визвольна боротьба українского народу та її вплив на розвиток культури

Українська національна революція середини ХVІІ століття, викликана жорстоким соціальним гнобленням, наростанням перешкод у розвитку національної культури та мови, утисками православної релігії, стала могутнім вибухом народного гніву в 1648 році. За глибиною і масштабністю, за змістом і характером боротьби вона виявилася тотожна розвитку революційних процесів ХVІІ ст. в Європі, органічно впліталася в їхній контекст.

Всенародна війна за свободу України 1648—1657 pp. безпосередньо відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення — все це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частину національної території, але саме її існування вело до зростання національної самосвідомості.

Справді, ця революція не була ізольованим явищем світової історії. Європейські мислителі підготували теоретичне підґрунтя революції, доводячи, що народ є джерелом влади. Ідеї, згідно з якими держава є знаряддям політичної влади, а її джерелом — народ, були притаманні козацьким ватажкам в Україні, що свідчило про їхню прогресивність та далекоглядність.
Домінантою процесів, розпочатих 1648 року, стала боротьба за незалежність України, а якісні зміни, до яких вони призвели, обґрунтовано можна віднести до розряду повноцінно революційних. Типологічно належачи до низки європейських революцій ХVІ — ХVІІ століть, українська козацька революція стала важливим складником процесу утвердження на континенті нових суспільних відносин, нової цивілізації. Вона спричинила створення національної держави, частина якої на терені Лівобережної України (Гетьманщина) на правах автономії проіснувала у складі Російської імперії до початку 80-х років ХVІІІ століття.
Відзначаючи особливу роль козацької еліти, слід зазначити: витворена нею політична система та інституційна модель немонархічного державного утворення у складі монархії проіснувала понад 100 років. Однак позбавлені можливості реально впливати на перебіг подій народні маси водночас перестали бути і носіями суверенітету, що зрештою призвело до втрати державності. Цей урок, безперечно, є актуальним і для сучасності.
Розпочавшись як селянський рух у лютому 1648 року захопленням загоном повсталих козаків Запорізької Січі й обранням гетьманом Війська Запорозького Богдана Хмельницького, Національно-визвольна війна, на думку багатьох вчених, тривала до вересня 1676. Після блискучих перемог українського війська під Жовтими Водами й Корсунем у травні 1648 козацьке повстання надзвичайно швидко переросло в загальнонаціональне. Протягом червня-листопада національно-визвольна і соціальна боротьба, що вилилась з селянського руху у Селянську війну охопила восени 1648 всі без винятку етнічно українські землі, що перебували у складі Польщі й Литви і мала винятково масовий характер.
На жаль, національно-визвольна війна українського народу середини XVII століття не стала об’єктом фундаментального дослідження у вітчизняній та закордонній історіографії. Зокрема, визначення хронологічних меж української революції і до сьогодні залишається відкритою проблемою. У розвитку революції вирізняється кілька періодів.
Перший етап (лютий 1648 - червень 1652) характеризувався найбільшим розмахом й інтенсивністю національно-визвольної і соціальної боротьби. Відбувається бурхливий процес розвитку державних інституцій, формування національної державної ідеї, становлення політичної еліти.
Другий етап (червень 1652 – серпень 1657) відзначається погіршенням економічного і геополітичного становища козацької України та активним пошуком союзників на міжнародній арені з метою розгрому Речі Посполитої.
Третій етап (вересень 1657 – червень 1663) охоплює час різкого загострення соціально-політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну і призвела до розколу козацької України на два гетьманства (Правобережне і Лівобережне) та виділення Запоріжжя в окрему політичну силу.
Четвертий етап (липень 1663 – червень 1668) ознаменувався прагненням польського й російського урядів поділити Українську державу (що й сталося згідно з Андрусівським договором 1667).
П’ятий етап (липень 1668 – вересень 1676) припадає на нове загострення політичної боротьби, посилення втручання іноземних держав у внутрішні справи України, ліквідацію державних інституцій у Правобережжі та його жахливе спустошення польськими, російськими, турецькими, кримськими військами.
Надзвичайно важливою складовою революційного процесу була розбудова держави. Попри існування різних міркувань й оцінок можна зробити висновок, що відбулось становлення національної держави. Протягом першого року революції виразно окреслилася боротьба двох тенденцій у становленні форми правління: республіканської (притаманної Війську Запорозькому) і монархічної (гетьманської).
Метою боротьби було:
· добитися ліквідації національно-релігійного гніту Речі Посполитої й не допустити його запровадження з боку Московії чи Османської імперії;
· розбудувати національну соборну державу й відстояти її незалежність;
· ліквідувати модель соціально-економічних відносин, що будувалася на великому й середньому феодальному землеволодінні, фільварко-панщинній системі господарства, закріпаченому чи феодально-залежному селянстві й утвердити нову, основу якої становила дрібна козацька й селянська власність на землю й сільськогосподарські угіддя, праця вільної людини.
Незважаючи на жорстокий характер боротьби, основний її зміст полягав у ліквідації всіх різновидів особистої залежності й існуючих форм експлуатації, у здобутті особистих свобод і власності на землю.
За масштабами, змістом, формами ведення боротьби, подія, що розпочалася 1648 року, становила собою набагато складніше соціально-політичне явище української історії, ніж те, що визначають термінами «повстання», «війна», домінантою якого була боротьба за незалежність і соборність України.
В зовнішньополітичному аспекті Українська революція зумовила серйозну зміну співвідношення сил у Східній, Південно-Східній, Центральній і Північній Європі.
Значення революції полягало в тому, що вона:
· призвела до створення національної держави, частина якої у формі Лівобережного гетьманства на правах автономії проіснувала в складі Росії до початку 80-х років XVIII ст.;
· зумовила формування національної державної ідеї, яка стала для наступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за незалежність;
· відіграла вирішальну роль у формуванні нової політичної еліти, стала могутнім імпульсом для розвитку національної самосвідомості;
· зумовила закріплення назви «Україна» за створеною державою й започаткувала зміну назви «Руський народ» на «Український народ», забезпечила умови, коли протягом тривалого часу після її завершення козаки, міщани й селяни продовжували користуватися плодами соціально-економічних завоювань, здобутих у роки революції.
Ідеали революції середини ХVІІ ст. вкарбувалися в генетичну пам’ять народу, викликаючи захоплення і залишаючись невичерпним джерелом національного духу, високого патріотизму.