Здавалка
Главная | Обратная связь

МІЖНАРОДНІ МЕХАНІЗМИ ЗАХИСТУ ОСНОВНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ

Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. Загальна теорія держави та права: Підручник. – Львів: «Новий світ-2005», 2005. –584 с.

 

МІЖНАРОДНІ МЕХАНІЗМИ ЗАХИСТУ ОСНОВНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ

 

Усі сучасні держави залежно від стану дотримання ними основних прав людини можна розділити натри групи:

1.Тоталітарні держави, які відверто нехтують правами людини (Бірма, Північна Корея, Судан, Заїр).

2.Держави, які декларують, визнають у принципі всі основні права людини, проте ще не створили належних механізмів для їх здійснення (Україна, Росія, деякі країни Східної Європи, окремі держави Центральної і Латинської Америки, які звільнилися від диктатур).

3.Держави, де досить розвинені правові інститути щодо захисту прав громадян, хоча й там трапляються порушення прав окремих меншин (ФРН, Франція).

Така ситуація вимагає використання засобів міжнародного контролю за дотриманням прав людини у різних країнах. До таких засобів належать:

а) міжнародно-правові акти,які вміщують правила діяльності, формулюють права й обов'язки відповідних суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також міжнародні документи, які звичайно не вміщують норми правил поведінки, прав і обов'язків безпосередньо не формулюють (зокрема, декларації, заяви, меморандуми);

б) міжнародні организі спостереження, контролю за дотриманням основних прав людини (комісії, комітети) та із захисту цих прав (суди, трибунали).

ООН згідно зі ст. 13 свого Статуту покликана сприяти міжнародному співробітництву у галузі прав людини. ООН приймає рекомендації, ухвалює рішення, скликає міжнародні конференції, готує проекти конвенцій, надає консультативну та технічну допомогу окремим країнам тощо. Фактично усі головні та частина допоміжних органів ООН тією чи іншою мірою займаються питаннями прав людини. Одним із головних органів ООН є її Генеральна Асамблея, на яку покладена відповідальність за виконання функції зі сприяння загальній повазі та дотриманню основних прав людини. Питання прав людини переважно розглядаються Третім комітетом Генеральної Асамблеї, у віданні якого перебувають соціальні та гуманітарні питання, а також питання культури. Питання прав людини, як правило, включаються до порядку денного Генеральної Асамблеї на підставі відповідних розділів доповіді Економічної та соціальної ради, а також рішень, прийнятих Генеральною Асамблеєю на попередніх сесіях.

Серед усіх цих засобів слід розрізняти «всесвітні» (тобто такі, які створені і використовуються всесвітнім співтовариством в особі Організації Об'єднаних Націй, її компетентних органів, або під її егідою) і «регіональні» (або, умовно кажучи, континентальні).

Засоби всесвітнього співтовариства:

О Міжнародно-правові акти, документи:Загальна декларація прав людини (1948 p.); Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 p.); Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.) (до цих пактів приєдналось сьогодні майже 100 держав); Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права ратифікували понад 50 держав (зокрема Україна у 1990 р.); Декларація соціального прогресу і розвитку (1969 p.); Декларація про право на розвиток (1986 p.); Декларація і План дій Другої конференції з прав людини (1993 р.);

 

Козюбра М. І. Генезис та юридична природа прав людини / М. І. Козюбра // Права громадян у сфері виконавчої влади: адміністративно-правове забезпечення реалізації та захисту / за заг. ред. В.Б. Авер`янова. – К., 2007. – С. 11-19. – Бібліогр.: с. 28.

 

На жаль, у вітчизняному правознавстві ще повністю не подолані ні патерналістський підхід до розуміння генезису і природи прав людини, ні однобічно позитивістська трактовка самого права. Це проявляється, зокрема, в теорії — у часом різкому розмежуванні, більш того, протиставленні об’єктивного та суб’єктивного права, у зв’язку з чим суб’єктивне право розглядається як наслідок об’єктивного права, яке має визначальне значення для нього; у практичній діяльності — у майже повному ігноруванні визнаного не тільки в Європі, а й деякими пострадянськими державами принципу, згідно з яким основоположні, невідчужувані права людини є безпосередньо діючим правом незалежно від того, зафіксовані вони в Конституції й законах чи ні тощо.

Фундаментальні невідчужувані права людини згідно з сучасними уявленнями мають не тільки захищати окрему особу від всесилля держави, а й надавати меншості захист від більшості.

Дисонансом таким уявленням звучать все ще поширені в Україні (більше того, взяті на озброєння певними політичними силами в українському парламенті) твердження про те, що демократія — це влада більшості, вона нібито передбачає підкорення меншості більшості. Висловлювання такого роду — це ніщо інше як рецидиви попереднього мислення, яке не має нічого спільного з трансформаціями сучасної епохи та вимогами верховенства права і правової держави.

Як слушно зазначає відомий американський вчений О. Тоффлер, властиві індустріальному суспільству традиційні уявлення про демократію вимагають сьогодні переосмислення відповідно до реалій ХХІ ст., яке передбачає утвердження якісно нових принципів демократичного плюралізму — демократії консенсусного суспільства, демократії «вирішальної меншості». «Якщо в епоху індустріалізму, — розвиває його думку відомий український вчений А. Гальчинський, — суверенність особистості ще не створювала передумов для того, щоб окремий індивід сам по собі піднімався над суспільством, то сучасна епоха змінює цю ситуацію на протилежну». Відповідно до цього має розбудовуватись нова модель демократії, в основу якої покладається ідея про зміну субординації «людина — суспільство», врахування того, що постмодерний світ розбудовується на засадах пріоритетної першості особистості і що в цій ситуації принципи демократії більшості дедалі більше набувають неадекватності .

 

 

Костенко О. Права людини і правовий лібералізм: (про співвідношення категорій прав і обов'язків людини у світлі соціально-натуралістичної концепції права) / О. Костенко, О. Костенко // Вісник Національної Академії прокуратури України. – 2010. – № 2. – С. 13-17.

 

Однією з найбільш актуальних проблем сучасності є співвідношення свободи і безпеки людей у сучасному суспільстві. Ця проблема полягає у тому, щоб віднайти спосіб, як розширювати свободу людей, не знижуючи рівень їхньої безпеки. Її вирішення, на нашу думку, можливе лише на основі розвитку доктрини прав людини. На даний час дедалі більш очевидним стає поширення у світі феномену зловживання правами людини. Сваволя та ілюзії, які виявляються у вигляді зловживання правами людини, становлять реальну загрозу для сучасної цивілізації. Цим зловживанням сприяють, зокрема, неправильні (застарілі) уявлення про суть прав людини. Сьогодні надзвичайного поширення набувають правові ілюзії, тобто спотворення уявлень про права людини, зумовлені так званим «правовим позитивізмом». Правовий позитивізм – це ідеологія, яка джерелом прав людини вважає чиюсь волю і свідомість, ігноруючи існування незалежних від волі і свідомості людей природних (надлюдських) законів, які і визначають права людини. Усунення цих ілюзорних уявлень є нагальною потребою, що актуалізується для нас як виклик нового часу. Відповіддю на цей виклик має бути пошук нової, антипози= тивістської концепції прав людини, яка виключала б користування правами людини з позиції сваволі та ілюзій. Уявлення про «свободу» пов’язані з уявленнями про «закон». Вчення про свободу людини у суспільстві називається лібералізмом. Концепція прав людини, заснована на «натуралістичній» юриспруденції, також дає можливість поновому вирішити проблему взаємодії громадянського суспільства і правової держави. Ця взаємодія може і повинна здійснюватися на основі прояву в поведінці громадян органічної єдності природних прав і природних обов’язків людини. Така єдність створюється шляхом формування так званого «правового громадянина». «Правовий громадянин» – це громадянин, який має правову культуру, засновану на ос= воєнні ним природних прав і природних обов’язків людини». Лише за наявності фігури «правового громадянина» утворюється громадянське суспільство і правова держава, здатні ефективно забезпечувати правопорядок. Тому «правового громадянина» слід визнати основою прогресивного правопорядку. А без правопорядку не може бути благополуччя людей у суспільстві. Інтерпретація в світлі соціально-натуралістичної концепції права досвіду, наприклад, європейських країн неспростовно свідчить про це.

 





©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.