 |
|
Михайло Коцюбинський Тіні забутих предків
Ще з народження Іван, який був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській сім’ї Палійчуків, лякав матір та родичів неприродно розумним глибоким поглядом. Де викликало в людей містичні згадки про підкинутих нечистим дітей. Змалку полюбив хлопець ходити лісом, заглиблюючись у його казкові таємниці.
Скоро він уже знав, що світом володарює арідник (злий дух), кругом повно лісовиків. Світ уявлявся йому казкою, яку населяє безліч таємничих істот.
Хлопець грав на сопілці, випасаючи худобу, але та музика не задовольняла його, хотілося якоїсь незвичайної мелодії. Одного разу він почув, як грає на флоярі щезник. Цю мелодію він зміг повторити на сопілці.
В родині двічі грала трембіта — відбувся похорон роздушеного деревом брата Олекси та загиблого у бійці з родом Гутенюків Василя. Роди ворогували між собою й билися, де тільки зустрічались, незважаючи па те, що всі були дуже богомільні.
Іван зустрів дівчину з роду Гутенюків і спочатку став її бити, але вона повела себе мирно, тому вони розговорилися, а потім стали разом пасти овець. Хлопець грав на флоярі, а дівчина складала пісні.
Коли Іван та Марічка підросли, між ними зародилося кохання. Але Іван мусив йти у полонину найматися, тому Іван прощається з Марічкою. Працюючи вівчарем, хлопець часто згадує кохану, її пісні. За літо з ним сталося багато пригод, але нарешті Іван повертається додому. Та Марічки вже немає, за день до його повернення вона переходила Черемош і була знесена водою.
Довго шукав Іван кохану, не вірячи в її загибель. Потім знайшов її тіло. Після цього він надовго зник, не було чутки про хлопця шість років. Дівчата вже склали пісні про кохання та смерть Івана й Марічки, бо думали, що Іван загинув з горя. Нарешті на сьомий рік він з’явився змучений, але спокійний. Розповідав, що спочатку пастушив у різних місцях, а потім одружився.
Дружина Івана, Палагна, була з багатого роду, добра господарка. Але вона не була вдоволена своїм мрійливим чоловіком, який все більше любив пасти маржинку, а не ходити коло хати. Не розуміла вона й Іванових пісень.
Палагна стає коханкою сусіда Юри, про якого всі говорять, що він чарівник. Вона не ховалася зі своїм коханням, Іван же все більше марнів. Він блукав горами, і йому здавалося, що Марічка кличе його. В лісі чоловік зустрічає щезника, чугайстра.
Одного разу Іван побіг за голосом Марічки й розбився. Палагна робить вигляд, що жалкує за ним, але тепер вона вільна жінка. А біля хати плачуть трембіти...
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)
М. Коцюбинський у своєму творі "Тіні забутих предків" зумів яскраво відтворити побут і життя гуцулів, сповнені віри у надприродні сили, що співіснують поряд з людиною та можуть втручатися в її життя.
Душа Івана живе у гармонії з природою. Для нього лісовики й щезники — не казкові персонажі, звичайні жителі лісу та гір, з якими можна спілкуватися. Музика стає для хлопця розрадою та змістом життя. Разом зі своєю коханою він творить світ навколо себе, складаючи чарівні пісні. Тому, втративши Марічку, він більше не може відновити гармонії свого існування і поступово втрачає життя. Він не може знайти спільної мови з Палагною, яка дивиться на світ іншими очима, тому й не розуміє його. Для Палагни містичні сили — засіб для отримання своєї вигоди. Так, Юра стає для неї шансом позбавитися нелюбого незрозумілого чоловіка.
Іван начебто приєднався до того таємничого світу, якого давно прагнув і з яким уже поєдналася Марічка. Тому його смерть не виглядає трагедією. Жанр: повість.
Історія написання: У 1910 p., повертаючись з лікування в Італії, М. Коцюбинський на декілька днів зупинився в с. Криворівні на Гуцульщині (на запрошення фольклориста Володимира Гнатюка). Повість М. Коцюбинський написав внаслідок глибоких вражень від життя, звичаїв і обрядів, оригінальності мислення і світосприймання карпатських гуцулів.
Тема: зображення життя гуцулів, їхніх звичаїв, побуту, фольклору; показ єдності людини і світу природи.
Ідея: гімн природі, чистоті людських взаємин і почуттів, засудження бездуховного життя, обмеженого дрібними потребами й інтересами.
Проблеми:
гармонія між людиною та світом природи;
життя і смерть, добро і зло;
язичництво і християнство;
сила кохання і неможливість існування без нього;
роль праці в житті людей;
стосунки батьків і дітей.
Конфлікт твору (складний, багатоплановий):
між родами (Палійчуки – Гутенюки) – Іван – кохання — Марічка;
людини з дикою гірською природою (Іван – злі духи та істоти);
людини із власним «я» (роздвоєність Івана);
побутовий (Іван – Палагна);
людини з людським буттям (Іван – смерть).
Сюжет повісті перегукується з трагедією Шекспіра «Ромео і Джульетта». У них є чимало спільних рис. Як Монтеккі й Капулетті, ворогують роди Палійчуків і Гутенюків. У ворогуючих родах є діти, які кохають один одного, – Іван і Марічка. Давня ворожнеча має стати їм на перешкоді. Як і в Шекспіра, герої М. Коцюбинського гинуть.
Цитатна характеристика персонажів:
Основні персонажі: Іван Палійчук, Марічка Гутенюк, Палагна, мольфар Юра;
Міфічні істоти: щезник, чугайстир, нявка.
Іван Палійчук. Іван дуже любив природу, завжди відчував глибокий духовний зв’язок із нею, з малих років був дуже вразливою дитиною з чутливою душею: «Туго росла дитина, а все ж підростала, і нестямились навіть, як довелося шить їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить» (Іван у дитинстві). Коли Іван підріс, він став гарним парубком: «Тепер Іван був уже легінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню». Іван дуже відданий у коханні, покохавши один раз (Марічку), він не може її забути протягом усього життя.
Марічка Гутенюк – кохана Івана. Марічка у творі показана як дуже добра, ніжна, палка дівчина, вона щиро віддана лише коханій людині – Івану. Марічка мрійлива, вона дуже любить співати: «Марічка обзивалась на гру флояри (сопілки), як самичка до дикого голуба, – співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з’явились – не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще в колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях…» (про хист Марічки до складання пісень).
Палагна – дружина Івана. На відміну від ніжної, вразливої та романтичної Марічки, Палагна постає як доволі вульгарна, приземлена, меркантильна жінка. «Його Палагна була з багацького роду, фудульна [горда, пихата, зарозуміла], здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю». «На добрім хазяйстві Палагна набралась тіла, стала повна й червона, курила люльку, носила пишні шовкові хустки, а на воластій шиї блищало в неї стільки намиста, що челядь із заздрощів аж розсідалась». Між Іваном та Палагною немає кохання, лише тверезий розрахунок, це шлюб, продиктований суто господарськими потребами. Проте Палагна теж потребує любові, яку вона знаходить в обличчі сусіда, могутнього чарівника Юри.
Юра – сусід Івана, коханець Палагни, мольфар (чарівник). «Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар [злий дух, чаклун]. У своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров’я маржинки (худоби) й людини, його боялись, але потребували всі». Образ Юри набуває гіпертрофованих фантастичних рис: він своїми чарами керує хмарами, впливає на життя та здоров’я людей. Через пристрасну закоханість у Палагну вдається до чар, які підточують здоров’я Івана.
Крім людей, у творі також діють міфічні, казкові істоти (запозичені з язичницького фольклору карпатських гуцулів): щезник, нявка, чугайстир.
Щезник – злий дух: «На камені, верхи, сидів щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру».
Чугайстир – добрий лісовий дух: «Він був без одежі. М’яке темне волосся покривало все його тіло, оточувало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді й звисало на грудях… Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере».
Нявка – міфічна лісова дівчина, у котрої в спині діра, через яку видно всі нутрощі, ці істоти начебто з’являлися у вигляді людей і заманювали своїх жертв у різні пастки. «Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву діру ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває» (про зустріч Івана із нявкою під виглядом Марічки).
«Інтермецо»Твір розпочинається присвятою («Присвячую кононівським полям») та переліком незвичайних «дійових осіб» (Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білих вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города, Людське горе). Однак «Intermezzo» не драматичний, а епічний твір. За жанром це імпресіоністична новела.
Новела – один із видів епічних творів, близький за розміром до оповідання, але відмінний від нього надзвичайною стислістю викладу, напруженістю розвитку сюжету, несподіваністю розв’язки; властивий глибокий психологізм у розкритті внутрішнього світу персонажів, відступи від норм усталеної будови.
Історія написання
Твір має автобіографічну основу. М. Коцюбинський через інтенсивну роботу, виконання службових обов’язків виснажився фізично і морально. Улітку 1908 р. письменник відпочивав у садибі відомого українського громадського діяча Євгена Чикаленка в селі Кононівка поблизу м. Яготина (Київська область). Природа збагатила письменника численними враженнями. Так у 1908 р. з’явилася новела «Intermezzo».
Тема твору криється в його назві. Слово «intermezzo» означає «перепочинок, пауза». Цей музичний термін означає невелику інструментальну п’єсу, виконувану між діями драматичного чи оперного твору при його виставі. М. Коцюбинський вклав глибокий філософський зміст у назву своєї новели. Образом intermezzo новеліст указував не тільки на перепочинок утомленого митця, але й на органічний зв’язок, може, чимось перерваних періодів у творчості чесного громадянина, який залишився вірний своїм ідеалам. Тож новелу можна вважати й автобіографічним твором (автор в образі ліричного героя новели показав самого себе). Розповідь у творі ведеться від першої особи.
Основні ідеї твору
Можна виокремити дві основні ідеї новели. 1. Необхідний глибокий духовний зв’язок із природою, єднання з нею, щоб подолати втому, зневіру, перепочити, набратися сил для нової боротьби. 2. Ідея служіння митця народові. Попри власні проблеми, депресію, відчай, митець зобов’язаний пам’ятати про страждання й біди власного народу, служити йому своїм життям та творчістю (саме тому герой наприкінці твору покидає кононівські поля й знову повертається до міста, щоб продовжити свою духовну та творчу діяльність, спрямовану на служіння українському народові).
Образи («дійові особи»)
У підзаголовку до «Intermezzo» написано: «Дійові особи» і подається їх перелік: «зозуля, жайворонок, три білі вівчарки, ниви, сонце, моя утома, залізна рука города, людське горе». На перший погляд, їх дійовими особами не назвеш, та вони тісно пов’язані між собою, доповнюють одне одного, зумовлені ідейним змістом.
Серед мінорних (тобто негативних) образів новели – втома, залізна рука города (міста), людське горе.
Так, втома міцно тримає душу письменника, він бореться з нею за свій душевний спокій. І втома поступово відступає. М. Коцюбинський милується природою, подовгу гуляє полями. Залізна рука міста – це втілення проблем у житті героя, негативного впливу міського життя, відірваного від природи, що призводить до втоми, відчаю. Образ залізної руки згадується на початку та наприкінці твору (спочатку герой тікає від «залізної руки міста», потім вона повертає його назад, але коли він уже відпочив і морально готовий продовжувати боротьбу).
Спочатку природа ніби протистоїть ліричному герою: «На небі сонце — серед нив я». Поступово відновлюються сили героя, сонце змінює його настрій, стає бажаним гостем. У закличних словах: «Погаси сонце й засвіти друге на небі…» відчувається готовність героя до нової боротьби. Розгортанню образу сонця допомагають зозуля й жайворонок. Під натиском сил природи відступає «утома». Спершу вона повністю заволоділа героєм, та проходить час, і вона нагадує про себе тінню чи хмаринкою на якийсь час та й поступається місцем сонцю.
Єдиний людський образ у творі, крім образа автора, це образ селянина. Він пов’язаний з образом «людського горя». Образ селянина — це втілення українського народу в цілому. Зустрівшись із ним, герой відчув усі страждання бідного безземельного затурканого селянства. Образ селянина уособлює народ, за щастя і свободу якого повинен боротися митець своїм художнім словом. Ліричний герой співпереживає горю селянина, думає про долю трудящих. Новела «Intermezzo» — нібито суцільний пейзаж, і в той же час ми майже не бачимо природи, не знаємо, що в ній відбувається. Перед нами — душа ліричного героя. Саме душею заволоділа втома, саме в душі грає жайворонок на голосній арфі, глибоко в душу западають слова селянина. «Дійові особи» символізують складну боротьбу, що відбувається в душі героя, передають, як поступово, відпочиваючи, приходить він до усвідомлення необхідності боротьби. Отже, так звані дійові особи новели «Intermezzo» — це символи суперечливих почуттів та переживань ліричного героя, який втілює кращі риси митців своєї епохи.
Художні засоби
Вдало створені пейзажі передають нерозривний зв’язок людини і природи. Оповідач відчуває «соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі», йому вітер набиває вуха «шматками звуків, покошланим шумом», «тихо пливе блакитними річками льон», пливе так спокійно, що «хочеться сісти на човен і поплисти». Ця картина виглядає розкішною завдяки багатій художньо – виражальній системі (епітети, метафори, порівняння), словам-звукам і словам-барвам. Перед нами майстерна імпресіоністична картина.
Літературний напрям – імпресіонізм. М. Коцюбинський вважається яскравим представником імпресіоністичної течії в українській літературі.
Імпресіонізм (від франц. «враження») – художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань.
ПЕРЕКАЗ. Герой збирається в дорогу, треба тільки зібратися. Але навіть таке маленьке "треба" викликає у нього небажання щось робити, порив опиратися всім численним обов’язкам. Місто втомило його своїм гамором та багатолюдністю, своєю чорнотою й смородом.
Потяг везе героя якнайдалі від людського гаму, але місто наче простягає залізну руку, щоб стримати його. Це пасажири у вагоні ведуть свої численні розмови. Раптом наче якась зелена повінь змиває все. Герой опиняється вдома й чує кування зозулі. Все навкруги наповнюється тишею.
Кімнати сповнені темноти і тиші. Але й тут героя не можуть залишити турботи і страждання тих людей, яких він зустрічав у житті. Він заплющує очі, а коли розплющує їх, то бачить перед собою синє небо й берези. Знову кує зозуля.
На подвір’ї гавкають пси, скаче на них "довга вовна". Собак тримає ланцюг, який їх безмірно дратує. У кожного з собак свій норов.
Дні течуть серед чистого степу. Героя хвилює краса природи. Але серед цієї краси немов здавлене зеленими руками нужденне село.
Герой пізно вертається додому, мов "старозавітний Ісав".
Погожого дня яскраво відчуваєш свій зв’язок з природою, життєдайною силою сонця, яке породжує життя, дає силу всьому. Герой звертається до нього у захваті. Тільки собакам, що скачуть навколо нього, не до вподоби така спека.
<...> "Школи перше не почував я так ясно зв’язку з землею, як тут В городах земля одягнена в камінь, залізо — і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив ще сонну воду криниці. Коли порожнє відро плескалось денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння у глибині й ліниво вливалась у нього. Потому тремтіла, сиза на сонці. Я пив її, свіжу, холодну, ще повну снів, і хлюпав нею собі в лице.
Після того було молоко, білий пахучий напій пінивсь у склянці, і, прикладаючи його до уст, я знав, що то вливається в мене м’яка, як дитячі кучері, вика, на якій тільки ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту. Я п’ю екстракт луки". <...>
Дивлячись в небо, герой відчуває незвичайні небесні звуки. Він весь наповнюється красою та спокоєм.
Але раптом серед нив він зустрічає людину, звичайного селянина, який розповідає про своє нужденне життя, про п’ятьох голодних діточок. Між людьми, говорить він, ходиш, "як між вовками".
Ця зустріч одразу знищує всю гармонію. Місто знову простягає свою залізну руку. Герой мусить повернутися до реальності.