в народной школе» з вимогою до міністерства освіти запровадити в українських школах викладання рідною мовою. Наступного року в журналі «Неделя» надрукувала статтю «По поводу украинофильства», присвячену українській культурі та інтелігенції.

В творчій спадщині О.Я.Єфименко особливе місце займає «История украинского народа» — синтетичний, узагальнюючий виклад історичного процесу в Україні з найдавніших часів і до XIX ст. Книга була написана між 1896 і 1906 рр. Причиною для написання цієї праці став конкурс, який оголосила в 1896 р. редакція журналу «Киевская старина» на кращу узагальнюючу науково-популярну працю з історії України. Окремі фрагменти книги побачили світ ще до її видання в остаточному варіанті. Так, частина перша і друга розділів у 1901-1903 рр. друкувались в популярному періодичному виданні «Журнал для всех». Повністю книга перша була видана в Петербурзі 1906 р. в серії «История Европы по эпохам и странам в средние века и новое время».

Структура книги О.Я.Єфименко побудована за традиціями поділу матеріалу, характерними для другої половини XIX ст. Перший розділ присвячений доісторичній епосі і слов'янським племенам, які населяли Україну в давнину, другий і третій - історії Київської Русі та періоду феодальної роздрібленості, четвертий і п'ятий - становищу українських земель у складі Великого князівства Литовського і шляхетської Польщі, шостий і сьомий - характеристиці часів «Хмельниччини», так званої «Руїни», і реконструкції ходу розвитку українських земель у XVIII ст. І, нарешті, восьмий - становищу України у XIX ст. Сьогодні можна сперечатись і навіть не погоджуватись з принципами, які було покладено в основу авторської періодизації історії, з термінологією, назвами окремих розділів, однак головна суть полягає в тому, що в книзі систематично, послідовно викладено матеріал в рамках певних історичних періодів, у доступній науково-популярній формі висвітлені складні питання економічного розвитку, зображено переплетіння політичних подій, розкриті ті чи інші проблеми етнокультурної ситуації в Україні.

Безумовно, сучасний читач помітить, що не всі питання розкриті з достатньою глибиною, мають місце певні диспропорції в розподілі фактичного матеріалу і його викладі, мало уваги приділяється показу розвитку різних сфер культури українського народу, суспільно-політичної думки, антифеодальної боротьби селянсько-козацьких мас та ін. Але не ці і подібні їм недоліки визначають місце «Истории украинского народа» в творчій спадщині О.Я.Єфименко, як і в цілому в українській історіографії другої половини ХІХ-початку XX ст. Автор слідом за М.С.Грушевським («Очерк истории украинского народа». - СПб., 1904) підготувала науково-популярний курс, в якому з відповідних наукових та ідеологічних позицій викладені найважливіші етапи розвитку українського народу.

В книзі детально описані сторінки давньої історії, перші століття існування слов'янського світу. Подаються яскраві замальовки з життя первісного населення, племен епохи неоліту, потім скіфів, готів, гуннів. Слід також зазначити, що з точки зору сучасної історіографії виклад матеріалу О Л .Єфименко часто спрощений, а в деяких випадках—просто невірний. Так, навряд чи можна погодитись з її поясненнями обставин появи та зникнення тих чи інших археологічних культур та племен, їх локалізації та розвитку. Всупереч теорії, яка існувала вже в той час і пояснювала виникнення Київської Русі внутрішніми фактами, О.Я.Єфименко дотримувалась концепції про норманське походження Русі і підкорення варягами слов'янських племен.

Грунтовно, із залученням фольклорної спадщини О.Я.Єфименко описує Русь періоду феодальної роздрібленості, прагнучи при цьому показати причини, що обумовили нові тенденції в житті єдиного в минулому політичного організму, висвітлити внутрішні процеси в Київській, Переяславській, Чернігівській, Галицько-Волинській землях (князівські міжусобиці, розвиток міст, торгівлі), зміни в соціальній структурі, роль вічевих традицій, боротьбу з кочівниками та ін.

Найбільш складним, на думку автора, виявилось дослідження історії українських земель в наступний період, який вона назвала «зовсім темним». Проте залучення широкого кола документальних джерел та спеціальної літератури дало можливість О.Я.Єфименко реконструювати достатньо повну, а головне, правдиву картину соціально-економічного і суспільно-політичного життя України в складі Великого князівства Литовського. Це один із найбільш цінних і самостійних розділів книги. Використання порівняльно-історичного методу дослідження дало змогу науковцю розкрити процес входження частини українських земель в склад феодальної Литви. Цікаві також її спостереження над процесом формування феодального землеволодіння і виникнення різних категорій залежних селян.

О.Я.Єфименко значну увагу приділяє Люблінській унії 1569 р., внаслідок якої переважна частина українських земель ввійшла до складу шляхетської Польщі. Однак теза про те, що «южнорусский народ» (так автор визначає етнічну приналежність українців) лише з цього часу виходить на суспільну арену в якості історичного діяча, потребує коректування: адже відомо, що до середини XVI ст. українська народність пройшла вже довгий шлях свого розвитку, в процесі якого інтенсивно кристалізувались її основні риси.

На сторінках «Истории украинского народа» важливим є і акцентування авторської уваги на релігійному факторі у взаємо­відносинах України та Польщі. Через призму творчості І.Вишенського, діяльності братств, П.Могили О.Я.Єфименко показує гостроту протиріч між православними і католиками, напруженість атмосфери в суспільстві напередодні Визвольної війни українського народу середини XVII ст. під керівництвом Б.Хмельницького.

Про Запорізьку Січ автор говорить як про справжній своєрідний політичний організм, підкреслюючи тим самим якісно нову ступінь у розвитку українського козацтва. О.Я.Єфименко наголошує, що виникнення Запорізької Січі мало для українського народу велике історичне значення: вперше за багато століть свого існування селяни змогли вирватись із кайданів феодальної залежності і отримати справжню волю. Дослідник відзначає роль запоріжців у ході Визвольної війни середини XVII ст., розглядаючи цю подію як закономірне явище, обумовлене відповідними соціально-економічними і суспільно-політичними причинами. В книзі міститься ряд цікавих авторських спостережень над еволюцією поглядів Б.Хмельницького відносно соціальної політики чи над його планами остаточного розриву України з Польшею, опис зв'язків гетьмана з іншими країнами.

Характерною рисою реконструкції автором історичного процесу того часу є його помітна персоніфікація. Основні віхи історії О-Я.Єфименко розглядає через призму діяльності гетьманів І.Виговського, Ю.Хмель­ницького, П.Дорошенка, І.Самойловича та ін. Значне місце відводиться характеристиці особистості І.Мазепи. О.Я.Єфименко прагне до об'єктивних оцінок політичного портрету цього діяча, відзначаючи його розум, дипломатичну гнучкість і в той же час розповідаючи про нього як про великого феодала, який проводив яскраво виражену кріпосницьку політику. Вчена прагне розібратись в психології І.Мазепи, з'ясувати мотиви, якими він керувався під час переходу на бік Карла XII.

При висвітленні історичного процесу наступного періоду (XVIII-початок ХГХ ст.) О.Я.Єфименко розкрила нові тенденції в господарському і політичному розвитку України. В соціально-економічній сфері це був період, з одного боку, дальшого різкого посилення феодального гноблення селян, розширення земельної власності козацької старшини, посилення її прагнення висунутись в ряди російського дворянства, а з другого - прискорення процесу зубожіння селян і рядового козацтва, їх обезземелення, втрати ними майже всіх своїх прав і, нарешті, узаконення кріпосництва. Зміни в суспільно-політичному житті України були пов'язані з подальшим наступом царизму на автономний устрій Лівобережжя, ліквідацією державних структур, що виникли ще в роки Визвольної війни.

Аналізуючи авторські концепції, висновки, характеристики, потрібно, безумовно, враховувати обстановку, в якій створювалась «История украинского народа». Наступ царизму на все передове, прогресивне, посилення національного гніту українців - всього цього була свідком О.Я.Єфименко. Ось чому відображення нею окремих питань і оцінки деяких питань та подій історичного минулого, що пов'язані з політикою самодержавства в Україні, так емоційні, а нерідко - запальні, різкі.

1907 р. виходить книга «История Украины и ее народа», яка по суті, була підручником для молоді. За видатні успіхи в галузі історії Харківський університет присвоїв їй звання професора і почесного доктора історії.

О.Я.Єфименко була однією з основоположниць жіночого руху в Україні. Вона заснувала товариство «Трудящих жінок», де виступала з доповідями та лекціями, брала участь у роботі Харківського видавничого комітету, сприяючи швидкому випуску недорогих популярних книжок, а також консультувала працівників міської бібліотеки щодо систе­матизації її фондів. На Вищих жіночих курсах ім.Бестужева-Рюміна О.Я.Єфименко читає лекції з історії Південно-Західної Русі, історії землеволодіння, веде практичні заняття-семінари з археології, історіографії, літератури.

Навесні 1908 р. помер чоловік О.Я.Єфименко, що стало для неї страшним ударом. Але вона не зламалась і продовжувала працювати. Зважаючи на думку громадськості та великий внесок О.Я.Єфименко в історичну науку, їй 1910 р. було присвоєно ступінь доктора російської історії (безпрецедентний випадок!).

Наприкінці 1917 р. О.Я.Єфименко поселилася на хуторі Любочка на Харківщині, де жили знайомі. Дописувала до журналу «Внешкольное образование», де в рубриці «Письма из хутора» друкувалися її нариси з історії, а також роздуми про подальший розвиток української мови та літератури. Невдовзі вона захворіла, однак і тоді не припиняла роботи над підручником з історії українського народу. Він побачив світ уже після її смерті - 1919 р.(Єфименко О.Я. «Початковий підручник українеько-московської історії для шкіл народних»).

Бурхливі події громадянської війни не обійшли стороною і далекий хутір на Харківщині. Рука бандита обірвала життя Олександри Яківни й дочки Тетяни у ніч з 17 на 18 грудня 1918 р.

В радянській історіографії зустрічаються різні оцінки поглядів О.Я.Єфименко. Одні дослідники вважали її істориком народницького напрямку, другі — буржуазно-демократичного, треті — демократично-просвітницького. Але ніхто з них не заперечував видатного внеску О.Я.Єфименко в скарбницю наукової думки, її місця в світовій історії. Характеризуючи професійні й особисті якості О.Я.Єфименко, академік Д.І.Багалій наголошував: «Олександра Яківна була людиною з надзвичайним розумом, з видатними здібностями до аналізу і синтезу, з блискучим, яскравим, художньо-історичним талантом викладу, з високими думками і здібностями в сторону філософії, з кристально чистими душею і серцем, з надзвичайно підвищеною етикою і постійним пошуком правди і добра, які становили для неї основу історичних подій...».