Главная | Обратная связь

Західноруські літописи

Феодальна роздробленість Київської держави, сили якої підривало золотоординське іго, призвела до загарбання українських земель Угорщиною (Закарпаття), Литвою (Східна Волинь, Київщина, Чернігівщина, Західне Поділля), Польщею (Галичина і Західна Волинь), Туреччиною (Північне Причорномор'я, Буковина). Складна економічна та політична обстановка негативно позначилася на розвитку історичних знань, але не могла зовсім зупинити його. Про історичні знання України даного періоду ми можемо скласти уявлення на підставі тих історико-літературних пам'яток, які збереглися в невеликих залишках після тяжкої монголо-татарської навали та нападу інших завойовників, міжфеодальних усобиць, пожеж тощо. Життя населення України XIV - першої половини XVII ст. відображено в джерелах — літописах, мемуарах, актових матеріалах, полемічній літературі.

Незважаючи на загарбання українських земель, літописна традиція в Україні продовжувала існувати. Літописи даного періоду написані в основному сучасниками або очевидцями описуваних подій.

Для висвітлення більш ранніх подій літописці користувалися описами та переказами своїх попередників.

Літописні пам'ятки білоруського походження часів литовського панування, в яких відображено найважливіші події історичного життя білоруського і українського народів прийнято називати західноруськими літописами. Іноді умовно ці письмові пам'ятки називають литовськими, тому що вони створені в межах Литовського князівства і відображають історію панування литовських князів. Написані ці твори давньою білоруською мовою, трохи відмінною від української, яку в Україні часто називали литовською.

Слід нагадати, що західноруські, або литовські літописи досліджувалися в Україні більше з джерелознавчої та літературознавчої точок зору. Як пам'ятки української історіографії вони менш привертали увагу дослідників. Про них лише згадується в загальних курсах з історії України та різного роду бібліографічних зведеннях.

Західноруські літописи, що відомі у виданнях Археографічної комісії, не рахуючи уривків, складають 13 списків - Супрасльський, Уварівський, Никифорівський, Академічний, Віденський, який ще відомий під назвою «літопис Авраамки», Румянцевський, Красинського, Археографічний, Патріарший, Рачинського, Євреїновський, Дубовський і Биховця.

Серед цих списків найближче відношення до історіографії України має Супрасльський літопис, названий так тому, що він був складений у Супрасльському монастирі, недалеко від Белостока.

Велику частину цього списку складає так званий Короткий Київський літопис, що був написаний в Україні і потрапив до складу Супрасльського літопису. Ця частина літопису вміщена поряд з Новгородською, що свідчить про наявність зв'язків українського літописання з іншими землями навіть у період феодальної роздрібненості і відірваності України від Північно-Східної Русі. В українських літописах продовжували існувати об'єднавчі тенденції, успадковані від літописання Київської Русі.

Західноруські літописи, в тому числі Супрасльський літопис, більш чи менш оригінальні лише в записах та звістках, які стосуються XVI і XV ст. Записи попередніх років є компіляціями. Автори їх користувалися більш раннім літописним матеріалом.

Супрасльський список складається з двох нерівних частин: перша, більша за розміром, становить компіляцію, друга є оригінальною. В другій частині, де подана історія кінця XIV і початку XV століття, невідомий автор виступає як сучасник. Тому ця частина Супрасльського літопису становить найбільшу цінність.

Певне значення для характеристики історичної думки в Україні, відображеної в західноруському літописанні, мають і інші літописні пам'ятки, зокрема такі, як літопис Биховця, що відзначається драматичністю викладу історичного матеріалу, скомпільованого з різних джерел, Баркулабівський літопис (складений в Білорусії в селі Баркулабові, недалеко від Могилева) подає описання місцевих подій в найголовніших містах Білорусії - Могилеві, Полоцькому та ін. на початку XVII ст., головним чином, діяльність церковних братств тощо.

Баркулабівський літопис вперше в 1877 р. надрукував П.Куліш в «Материалах для истории воссоединения Руси» — Т. 1. Вдруге, в більш досконалому, виправленому варіанті його видав М.В.Довнар-Запольський, який вважає автором літопису священника Баркулабівської церкви Федора Филиповича. Початок складання літопису відноситься до 90-років XVI ст., не пізніше 1597 р. і закінчується в 1608 р. Наприкінці літопису вміщено пізнішу приписку невідомого автора про похід короля Владислава IV на Смоленськ у 1633 р.

Баркулабівський літопис містить в собі оповідання про події в Україні і Білорусії в часи від 40-х років XVI ст. до початку XVII ст. Він відкривається описанням Брестського сейму 1545 р., що тривав від кінця червня до початку листопада, як значиться в літопису - «від св. Петра і Павла аж до святого архангела Михайла». Головне місце в літопису приділене оповіданням про боротьбу проти католицизму і церковної унії, що точилася перед Брестським собором 1596 р. та в часи запровадження унії. Автор, напевне, сам був активним учасником боротьби православних низів з вищою церковною ієрархією, що зрадила свій народ, прийнявши унію. Він є виразним ідеологом православ'я і прихильником єднання всіх його сил в Білорусії та Україні. В літопису знайшли відображення складні форми народної боротьби включно до збройного повстання під проводом Наливайка, загони якого діяли в Білорусії. Автор описав також страту Наливайка, четвертованого в Польщі.

У Баркулабівському літопису вміщено ряд цікавих записів побутового змісту, які характеризують життя народу, звичаї шляхти, козаків, духовенства, а також розкривають соціально-економічні і політичні відношення в Україні, Білорусії, Литві і Польщі. Баркулабівський літопис становить важливу письмову пам'ятку, яка характеризує ідеологію проміжних верств українського і білоруського суспільства кінця XVI і початку XVII ст., переважно тих шарів нижчого духовенства, що були близькі до народу і до яких належав автор літопису.

Західноруські літописи ХР/-ХУІ століть, як і староруські ХІ-ХП століть, не позбавлені впливу ідеології панівного стану феодального суспільства України, Білорусії та Литви. Автори їх є переважно виразниками інтересів литовських князів, похвалами та панегіриками яким наповнені літописи. Так, у Супрасльському літопису вміщено панегірик-похвалу князеві Вітовту. Літописні оповідання, за винятком літопису Биховця, пронизані часто антимосковською тенденцією при описах війн Литви з Мсковською державою в ХІУ-ХУІ століттях. Ще сильніше звучать в них антипольські мотиви. Літописці прагнули показати, що великі князі литовські, вони ж і руські (Південної і Західної Русі), такі ж могутні й видатні, як і польські королі, а їх держава — Литовське князівство, в складі якого була Україна і Білорусія, може в усьому змагатися з Польщею. Похвали на користь литовських князів за своїми мотивами часто перегукуються з оповіданнями, вміщеними в «Повісті минулих літ» та інших південноруських літописах ХІ-ХІІІ століть. Українські і білоруські історики-літописці від покоління до покоління наслідували давнім літописним традиціям. Разом з тим вони внесли в розвиток історичних учень багато нового, оригінального, що було властиве тій добі.