Здавалка
Главная | Обратная связь

Стаття 12. Відповідальність працівників Фонду державного майна України, регіональних відділень та представництв



1. Працівники Фонду державного майна України, регіональних відділень та представництв за невиконання або неналежне виконання посадових обов'язків несуть кримінальну, адміністративну, дисциплінарну та цивільно-правову відповідальність відповідно до закону.

Стаття 13. Гарантії здійснення повноважень Фонду державного майна України

1. Втручання центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, об'єднань громадян та представників у діяльність Фонду державного майна України забороняється, крім випадків, передбачених законом.

2. Вплив у будь-якій формі на працівників Фонду державного майна України з метою перешкоджання виконанню ними службових обов'язків або прийняття неправомірного рішення тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Стаття 14. Фінансування та матеріально-технічне забезпечення діяльності органів Фонду державного майна України

1. Фінансування та матеріально-технічне забезпечення Фонду державного майна України здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України.

Стаття 15. Умови оплати праці, матеріального та побутового забезпечення працівників Фонду державного майна України, у тому числі державних службовців

1. Умови оплати праці працівників Фонду державного майна України, у тому числі державних службовців, їх матеріального і побутового забезпечення визначаються законами України та актами Кабінету Міністрів України.

Стаття 16. Взаємодія Фонду державного майна України з Верховною Радою України, органами виконавчої влади, допоміжними органами і службами, утвореними Президентом України, а також з органами місцевого самоврядування, відповідними органами іноземних держав і міжнародних організацій, підприємствами, установами та організаціями

1. Фонд державного майна України у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє в установленому цим та іншими законами України порядку з Верховною Радою України, органами виконавчої влади, допоміжними органами і службами, утвореними Президентом України, а також з органами місцевого самоврядування, відповідними органами іноземних держав і міжнародних організацій, підприємствами, установами та організаціями.

3) 3 метою правильного і однакового застосування законодавства
при вирішенні спорів, пов'язаних із захистом права державної
власності, Президія Вищого Арбітражного Суду України вважає за
необхідне дати такі роз'яснення.

1. Відповідно до пункту 4 статті 2 Закону України "Про
власність" ( 697-12 ) на території України існує приватна,
колективна та державна власність і законодавство забезпечує
власникам рівні умови захисту права власності.

До державної належать загальнодержавна та комунальна
власність, суб'єктами права на які є відповідно держава в особі
Верховної Ради України і адміністративно-територіальні одиниці в
особі обласних, районних, міських, селищних та сільських Рад
народних депутатів (стаття 32 Закону України "Про власність").
Згідно зі статтею 33 цього Закону суб'єкти права державної
власності можуть покласти обов'язок управляти державним майном на
відповідні уповноважені ними державні органи. Що ж до
загальнодержавної власності, то при вирішенні господарських спорів
слід виходити з того, що чинним Декретом Кабінету Міністрів
України від 15 грудня 1992 року N 8-92 "Про управління майном, що
є у загальнодержавній власності" зупинено дію пункту 1 Постанови
Верховної Ради України від 14 лютого 1992 року "Про управління
майном підприємств, установ та організацій, що є у
загальнодержавній власності" ( 2116-12 ) в частині повноважень
Фонду державного майна України. Згідно з цим Декретом здійснення
функцій по управлінню майном, що є у загальнодержавній власності,
покладене на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів
органи державної виконавчої влади (крім майнових комплексів
підприємств, установ, організацій, управління якими здійснюють
відповідні служби Верховної Ради, Президента та Кабінету Міністрів
України).

Одночасно слід мати на увазі, що Указом Президента України
від 26 листопада 1993 року ( 560/93 ) в порядку експерименту на
період з 1 січня 1994 року по 31 грудня 1995 року
Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій та Луганській обласним
державним адміністраціям делеговані повноваження щодо управління
майном, яке перебуває у загальнодержавній власності. Перелік
підприємств, установ і організацій, які передаються до сфери
управління цих адміністрацій, затверджується Кабінетом Міністрів
України.

Право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно,
доходи місцевих бюджетів, інші кошти тощо належить територіальним
громадам сіл, селищ, міст, районів у містах (пункт 1 статті 60
Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"
( 280/97-ВР ), які згідно зі статтею 143 Конституції України
( 254к/96-ВР ) безпосередньо або через утворені ними органи
місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній
власності. Як передбачено пунктом 5 статті 60 Закону України "Про
місцеве самоврядування в Україні" ( 280/97-ВР ), зазначені органи
від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до
закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та
розпорядження об'єктами права комунальної власності. ( Абзац
пункту 1 в редакції Роз'яснення Президії Вищого господарського
суду N 04-5/609 ( v_609600-02 ) від 31.05.2002 )

Представницькі органи місцевого самоврядування - сільські,
селищні, міські ради - вправі приймати рішення про передачу іншим
органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить
до комунальної власності відповідної територіальної громади,
визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення (пункт 31
статті 26 цього ж Закону ( 280/97-ВР ). Зокрема, до відання
виконавчих органів цих рад належить управління в межах, визначених
радою, майном, що належить до комунальної власності. ( Абзац
пункту 1 в редакції Роз'яснення Президії Вищого господарського
суду N 04-5/609 ( v_609600-02 ) від 31.05.2002 )

Що ж до районних і обласних рад, то їх повноваження щодо
користування і розпорядження таким майном має похідний від
повноважень представницьких органів місцевого самоврядування
характер, оскільки у вирішенні відповідних питань названі ради
діють за дорученням сільських, селищних, міських рад (пункт 19
статті 43 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"
( 280/97-ВР ). ( Абзац пункту 1 в редакції Роз'яснення Президії
Вищого господарського суду N 04-5/609 ( v_609600-02 ) від
31.05.2002 )

Оскільки від імені і в інтересах територіальних громад права
суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради,
учасниками судового процесу у спорах, пов'язаних із захистом права
комунальної власності, можуть виступати ради, а також їх виконавчі
органи (виконавчі комітети, управління, служби та ін.), за умови,
що даний орган має статус юридичної особи і що відповідні
повноваження передбачені нормативним актом, який регулює
діяльність цього органу (положенням тощо). ( Абзац пункту 1 в
редакції Роз'яснення Президії Вищого господарського суду
N 04-5/609 ( v_609600-02 ) від 31.05.2002 )

Якщо державна виконавча влада здійснюється місцевою державною
адміністрацією, остання в межах повноважень, делегованих їй згідно
зі статтею 119 Конституції України ( 254к/96-ВР ) відповідною
радою, здійснює управління майном, що належить до комунальної
власності. ( Абзац пункту 1 в редакції Роз'яснення Президії Вищого
господарського суду N 04-5/609 ( v_609600-02 ) від 31.05.2002 )

2. При вирішенні спорів слід виходити з того, що майно, яке
належить до державної власності і закріплене за державним
підприємством, належить йому на праві повного господарського
відання, тобто підприємство володіє, користується та
розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які
дії, які не суперечать закону та цілям діяльності, визначеним
статутом підприємства (стаття 37 Закону України "Про власність"
( 697-12 ) та пункт 2 статті 10 Закону України "Про підприємства в
Україні" ( 887-12 ). Права підприємства щодо розпорядження
закріпленим за ним майном, у тому числі державним, визначені,
зокрема, в пунктах 5 та 6 статті 10 Закону України "Про
підприємства в Україні". Так, підприємство, якщо інше не
передбачено чинним законодавством та його статутом, має право
продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям та
установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безплатно в
тимчасове користування або в позику належні йому будинки, споруди,
устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші
матеріальні цінності.

Таким чином, вирішуючи спори, пов'язані, зокрема, з оцінкою
законності укладених підприємством договорів купівлі-продажу або
оренди його майна, господарському суду перш за все необхідно
з'ясувати відповідність угоди чинному законодавству та статуту
підприємства. Наприклад, Декретом Кабінету Міністрів України від
15 грудня 1992 року "Про управління майном, що є у
загальнодержавній власності" ( 8-92 ) підприємствам, що є у
загальнодержавній власності, заборонено передавати безоплатно
закріплене за ними майно іншим підприємствам, організаціям і
установам, а також громадянам. Оскільки ця норма стосується
підприємств, що є у загальнодержавній власності, її не можна
застосовувати до інших державних підприємств, тобто таких, що
належать до державної, але комунальної власності.

Загальною для всіх державних підприємств є норма статті 10
Закону України "Про підприємства в Україні" (в редакції Закону
України від 07.07.92 N 2554-12 "Про внесення змін і доповнень до
деяких законодавчих актів України"), згідно з якою відчуження від
держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені
за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних
засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що
визначається Фондом державного майна України (Положення про
порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю,
затверджене наказом Фонду державного майна України від 30.07.99
N 1477 ( z0573-99 ). Зазначене обмеження не поширюється на
передачу за плату засобів виробництва одним державним
підприємством іншому державному підприємству, тобто коли ці засоби
залишаються у державній власності. ( Абзац третій пункту 2 із
змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Президії Вищого
господарського суду N 04-5/609 ( v_609600-02 ) від 31.05.2002 )

Підприємство не має права укладати перелічені у пунктах 5 і 6
статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні" угоди щодо
закріпленого за ним державного майна ще і тоді, коли відповідне
обмеження цього права прямо передбачено його статутом.

4. Захист права державної власності, повного господарського
відання та оперативного управління цією власністю здійснюється
господарським судом, зокрема, при вирішенні питання про
відповідність укладених угод чинному законодавству. Наприклад,
регіональне відділення Фонду державного майна уклало з
організацією орендарів договір оренди цілісного майнового
комплексу, передача в оренду якого згідно з Декретом Кабінету
Міністрів України від 31 грудня 1992 року N 26-92 не допускається.
В наведеному випадку суд визнає таку угоду недійсною з наслідками,
передбаченими статтею 48 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ).

Недійсною є також угода, укладена юридичною особою в
суперечності з встановленими цілями її діяльності (стаття 50
Цивільного кодексу України). Що ж до захисту права державної
власності, то цю статтю слід застосувати при вирішенні
господарських спорів, пов'язаних з визнанням недійсними угод,
укладених підприємством (організацією) в суперечності з його
статутом або Положенням. Такою угодою, наприклад, може бути
договір купівлі-продажу закріпленого за підприємством будинку або
здачі його в оренду всупереч умові статуту про заборону
здійснювати зазначені дії. Незаконним є володіння чужим майном без законних підстав або
коли такі підстави раніше були, а потім відпали, наприклад, після
закінчення строку договору майнового найму.

Чинне законодавство презюмує добросовісне (правомірне)
володіння майном, якщо інше не буде встановлено господарським
судом (стаття 49 Закону України "Про власність"). Отже
встановлення господарським судом факту незаконного володіння чужим
майном або добросовісного (правомірного) володіння необхідно для
визначення можливості витребування майна його власником
(володільцем). Так, якщо витребування майна з чужого незаконного
володіння не пов'язане з будь-якими обставинами, за якими річ
вибула з володіння власника, то для задоволення вимог щодо
витребування майна від добросовісного набувача необхідні умови,
передбачені статтею 145 Цивільного кодексу.

У порівнянні з наслідками, передбаченими статтею 48
Цивільного кодексу України щодо недійсних угод, чинне
законодавство дещо інакше регулює питання розрахунків при
поверненні майна з незаконного володіння.

Так, державне майно у всіх випадках підлягає поверненню в
натурі незалежно від затрат добросовісного чи недобросовісного
набувача на поліпшення цього майна. Особливість полягає у тому, що
відповідно до статті 148 Цивільного кодексу України такі набувачі
мають право вимагати від власника відшкодування зроблених ними
необхідних витрат на майно з того часу, з якого власникові
належать доходи від майна.

Крім того, якщо відділити поліпшення неможливо, то тільки
добросовісний володілець має право вимагати відшкодування
зроблених на поліпшення витрат, але не більше розміру збільшення
вартості майна.

До поняття "необхідні витрати" слід віднести тільки ті, які
необхідні для забезпечення нормального стану та зберігання майна з
урахуванням його зношеності. Отже інші витрати, тобто не
"необхідні", відшкодуванню не підлягають.

Якщо майно повертається від недобросовісного володільця і
зроблене ним поліпшення неможливо відділити від майна без його
пошкодження, то разом з майном таке поліпшення без відшкодування
переходить до власника.

Належне до повернення майно може виявитися пошкодженим і за
таких обставин власник або законний володілець має право вимагати
відшкодування шкоди, заподіяної цьому майну. При вирішенні спорів
відносно розміру відшкодування заподіяної шкоди господарському
суду слід виходити зі статті 453 Цивільного кодексу України
( 1540-06 ) та розділу VIII Закону України "Про власність"
( 697-12 ). Так, перш за все необхідно, якщо це практично можливо,
зобов'язати відповідальну за шкоду особу надати майно того ж роду
і якості, виправити пошкоджене майно або іншим шляхом відновити
його попередню якість. Якщо за обставинами справи відшкодування
шкоди в натурі неможливе, з винної сторони стягуються збитки,
виходячи з реальної вартості майна або з вартості робіт, які
необхідно здійснити власнику, щоб виправити пошкоджене майно.

Зазначені засоби відшкодування шкоди не позбавляють власника
(законного володільця) права вимагати відшкодування доходів,
неодержаних у зв'язку із заподіянням шкоди майну.

Закон України "Про власність" передбачає ряд підстав, з яких
власник має право вимагати відшкодування збитків, заподіяних,
зокрема, в результаті прийняття законодавчого акту, який припиняє
право власності: у разі вилучення земельної ділянки, на якій
розташовано належне власникові майно; у разі обставин
надзвичайного характеру тощо. Що ж до віндикації майна, то Закон
України "Про власність" не регулює питання відшкодування
недобросовісним володільцем заподіяної власникові шкоди. При
вирішенні таких спорів господарському суду слід виходити зі статей
440 та 453 Цивільного кодексу, відповідно до яких власник має
право вимагати відшкодування заподіяної йому шкоди, не покритої
вартістю доходів, одержаних ним відповідно до статті 148
Цивільного кодексу.

6. Захист права власності, повного господарського відання або
оперативного управління не обов'язково пов'язаний тільки з
неправомірним позбавленням власника (підприємства, організації)
володіння майном. Відповідно до пунктів 2 та 5 статті 48 Закону
України "Про власність" ( 697-12 ) вони мають право звернутися з
позовом про усунення будь-яких порушень свого права, хоч би ці
порушення і не були поєднані з позбавленням володіння (негаторний
позов). Якщо негаторний позов визнаний обгрунтованим, у
резолютивній частині рішення необхідно чітко визначити дії, які
повинен здійснити відповідач щодо усунення порушень права власника
(володільця), і строк виконання цих дій. У разі невиконання цього
рішення господарський суд видає наказ на примусове його виконання
державним виконавцем. ( Пункт 6 із змінами, внесеними згідно з
Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/467 ( v_467800-01 )
від 18.04.2001 )

7. Вирішуючи спори, пов'язані з визнанням права власності,
слід виходити з того, що знаходження майна на балансі підприємства
(організації) ще не є безспірною ознакою його права власності. Що
ж до права державної власності, то незалежно від того, на балансі
якого державного підприємства знаходиться майно, воно не втрачає
статуса державної власності. Таким чином спір, як правило, виникає
не про визнання права власності, а про те, яке підприємство
(організація) має право повного господарського відання
(оперативного управління) державним майном.

Баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського
обліку, визначення складу і вартості майна та обсягу фінансових
зобов'язань на конкретну дату. Баланс не визначає підстав
знаходження майна у власності (володінні) підприємства.

Одним з основних критеріїв визначення законності володіння
державним майном і відображення його на балансі підприємства є
джерела фінансування (централізоване або власні кошти
підприємства), передача підприємству у володіння майна
безпосередньо власником (уповноваженим ним органом) чи
підприємством, яке володіє майном на праві повного господарського
відання.

Найчастіше, заперечуючи віндикаційні позови щодо державного
майна, господарюючі суб'єкти інших форм власності або громадські
організації посилаються на те, що спірне майно передане (продане)
їм ще до встановлення мораторію на зміну форм власності на
державне майно (Постанова Верховної Ради України від 29.11.90
N 506-12) та до заборони підприємствам, що є у загальнодержавній
власності, передавати безоплатно майно іншим підприємствам (Декрет
Кабінету Міністрів України від 15.12.92 N 8-92). Якщо державне
майно безоплатно передане або продане за ініціативою органів
державної влади і управління після встановлення мораторію та після
прийняття Кабінетом Міністрів України зазначеного Декрету, то
заява про визнання таких рішень недійсними або віндикаційний позов
підлягають задоволенню.

В інших випадках господарському суду слід оцінювати
правомірність передачі або продажу державного майна, виходячи з
законодавства, яке діяло на момент здійснення зазначених дій.

8. При розгляді негаторного позову, тобто пов'язаного з
вимогою про усунення перешкод у користуванні приміщенням, яке
знаходиться на балансі відповідача, господарському суду слід
виходити з такого.

Знаходження будинку, що належить до загальнодержавної або до
комунальної власності, на балансі одного підприємства
(організації) не означає, що останній має виключне право
користування всіма приміщеннями цього будинку. Якщо будинок
збудований за рахунок державних централізованих джерел
фінансування і власник (орган, уповноважений управляти державним
майном) визначив належність спірного приміщення кожному з
підприємств (організацій), то факт знаходження будинку на балансі
одного з підприємств не є підставою для визнання його єдиним
законним володільцем усіх приміщень цього будинку. Аналогічні
питання виникають і тоді, коли будинок побудований за участю
декількох підприємств (організацій). За таких обставин позивач з
метою підтвердження свого права на користування і розпорядження
конкретним нежилим приміщенням, яке знаходиться на балансі
відповідача, повинен подати господарському суду документи, що
підтверджують його участь у витратах на будівництво будинку для
визначення його частки приміщення або рішення власника (органа,
уповноваженого управляти державним майном) про закріплення за ним
певної частки будинку на праві повного господарського відання
(оперативного управління).

9. Якщо у встановленому порядку державне майно, зокрема,
підприємство, передано в оренду підприємству іншої форми власності
або організації орендарів, то це майно не втрачає статусу
державної власності (хоча саме підприємство вже не є державним).

У цьому випадку ні орган, уповноважений управляти державним
майном, ні орендодавець не мають права вимагати від орендарів
частки доходу, одержаного внаслідок використання державної
власності. Взаємовідносини сторін регулюються нормами договору
майнового найму (оренди) і оплата за здане в оренду державне майно
повинна здійснюватись згідно з методикою, затвердженою постановою
Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 1995 року N 786
( 786-95-п ) з подальшими змінами і доповненнями

Наведене стосується не тільки прибутку, одержаного за рахунок
використання державної власності, але й майна, придбаного
підприємством за рахунок свого прибутку.

4) Судові рішення викладаються у формі ухвали або рішення
(частина перша статті 208 Цивільного процесуального кодексу
України ( 1618-15 ); далі - ЦПК). Судовий наказ і заочне рішення є
різновидами судового рішення. Судовий розгляд, яким справа вирішується по суті,закінчується ухваленням рішення суду іменем України, в тому числіпри відшкодуванні шкоди відповідно до Закону України від 1 грудня1994 року N 266/94-ВР ( 266/94-ВР ) "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнаннядосудового слідства, прокуратури і суду", в якому вирішуються
питання, що складають його зміст (статті 214 - 218 ЦПК)
( 1618-15 ). Інші випадки закінчення розгляду справи (зокрема,
закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду)
оформляються постановленням ухвали. Судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові длявсіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у
випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на
обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її
межами (частина перша статті 14 ЦПК) 2. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликанезабезпечити захист гарантованих Конституцією України
) прав і свобод людини та здійснення проголошеного
Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з
цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і
обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша
статті 213 ЦПК) Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги
цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК ( 1618-15 ),
вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають
застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК
( 1618-15 ), а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні
правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що
регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за
відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства
(аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чматеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та
вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано
відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК ( 1618-15 ) норми, що
мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між
нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу,
застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При
встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають
застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також
необхідно враховувати роз'яснення Пленуму Верховного Суду України,
що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року N 9
( v0009700-96 ) "Про застосування Конституції України при
здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як напідставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які
були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам
закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не
підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні
висновки суду, що відповідають встановленим на підставі
достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення
справи. 3. Відповідно до положень статей 10 і 11 ЦПК ( 1618-15 ) суд
розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та
зазначених і доведених ним обставин.
Відповідно до статті 19 Конституції України ( 254к/96-ВР ),
статті 1 ЦПК ( 1618-15 ) та з урахуванням положення частини
четвертої статті 10 ЦПК ( 1618-15 ) вийти за межі заявлених вимог
(вирішити незаявлену вимогу, задовольнити вимогу позивача у
більшому розмірі, ніж було заявлено) суд має право лише у
випадках, прямо передбачених законом. Наприклад, суд має право
вийти за межі заявлених вимог і з власної ініціативи вирішити
питання про стягнення аліментів на дитину одночасно з позбавленням
батьківських прав (частина друга статті 166 Сімейного кодексу
України) ( 2947-14 ); застосувати наслідки недійсності нікчемного
правочину (частина п'ята статті 216 Цивільного кодексу України
( 435-15 ); далі - ЦК).
При цьому суди повинні мати на увазі, що справи окремого
провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил,
встановлених ЦПК ( 1618-15 ), за винятком положень щодо
змагальності та меж судового розгляду (частина третя статті 235
ЦПК) ( 1618-15 ).
4. Правила частини третьої статті 209 ЦПК ( 1618-15 )
застосовуються лише у виняткових випадках, коли внаслідок
складності справи складання повного рішення потребує багато часу
та може бути відкладено на строк не більше ніж п'ять днів з дня
закінчення розгляду справи. В іншому разі суд має ухвалити повне
рішення і проголосити його негайно після закінчення судового
розгляду. Якщо складання повного рішення відкладається, його
вступна і резолютивна частини викладаються у письмовому вигляді,
підписуються всім складом суду, відразу проголошуються; цей
процесуальний документ приєднується до справи і суд повідомляє,
коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з
повним рішення суду, що має бути зафіксовано в журналі судового
засідання. Відкладення проголошення вступної і резолютивної частин
рішення після закінчення розгляду справи не допускається. Суди повинні суворо дотримуватися визначеного строку
складання повного рішення.
5. При заочному розгляді справи складання повного рішення,
яке слід називати заочним, може бути відкладено, проте в силу
статті 227 ЦПК ( 1618-15 ) повний текст рішення відповідачеві у
будь-якому випадку має бути направлено не пізніше п'яти днів з дня
проголошення рішення суду або його вступної та резолютивної
частин. Суд повинен ухвалити заочне рішення, яке за своїм змістом
має відповідати вимогам статті 215 ЦПК ( 1618-15 ) (містити в собі
вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини у визначеній
послідовності). При цьому в описовій частині заочного рішення
необхідно вказати, що заочний розгляд справи відбувся за
відсутності відповідача (усіх відповідачів); у резолютивній
частині цього рішення має бути зазначено, крім загального порядку
оскарження, також строк і порядок подання відповідачем заяви про
його перегляд.
Повторне заочне рішення, в тому числі ухвалене тим же складом
суду, оскаржується в загальному порядку, встановленому ЦПК
( 1618-15 ), про що має бути зазначено в резолютивній частині
рішення (частина третя статті 232 ЦПК) ( 1618-15 ).
Виправлення описок чи арифметичних помилок, ухвалення
додаткового рішення чи роз'яснення рішення при заочному розгляді
справи здійснюються за загальними правилами, передбаченими
статтями 219 - 221 ЦПК ( 1618-15 ). При цьому додаткове до
заочного рішення не може бути оскаржене відповідачем до суду, що
його ухвалив, у порядку статті 228 ЦПК ( 1618-15 ). 6. Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду
(стаття 159 ЦПК) ( 1618-15 ), рішення може бути обґрунтоване лише
доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими
в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.
Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на
підтвердження висновків і мотивів рішення після його ухвалення Якщо докази у справі зібрані в порядку, передбаченому
статтями 132, 133, 140 та частиною четвертою статті 191 ЦПК
( 1618-15 ), суд може обґрунтувати ними рішення лише за умови,
якщо вони були ним оголошені в судовому засіданні, пред'явлені для
ознайомлення особам, які беруть участь у справі, та досліджені в
сукупності з іншими доказами. При ухваленні рішення суд відповідно
до статті 212 ЦПК ( 1618-15 ) оцінює докази з урахуванням вимог
статей 58 та 59 ЦПК ( 1618-15 ) про їх належність і допустимість.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними
засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами
доказування. 7. Відповідно до частини четвертої статті 61 ЦПК ( 1618-15 )
при розгляді справи про цивільно-правові наслідки дій особи,
стосовно якої ухвалено вирок, що набрав законної сили, або
постанову суду у справі про адміністративне правопорушення, цей
вирок або постанова обов'язкові для суду лише з питань, чи мали
місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Тому, розглядаючи
позов, який випливає з кримінальної справи чи зі справи про
адміністративне правопорушення, суд не вправі обговорювати вину
відповідача, а може вирішувати питання лише про розмір
відшкодування. Інші прийняті в рамках кримінальної справи чи
справи про адміністративне правопорушення постанови оцінюються
судом згідно з положеннями статті 212 ЦПК ( 1618-15 ). На
підтвердження висновку суду щодо розміру відшкодування збитків у
рішенні, крім посилання на вирок у кримінальній справі чи
постанову у справі про адміністративне правопорушення, необхідно
також зазначати докази, подані сторонами при розгляді цивільної
справи (наприклад, врахування матеріального становища відповідача
або вини потерпілого). Оскільки обставини, встановлені судовим рішенням у цивільнійгосподарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ лише в тому разі, коли в них беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої
встановлено ці обставини, чи їх правонаступники (частина третя
статті 61 ЦПК) ( 1618-15 ), то в інших випадках - ці обставини
встановлюються на загальних підставах. Під судовим рішенням, зазначеним у частині третій статті 61 ЦПК ( 1618-15 ), мається на увазі будь-яке судове рішення, яким
справа вирішується по суті, яке ухвалює суд у порядку цивільного
судочинства (рішення, в тому числі й заочне, або ухвала, а також
судовий наказ), у порядку господарського судочинства - відповідно
до Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), у
порядку адміністративного судочинства - відповідно до Кодексу
адміністративного судочинства України ( 2747-15 ).

За змістом частини третьої статті 14, частини третьої
статті 61, частини другої статті 223 ЦПК ( 1618-15 ) особи, які не
брали участі в цивільній, господарській або адміністративній
справі, в якій судом ухвалено відповідне судове рішення, мають
право при розгляді іншої цивільної справи за їх участю оспорювати
обставини, встановлені цими судовими рішеннями. У даному випадку
суд ухвалює рішення на основі досліджених у судовому засіданні
доказів. 8. Ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, ясним,
чітким, викладеним у послідовності, встановленій статтею 215 ЦПК
( 1618-15 ), і обов'язково містити вступну, описову, мотивувальну
та резолютивну частини. Разом з тим рішення не повинно містити зайвої деталізації,яка не має правового значення в даній справі, а також незрозумілихсловосполучень, занадто довгих речень, через які викладенняфактичних обставин важко сприймається. 9. У вступній частині рішення зазначаються: час та місце йогоухвалення; повне найменування суду, що його ухвалив; прізвище таініціали судді (суддів - при колегіальному розгляді) і секретарясудового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, якібрали участь у справі; предмет позовних вимог. При цьому вказуються всі ті особи, які згідно зі статтею 26ЦПК ( 1618-15 ) належать до складу осіб, які беруть участь у даній
справі, а не лише ті, які фактично брали участь у розгляді справи.
Якщо сторонами є юридичні особи, то найменування такої особи слід
наводити відповідно до документів про реєстрацію юридичної особи.
Предмет позовних вимог (у тому числі первісного, зустрічного
позову та позову третьої особи із самостійними вимогами)
зазначається виходячи з вимог закону, який підлягає застосуванню
до спірних правовідносин, та підстав заявленої вимоги. 10. В описовій частині рішення необхідно, зокрема, вказати:
зміст і підстави позовних вимог відповідно до позовної заяви; про
внесені зміни підстав чи предмета позову, розміру позовних вимог,
якщо вони мали місце, і узагальнено викласти позицію відповідача:
чи визнає він позов, а якщо визнає, то повністю чи частково; у
разі заперечень - у чому суть заперечень проти позову; пояснення
осіб, які беруть участь у справі, висновки органів державної влади
або місцевого самоврядування, якщо вони брали участь у справі, а
також зазначити докази і обставини, для встановлення яких вони
досліджувалися. При цьому пред'явлення відповідачем зустрічного
позову чи третьою особою самостійних вимог не змінює
процесуального статусу цієї особи. 11. У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про
встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх
юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а
також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при
задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи
наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи
заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої
дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися
на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК) ( 1618-15 ). Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена
особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав,
свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та
осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших
осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга
статті 3 ЦПК) ( 1618-15 ), то суд повинен встановити, чи були
порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих
осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач
відповідальним за це. Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без
поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з
цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено
стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім
випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для
цього. Якщо сторона (її представник, повноваження якого не обмежені)
визнавала обставини, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги
або заперечення, суд посилається на це в рішенні як на підставу
звільнення від доказування цих обставин (частина перша статті 61
ЦПК) ( 1618-15 ), а при прийнятті згідно зі статтею 178 ЦПК
( 1618-15 ) відмови сторони від визнання обставини - зазначає про
його відхилення. У цій частині рішення має міститися обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою
частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод ( 995_004 ) (РИМ, 04.XI.50; далі -
Конвенція). За змістом частини четвертої статті 174 ЦПК ( 1618-15 ) у
разі визнання відповідачем позову, яке не суперечить закону, не
порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд у мотивувальній
частині рішення може вказати лише про визнання позову та прийняття
його судом. 12. У мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено
також посилання на закон та інші нормативно-правові акти
матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт,
підпункт закону), у відповідних випадках - на норми Конституції
України ( 254к/96-ВР ), на підставі яких визначено права та
обов'язки сторін у спірних правовідносинах, на статті 10, 11, 60,
212 та 214 ЦПК ( 1618-15 ) (статті 224 - 226 ЦПК ( 1618-15 ) - при
ухваленні заочного рішення) й інші норми процесуального права,
керуючись якими суд установив обставини справи, права та обов'язки
сторін. У разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію
( 995_004 ) та рішення Європейського суду з прав людини, які
згідно із Законом України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV
( 3477-15 ) "Про виконання рішень та застосування практики
Європейського суду з прав людини" є джерелом права та підлягають
застосуванню в даній справі.
У необхідних випадках суд зазначає про урахування: рішення Конституційного Суду України про офіційне тлумачення
Конституції ( 254к/96-ВР ) та законів України, які підлягають
застосуванню в даній справі та при вирішенні питання про
відповідність Основному Закону України нормативно-правових актів,
перелічених у пункті 1 частини першої статті 150 Конституції
України ( 254к/96-ВР ), якими сторони доводять свої вимоги чи
заперечення; постанов Пленуму Верховного Суду України, прийнятих
відповідно до статті 125 Конституції України ( 254к/96-ВР ) і
статті 55 Закону України від 7 лютого 2002 року N 3018-III
( 3018-14 ) "Про судоустрій України", з питання застосування норм
процесуального та матеріального права, які підлягають застосуванню
в даній справі. Пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, пояснення експерта, спеціаліста наводяться в рішенні суду від третьої особи. У тексті рішення не допускається використання
скорочень і слів, які не прийнято застосовувати в офіційних
документах, а також внесення виправлень, не застережених перед
підписом судді. 13. Резолютивна частина повинна мати вичерпні, чіткі,безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних
обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від
характеру справи давати відповіді на інші питання, зазначені у
статтях 215 - 217 ЦПК ( 1618-15 ). У ній, зокрема, має бути зазначено: висновок суду про задоволення позову або відмову в позові
повністю чи частково (при відмові в позові слід точно зазначити,
кому, відносно кого та в чому відмовлено); висновок суду по суті позовних вимог: які саме права позивача
визнано або поновлено; розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні; вартість майна, яке належить стягнути з відповідача, якщо при
виконанні рішення присудженого майна у наявності не буде; конкретні дії, які відповідач повинен вчинити та на чию
користь, або інший передбачений законом спосіб захисту порушеного
права; розподіл судових витрат відповідно до вимог статті 88 ЦПК
( 1618-15 ); строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його
оскарження; у яких межах допускається негайне виконання рішення, коли суд
зобов'язаний або має право його допустити.

При об'єднанні в одне провадження кількох вимог або прийнятті
зустрічного позову чи позову третьої особи, яка заявляє самостійні
вимоги, має бути сформульовано, що саме ухвалив суд щодо кожної
позовної вимоги.

Вирішуючи за позовами про визнання питання про наявність або
відсутність тих чи інших правовідносин, суд при задоволенні позову
зобов'язаний у необхідних випадках зазначити в резолютивній
частині рішення і про ті правові наслідки, які тягне за собою таке
визнання (наприклад, про анулювання актового запису про реєстрацію
шлюбу в разі визнання його недійсним, анулювання свідоцтва про
право власності в разі задоволення позову про витребування майна
від добросовісного набувача тощо). З метою запобігання виникненню неясності при виконанні
рішення у його резолютивній частині зазначається точне та повне
найменування юридичної особи, прізвище, ім'я та по батькові
фізичної особи, відносно яких суд вирішив питання. Суд не має права вирішувати питання про права та обов'язки
осіб, не залучених до участі у справі, оскільки це є порушенням
норм процесуального права, які тягнуть за собою безумовне
скасування рішення суду (пункт 4 частини першої статті 311,
пункт 4 частини першої статті 338 ЦПК) ( 1618-15 ).
14. Згідно з частиною першою статті 192 ЦК ( 435-15 )
законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за
номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця
України - гривня. У зв'язку з цим при задоволенні позову про
стягнення грошових сум суди повинні зазначати в резолютивній
частині рішення розмір суми, що підлягає стягненню, цифрами і
словами у грошовій одиниці України - гривні. При стягненні
періодичних платежів суд має вказати період, протягом якого
проводиться виконання. У разі пред'явлення позову про стягнення грошової суми віноземній валюті суду слід у мотивувальній частині рішення навестирозрахунки з переведенням іноземної валюти в українську за курсом,
встановленим Національним банком України на день ухвалення
рішення.Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в
іноземній валюті з правовідносин, які виникли при здійсненні
валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом
(частина друга статті 192 ЦК ( 435-15 ), частина третя статті 533
ЦК ( 435-15 ); Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого
1993 року N 15-93 ( 15-93 ) "Про систему валютного регулювання і
валютного контролю"). 15. Рішення суду ухвалюється, оформлюється письмово і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду - суддями, які розглядали справу; воно може бути
написаним від руки, виконаним машинописним способом чи набране на
комп'ютері в одному примірнику. Рішення суду проголошується
негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім
випадків, установлених ЦПК ( 1618-15 ). Вимоги статей 209, 215 та 218 ЦПК ( 1618-15 ) щодо порядку
ухвалення рішення суду, його змісту, а також проголошення рішення
суду як єдиної процесуальної форми вирішення справи є
обов'язковими для позовного та окремого провадження. Датою ухвалення рішення у справі є день його проголошення.
16. Згідно з положеннями статті 196 ЦПК ( 1618-15 ) суди
повинні суворо дотримуватися таємниці нарадчої кімнати. Під час
ухвалення судового рішення ніхто не має права перебувати в
нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу. Вихід
судді з нарадчої кімнати до проголошення судового рішення може
мати місце під час перерви для відпочинку (протягом робочого часу
та після його закінчення). Тому, наприклад, вихід до нарадчої
кімнати у п'ятницю та проголошення рішення в понеділок є
порушенням її таємниці. При цьому обмін суддею думками з
ким-небудь із приводу судового рішення, що ухвалюється, не
допускається. Порушення правил про таємницю нарадчої кімнати є порушенням
норм процесуального права і може бути підставою для скасування
рішення суду, якщо це порушення призвело до неправильного
вирішення справи, зокрема в разі доведення факту спілкування судді
поза межами нарадчої кімнати з учасником процесу чи іншими особами
з приводу справи, що розглядається (частина третя статті 309 ЦПК
( 1618-15 ), частина друга статті 338 ЦПК) ( 1618-15 ). 17. Відповідно до статті 217 ЦПК ( 1618-15 ) суд, який
ухвалив рішення, не звернуте до негайного виконання, за
клопотанням осіб, які беруть участь у справі, може забезпечити
його виконання, про що зазначає в резолютивній частині рішення, за
правилами забезпечення позову, встановленими статтями 151 - 153
ЦПК ( 1618-15 ). Проте таке забезпечення виконання рішення
підлягає застосуванню лише після набрання ним законної сили. 18. За статтею 215 ЦПК ( 1618-15 ) у формі рішення
ухвалюється той судовий акт, яким справа вирішується по суті.
Закон не передбачає включення до резолютивної частини рішення
висновків з процесуальних питань, не пов'язаних з вирішенням
справи по суті. Тому в цій частині неприпустимо вирішувати питання
про виділення частини вимог у самостійне провадження або про
закриття провадження по них, залишення заяви без розгляду тощо.
Висновки з таких питань викладаються у формі ухвал (частина друга
статті 208 ЦПК) ( 1618-15 ), які постановляються у вигляді
самостійного процесуального документа і можуть постановлятися
одночасно з рішенням. 19. Вирішуючи питання про виправлення описок чи арифметичнихпомилок, допущених у судовому рішенні (рішенні або ухвалі), суд не має права змінювати зміст судового рішення, він лише усуває такі
неточності, які впливають на можливість реалізації судового
рішення чи його правосудності. Проте якщо неправильне визначення
стягнутої суми було наслідком, наприклад, застосування закону,
який не підлягав застосуванню, то підстав для виправлення
арифметичних помилок немає. Питання про внесення виправлень може бути вирішено судом, що
ухвалив рішення, як із власної ініціативи, так і за заявою осіб,
які беруть участь у справі, і незалежно від того, чи виконано
рішення, але в межах установленого законом строку, протягом якого
воно може бути пред'явлено до примусового виконання. Внесення
виправлень у судове рішення, яке не підлягає примусовому
виконанню, строком не обмежено. Після внесення виправлень чи арифметичних помилок текст рішення змінювати не можна, проте у виконавчому листі наводяться формулювання резолютивної частини рішення в тій редакції, яку воно отримало у зв'язку з постановленням відповідної ухвали. 20. Додаткове рішення може бути ухвалено лише у випадках і за
умов, передбачених статтею 220 ЦПК ( 1618-15 ); воно не може
змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про
права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі, чи
вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні.

Додаткове рішення може ухвалити лише той склад суду, що
ухвалив рішення в даній справі. В іншому разі особа має право
звернутися до суду з тими ж вимогами на загальних підставах.
При порушенні питання про ухвалення додаткового рішення з
інших підстав суд ухвалою відмовляє в задоволенні заяви. У порядку, визначеному статтею 220 ЦПК ( 1618-15 ), може бути
ухвалено додаткове рішення й щодо заочного рішення.
Оскарження додаткового рішення провадиться на загальних
підставах. Якщо на рішення суду подано апеляційну чи касаційну
скаргу і разом із цим порушено питання про ухвалення додаткового
рішення, суд повинен спочатку ухвалити додаткове рішення, а потім
надсилати справу для перегляду до суду вищої інстанції. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення
втрачає силу. 21. Відповідно до статті 221 ЦПК ( 1618-15 ) роз'ясненнрішення суду, а не ухвали, можливе тоді, коли воно не містить недоліків, що можуть бути усунені лише ухваленням додаткового
рішення, а є незрозумілим, що ускладнює його реалізацію. Зазначене
питання розглядається судом, що ухвалив рішення, і в ухвалі суд
викладає більш повно та ясно ті частини рішення, розуміння яких
викликає труднощі, не вносячи змін у суть рішення і не торкаючись
питань, які не були предметом судового розгляду. Роз'яснення
рішення не допускається, якщо воно виконане або закінчився
установлений законом строк, протягом якого рішення може бути
пред'явлене до виконання. Якщо фактично порушено питання про зміну рішення або внесення в нього нових даних, у тому числі й роз'яснення мотивів ухваленого рішення, суд ухвалою відмовляє в роз'ясненні рішення. 22. Передбачений статтею 222 ЦПК ( 1618-15 ) обов'язок суду
надсилати протягом п'яти днів з дня проголошення судового рішення
його копію рекомендованим листом з повідомленням про вручення
особам, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому
засіданні, стосується як позовного, так і інших видів провадження.
В останньому випадку копію судового рішення слід надсилати
заявникові або заінтересованій особі, за відсутності якої
розглянуто справу. У зазначеній статті йдеться про рішення суду, а
також ухвали суду, які можуть бути оскаржені в апеляційному
порядку окремо від рішення суду. ддя вправі відмовити у відкритті провадження у справі лише
з підстав, передбачених законом. Не допускається відмова у
відкритті провадження у справі з мотивів недоведеності заявленої
вимоги, відсутності доказів, пропуску позовної давності та інших
не передбачених законом підстав Договір сторін про передачу спору на розгляд третейського
суду (стаття 17 ЦПК ( 1618-15 )) не є відмовою від права на
звернення до суду за захистом. Разом з тим пред'явлення позову до
суду за наявності такого договору не дає підстав для повернення
заяви чи відмови у відкритті провадження у справі (статті 121, 122
ЦПК ( 1618-15 )), за винятком передбаченого пунктом 6 частини
першої статті 207 ЦПК ( 1618-15 ) обов'язку суду залишити заяву
без розгляду, якщо від відповідача надійшло до початку з'ясування
обставин у справі заперечення проти вирішення спору в суді. 3. Згідно з частиною третьою статті 6 Закону України від 7
лютого 2002 року N 3018-III ( 3018-14 ) "Про судоустрій України"
ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у
суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. Статтею 107 ЦПК ( 1618-15 ) встановлено, що всі справи, що
підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства,
розглядаються судом першої інстанції, якими є районні, районні у
містах, міські та міськрайонні суди. Тому законодавчі акти, які
по-іншому визначають суди першої інстанції щодо певних цивільних
справ (наприклад, стаття 25 Закону України від 3 березня 1998 року
N 137/98-ВР ( 137/98-ВР ) "Про порядок вирішення колективних
трудових спорів (конфліктів)", стаття 85 Закону України від 21
квітня 1999 року N 606-XIV ( 606-14 ) "Про виконавче
провадження"), відповідно до частини третьої статті 2 ЦПК не
можуть бути застосовані. При надходженні заяви до передбаченого
такими актами законодавства суду заява повертається особі, яка її
подала, на підставі статті 115, пункту 4 частини третьої статті
121 ЦПК ( 1618-15 ). 4. Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд
повинен виходити з того, що згідно зі статтею 124 Конституції
України ( 254к/96-ВР ) юрисдикція загальних судів поширюється на
всі правовідносини, що виникають у державі, а за частинами першою
і другою статті 15 ЦПК ( 1618-15 ) у порядку цивільного
судочинства суди розглядають справи про захист порушених,
невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають
із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а
також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких
справ за Кодексом адміністративного судочинства України
( 2747-15 ) (стаття 17) або Господарським процесуальним кодексом
України ( 1798-12 ) (статті 1, 12) віднесено до компетенції
адміністративних чи господарських судів. Законом може бути
передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного
судочинства. Оскільки згідно зі статтею 16 ЦПК ( 1618-15 ) не допускається
об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за
правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено
законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які
належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті
провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за
правилами іншого судочинства. 5. Питання про підсудність справ визначається ЦПК
( 1618-15 ), зокрема: розділом II - щодо справ наказного
провадження; главою 1 розділу III - щодо справ позовного
провадження; розділом IV - щодо справ окремого провадження;
розділами VI, VII - щодо заяв (скарг) стягувача, боржника, інших
учасників виконавчого провадження, заяв (подання) державного
виконавця з питань, пов'язаних з виконанням судових рішень;
главами 1 і 2 розділу VIII - щодо клопотань про визнання,
звернення до виконання рішення іноземних судів; статті 404 - щодо
заяв про відновлення втраченого судового провадження; статті 414 -
щодо справ за участю іноземних осіб. Якщо інше не встановлено ЦПК ( 1618-15 ), позови
пред'являються: до фізичної особи - до суду за місцем її
проживання (ним не є місцеперебування); до юридичної особи - за її
місцезнаходженням (стаття 109 ЦПК), яке щодо фізичної особи
визначається відповідно до положень статті 29 Цивільного кодексу
України ( 435-15 ) (далі - ЦК) і статті 3 Закону України від 11
грудня 2003 року N 1382-IV ( 1382-15 ) "Про свободу пересування та
вільний вибір місця проживання в Україні", а щодо юридичної
особи - положень статті 93 ЦК ( 435-15 ). Письмовий договір сторін про визначення територіальної
підсудності справи (стаття 112 ЦПК ( 1618-15 )), крім справ, для
яких встановлено виключну підсудність (стаття 114 ЦПК), може бути
укладений лише до вирішення питання про відкриття провадження у
справі та є обов'язковим не тільки для сторін, які в
односторонньому порядку не можуть від нього відмовитись чи
змінити, але й для суду. Оскільки зустрічний позов незалежно від його підсудності
пред'являється до суду за місцем розгляду первісного позову, то на
нього не поширюються правила статті 114 ЦПК ( 1618-15 ). Перелік позовів, для яких установлена виключна підсудність,
розширеному тлумаченню не підлягає. Правила виключної підсудності
діють також у випадку пред'явлення кількох позовних вимог,
пов'язаних між собою, якщо на одну з них поширюється виключна
підсудність.
6. Відповідно до частини четвертої статті 116 ЦПК ( 1618-15 )
забороняється передавати до іншого суду справу, яка розглядається
судом, незалежно від зміни обставин, які впливають на визначення
підсудності справи, крім випадків, установлених частиною першою
цієї статті. При цьому передача справи на розгляд іншому суду на
підставі пункту 1 частини першої статті 116 ЦПК ( 1618-15 )
залежить від обґрунтованості клопотання відповідача. Якщо після відкриття провадження у справі і до початку
судового розгляду (розгляду справи по суті - стаття 173 ЦПК
( 1618-15 )) виявиться, що заяву було прийнято з порушенням правил
підсудності, суд передає справу на розгляд належному суду
незалежно від волевиявлення сторін (пункт 2 частини першої статті
116 ЦПК ( 1618-15 )). У разі виявлення під час проведення попереднього судового
засідання чи під час судового розгляду справи по суті порушення
правил виключної підсудності суд ухвалою передає справу на розгляд
іншому суду (частина четверта статті 116 ЦПК ( 1618-15 )). 7. Позовна заява подається до суду в письмовій формі і за
змістом повинна відповідати вимогам статті 119 ЦПК ( 1618-15 ). У
зв'язку з цим суди мають звертати особливу увагу, зокрема, на те,
що у позовній заяві повинні не лише міститися позовні вимоги, а й
бути викладені обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і
зазначені докази, що підтверджують кожну обставину. Якщо заява не відповідає вимогам статей 119, 120 ЦПК
( 1618-15 ) або не сплачено судовий збір чи не оплачено витрати на
інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, суддя
відповідно до вимог статті 121 ЦПК постановляє ухвалу, в якій
повинні бути зазначені конкретні підстави залишення заяви без
руху, в тому числі й розмір несплачених судових витрат, і надає
строк для усунення недоліків, тривалість якого визначається в
кожному конкретному випадку з урахуванням характеру недоліків,
реальної можливості отримання копії ухвали, яка повинна бути
надіслана заявнику негайно, та їх виправлення. Якщо порушення правил статей 119, 120 ЦПК ( 1618-15 )
виявлені при розгляді справи, вони усуваються в ході судового
розгляду або настають наслідки, передбачені пунктом 8 частини
першої статті 207 ЦПК ( 1618-15 ). Подання доказів можливе на наступних стадіях цивільного
процесу, тому суд не вправі через неподання доказів при
пред'явленні позову залишати заяву без руху та повертати заявнику. У разі пред'явлення позовної заяви особами, які діють на
захист прав, свобод та інтересів іншої особи (частина перша статті
45 ЦПК ( 1618-15 )), у заяві повинні бути зазначені підстави для
такого звернення, а їх незазначення тягне наслідки, передбачені
частинами першою і другою статті 121 ЦПК ( 1618-15 ).
8. Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є
підставою для відмови у відкритті провадження у справі чи
залишення заяви без руху, оскільки заміна неналежного відповідача
здійснюється в порядку, визначеному статтею 33 ЦПК ( 1618-15 ). У
разі, якщо норма матеріального права, яка підлягає застосуванню за
вимогою позивача, вказує на те, що відповідальність повинна нести
інша особа, а не та, до якої пред'явлено позов, і позивач не
погоджується на її заміну, суд залучає до участі в справі іншу
особу як співвідповідача з власної ініціативи. Після заміни
неналежного відповідача або залучення співвідповідача справа
розглядається спочатку в разі її відкладення або за клопотанням
нового відповідача чи залученого співвідповідача та за його
результатами суд відмовляє в позові до неналежного відповідача таприймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного
відповідача. ЦПК ( 1618-15 ) не передбачає можливості заміни позивача за
ініціативою суду. 9. Згідно зі статтею 38 ЦПК ( 1618-15 ) особи, які беруть
участь у цивільній справі, можуть брати у ній участь особисто або
через представника (крім справ про усиновлення). Особиста участь у
справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника. Повноваження представника сторін та інших осіб, які беруть
участь у справі, посвідчені документами, зазначеними в частинах
першій - третій статті 42 ЦПК ( 1618-15 ), а повноваження адвоката
також і ордером, який видається відповідним адвокатським
об'єднанням, або договором, дозволяють йому вчиняти від імені
особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право
вчиняти ця особа. Обмеження повноважень представника на вчинення
певної процесуальної дії мають бути застережені не у виданому
ордері, а в довіреності чи договорі. Представник, якому згідно з частиною шостою статті 42 ЦПК
( 1618-15 ) фізична особа надала повноваження за усною заявою, про
що зазначено в журналі судового засідання, має право на вчинення
усіх процесуальних дій у справі, на подання скарги до суду вищої
інстанції та участь у її розгляді, якщо усною заявою не
обмежувалися права представника. 10. Згідно зі статтею 121 Конституції України ( 254к/96-ВР ),
частиною другою статті 45 ЦПК ( 1618-15 ) і статтями 35, 361-1, 56
Закону України "Про прокуратуру" ( 1789-12 ) прокурором, який може
шляхом пред'явлення позову в суді першої інстанції або на
будь-якій стадії цивільного процесу здійснювати представництво
громадян у випадках, передбачених законом, і представництво
держави, підстави якого обґрунтовує сам, є: Генеральний прокурор
України та його заступники, підпорядковані прокурори та їх
заступники, старші помічники і помічники прокурора, начальники
управлінь і відділів, їх заступники, старші прокурори та прокурори
управлінь і відділів, які діють у межах своєї компетенції. Повноваження такого прокурора на участь у судовому засіданні,
коли він діє на виконання конституційної функції представництва,
підтверджуються службовим посвідченням. У справах, в яких прокурор не виконує функції представництва,
а прокуратура виступає як сторона в цивільному процесі,
повноваження їх представника, крім керівника прокуратури, повинні
підтверджуватися документами, визначеними статтею 42 ЦПК
( 1618-15 ).
11. Особа, яка надає правову допомогу, не є особою, яка бере
участь у справі, а належить до інших учасників цивільного процесу,
тому вона не може замінювати в процесі особу, якій надає правову
допомогу, та бути її представником і в ході розгляду справи має
лише ті права, які зазначені в частині другій статті 56 ЦПК
( 1618-15 ).
12. Визначаючи розмір судового збору, суди повинні мати на
увазі, що заяви, в яких порушується питання про одночасне
вирішення майнового і немайнового спорів, оплачуються судовим
збором за ставками, встановленими для позовів майнового характеру,
і ставками для вимог немайнового характеру. Відповідно до правил
статті 88 ЦПК ( 1618-15 ) у разі визначення при відкритті
провадження у справі судового збору в розмірі меншому, ніж
передбачено законом, недоплачена сума стягується в дохід держави з
позивача при відмові в позові, а при задоволенні позову - з
відповідача. При повному або частковому задоволенні позову майнового
характеру до кількох відповідачів судові витрати, понесені
позивачем, відшкодовуються ними пропорційно розміру задоволених
судом позовних вимог до кожного з відповідачів. При пред'явленні позову та ухваленні рішення за вимогами про
право спадкоємців на майно судовий збір визначається судом,
виходячи із загальної вартості майна, і витрати на його оплату
покладаються на кожного спадкоємця пропорційно до виділеної йому
частки. Граничні розміри компенсації за судовими рішеннями витрат
сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду, із
залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведення
судових експертиз, витрат, пов'язаних з проведенням огляду доказів
за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для
розгляду справи, відповідно до статей 85 - 87 ЦПК ( 1618-15 )
визначено постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996
року N 710 ( 710-96-п ) (зі змінами, внесеними згідно з
постановами Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 року
N 869 ( 869-2001-п ), від 27 квітня 2006 року N 590
( 590-2006-п ), від 26 червня 2007 року N 870 ( 870-2007-п )) "







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.