Київська школа» В.Б.Антоновича.

Історіографічна шк. при Київ. ун-ті. Ств. у 1880-х рр. з учнів і послідовників укр. вченого В.Антоновича. Зокрема, до неї належали такі відомі історики, як Д.Багалій,П.Голубовський,Н.Молчановський, М.Грушевський, О.Грушевський, М.Довнар-Запольський, В.Данилевич, І.Лінниченко, Д.Дорошенко, В.Базилевич, Н.Полонська-Василенко, П.Смирнов, П.Іванов, О.Оглоблин та ін. Як проф. Київ. ун-ту В.Антонович протягом 1880— 90-х рр. провів значну роботу щодо заохочення талановитої молоді до дослідницької діяльності в галузі середньовічної історії України шляхом залучення її до участі в археогр. експедиціях, до праці в архівах, через добір за певним планом тем для конкурсних і дипломних робіт, магістерських і докторських дис., рекомендації результатів їхніх наук. розробок до друку в провідних наук. вид. («Киевская старина», «Университетские известия») тощо. Завдяки цьому, протягом досить короткого часу вдалося здійснити низку монографічних досліджень з історії окремих регіонів та земель України й Білорусі, реалізовуючи на практиці ідею М.Костомарова про землю («область») як політ. одиницю. Саме тому київ. шк. спочатку характеризувалася як «обласна», хоча наук. інтереси її представників виходили далеко за межі історико-геогр. досліджень. Зосереджуючись на широкому спектрі політ. і духовної історії та історії соціальних відносин, учні В.Антоновича виступили фундаторами власних шкіл, відкрили нові напрями дослідження укр. минулого. Спільними для них були комплексність дослідження, ґрунтовність джерельної бази та наук. апарату розробок, глибоке проникнення в суть проблеми. Творчий доробок представників шк. став неоціненним внеском у вітчизн. історіографію, даючи підстави вважати її першою нац. шк. досліджень історії України.

16. Вплив М. Драгоманова на розвиток укр. іст. думки.

Михайло Драгоманов (1841-1895) увійшов в історію насамперед як видатний український мислитель і політичний діяч. Одночасно він був непересічним істориком, який залишив помітний слід у вітчизняній історіографії. Творчість і політична діяльність Драгоманова завжди привертали найпильнішу увагу дослідників. Траплялося й так, що цього оригінального і глибокого мислителя беззастережно зараховували або до націоналістів, або ж до буржуазних лібералів; його чорнили хто як міг. Науково-об'єктивна оцінка всього зробленого Драгомановим для визвольного руху і передової культури, конкретно-історичний аналіз складних умов його життя і діяльності нерідко підмінювались абстрактними схемами, упередженими, суб'єктивістськими, ба навіть і лайливими визначеннями.

Праці М. Драгоманова засвідчують, що він дотримувався думки про еволюційний розвиток суспільного життя. Той же еволюціонізм давав драгоманівській історіософії змогу відчувати постійну мінливість історичного процесу, відсутність в ньому чогось постійного, застиглого, нерухомого. Залежно від власного соціологічного розуміння історичного процесу Драгоманов будує історичну методологію, що була новим словом в тогочасній українській історичній літературі. Драгоманов дотримувався у своїх історичних творах порівняльного методу і не раз критикував тогочасних українських істориків саме за відсутність у їхніх дослідженнях цього універсального прийому.

Зазначаючи хиби сучасних йому істориків, Драгоманов давав також і поради, як саме треба організувати план наукового дослідження. Як прихильник порівняльного методу в історії, М.Драгоманов ставив перед істориками вимоги, які, на його думку, мали би помогти українській історіографії стати справжньою наукою, зрівнятися в досягненнях з наукою західноєвропейською. Важливо підкреслити, що вчений нерідко виривався за рамки позитивістського вчення; його приваблює аналіз не тільки співвідношення соціальних сил, а й весь соціальний світ людини. М.Драгоманов порівняно мало працював над темами суто історичними, але, незважаючи на це, майже у всіх своїх численних публіцистичних, літературних та етнографічних працях він висловлює той чи інший погляд на минуле в цілому або на певну епоху, окреме історичне явище.

Драгоманов виробив власну періодизацію історії України. Він її поділяв на княжо-городський період, феодально-литовський, пансько-польський, козацький і царсько-російський. Торкаючись у своїх працях того чи іншого періоду української історії, Драгоманов завжди порівнює його з історією інших країн та народів, а також оцінює історичні події із своїх позитивістських принципів та світоглядних засад.

Особливо критично оцінює Новий період української історії, коли Україна переходить під зверхність Москви. Історик називає цей період "пропащим часом" для української культури, оцінюючи розвиток її з погляду ідеї прогресу. Почавши мову про Москву, Драгоманов присвячує цьому багато місця у своїх статтях і в своїй великій історико-публіцистичній роботі "Україна і центри". Його ставлення до Росії неприховано критичне й негативне. Трагізм російської історії, на думку Драгоманова, полягав у тому, що Росія не могла утворити федеративного союзу. В державній ідеології московських давніх і нових публіцистів це особливо виявлялося, і Драгоманов уїдливо картає московський централізм, що нищив прогрес і в його практичному здійсненні, і в ідеологічному виявленні.

Інтерес викликають погляди Драгоманова на козаччину. Він рішуче заперечує погляд на козаків, який визнає їх розбишаками. В козаччині Драгоманов вбачає два позитивні моменти: 1) протест проти тяжких для народу суспільних порядків і 2) колонізаційний та оборони Руської землі від чужинців. На думку історика, українське козацтво в свою кращу пору прийняло до своїх лав не лише простих селян та міщан, але й освічені й культурні верстви українського народу, і цим піднесло свідомість учасників національно-визвольних змагань. Допомагало й те, що боротися українським козакам, на відміну від російських, довелося проти чужої, а не своєї держави. М.Драгоманов високо оцінював політичний устрій, який виробило українське козацтво. Загалом Драгоманов будував своє розуміння суспільної ідеології виходячи із свого розуміння української історії, тісно поєднуючи європейську думку із здоровими традиціями українських мас, .

17. Козацькі літописи

Особливе значення серед літописів 2-ї пол. XVII — поч. XVIII ст. мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва — «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються. До нас дійшли три найвидатніші козацькі літописи — Самовидця (про події 1648 — 1702, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Григорія Граб’янки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 — 1700).

В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-54, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, подаються факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та ін. Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.

У 30-х pp. XVIII ст. невідомий автор склав «Короткий опис Малоросії» (рос. мовою) про події від Київської Русі до скасування гетьманства в 1734. У 1765 Петро Симоновський скомпонував «Краткое описание о козацьком народє» з описом подій від найдавніших часів до 1751. Автором «Летописца или описання краткого знатнєйших дєйств и случаев» про події в Україні з 1506 по 1737 був, імовірно, Яків Лизогуб. 1770 у Прилуках полковий обозний Степан Лукомський склав «Зібрання історичне» з описом подій в Україні у XIV — XVI ст.

Козацькі літописи ніби завершують літописний етап української історіографії. Історичні твори наступного часу, наприклад, "Історія Русів", за жанровими особливостями відкривали новий етап у розвитку української історичної думки, зокрема нового методу передачі історичних знань: не через констатацію подій та її інтерпретацію, а через аналіз і узагальнення всієї суми історичних знань, доступних досліднику.

Важливим зразком цього жанру був «Літопис Самовидця». З джерелознавчого погляду літопис вивчали М.Максимович, О.Левицький, О.Бодянський, М.Петровський, Д.Багалій, М.Грушевський. Ним цікавились і високо оцінювали Т.Шевченко, М.Костомаров, І.Франко, Д.Яворницький, М.Возняк та ін.

О.Левицький вважав, що справжній текст "Літопису Самовидця" описує події з 1648 до 1702 р. Події 1703-1734 рр. - дописані пізнішим переписувачем. З цією думкою ніби погоджуються всі дослідники.

М.Петровський, М.Грушевський та інші дослідники вважали, що автором літопису був козацький старшина Роман Ракушка-Романовський. Цей висновок виводиться насамперед із самого тексту. Самовидець бачив "конотопське чудо" 1652 р., був присутній при облозі Смоленська 1654 р., брав участь у поході військ Юрія Хмельницького 1662 р., у Чорній раді 1663 р., спостерігав за боєм військ Брюховецького з армією С.Яблоновського під Білою Церквою 1665 р.; 1669 р. перебував у Новгород-Сіверському, коли гетьманом вибрали Д.Многогрішного тощо. Як відомо з інших джерел, старшина, котрий був свідком згаданих подій — це насамперед Роман Ракушка-Романовський. Однак це не є прямим свідченням.

"Літопис Самовидця" цінний тим, що описи багатьох подій у ньому зроблені дуже реалістично. Автор намагається говорити тільки правду і дуже обережно ставиться до різних слухів. Оригінальною є версія Самовидця про те, як Б.Хмельницький впоїв переяславського Ілляша Орменчика для того, щоб забрати в нього привілей Владислава IV; переконливо описано хід Корсунської битви; детально сказано про посольство Адама Киселя на Різдво Христове 1649 р та ін.

Дуже негативне ставлення Самовидця до союзу Б.Хмельницького з татарами.

Взагалі, автор постійно висловлював негативне ставлення до орди.

Образно подано походи Б.Хмельницького та обрання гетьманом Юрія Хмельницького; домагання Виговського дозволу на час військових походів брати для себе з рук і двора" Ю.Хмельницького булаву та бунчук, тобто символи влади.

Реалістично описані в літописі розправи шляхти над населенням, у тому числі над єврейським.

До числа страшних наслідків війни належить і опис так званого конотопського чуда. // Очевидною ознакою "Літопису Самовидця" є те, що перед нами — твір повністю світський. "Літопис Самовидця" написаний світською українською книжною мовою, близькою до народнорозмовної

18. Історичні праці О. Лазаревського.

Олександр Лазаревський (1834-1902) народився в селі Гирівці, Чернігівської губернії, поблизу міста Конотопа, в сім'ї службовця.

Плідна наукова діяльність О.Лазаревського як історика України починається з 60-х рр. XIX ст. Його наукова спадщина охоплює близько 450 наукових праць. Предметом дослідження О.Лазаревського була історія селянського життя, економіки, соціальних відносин на Лівобережній Україні II пол. XVII і XVIII ст. Праці вченого, публікації документів давали відповіді на значну кількість питань суспільного життя часів реформи й пореформенного періоду.

Вивчення архівів, архівних матеріалів Лазаревський почав відразу ж після переїзду до Чернігова. Уже в статті "Статистические сведения об украинских народних школах и госпиталях в XVIII веке" (1862) Лазаревський повідомляв, що знайшов в архіві Малоросійської колегії ревізькі полкові книги семи українських полків. Публікуючи наступного 1863 р. "Рассказн из истории Левобережной Украйни XVIII века", Лазаревський відзначав, що ця його праця грунтується майже винятково на фактах, запозичених із архівних справ Генеральної військової канцелярії. 1866 р. Лазаревський видає монографію "Малороссийские посполитме крестьяне (1648-1783)"129, яка була написана лише на матеріалах чернігівських архівів.

Проблема соціальних відносин козацької старшини, з одного боку, і селян та рядових козаків, з другого, стала основною проблемою подальших досліджень Лазаревського. В 1875-1876 рр. історик публікує серії нарисів під загальною назвою "Очерки малороссийских фамилий. Материальї из истории общества в XVII и XVIII веках". Тісно пов'язані з ними за змістом і структурою нові нариси під назвою "Люди Старой Малороссии". Поряд з нарисами з історії окремих українських дворянських родів Лазаревський в період 60-70-х рр. пише узагальнюючі праці, нариси про сотників, парафіальне духовенство та монахів.

О.Лазаревський активно досліджував також історію сіл Лівобережної України. У 80-ті роки він підготував "Исторические очерки сел и селян Левобережной Малороссии".

Останньою великою роботою Лазаревського була монографія "Описание Старой Малороссии". Старою Малоросією він називав Лівобережну Україну другої половини XVII ст. з наступними змінами у XVIII ст.

Інтерес громадськості до минулого України вимагав створення періодичного друкованого органу, на сторінках якого можна було б висвітлювати питання історії. У 1882 р. Лазаревський разом з Лебединцевим почав видавати журнал "Киевская старина". Журнал об'єднував переважно ліберальну українську інтелігенцію і зіграв помітну роль у розвитку української історичної науки.

Поява "Киевской старини" особливо сприяла діяльності Лазаревського. Майже в кожному номері журналу друкувались його дослідження, публікації нових документів, рецензії. З них найбільше заслуговують на увагу "Сулимовский архив" (1882), "Галагановский фамильний архив" (1883), "Универсал гетмана Разумовского об ограничении права перехода крестьян"(1884), "Отрнвки из нежинских магистратских книг. 1657-1674 гг." (1887), "Акти Переяславского полка XVII - XVIII в." (1890). Слід зауважити, що більшість цих праць мала велике наукове значення, якого вони не втратили й до наших днів. Лазаревський належав до того типу народницьких ліберальних істориків, які збирали цеглини для майбутньої будівлі. А без роботи таких учених не може бути з'ясоване минуле.

20. Діяльність НТШ у Львові.

НТШ – науково-культурна громадська організація, що довгі роки виконувала функції всеукраїнської академії наук. Засноване у Львові в грудні 1873 (спершу - як Літературно-Наукове Товариство ім. Шевченка) завдяки спільним зусиллям національне свідомої інтелігенції з Наддніпрянської України та Галичини у відповідь на репресії, яким піддавалось українське друковане слово в Російській імперії. Першими головами товариства були К. Сушкевич (1874-85), С. Громницький (1885-86), Д. Гладилович (1886-92). У перше десятиліття діяльність товариства мала скромний характер: його коштом вийшли два річники журналу «Правда» та «Дослідження у галузі руської мови» (1880, нім. мовою) О. Огоновського. Період найбільшого розвитку НТШ розпочався з переїздом до Львова М. Грушевського. У 1894 він очолив історично-філософську секцію, а з 1897 був обраний головою НТШ. З 1895 став редактором «Записок НТШ» і перебрав на себе всю видавничу діяльність товариства. За час його головування НТШ видало бл. 800 томів наукових праць, зокрема, 112 томів «Записок». М. Грушевський зініціював низку інших періодичних видань: «Хроніка НТШ» (тт. 1 -74,1900-39), «Збірник філологічної секції» (тт. 1-23, 1898-1937), «Збірник математично-природничо-лікарської секції» (тт. 1-32,1897-1939), «Жерела до історії України-Руси» (тт. 1-22, 1895-1924), «Українсько-руський архів» (тт. 1-15, 1906-21), «Етнографічний збірник» (тт. 1-40, 1895-1929), «Студії з поля суспільних наук і статистики» (тт. 1-5, 1909-38) та ін. Крім М. Грушевського, винятково велику роль у формуванні академічного обличчя НТШ відіграли І. Франко та В. Гнатюк, які очолювали різні структурні одиниці товариства, редагували серійні та окремі видання, зокрема, випускали у 1898-1905 «Літературно-Науковий Вісник» та керували Українською Видавничою Спілкою. За їх ініціативою у 1898 була проведена реформа статуту НТШ, згідно з яким звання «дійсного члена» товариства присвоювалося лише на підставі наукової кваліфікації. Відповідно до цього у 1899 був вибраний перший академічний корпус учених - членів НТШ у складі 32 чоловік, як із західноукраїнських, так і східноукраїнських земель. Окрім українських учених у склад товариства 1903-14 було прийнято 19 членів-чужоземців, науковців зі світовим ім'ям - А. Єнсена, Я. Бодуена де Куртене, О. Брюкнера, В. Бехтерева, О. Пипіна, О. Шахматова та ін. Питання про дальше удосконалення організаційної структури стали у центрі дискусій, які точилися в НТШ у 1899-1913 і допровадили до затяжної кризи. За цими дискусіями крилися ідейно-політичні та особисті розходження серед дійсних членів товариства. У результаті загострення конфлікту в 1913 М. Грушевський полишив посаду голови НТШ. Після його відходу обов'язки заступника голови НТШ виконували С. Томашівський (1913-18) та В. Щурат (1919-21). У міжвоєнну добу головами НТШ були В. Щурат (1921-23), К. Студинський (1923-32), В. Левицький (1932-35), І. Раковський (1935-39). Масштаби діяльності товариства значно зменшилися великою мірою внаслідок розгрому, вчиненого російськими військами під час окупації Львова (1914-15) та через репресії польського окупаційного режиму. Польська влада позбавила товариство права видання українських шкільних підручників, що було одним із основних джерел його прибутків та організації університетських курсів для українських студентів. Кількість видань за міжвоєнний період зменшилося до бл. 350 назв. Незважаючи на це, товариство продовжувало розбудовувати свою академічну структуру. Відповіддю на заборону польської влади вести роботу зі студентською молоддю стало створення та діяльність під проводом НТШ Львівського (таємного) Українського Університету, збільшено кількість комісій, утворено окремі науково-дослідницькі інститути, започатковано нові серійні видання, тощо.

Історично-філософічна секція НТШ з 1895 р. вона почала видавати "Джерела до історії України-Руси", з 1899 р. – "Збірник історично-філософічної секції НТШ" (вийшло 16 томів, в їх числі 8 томів "Історії України-Руси" М. Грушевського"), "Збірка актів до історії суспільно-політичних і господарських відносин в Західній Україні" та багато інших. При секції працювали правнича і статистична комісії, кожна із своїм друкованим органом.

21.«Іст. українського народу» О. Єфименко.

Олександра Єфименко (дівоче - Ставровська; 1848-1918) народилася в селі Ворзуга Кольського повіту, Архангельської губернії, в сім'ї дрібного державного службовця. Як історик О. Єфименко дотримувалася ліберально-народницьких поглядів.

У творчій спадщині О.Єфименко особливе місце займає "Історія українського народу" - синтетичний, узагальнений виклад історичного процесу в Україні від давніх часів і до кінця XIX ст. Кілька років напруженої праці завершилися виходом у 1906 р. в Санкт-Петербурзі обох випусків книги. При підготовці рукопису авторка здійснила додаткові історичні дослідження, з'ясувала низку важливих питань, якими раніше не займалася, а також розробила власну періодизацію української історії. В основу книги О.Єфименко поклала власні методологічні принципи: пріоритет внутрішньої історії над зовнішньою, зіставлення історичного розвитку різних гілок східного слов'янства, застосування методу порівняльно-історичного аналізу.

Перший розділ праці присвячено доісторичній епосі і слов'янським племенам, які населяли Україну в давнину, другий і третій - історії Київської Русі і періоду феодальної роздробленості, четвертий і п'ятий - становищу українських земель в складі Великого князівства Литовського і шляхетської Польщі, шостий і сьомий містили характеристику часів Хмельниччини, далі - часів "Руїни" і реконструкції ходу розвитку українських земель у XVIII ст. і, • нарешті, у восьмому йшлося про становище України у ХІХ ст.

Основна увага історика зосереджена на розгляді найважливіших періодів: історичного процесу на українських землях з доісторичних часів і до середини XIX ст. В книзі яскраво відтворено сторінки доісторичної епохи, перші віки існування слов'янського світу, висвітлено розселення слов'ян, їх заняття, звичаї, вірування, взаємовідносини із сусідами. При цьому слід мати на увазі, що не все, написане тоді О.Єфименко, підтверджується сучасною археологічною наукою. Коротко, але динамічно написано розділ про Київську Русь та удільну роздробленість її земель. Значний документальний матеріал та спеціальну історичну літературу залучила О.Єфименко до написання третього і четвертого розділів своєї праці. Вона досить повно і правдиво відтворила картину соціально-економічного і суспільно-політичного життя України в складі Великого Литовського князівства. Значна частина цього розділу присвячена господарським і соціальним процесам на українських землях в ХІУ-ХУІ ст. Люблінська унія в інтерпретації О.Єфименко була тим рубежем, за яким різко посилилось закріпачення селян України польськими феодалами. Історик справедливо вказувала на те, що польські магнати захопили величезні масиви землі, підтримували розширення фільварків. Напередодні визвольної війни під проводом Б.Хмельницького, на думку О.Єфименко, величезні маси українських селян перейшли в закріпачений стан. Панщина охопила більшу частину України. Багато яскравих сторінок написала О.Єфименко і про мужність, відвагу й героїзм козаків, які здійснювали походи проти кримських і турецьких нападників на її думку; козак втілював у собі мужність, силу і волелюбність страждального народу. На противагу деяким історикам свого часу О.Єфименко вважала Хмельниччину не козацькою смутою, а революцією, справедливою боротьбою проти польського гніту, яка охопила всі прошарки населення. В її трактуванні Б.Хмельницький - вождь українців, людина, наділена багатьма чеснотами і високими моральними якостями. Такі ж риси, вважала вона, були притаманні й сподвижникам Великого гетьмана. О.Єфименко детально зупиняється на характеристиці ситуації в Україні після смерті Б.Хмельницького. Безперервні військові дії, спустошливі вторгнення татарських орд, постійні старшинські міжусобиці - все це довело українські землі до економічного занепаду. У сьомому і восьмому розділах О.Єфименко зробила спробу розкрити нові тенденції і зміни в господарському й політичному розвитку України у ХУШ-ХІХ ст. Історик справедливо зауважує, що вони були пов'язані з наступом царизму на автономний устрій Лівобережжя, з ліквідацією традиційних державних структур, шо виникли ще в роки визвольної війни під проводом Б.Хмельницького.

Критично підходячи до окремих положень, висновків і характеристик, поданих у книзі, можна, звичайно, подати немало прикладів невідповідностей поглядів О.Єфименко сучасним оцінкам тих чи інших сторінок історії України. Однак неупереджений погляд на цей твір дозволяє твердити, що це одна з найкращих наукових праць кінця XIX - початку XX ст.

О.Я.Єфименко належить до істориків народницького, демократично-просвітницького напряму, дослідженнями яких має підстави пишатися наша історична наука.

22. Д. Яворницький – дослідник іст. запор. козацтва.

Дмитро Яворницький (1855-1940) відомий в Україні й поза межами як неперевершений знавець та історик запорізької козаччини. За 50 років активної наукової діяльності він надрукував понад 200 праць з історії України, Середньої Азії, Росії. Серед найважливіших слід назвати "Кількість і порядок Запорізьких Січей з топографічним нарисом Запоріжжя" (1884), "Збірник матеріалів для історії запорізьких козаків", "Запоріжжя в залишках старовини та переказах народу" (1888), "Отаман Антон Головатий" (1889), "Нариси з історії запорізьких козаків і Новоросійського краю" (1889), "Вольності запорізьких козаків" (1890), "Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман Війська запорізьких низових козаків" (1894), "Слідами запорожців" (1898), "Гетьман С.Зборовський" (1902). "Джерела до історії запорізьких козаків" т.І-2 (1903), "Запорожці в поезії Т.Г. Шевченка" (1912), "Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний" (1913), "До історії Степової України" (1929). Головною фундаментальною працею ученого є "Історія запорізьких козаків" у трьох томах (С-Пб., 1892, 1895, 1897). Для її створення Д.Яворницький використав такі опубліковані збірники документів як "Архив Юго-Западной России", власні збірники, численні публікації окремих пам'яток і документів. Особливу увагу автора привертали літописи й хроніки - давньоруські, козацькі, польські. Загалом бібліографія першого тому (першого видання) налічує 170 позицій. Іншим, не менш суттєвим джерелом "Історії запорізьких козаків" були неопубліковані документи з російських та українських архівів, бібліотек, приватних зібрань. Широко залучив автор і праці своїх попередників -Г.Міллера, С.Соловйова, М.Маркевича, П.Куліша, М.Максимовича, М. Костомарова, В.Антоновича й багатьох інших. При систематизації матеріалу Д.Яворницький виробив струнку схему: перший том присвятив побуту козацтва, окремі розділи якого характеризують соціально-економічну його історію походження, склад, збройні сили, судочинство, органи влади, військовий та територіально-адміністративний поділ, різногалузеве господарство, культурно-релігійні питання, побут, звичаї, одяг та ін. Завдяки чіткості й детальному викладові, синтезові знань і майстерності оповідача перший том і досі залишається еталоном по-справжньому наукового творчого висвітлення історії.

Другий і третій томи - це системний, послідовний і детальний виклад політичної історії запорізького козацтва від його першопочатків до 1734 р. Як відомо, Яворницький мав намір довести історію козацтва до останньої чверті XVIII ст., тобто до ліквідації Січі російським царизмом. Для цього він мав намір написати четвертий том, який би охоплював 1734-1775 рр., але цей задум залишився нездійсненим, оскільки основний масив потрібних документів козацтва того періоду, архів Коша Нової Січі, перебував у приватних власників, і Яворницький не мав до нього доступу.

Слід відзначити, що свої праці про козацтво Яворницький писав у роки жорстокої реакції, коли після Валуєвського циркуляру 1863 р. було заборонено видавати українську літературу, коли переслідували прогресивних учених. Значну увагу приділив Яворницький боротьбі проти турецько-татарських загарбників, польської шляхти і магнатів, досліджував політику царизму щодо Запорізької Січі.

У 1913 р. Яворницький видає цікавий історичний нарис про життя та державно-політичну діяльність гетьмана України Петра Конашевича-Сагайдачного. Історик на підставі значного документального матеріалу показує гетьмана, який усі свої сили, розум і непересічний талант віддав святій справі визволення України й здобуття її незалежності, духовному розвиткові українською народу. Важливо, що у нарисі Яворницький зумів відобразити усю складність і суперечливість політичного і військового діяча, який знаходив часом надто звивисті й малопомітні шляхи до поставленої великої мети, готував грунт для своїх наступників і продовжувачів справи відродження України.

23.Початок наукової праці М.Грушевського у Львові.

Михайло Грушевський (1866-1934) посідає виняткове місце у вітчизняній історіографії. Його можна назвати найвидатнішим істориком України.

Народився майбутній історик та політичний діяч у Холмі, де його батько викладав у гімназії. Проте від 1869 р. жив на Кавказі, куди Грушевський - старший переїхав, отримавши посаду директора народних шкіл. У 1880- 1886рр. Грушевський навчався у Тифліській класичній гімназії, а в 1886-1894 рр. - у Київському університеті на історико-філологічному факультеті. Тут він розпочав свою наукову працю під керівництвом В.Антоновича, провідного українського історика і громадського діяча.

Визнання і слава великого дослідника історії України до вченого прийшло у столиці Галичини, старовинному Львові, де у 1894- 1913 рр. М.Грушевський очолював університетську кафедру української історії. 12 жовтня 1894 р. М.Грушевський виголосив у Львівському університеті вступну лекцію, у якій виклав своє кредо історика: "Народ - єдиний герой історії. Зрозуміти його бажання й ідеали – це і є мета нашої історії".

М. Грушевський, посівши кафедру, сім семестрів підряд (1894-1897) читав загальний курс історії України. Повторений потім вдруге ще раз у 1898-1902 рр. Тут і зародився задум написання великої фундаментальної праці "Історія України-Руси". Готуючись до її написання, вчений зібрав колосальну силу джерел, аналітично осмислив праці попередників, створив свою схему, упродовж 1897-1898 рр. завершив І том і наприкінці 1898 р. видав його. З цього року й почали виходити по черзі томи "Історії України-Руси" М. Грушевського. У 1899 р. був написаний і виданий II том, у 1900 -III, у 1903 - IV, у 1905 - V, а в подальшому опубліковані наступні - УІ-УІІ томи.

Поряд з читанням лекцій і науковою діяльністю Грушевський активно займається громадськими справами. У 1897 р. вченого обирають головою Наукового товариства ім.Шевченка, редактором його друкованого органу «Записок НТШ». Яка то була гігантська робота, видно хоча б з того, що за 18 років (1895-1913) Грушевський відредагував 110 томів "Записок НТШ". Під його керівництвом успішно працювали окремі комісії, зокрема, археографічна, що видавала фундаментальні дослідження - "Жерела до історії України-Руси", "Українсько-Руський архів", "Пам'ятки української мови і літератури". Ім'я Грушевського як визначного історика України, активного громадсько-політичного діяча ставало дедалі популярнішим. У Львові він тісно співпрацював з І.Франком, М.Павликом, В.Гнатюком, закладав міцні підвалини Львівської історичної школи в царині вивчення рідної історії.

М.Грушевський був не лише визнаним істориком і організатором наукових видань, але й відомим громадсько-політичним діячем. У 1899 р. він став одним з організаторів національно-демократичної партії в Галичині; на початку XX ст. його обирають головою "Українського шкільного союзу", що опікувався розбудовою приватного середнього шкільництва.

Незабаром Грушевський переїжджає до Києва, проте не завершує свою діяльність. Наукова спадщина М.Грушевського має непересічне значення. Вона й сьогодні спонукає істориків до творчості і нових наукових пошуків, вражає не лише глибиною наукового висвітлення історичною процесу, а й надзвичайною актуальністю й повчальністю свого змісту.

24. Звичайна схема руської історії М. Грушевського.

Найвідомішою працею М. Грушевського є "Історія України-Руси", в основу якої історик поклав власну оригінальну концепцію наукового дослідження. На відміну від пануючої в офіційній російській історіографії схеми розвитку історичного процесу (за Карамзіним, Соловйовим, Ключевським, Погодіним), М.Грушевський розробив власні підходи до вирішення цього питання. В узагальнюючій формі вона викладена у статті "Звичайна схема "русской" історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства," надрукованій 1904 р. в журналі "Статьи по славяноведению". Головною тут є теза про те, що "общерусской" історії не було й не може бути, як нема "общерусской" народності. Може бути історія всіх "руських народностей", якщо хтось хоче їх так називати, або ж - історія східного слов'янства. Вона й повинна стати на місце "русской" історії.

Ідея Грушевського про необхідність вивчення різних гілок східного слов'янства була надзвичайно плідною, як і правомірним був його заклик до перегляду пануючої на той час погодінської теорії, яка визначала Київську Русь лише як творіння великоруської народності. М.Грушевський запропонував інший шлях вирішення цього складного питання. По-перше, він категорично заперечує домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, спадкоємцем якої, на його думку, є тільки "українсько-руська народність", оскільки вона створила Київську державу. По-друге, Грушевський запропонував вивчати насамперед історію народу, а не держави, що зумовлюється її підпорядкованою роллю з боку економічних, культурних і національних факторів, і, по-третє, він закликав вивчати історію української, білоруської та великоруської народностей окремо, в їх генетичнім розвитку, від початків і до сьогодення.

Ці ідеї вчений реалізував у процесі написання "Історії України-Руси", а також інших праць. Слід відзначити, то ця схема стала органічною частиною наукової творчості групи істориків-послідовників М.Грушевського. Разом з тим, вже тоді вона викликала заперечення з боку багатьох дослідників, особливо у питанні про етнічні процеси доби Київської Русі і ролі давньоруської спадщини в історичній долі трьох східнослов'янських народів. Починаючи від 30-х рр. XX ст., гострій критиці її піддавали в радянській історіографії, що розглядала Київську Русь як "колиску" російського, українського і білоруського народів.

М.Грушевський особливий наголос робив на нерозривності й тяглості української історії від її ранньої доби через середньовіччя аж до нового періоду. Саме тому він називає свій основний твір "Історія України-Руси", пов'язуючи природну нову і стару історичну назву країни. Історичний процес охоплював цілість діяння і життя українського народу на території його розташування від найдавніших часів до доби, в котрій Грушевський писав свою працю. У цьому контексті історика Грушевського цілком слушно можна вважати засновником української національної історіографії, яка розвивалася далі на основі створеної ним історичної схеми.

25.М.Грушевський – дослідник історії К. Р.

У своїй праці «Історія України-Руси» особливу увагу Грушевський приділив утворенню Руської держави. Дослідник вважав, що початки державної організації в землі полян належать до VIII ст., а, можливо, й до давніших часів і були викликані потребами міжнародної торгівлі. Князівсько-дружинна організація гарантувала безпеку купецьким караванам, служила для захисту Києва. Розширення Руської держави, походи русів також, на думку М.Грушевського, були спричинені торговельними інтересами і потребою тримати під контролем землі, через які проходили торговельні шляхи, а також діставати данину для утримання княжого війська. Ідеї М.Грушевського набувають нового значення в сучасній історіографії, яка поступово відмовляється від однобокого класового підходу до розкриття причин утворення Руської держави. Зберігають наукову актуальність думки вченого про роль варягів в утворенні Руської держави і про походження її назви. Визнаючи, що варязькі дружини служили київським князям, а також можливу зміну династії в Києві у IX ст. з місцевої на варязьку, він заперечив вирішальну роль варягів в утворенні Київської Русі і варязьке походження назви "Русь". Русь як держава сформувалася на власному слов'янському грунті - такий головний висновок вченого. Критично проаналізувавши джерела, в яких згадується назва "Русь", М.Грушевський уважав найімовірнішим його південне (з середнього Подніпров'я) походження.

Наступні століття існування Київської Русі Грушевський висвітлює, як правило, через призму життя і діяльності перших київських князів, а згодом Олега, Ігоря, Ольги, Святослава. Він широко змальовує внутрішню і зовнішню політику Русі, її взаємини з сусідами (Візантією, Хозарським каганатом, Болгарським царством). Тривалий і складний процес формування Київської держави завершився, на думку М.Грушевського, за часів князювання Володимира Великого (980-1015).

Детально зупиняється історик на заходах князя Володимира щодо прийняття християнства. Всупереч існуючій думці він показав тривалість цього процесу, який далеко не вичерпується актом хрещення 988 р. Християнізація Русі відбувалася багато десятиліть як перед 988 р., так і після. Вчений також показує широкий спектр впливів нової релігії на розвиток життя давньоруського суспільства. Велику увагу історик звертає на блискучу політичну діяльність Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха та інших київських князів.

Особливо цікавими є його висновки про причини розпаду Руської держави. Політична історія Русі, на думку вченого, - це безперервна боротьба централізаторських і сепаратистських тенденцій. Останні врешті перемогли. Розпад Русі тривав століття і завершився тільки 1240 р., коли Київ захопили татаро-монголи. До того часу Київ, як вважав М.Грушевський, хоч і номінально, зберігав значення загальноруського політичного центру. Після політичних дослідник назвав економічні причини розпаду Руської держави, найперше, зміщення міжнародних торгових шляхів, що призвело до економічного занепаду Києва.

М.Грушевський спеціальний розділ присвятив матеріальній культурі, господарству східних слов'ян напередодні і в часи Руської держави. Російські історики М.Карамзін і М.Соловйов не торкалися цих питань взагалі, В.Ключевський висвітлював їх тільки в загальних рисах. М.Грушевський вперше крім письмових і лінгвістичних джерел широко використав археологічні матеріали, що дало змогу обґрунтувати висновок про головну роль землеробства (хліборобства) в господарстві середнього Подніпров'я в часи Руської держави. Поширене також було скотарство. Крім цих провідних галузей історик назвав також розвиток промислових ремесел і торгівлі. Особливістю концепції М.Грушевського є також: велика увага до опису побутової культури: житла, одягу, зброї. Важливо підкреслити, що М.Грушевський, досліджуючи різні аспекти історії Київської Русі, закладав основу для розгляду наступних періодів української історії, показуючи її спадковість і безперервність.

26.Історія українського козацтва у концепції М.Грушевського.

Одним із фундаментальних питань, яке поставив і розв'язав Грушевський на сторінках "Історії України-Руси", було питання появи та розвитку українського козацтва, його місце в історії українського народу. Насамперед історик з'ясовує роль внутрішніх і зовнішніх факторів, які зумовили появу козацтва (до перших він відносить посилення феодального гніту, який виштовхував з суспільного середовища різні верстви населення, передусім селян; до других - загрозу спустошливих вторгнень на українські землі кримських татар). М.Грушевський дотримувався точки зору, що козацтво - це продукт усього попереднього соціального та економічного розвитку українського народу. Своєрідним прототипом козацтва вчений найперше вважає кочове населення степових районів періоду Київської Русі. Грушевський дотримується "уходницької" теорії виникнення козацького населення, не заперечуючи, однак, ролі втеч селянських мас як соціального фактору, що сприяв чисельності козацтва. Водночас історик підкреслював, що в цьому процесі брали участь й інші категорії населення - бояри, міщани, дрібна шляхта. За його спостереженнями козацтво пройшло тривалий еволюційний шлях у своїй історії. Виникнувши як явище побутове, воно поступово набувало нової якості, перетворюючись в окремий стан із своїми правами та привілеями.

М.Грушевський надзвичайно високо оцінює місце та значення козацтва в історії українського народу. Принциповою є думка автора про конструктивну роль козацтва в різних сферах історичного розвитку України, яке всупереч політиці Речі Посполитої колонізувало й освоювало територію "дикого поля", захищало рідну землю від татарських орд.

Окремо розглянута проблема заснування та розвитку Запорізької Січі. Грушевський оцінює це явище як важливу подію в історії козацтва, що істотно розширила його політичний світогляд, вивела на дорогу міжнародного життя. Запоріжжя, - на думку вченого, стало огнищем козацької сили, солідарності, організованості.

Серед багатьох проблем, порушених і розроблених Грушевським на сторінках "Історії України-Руси", особливе місце належить визвольній війні українського народу під проводом Б.Хмельницького. Вчений аналізує комплекс причин, які зродили цей могутній народний вибух, показує джерела формування та соціальний склад повстанського табору, описує військові битви, оцінює зміст укладених договорів та угод, хоча не завжди оцінки бувають однозначними й категоричними (IX том).

Останній, X том праці, присвячений історії України у 1657-1658 рр. М.Грушевський схарактеризував і оцінив найважливіші події того часу - повстання під проводом полтавського полковника М.Пушкаря та кошового отамана Я.Барабана, обставини укладення шведсько-української угоди та відновлення кримсько-українського союзу. Відтворено перші кроки царизму на шляху ліквідації автономного устрою України, показано наростання напруженості між новим гетьманом І.Виговським і царським урядом, що вилилось у відкритий конфлікт. У центр уваги історика потрапив комплекс гострих питань, пов'язаних з укладенням Гадяцької угоди 1658 р. між І.Виговським і польським королем. Грушевський намагається розібратися у причинах, які зумовили цей крок гетьмана та осіб з його оточення, аналізує зміст самої угоди. Так, М.Грушевський не погоджувався з версією про І.Виговського як "зрадника". Нового гетьмана він оцінював як видатного керівника козаччини.

27. Історична школа Грушевського.

На рубежі ХІХ–XX ст. інтенсифікувався процес професіоналізації української історичної науки, а історія стала фаховою наукою. Саме в таких умовах народжувалася Львівська історична школа М. Грушевського. Протягом майже двох десятиліть (1894 – 1913) його діяльність була пов'язана з науковим і суспільно-політичним життям Галичини. Грушевський був уособленням київської наукової школи В. Антоновича. Його наслідували учні: М. Кордуба, І. Крип’якевич, а С. Томашівський та І. Кревецький намагалися вже застосовувати онтологічні і гносеологічні нововведення в дослідженнях української історичної думки.
Львівська історична школа М. Грушевського поставила перед собою серед домінуючих завдань дослідження історії України в контексті державотворчих процесів. Практично всі його учні стали істориками-державниками, вбачаючи рушійною силою українського історичного процесу не просто народні маси, а українську еліту як ключову верству, що розуміла значення державності й тому була державотворчим чинником історії України.
Науково-організаційна праця М. Грушевського у Львівській історичній школі поділялась на три основні підрозділи: а) розбудова Наукового товариства імені Шевченка; б) організація широкої видавничої діяльності рідною мовою; в)підготовка й виховання нових кадрів українських істориків, головним чином із студентів Львівського університету. В основу історичної школи вчений поклав ідеї національно-культурної окремішності українського народу, а також соборності українських земель, що підкреслювала територіальну цілісність і єдність України і українського народу. Вихованці школи взяли від її засновника історичну схему, методологію історичного дослідження і його історіографічні й історичні концепції. Майже всі учні професора стали істориками-державниками, котрі вважали його найвидатнішим істориком і організатором українського наукового життя. Головне своє завдання вони вбачали в переоцінці історичної спадщини “істориків-народників”, зокрема в ідеологічному та історіософічному аспектах. Отже, державницька школа виросла з історичної школи В. Антоновича, вихованцем якої був М. Грушевський. Важливо підкреслити, що на той час Львівська історична школа фактично була єдиним осередком в українській історичній науці, який займався дослідженням історії державності України і друкував свої праці українською мовою. Згуртувавши у своїх рядах кращих представників української наукової інтелігенції Східної Галичини, Львівська історична школа М. Грушевського поступово перетворилась на всеукраїнський центр історичних досліджень, мету якого її члени вбачали в утвердженні національної і державницької самосвідомості, духовному відродженні української нації та відстоюванні національних інтересів українців засобами науки, у підготовці наукового ґрунту для відродження української державності.

Заснування школи помітно вплинуло на розвиток наукової роботи, що зосереджувалась не лише у товаристві, але й поза його межами. Уже в перші роки її члени плідно вивчали усі часи української історії, збирали й досліджували джерела, друкували свої доповіді в ”Записках НТШ”. Матеріали, які вивчалися учнями школи, були переважно литовсько-польських і козацьких часів. С.Томашівський разом з М.Кордубою працювали над добою Хмельниччини, І.Джиджора вивчав переважно історію Гетьманщини ХVІІІ ст., використовуючи харківські архіви, І.Кревецький займався питаннями давньої і нової історії Галичини. Майже всі їхні праці написані на основі архівних матеріалів, що були виявлені авторами в архівах Львова, Відня, Кракова, Варшави, Харкова, Москви. Пріоритетною рисою Львівської історичної школи М. Грушевського була загострена увага до збирання й публікацій історичних джерел, насамперед тих, що давали ґрунт для дослідження державності. У розвитку української історичної науки із заснуванням Львівської історичної школи вперше утворився організований осередок всеукраїнського державницького спрямування, що стало переконливим виявом зрілості українського суспільства стосовно творення своєї національної держави. Саме тут було аргументовано й розпочато роботу над втіленням у життя наукової схеми і концепції неперервного історичного піднесення українського народу, його самобутності та окремішності. М. Грушевський та його учні продовжили справу минулих поколінь українських істориків, утворили науковий синтез історії України з позицій позитивізму та державницької ідеї.

28. ПОГЛЯДИ ГРУШЕВ. НА УКР.. ІСТ. ХІХ-ХХ ст

XIX ст. в працях Грушевського посідає центральне місце. Перша половина століття означала рішучий відхід від антикварності до культу народності під впливом німецького романтизму, через російську історіографію та західнослов'янське оточення. Те, що раніше було об'єктом родинного вшанування, дістає нову цінність. Збирання етнографічних матеріалів, здебільшого фольклорних, стає «провідним інтересом у сфері українознавства». Українська етнографія, за словами Грушевського, стає «бойовою наукою надовго, мало не на все XIX ст.».

Не обійшов увагою Грушевський і початок археографічної діяльності на просторі українознавства, пов'язаний з працями митрополита Євгенія Болховітінова, київської археографічної комісії (Максимович, Куліш), М. Бодянського (23 кн. ЧОИДР). З ідеологічної точки зору важливі прийоми історіографічних спостережень Грушевського. Так, розвиток історичних досліджень він розглядає у тісному зв'язку із суспільно-політичною думкою та громадсько-політичними рухами. Епоха Кирило-Мефодіївського товариства оцінювалась ним як «кульмінаційний пункт у розвитку політичної та громадської української самосвідомості».

Розвиток «українських вивчень» у другій половині XIX ст. Грушевський пов'язує з іменами М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, О. Лазаревського/ Грушевський використовує в своїх дослідженнях такий історіографічний прийом, як вивчення історичної думки у зв'язку з науковими інституціями.

Від попередніх дослідників «історії малоруської історіографії» Грушевського відрізняє цілісний підхід до історіографічного процесу в усіх українських землях. В останні десятиліття XIX ст., з точки зору Грушевського, центром історичних студій стала Галичина. Здобутки українських учених Наддніпрянщини, через несприятливі умови та урядові переслідування в Росії, згодом були синтезовані на галицькому ґрунті. Про це свідчить реорганізація Наукового товариства ім. Т. Шевченка, заснованого ще у 1870-х роках «українцями з Росії», видання багатотомної історії українського народу Грушевського та його ж історії української літератури. У 100 томах ЗНТШ накопичені численні матеріали з політичної, культурної та соціальної історії, а також з етнології, історії літератури та фольклору. В цілому, в українознавстві, підсумовує Грушевський, не було такої галузі, яка б не була опрацьована дослідниками східних та західних українських земель. За допомогою тих самих розумових сил у тісному союзі з НТШ почало діяти Наукове товариство у Києві, засноване у 1907 р.

Як бачимо, праці Грушевського - це перша спроба власної рефлексії історичної науки в Україні. Звичайно, ця спроба була ще недосконалою, вузьким місцем лишалось термінологічне питання.

29.Державницький напрямок в укр..історіогр.

В.Липинський започаткував новий напрям історичних досліджень - державницький. З цих позицій написані майже всі його історичні праці: монографія про Данила Братковського (1908 р.), "Шляхта на Україні, її участь в життю українського народу в перспективі історії" (Київ-Краків, 1908), розвідки "Назви Русь і Україна і їх історичне значення", "Відгомін минулого", "Недоспівана пісня", "Станіслав-Михайло Кричевський", "Документи Руїни", "Богдановим шляхом"(1912р) та ін.

Основним моментом існування й розвитку України вчений вважав незалежне, суверенне життя її як самостійної держави. Адже без власної держави годі сподіватися будь-якого економічного, політичного та культурного розвою нації. Створення самостійної держави для Липинського - це питання існування українців як нації. Адже нація і держава - поняття взаємозалежні. Без першого немає другого, і навпаки. Липинський трактував націю як категорію надетнічну, головним критерієм буття якої є усвідомлення всіма народами, що вони живуть в Україні, усвідомлення своєї єдності в Українській державі. Ширення ідеї незалежної України, за Липинським, є головною метою українського суспільства, без огляду на етнічне походження окремих його верств.

Друга важлива теза в теорії В.Липинського - висвітлення тяглості української державності. В найбільшому своєму історичному творі "Україна на переломі" він переконливо довів існування Української держави за часів Б.Хмельницького - зразкового будівничого державної структури України, яку В.Липинський пов'язував лише з ідеєю гетьманства, відкидаючи шлях демократичної республіки. В.Липинський провідною верствою суспільства вважав у кожний історичний період аристократію (еліту). В давньоруські часи - це князь та дружина, в польсько-литовський - українська шляхта, в XVII ст. , під час занепаду шляхти та її полонізації роль аристократії перебирають козацтво і частина старої шляхти, що відмежувалась від покатоличеної собратії; у XVIII -XX ст. -нащадки русифікованої та полонізованої шляхти, заможне селянство і, частково, інтелігенція, Слід мати на увазі, що аристократія для Липинського - активний, організовуючий елемент у кожній нації. Україна, на його думку, тому й втратила свою незалежність, що провідна верства її була поступово залучена до польського та російського державних організмів.

У науковій спадщині С.Томашівського з української історії середини XVII ст. помітна зміна підходу до висвітлення історичного процесу: від наслідування традицій української народницької історіографії до дослідження державницьких традицій.

Загалом консервативно-державницька концепція С.Томашівського базувалася на чотирьох основних ідеях: 1) особлива роль Галичини та греко-католицької церкви в майбутньому державному творенні України; 2)український консерватизм; 3) об'єднуюча національна ідея; 4) європеїзація українського руху з опорою на власні (особливо в Галичині) традиції.

Т. вважав, що Галичина запозичила від Заходу все необхідне, у тому числі греко-католицьку церкву та культуру Натомість запровадження християнства у його східній формі прирекло Україну на довготривалу інтелектуальну стагнацію та вивело її з числа повноцінних членів загальноєвропейської спільноти. Т. був переконаний, що лише західноукраїнські землі зуміли зберегти за всіх історичних катаклізмів "український дух" саме завдяки своїй близькості до Заходу, опорі на українську греко-католицьку церкву і пам'яті про давні традиції української державності, витоки яких сягають Галицько-Волинської Русі. Головну роль у цій триєдиній опорі української державності він відводив греко-католицькій церкві, яка відкрила українцям Галичини доступ до надбань західної цивілізації.

Т. вбачав у Галичині своєрідного посередника між Сходом та Заходом. А отже, саме вона завдяки церковній унії з Римом і своїй західноєвропейській сутності повинна стати в майбутньому взірцем політичних свобод для вихованого на візантійських принципах населення Східної України.

30. Історія Галичини у творах С.Томашівського.

До засновників державницько-консервативного напряму в зхукраїнській історіографії належить Степан Томашівський (1875-1930), який народився в с.Купновичі (теп. Самбірський район Львівської обл.).

У молоді роки, під керівництвом проф, М.Грушевського, Т. зібрав актові матеріали про участь широких народних мас Галичини у підтримці повстання під проводом Б.Хмельницького. Написані на основі цього джерельного матеріалу праці досі не втратили свого наукового значення. Вони написані в річищі української народницької історіографії, хоча їхній автор звернув увагу і на роль державної організації в житті українського народу. Т. займався тоді ж історією Гетьманщини періоду І.Мазепи. Результатом багаторічної праці стало написання історії Галичини (2 томи), рукопис якої втрачений у роки Першої світової війни. У 1915 р. німецькою мовою опубліковано нарис ученого "Світово-політичне значення Галичини"' та україномовний варіант цієї праці "Галичина. Політико-історичний нарис з приводу світової війни".

Становище українських земель у польсько-литовській Речі Посполитій вчений загалом оцінював позитивно, підкресливши об'єднання більшості українських земель, їхню українську колонізацію, звільнення від татаро-монгольського панування. Позитивним наслідком входження українських земель до складу Речі Посполитої за Люблінською унією 1569 р., на думку С.Томашівського, було об'єднання українських територій в одну цілість, негативними - національний і релігійний гніт, відсутність економічного розвитку, належної оборони, прийняття польських прав но-політичних порядків.

31. Історичні погляди В. Липинського.

В'ячеслав Липинський народився в с.Затурцях на Волині в шляхетській родині.

Своєрідність політичного вибору В.Липинського значною мірою зумовлювалася його польським походженням та українським оточенням. Ще в гімназії юнак зацікавився історією України і козацтва.

Говорячи про В.Липинського-історика, слід наголосити на ролі М.Грушевського, який підтримував історіософські пошуки свого молодого колеги і в той же час не поділяв його політичних поглядів.

У своїх перших польськомовних історичних працях, створених на загальноприйнятій тоді позитивістській методологічній основі, В.Липинський додає нові моменти до розуміння переломних подій української історії, уточнюючи висновки М.Грушевського, висловлені в "Історії України-Руси".

В. Липинський не приймав класової теорії побудови суспільства за К.Марксом і тим більше не погоджувався з принципом антагонізму між панством та селянством, робітництвом та буржуазією.

Центральне місце в ідеології Липинського займає критика слабкостей українського руху, які призвели, на його думку, до поразки Української держави у 1917-1920 рр., та пошуки шляхів виходу із національно-політичної кризи.

Хоча В.Липинський був принциповим критиком демократії, його ідеологія спричинилася до утвердження ліберально-демократичних цінностей та поборювання тоталітарних тенденцій в українській політичній думці XX ст.

Як історик В.Липинський не тільки зробив вагомий внесок у розвиток вітчизняної історіографії, але й започаткував новий напрям історичних досліджень - державницький. З цих позицій написані майже всі його історичні праці: монографія про Данила Братковського (1908 р.), "Шляхта на Україні, її участь в життю українського народу в перспективі історії" (Київ-Краків, 1908), розвідки "Назви Русь і Україна і їх історичне значення", "Відгомін минулого", "Недоспівана пісня", "Станіслав-Михайло Кричевський", "Документи Руїни", "Богдановим шляхом"(1912р) та ін.

32. УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917р. І ПЕРСПЕКТИВА ІСТ. ДОСЛІДЖЕНЬ.

З початком Визвольних змагань 1917—1920 рр. історична наука окрім виконання традиційної функції ідентифікації української національної спільноти все більше стає засобом політичної легітимації різних державних утворень. У такій ситуації досить швидко виявилась її внутрішня функціональна суперечність, суть якої полягала у тому, що на рівні національної ідентифікації історична думка діяла “спільним фронтом”. Іншими словами, історична наука, виступаючи основою для суспільно-психологічного оснащення спільноти, що набуває національного характеру, виконувала двоєдине завдання. З одного боку, вона відмежовувала власне дослідне поле від ширшого (цивілізаційного, геополітичного, імперського).

Відбувалася актуалізація власне народної історичної традиції. Оскільки природнім обрієм тодішньої народної пам’яті була яскрава героїчна козацька доба, то й актуалізували спогади про козаччину, хоча, цілком зрозуміло, далеко не адекватні справжнім історичним реаліям. Найбільш показовим прикладом актуалізації народної історичної пам’яті був вільнокозацький рух. Спостерігалося й зростання загального зацікавлення козацькою атрибутикою та традиціями.

Чимало важила у цьому цілеспрямована культурно-просвітницька діяльність. Зокрема, до такої активності слід зарахувати перевидання величезними тиражами історичних оповідань А.Кащенка (тільки 1917 р. перевидано 18 книжок його творів). Деякі українські історики навіть перебільшено вважали, що багато селян та сільських інтелігентів зробилися свідомими українцями завдяки оповіданням Кащенка.

Насправді маємо справу із значно складнішим та багатоваріантним процесом національного самоусвідомлення спільноти, в результаті якого і з’явилося нове українське суспільство. Як слушно зазначив сучасник тих подій, історик за фахом Д.Дорошенко: “Великий рух 1917—1918 років був по справедливости національним відродженням, тому, що тисячі, десятки, сотні тисячів, нарешті міліони людей уперше довідались, що вони всі — члени одної Української Нації, уперше почули це імя, уперше його зрозуміли. Певна річ, що йперед тим, об’єктивно, вони ні на хвилину не переставали бути Українця-ми, хоч і не знали свого імени”.

Здобою Визвольних змагань також пов’язано формування у масовій свідомості стійких стереотипів, ґрунтованих на легітимаційних можливостях тієї чи іншої історичної концепції. Звідси можна спостерігати вкорінення досить поверхових неточних уявлень про те, що М.Грушевський, як уособлення республіканської УНР, є послідовним народником, а В.Липинський, як ідеологічний репрезентант монархічної Української держави, є державником.

1920-ті роки, з одного боку, були часом серйозної історіографічної рефлексії, переосмислення здобутків і втрат на ниві національної справи, а з іншого боку, історична наука у тому числі в її національній формі все більше залучалася до легітимації тоталітарного режиму в УСРР, який прямував до набуття свого завершеного вигляду. Тут також криється гостра суперечність, яку навряд чи можливо було розв’язати природним шляхом.

33. ІСТОРИЧНА НАУКА В УКРАЇНІ У 20-30-ті рр.

О. Оглоблін вважав, що 20-30-ті рр. 20 ст. є унікальними, бо незважаючи на зміну держ-політ. системи, українська історія розвивалась за старими традиціями.

Історичні роботи писались політ.діячами: Скрипником, Чубаром, Затонським.

Скрипник «Історія пролетарської революції на Україні. Коротенький нарис», Харків, 1923. Тут він використовував класовий підхід до аналізу історичного минулого, вся попередня історія розглядалась через призму класової боротьби. Політичне життя розглядалось через призму діяльності рад (це було центральним питанням), період І св.в. 1916-1918 рр. розглядався як революційнія солдатських мас.

В 20-х рр. більшовики почали видавати журнал «Літопис революції», до нього виходив додаток «Пролетаріатська революція», де друкували спогади Чубари, Затонського, Антонова-Овсієнка.

1923 р. – поч. вивчення історії громадянської війни в Україні. Какурін, Ейдеман написали «Громадянська війна на Україні». Передмову написав Чубар, запропоновано першу періодизацію: весь рух розглядався через призму боротьби білих генералів (Денікіна, Врангеля, Махно).

1928 р. Руднєв написав «Махновщина», основне завдання якої показати соц.природу руху – бандитизм; Махно – політ. авантюрист; класова основа цього руху – куркулі.

Павлович «Україна як об’єкт міжнародної конрреволюції», де події 1920 р. розглядаються під кутом нападу панської Польщі на Рад.Україну. Він є автором «Війни з польськими панами».

Шляхте видав серію «Чорна книга» 1925 р.в Катеринославі. Події 1917-1919 рр. називає боротьбою селян і трудящих проти ворогів рад.влади, писав про більшовиків, що загинули в цей період.

В ці роки з’являються роботи привсячені окремим політичним діячам: виключно позитивно оцінюв