 |
|
Потреба –стан організму, особистості, який виражає залежність від об’єктивного змісту умов її існування й розвитку.
Основною формою прояву потреби в пізнанні є оволодіння знаннями, засвоєння їх інтеграції, систематизації, потреба в накопиченні знань. Окрім цього важливою формою такого прояву є дослідження дійсності з метою одержання нового знання, аналіз вражень, інтерес до проблемних ситуацій, і, нарешті, прагнення до цілеспрямованої творчої діяльності. Психологічною формою активності особистості, що виражає потреби, є мотивація її поведінки. Як стверджують психологи, потреби відображають стан людини, за допомогою якого здійснюється регулювання поведінки, визначається спрямованість мислення, почуттів і волі особистості.
Потреби є джерелом активності особистості, оскільки процес задоволення потреб виступає як цілеспрямована діяльність. Динаміка потреб полягає в переході від усвідомлення мети (як передумови діяльності) до мобілізації засобів, за допомогою яких здійснюється її досягнення. Потреби мають прояв у мотивах, що спонукають до діяльності, і є формою прояву потреб. Якщо в потребах діяльність людини залежить від її предметно-суспільного змісту, то в мотивах ця залежність виявляється у вигляді власної активності суб’єкта.
Інтерес – форма прояву пізнавальної потреби, що забезпечує спрямованість особистості на усвідомлення цілей діяльності і сприяє орієнтації, ознайомленню з новими фактами, більш глибокому відображенню дійсності (Краткий псих. словарь / Под ред. Петровского) Інтерес іноді визначають як „тенденцію особистості, яка полягає в спрямованості чи зосередженості її думок на певному предметі (Псих. справочник учителя. Л.М. Фурман). Інтерес-мотив має прояв у спрямованості уваги, думок й характеризується емоційною привабливістю. Задоволення інтересу не призводить до його згасання, а викликає новий інтерес, який відповідає більш високому рівню пізнавальної діяльності. Інтерес, на думку психологів, може перетворюватися у схильність як вияв потреби у здійсненні діяльності, що викликає інтерес.
Розрізняють безпосередній інтерес, в основі якого лежить привабливість об’єкта як засобу досягнення цілей діяльності. Інтерес тісно зв’язаний із власним рівнем опанування дійсністю у формі знань. Про стійкість інтересу свідчить подолання труднощів у здійсненні діяльності, яка сама собою зацікавленість не викликає, але виконання якої є умовою її здійснення.
Інтерес у процесі свого розвитку може перерости в стійку особистісну потребу в активному, діяльному ставленні до свого предмета.
Основні дидактичні концепції
У педагогічній літературі дидактичні системи умовно поділили на традиційні (Я. Коменський, Й. Песталоцці, Й. Гербарт та ін.) і педоцентричні (Від давньогрец. „пайдос“ – дитина і лат. „центрум“ – середина) (Дж. Дьюї).
Для традиційної школи характерним є схематизм, пошук абсолютно ідеального методу навчання.
У традиційній системі навчання трактується насамперед з позиції вчителя. Вчитель – суб’єкт навчання, учні – об’єкти його педагогічних впливів. Ефективність навчання залежить головним чином від методів і прийомів діяльності вчителя, у зв’язку з чим основна увага приділена пошукові й обґрунтуванню ефективних методів викладання. При цьому особливості пізнавальної активності учнів, як правило, до уваги не беруться.
У такій пояснювально-ілюстративній моделі навчання педагог повідомляє учням певну інформацію, а учні засвоюють її. Тобто вчитель „вкладає“ знання в голови учнів, яким залишається лише сприйняти, засвоїти їх, а потім відтворити. Викладання, засвоєння і відтворення – основні етапи традиційного навчання. Причому, основна функція вчителя вбачається у чіткому, доступному і зрозумілому викладі, поясненні учням навчального матеріалу – готових знань і умінь.
У педоцентричній системі навчання розглядається з погляду учня – як процес учіння. Навчання доцільно будувати на основі потреб, інтересів та здібностей дитини. Педоцентричний напрямок діяльності зосереджує увагу не на методах діяльності вчителя, а на психологічних закономірностях розвитку дитини у навчанні. Отже, основна мета навчання полягає в активізації пізнавальної діяльності учнів. Оскільки мислення активізується в проблемних ситуаціях, коли особистість відчуває певні труднощі. Дж. Дьюї пропонував будувати навчання як розв’язування учнями під керівництвом учителя конкретних практичних проблем. Причому останні мають бути життєвими, зрозумілими і близькими для учнів. Основна ідея – „навчання через відкриття“, яке повинно здійснюватися за такими етапами:
1) відчуття конкретного утруднення в процесі діяльності;
2) аналіз і формулювання проблеми;
3) обґрунтування гіпотез щодо її розв’язання;
4) логічна перевірка гіпотез;