Здавалка
Главная | Обратная связь

Початок війни іспанських колоній за незалежність (1810-1815)



Звістки про поразки іспанських військ у метрополії та окупацію більшої частини Іспанії французькими інтервентами стали сигналом до початку збройної визвольної боротьби в різних районах Іспанської Америки. 19 квітня 1810 р. революційна хунта (іспанською junta – колегія, об’єднання) захопила владу в Каракасі, а 5 липня наступного року скликаний нею Національний конгрес проголосив незалежність Венесуели і невдовзі ухвалив республіканську конституцію (21 грудня). Але індіанське населення тоді не отримало рівноправ’я і залишилося пасивним, керівник повстання Міранда, котрий пообіцяв свободу рабам, які вступали до республіканської армії, потрапив у полон до іспанських військ.

Майже одночасно з Венесуелою революційний рух охопив Нову Гранаду, в столиці котрої – Боготі 20 липня 1810 р. почалося повстання, а в березні наступного року там було проголошено створення держави Кундінамарки. Її верхівка виступала за об’єднання всіх провінцій Нової Гранади на унітарних засадах, але зустіла спротив з боку місцевих хунт, які в листопаді 1811 р. підписали акт про створення конфедерації Об’єднані провінції Нової Гранади з центром у Картахені. За підтримки урядів обох держав була звільнена від іспанських військ більша частина Венесуели і в серпні 1813 р. створена 2-га Вернесуельська республіка на чолі з С. Боліваром (1783-1830 рр.),

23 травня 1810 р. паріотична Тимчасова хунта взяла владу в столиці віце-королівства Ла-Плата – Буенос-Айресі, її спроби підпорядкувати всю територію колишнього віце-королівства наштовхнулися на опір окремих провінцій. У 1813 р. створено об’єднані провінції Ріо де Ла Плати і прийнято демократичні декрети (лідер Сан Мартін).

У Парагваї та Уругваїдо влади прийшли радикально-демократичні федералістські кола, що вороже ставилися до земельної аристократії та крупного монастирського землеволодіння і взяли курс на створення незалежних від Буенос-Айреса держав. У 1811 р. скасовано колоніальну адміністрацію, а в 1813 р. встановлено республіканський устрій (Х. Г. Франсіа).

У Чилі іспанська адміністрація була зміщена 18 вересня 1810 р., але хунта (Хосе Каррера), що прийшла до влади, не відважилась на повний розрив з Іспанією. Скориставшись цим, роялісти в жовтні 1814 р. розгромили чилійських патріотів та відновили колоніальний режим.

У Мексиці на боротьбу за незалежність під проводом сільського священника Ідальго піднялися індіанці і метиси. Біля 100 тис. повстанців у вересні 1810 р. рушили на Мехіко, змітаючи на своєму шляху поміщицьку владу. Ідальго не відважився на штурм столиці Нової Іспанії й перейшов до Гвадалахари, де видав декрети про звільнення рабів, скасування подушного податку, ліквідацію торговельних монополій та повернення індіанцям віднятих у них земель. Це змусило креольську знать перекинутися на бік колонізаторів, що полегшило розгром революційної армії. Та невдовзі патріоти продовжили боротьбу під керівництвом сина теслі Хосе Морелоса, скликаний з його ініціативи Національний конгрес 6 листопада 1813 р. прийняв Декларацію про суверенітет і незалежність Мексики, а через рік – першу в історії країни республіканську конституцію.
19. Розгром іспанських колонізаторів та їх вигнання з Американського континенту (1816-1826).

Але Реставрація Бурбонів в Іспанії у 1814 р., перекидання нових іспанських військ до Америки і розкол та незгоди серед повсталих призвели до відновлення на початок 1816 р. колоніального режиму в усій Л.А., за винятком басейну р.Ла-Плата. Тукуманський конгрес Об’єднаних провінцій Ла-Плати 9 липня проголосив незалежність Обєдн пров Ла-Плати від Іспанії. На початку наступного року визвольна армія під командуванням Хосе Сан-Мартіназ перейшла через Анди і розгромила іспанські війська у битві біля Чакабуко в Чилі (12 лютого 1818 р – незалежність Чилі).

Головний осередок іспанського владарювання в Пд Ам. знаходився в Перу, тому у вересні 1820 р. армія Сан-Мартіна на кораблях рушила туди. З її наближенням там спалахнуло повстання, після звільнення Ліми 28 липня 1821 р. Сан-Мартін проголосив незалежність Перуі став “протектором” нової держави, здійснивши низку реформ, які зміцнили економічне і військове становище країни. Іспанські війська трималися лише на півночі Перу. С. Болівар, отримавши допомогу від президента Гаїті Олександра Петіона, протягом 1817-1818 рр. очистив від іспанських військ значну частину Венесуели (лютий 1919 р. незалежна респуб. На чолі з С. Боліваром, не захопив столицю), а в серпні наступного року, розгромивши колоніальну армію при Боякі, звільнив Нову Гранаду. Успіхам Болівара сприяли ініційовані ним відміна рабства і декрет про наділення солдат визвольної армії землею. У грудні 1819 р. скликаний Боліваром Ангостурський конгрес затвердив“Основний закон республіки Колумбії”,що передбачав об’єднання територій колишніх генерал-капітанства Венесуели, віце-королівства Нової Гранади і провінції Кіто у федеративну державу. Її тимчасовим президентом був обраний Болівар, до травня 1822 р. він завершив визволення узбережжя Карібського моря, Панами і Кіто.

Болівар з вересня 1823 р очолив бойові операції проти колонізаторів. 9 грудня 1824 р. у битві при Аякучобуло розгромлене останнє їхнє крупне угруповання, а на початку 1825 р. патріоти звільнили все верхнє Перу, що після проголошення незалежності на честь Болівара було названеБолівією.

В цей час незалежною стала і Бразилія. Після перемоги буржуазної революції в Португалії Жуан VІ на вимогу кортесів у 1821 р. повернувся на батьківщину, а його син Педро залишився в Бразилії регентом. Визвольний рух під гаслом “Свобода або смерть !” поширився по всій країні, не бажаючи підпорядковуватися лісабонським лібералам, Педро 7 вересня 1822 р. проголосив Бразилію незалежною імперією (до 1889 р.). Хоча в 1824 р. в країні було запроваджено конституцію, Педро І і його спадкоємці не рахувалися з нею і правили майже самодержавно, спираючись на армію і плантаторів-рабовласників.

 








©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.