Здавалка
Главная | Обратная связь

Тема 8. Виборча система.

План:

1. Роль виборів при демократії.

2. Типи виборчих систем.

3. Призначення виборів та процедура голосування.

1. Роль виборів при демократії.

Вибори як механізм формування влади певної людської спільноти відомі людству здавна. Значного розвитку вони сягнули у добу античної Греції, республіканського Риму, у період існування військових демократій на етапі раннього середньовіччя та міст-республік. Інститут представництва отримав свій розвиток лише з часів середньовіччя як монархічне та аристократичне правління. Як механізм формування державної влади, набувають свого розвитку лише з ХVIII ст. Сьогодні вибори проводяться в абсолютній більшості держав, проте форми, методи та політичні наслідки їх застосування суттєво відрізняються між собою.

Класичне визначення базових інститутів демократії, яке належить Р.Далю, вказує на наступне:

– контроль над урядовими рішеннями, які стосуються політичного курсу, конституційно закріплений за посадовими особами, що обираються;

– виборні посадові особи визначаються та знімаються під час регулярних, справедливих та вільних виборів, за яких примус є досить обмеженим;

– практично все доросле населення має право брати участь у виборах;

– більша частина дорослого населення також має право виступати в якості кандидатів на офіційні посади, за які відбувається змагання на цих виборах;

– громадяни мають ефективно забезпечені права на вільне самовираження, особливо політичне, включаючи критику посадових осіб, дій уряду, політичної, економічної та соціальної системи та пануючої ідеології;

– вільний доступ до альтернативних джерел інформації, яка не знаходиться під монопольним контролем уряду або будь-якої іншої одиничної групи;

– ефективно забезпечене право утворювати самостійні асоціації та вступати до них, включаючи політичні об’єднання, такі як політичні партії та групи інтересів, які прагнуть впливати на уряд, використовуючи для цього конкуренцію на виборах та інші мирні засоби.

Як бачимо, з семи головних позицій п’ять безпосередньо мають відношення до виборів і два опосередковано.

Вибори є центральним елементом політичного процесу та визначальною характеристикою участі громадян у політичному житті демократичних країн, передусім розвинених держав Західної Європи та Північної Америки. Г.Алмонд зазначає: «Вибори належать до тих небагатьох демократичних механізмів, які дають змогу висловлювати різноманітні інтереси шляхом опускання бюлетенів, і через поєднання цих голосів нація може прийняти колективне рішення, яке стосується її майбутніх лідерів та державного курсу».

Серед офіційних документів ціла низка безпосередньо фіксує міжнародні стандарти щодо демократичності проведення виборів. Так, Загальна Декларація Прав Людини у статті 21 передбачає, що кожна людина має право брати участь в управлінні власною країною, безпосередньо або з допомогою посередництва вільно обраних представників, що кожна людина має право рівного доступу до державної служби у власній країні, що підставою влади уряду повинна бути воля народу і що ця воля повинна знаходити своє виявлення в періодичних та дійсних виборах, які повинні проводитися за умов загального та рівного виборчого права шляхом таємного голосування або ж з допомогою інших рівнозначних форм, які мають забезпечувати свободу голосування.

Значення виборів ми можемо подати у двох площинах – суспільній та особистісній. Суспільне значення виборів полягає у тому, що вони:

– створюють парламент, обираючи наперед визначену кількість депутатів, які повинні здійснювати законодавчу владу протягом певного терміну;

– визначають рівень політичної підтримки виборцями діючих у країні політичних партій на момент виборів та формується політична вагомість й вплив на період до наступних виборів;

– передбачають тих, хто сформує уряд, за умов існування двопартійної або двоблокової партійної системи, або опосередковано сприяють формуванню урядової коаліції; під їхнім впливом формується інтегрована або дезінтегрована опозиція у парламенті;

– роблять політичну систему країни легітимною в очах власних громадян та міжнародного співтовариства;

– визначають напрямок суспільного розвитку країни на визначений термін шляхом підтримки більшістю виборців конкретної програми або шляхом визначення політичних сил за умов коаліційної моделі уряду;

– дозволяють здійснювати вільну, за наперед визначеними правилами конкуренцію інтересів різних суспільних груп. Внаслідок цього досягається суспільний компроміс щодо напрямку суспільного розвитку та команди виконавців, яким доручається це завдання. Тим самим запускається механізм усунення насильства з політичного життя. Тобто вибори виступають одним із головних суспільних запобіжників виникнення конфліктів та їх попередження.

Вибори також слід розглядати як: – загальнонаціональний спосіб прийняття рішень з актуальних суспільних проблем; – інструмент зміцнення довіри громадян не лише до влади, але й до політичних лідерів та політичних інститутів, які виконують під час виборів суспільно важливі функції (наприклад – ЗМІ); – сприяння зміцненню зв’язків та співпраці між різними групами населення країни, особливо коли партії не повністю або некоректно відображають суспільні настрої, очікування, напругу тощо.

Особистісне значення виборів для громадян полягає у наступному:

– громадяни шляхом виборів отримують можливість особистої участі у політичному житті власної країни. Насправді для багатьох вибори стають єдино можливою формою їх активної участі у політичному процесі;

– сприяють виробленню у виборців відчуття, що кожен з них причетний до прийняття рішень: хто буде представляти його у парламенті, хто формуватиме уряд на наступний термін тощо.

– делегуючи на певний термін свої повноваження, виборець «спокійно» може займатися своїми справами, залишаючи за собою свої суверенні права.

Країни Західної Європи є «зразковими» у контексті дотримання стандартів демократичного суспільства. Значною мірою завдяки застосуванню їхнього досвіду вироблені базові критерії оцінювання рівня демократичності виборів:

1. Виборчі права повинні належати всьому дорослому населенню – незалежно від етнічного походження, раси або релігійних переконань.

2. Голосування повинно бути вільним і таємним, без залякувань або наступних переслідувань.

3. Вибори повинні відбуватися регулярно у межах передбачених часових лімітів та відповідно до діючих конституційних норм.

4. Усі верстви суспільства без винятку повинні мати змогу вільно висувати своїх кандидатів і кандидатів від політичних партій, вільно проводити передвиборчу кампанію.

5. Передвиборчий період має бути досить довгим, аби дати змогу усім партіям і кандидатам ознайомити громадськість зі своїми програмами. Повинна бути гарантована рівність доступу та використання державних ЗМІ.

6. Голосування та підрахунок голосів повинна контролювати незалежна адміністрація на чолі з органом, який здатний вирішувати виборчі суперечки.

7. Усі партії та кандидати повинні мати доступ до отриманих результатів, очолювати владу має партія-переможець, або партії, які мають потрібну підтримку у парламенті.

2. Типи виборчих систем.

Під виборчою системою розуміють сукупність норм, що регламентують процес узгодження виборчих переваг, які виявляються у кількості отриманих на виборах голосів і визначають механізми перетворення цих голосів у відповідну кількість депутатських мандатів. На сьогодні, здебільшого у державах Європи та Америки, існує широкий спектр виборчих систем, які зумовлюють відмінні наслідки для виборців політичних партій та блоків, а також й для цілої політичної системи певної країни. Існуючі виборчі системи умовно можна поділити на:

· мажоритарну;

· пропорційну;

· змішану.

Мажоритарна виборча система передбачає існування одномандатного виборчого округу, тобто від кожного округу обирають лише одного депутата. За цієї системи, як зазначає Дж.Сарторі, «переможець одержує все». Передбачає існування виборів в один або два тури. Мажоритарні вибори в один тур відрізняються між собою залежно від того, яку частку голосів треба отримати переможцеві – відносну чи абсолютну. Система відносної більшості в одномандатних округахпередбачає, що для перемоги на виборах достатньо набрати на один голос більше за інших кандидатів, які беруть участь у виборах по округу. Така система сприяє формуванню стабільної двопартійної системи, за якої одна з партій здатна отримати абсолютну більшість у парламенті й сформувати однопартійний уряд (закон Дюверже). До переваг цієї системи належить те, що депутат обирається у конкретному окрузі, добре знає його проблеми. Крім того, вибори в один тур суттєво дешевші. Така система має й свої недоліки: - може бути обраним претендент, за якого проголосує менше половини виборців; - за умов, коли виборці повинні обрати свого представника вже у першому турі, частина з них змушена голосувати не відповідно до своїх вподобань, а тактично, тобто за того кандидата, який має більше шансів пройти (щоб не втратити власний голос) і який уособлює найменше зло.

Мажоритарна система з двома турами голосувань передбачає, що переможця виборів по одномандатному округу можна визначити за результатами першого туру, якщо хтось з кандидатів набере більше 50% голосів. Оскільки такого результату важко досягнути у першому турі, то така виборча система передбачає проведення другого туру. До другого туру проходять здебільшого два кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів у першому турі. Для перемоги у другому турі одному з кандидатів треба буде набрати лише відносну щодо результату свого конкурента більшість. Сьогодні таку систему використовують переважно у багатьох європейських країнах під час президентських виборів (Австрія, Португалія, Фінляндія та Франція). За Дж.Сарторі, позитивним ефектом такої системи є відсунення на марґінес антисистемних партій. Навіть тоді, коли у першому турі виборці голосують за кандидатів екстремістських партій, то у другому переважна більшість виборців віддає перевагу системним, поміркованим політичним партіям. До позитивів системи повторного голосування відносять «партійну гнучкість», яка полягає у тому, що політичні партії змушені між собою домовлятися або перед першим туром, або напередодні другого для забезпечення кращого проходження власних кандидатів шляхом взаємних поступок. Система двох бюлетенів більш вигідна великим політичним партіям.

До кінця ХІХ ст. у країнах Європи переважала виборча система абсолютної більшості з дво-, а подекуди й тритуровим голосуванням. У 1899 році у Бельгії вперше було впроваджено модель пропорційної виборчої системи, успішний досвід застосування якої дав поштовх іншим європейським країнам прийняти цю систему протягом першої половини ХХ століття. Головна особливість пропорційної системи щодо системи більшості полягає у тому, що один депутатський мандат не може бути пропорційно поділеним, тому передбачено багатомандатні округи. Існуючі різновиди пропорційної системи можна звести до двох основних типів – системи списків та системи єдиного перехідного голосу.

Система списків передбачає, що в межах кожного виборчого округу виборець голосує за партійний список. Список повинен вміщувати перелік кандидатів від партії. Максимальна кількість кандидатів від партії у списку може дорівнювати кількості депутатських місць, що виборюються у межах цього округу. На думку А.Лейпхарта, така система сприяє формуванню консенсусної демократії у суспільствах, де її застосовують; стимулює забезпечення значно кращого представництва жінок у національних парламентах порівняно з системою більшості та двотурового голосування; за такої системи стають непотрібними додаткові вибори, які треба проводити у рамках мажоритарної виборчої системи у разі вибування дійсного депутата. У таких випадках його місце займає наступний за списком кандидат, що здешевлює вибори. Недоліком вважається те, що вона сприяє збереженню багатопартійної системи у країні, де її застосовують: багатопартійне представництво у парламенті детермінує переважне утворення коаліційних урядів, які вважаються потенційно більш нестабільними порівняно з однопартійними урядами більшості.

Система єдиного перехідного голосу (квотно-преференційна) діє під час виборів до парламентів Ірландії та Мальти, а також на виборах до провінційних зборів у Північній Ірландії. За цієї системи використовують ординарний бюлетень. Виборці віддають свої голоси лише одному з кандидатів, незалежно від кількості мандатів, які вибирають у цьому виборчому окрузі. Одночасно виборці зазначають порядок, згідно з яким вони б голосували за інших кандидатів. На відміну від категоричного голосування за партійні списки, складені у центрі, які переважно охоплюють лише загальнонаціональних партійних лідерів, голосування у системі єдиного перехідного голосу за конкретного партійного кандидата стимулює партійне керівництво широко залучати відомих у регіонах людей до власних партійних списків. До застережень належить складність системи для виборців, внаслідок чого вони можуть не завжди коректно сприймати правила її застосування.

Під змішаною системою Дж.Сарторі розуміє таку виборчу систему, за допомогою якої «...у ту саму палату обирають шляхом поєднання пропорційного критерію та критерію відносної більшості». Змішана система не може трактуватися як механічне об’єднання двох систем, – це окреме самостійне ціле. Німеччина перша серед європейських країн майже півстоліття тому адаптувала у себе змішану виборчу систему, яку нині використовують три десятки країн. У країнах Західної Європи таку систему використовують під час виборів до Бундестагу Німеччини та більшої частини представницьких органів федеральних земель, Сенату у Франції та на муніципальних виборах у цій країні. Трактування виборчої системи до Бундестагу як змішаної неоднозначне. Сартрі, наприклад, розглядає її як різновид пропорційної, описуючи її як систему «і нашим, і вашим».

У багатьох країнах пропорційні виборчі системи передбачають застосування прохідного бар’єра, який партія повинна подолати, щоб бути правочинною взяти участь у розподілі депутатських місць. Вперше таку систему запровадили у Німеччині 1963 року. Тоді бар’єр становив 5%, або три депутатські місця в одному окрузі. Сьогодні у різних країнах існують різні бар’єри: від 0,67% у Нідерландах і 2% у Данії до 8% у Ліхтенштейн та 12% у Швеції. Такі бар’єри визначають для забезпечення кращої консолідації парламенту, щоб обмежити присутність у парламенті значної кількості дрібних політичних партій, які б були представлені одним або декількома депутатами. За таких умов, як свідчить досвід, особливо 50-х років ХХ ст., структуризація парламенту та його продуктивна робота стають сумнівними, також помітна нестабільність урядів. Застосування високого рівня порогу може суттєво викривити результати виборів. Виборчий поріг не застосовують – Ірландія, Мальта, Люксембург, Швейцарія, Португалія.

3. Призначення виборів та процедура голосування.

Конституція кожної країни чітко регламентує, хто має право проголошувати наступні вибори. Переважно це право належить уряду, який визначає конкретну дату проведення чергових (позачергових) виборів. У країнах, де главою держави є президент (монарх), він здебільшого лише контрасигнує це рішення. Існують країни (Норвегія, Швейцарія), де термін дії, наприклад, парламенту є чітко зафіксований – 4 роки, протягом яких його не можна достроково розпускати.

Важлива роль у кожній виборчій системі відводиться типу виборчого бюлетеня, а також типу голосування. Розрізняють категоричний та ординарний бюлетені, відповідно – категоричне й ординарне (преференційне) голосування. Категоричне голосування передбачає, що виборець має право вибрати лише одного зі списку претендентів незалежно від того, що претендентом може бути окремий кандидат або політична партія/виборчий блок партій. Сьогодні категоричний тип голосування існує в Данії, Іспанії, Нідерландах, Німеччині, Португалії, Великобританії та Франції. Ординарне голосування передбачає, що виборець має право у бюлетені для голосування зазначити свої преференції/переваги щодо зазначених кандидатів.

Загальні конституційні вимоги щодо виборів: а) кожен громадянин є виборцем; б) одна людина – один голос; в) кожен голос має однакову вартість. Сьогодні в усіх країнах Європи та Північної Америки право брати участь у виборах надається повнолітнім особам, тобто тим, хто досягнув 18 років і є громадянином власної країни. Права голосу позбавляються лише конкретні категорії громадян. Переважно це стосується тих, хто: - відбуває термін покарання у в’язниці та особи, які перебувають на лікуванні у психіатричних лікарнях. В окремих країнах є власні заборони: у Норвегії щодо громадян, які перейшли на службу іноземної держави без згоди Уряду; щодо яких була доведена купівля голосів, продаж власного голосу або голосування більше ніж на одній виборчій дільниці; у Данії підставою позбавлення громадянина виборчого права є отримання соціальної допомоги внаслідок бідності.

Виборче право не одразу набуло сучасного вигляду. Спочатку воно належало лише мужчинам, які досягли певного віку, мали відповідний до умов закону рівень освіти, були одруженими та мали достатню власність/річний дохід. У Сполученому Королівстві до 1830 р. виборче право мали тільки представники чоловічої статі й поширювалось воно лише на 4% дорослого населення. На початок ХХ ст. виборче право у більшості європейських країн було надано дорослим чоловікам. Загальне виборче право, у сучасному розумінні цього слова, тобто рівне право брати участь у виборах усім громадянам незалежно від статі, вперше було запроваджене у 1893 р. у Новій Зеландії. В Європі вперше жінки нарівні з чоловіками отримали право голосу у Фінляндії (1906 р.). Остання країна, де було запроваджене рівне виборче право для жінок, – Ліхтенштейн (1984 р.).

Виборці беруть участь у голосуванні на підставі загальних списків виборців. На відміну від США, де існує практика добровільної реєстрації виборцем себе як потенційного виборця, у країнах Європи це робить державна бюрократія. Переважно реєстрація відбувається на підставі інформації місцевих відділень поліції про постійне або тимчасове проживання. Однак напередодні виборів може проводитись й спеціальна робота, спрямована на складання списків виборців.

Існують такі різновиди загальних виборів: на національному рівні – президента та парламентів; у федеративних державах – відповідних органів регіональної та провінційної влади та на місцевому (базовому) рівні в усіх країнах. У європейських державах, що входять до складу Європейського Союзу, існують також вибори до Європейського парламенту.

На сьогодні для більшості громадян європейських країн голосування є головною формою їх участі у політичному житті власної країни. У більшості європейських країн голосування є обов’язковим для громадян. Наслідком цього відвідування/участь у виборах в європейських країнах в середньому становить 74%, що значно вище, ніж у США. Виняток становить лише Швейцарія, де постійно фіксується найнижчий серед держав Європи показник відвідування виборчих дільниць – 43,3% (1999 р.), але це пояснюється поширенням практики проведення референдумів як на загальнонаціональному, так і місцевому рівнях, що зумовлює втому виборців від процедури голосувань.

Позиція громадян, які беруть участь у виборах, визначається їх особистісними вподобаннями, преференціями, а також політичною приналежністю/ідентифікацією. Політична приналежність, на думку Р.Хербута, зумовлює існування двох типів електорату: структурованого та неструктурованого. Структурований електорат характеризується тим, що його виборча позиція є результатом тривалої ідентифікації з конкретною партією або виборчим блоком. Така позиція виборців значною мірою пов’язана з існуючими соціально-політичними поділами. Неструктурований електорат голосує залежно від конкретної політичної ситуації, його зв’язок з певним політичним напрямом має тимчасовий характер. Відтак, поведінка виборців може характеризуватися стабільністю, коли виборці, які належать до певних суспільних груп, протягом тривалого часу віддають перевагу/підтримують ту саму політичну партію (структурований електорат). Вона має інший характер, коли значна частина виборців під час чергових виборів змінюватиме свій вибір, віддаючи свої голоси іншій політичній партії або виборчому блоку (неструктурований електорат). Серед основних чинників неучасті у голосуванні виступають власне індивідуальні мотиви, одночасно простежується вплив дії різного роду інституційних стимулів.

Таким чином, вибори та демократія є, по-суті, єдиним цілим, їх неможливо розділити або абстрагуватися при розгляді одного явища від іншого. Ми однаково можемо говорити про те, що вибори є умовою становлення демократії, її ключовим індикатором і певною мірою її результатом – відповідно, лише за умови демократичного режиму вибори перетворюються на правдиве право й можливість громадян обирати напрямок суспільного розвитку і тих, кому вони довіряють цей напрямок реалізувати. Тобто, лише за демократії вибори стають виборами.

Вибори є найбільш поширеною формою прямого народовладдя. Вони на відміну від інших його форм – референдумів, плебісцитів, постійно і періодично застосовуються у більшості країн світу. Шляхом виборів формуються різні органи публічної влади, таки як парламент, посади глав держав, іноді уряди, судові органи, а також представницькі органи місцевого самоврядування.

В умовах зростання інтенсивності суспільного життя, при збереженні високого суспільного значення виборів у низці країн проводяться не лише дискусії, але й експерименти щодо можливості голосування не безпосередньо на виборчій дільниці, а за допомогою пошти. Хоча отримані результати є суперечливими, особливо щодо рівня участі виборців, однак подібний досвід є суттєвим у процесі подальших пошуків вдосконалення виборчих процедур.

Науковці говорить про необхідність поступової еволюції базових конструкцій виборчих систем. Традиційно вибори до парламенту відбуваються з використанням мажоритарної або пропорційної формули. Однак така схема працює лише щодо європейських країн. Тому можемо припустити, що існуючі на сьогодні виборчі системи у майбутньому поступово змінюватимуться відповідно до внутрішніх та зовнішніх політичних викликів.





©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.