Главная | Обратная связь

Мовна ситуація в незалежній Україні (1991 р. й до нині)

Нинішня мовна ситуація в Україні є результатом незавершеного в радянський період асиміляційного процесу - перетворення україномовної спільноти на російськомовну. Як наслідок - незбалансований характер двомовності, що віддзеркалює постколоніальний стан українського суспільства. Серед етнічних росіян двомовними є лише 13%, в той час як серед українців цей показник складає 34,4% при тому, що 19% українців взагалі спілкуються тільки російською. Навіть надання українській мові статусу державної у 1989 р. і подальше закріплення цього статусу у Конституції України не зупинили її витіснення з багатьох сфер життєдіяльності й поступового зменшення кількості носіїв української мови.

Наприкінці 1990-х рр. активізувалася полеміка щодо можливості надання російській мові статусу офіційної мови при збереженні за українською статусу державної. Конституційний Суд України своїм рішенням від 14 грудня 1999 р. визнав, що в українському законодавстві поняття державна (офіційна) мова має єдине значення: «мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування в публічних сферах суспільного життя в Україні». Він дав офіційне тлумачення статті 10: «українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом». Суд відзначив, що українська мова символізує державотворчу роль української нації і є невід'ємним атрибутом поняття «конституційний лад», змінювати який може тільки народ шляхом всеукраїнського референдуму.

Впровадження української мови як державної у публічній сфері не було до кінця послідовним і не супроводжувалось системними заходами спрямованими на подолання деформованої мовної ситуації. Як за президентства Л. Кравчука, так і за президентства Л. Кучми та В.Ющенка українська влада не спромоглася розробити і здійснити ефективну програму мовного планування, створити дієвий механізм відродження і підтримки української мови і протидіяти мовно-культурній експансії Росії.

Однією з причин недостатньої ефективності мовної політики в розширенні сфери вживання української мови стала непослідовність і хаотичність дій влади щодо визначення інституційної відповідальності за проведення й наслідки цієї політики. Наприкінці 1990-х рр. у складі Державного комітету в справах національностей та міграції діяв окремий мовний департамент, що виконував функцію центрального органу виконавчої влади в цій сфері. У 2000 р. у зв'язку з проведенням адміністративної реформи його було ліквідовано, натомість, у структурі Секретаріату Кабінету Міністрів утворено сектор моніторингу мовної та національної політики і релігій, що проіснував менше року. За указом Президента Л.Кучми, з квітня 2001 р. відповідальним за проведення державної мовної політики став Державний комітет телебачення і радіомовлення України. Однак лише в серпні 2003 року в його складі створено Департамент мовної політики. З вересня 2005 головним органом із забезпечення реалізації державної мовної політики в системі центральних органів виконавчої влади стало Міністерство культури і туризму України, в якому створено мовний сектор (з трьох співробітників). Як консультативно-дорадчий орган при Президентові України в 1997-2001 рр. існувала Рада з питань мовної політики, однак її можливості впливати на мовну ситуацію були незначними.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань державної мовної політики, про який ідеться в указі президента В. Ющенка від 20.02.2008 «Про деякі питання розвитку державної мовної політики», так і не було створено. В останні дні свого перебування при владі (15.02.2010) В.Ющенко підписав указ №161/2010 про затвердження Концепції державної мовної політики, в якому зазначено, що «пріоритетом державної мовної політики має бути утвердження і розвиток української мови - визначального чинника і головної ознаки ідентичності української нації й українського народу - громадян України всіх національностей». Указ не скасовано і він перебуває на офіційному сайті чинного Президента України в рубриці «офіційні документи», проте реальні кроки політичної сили, що перебуває при владі, скеровані в протилежному напрямку.

Ще навесні і влітку 2006 року деякі районні, міські та обласні ради Сходу та Півдня України, покликаючись на ратифіковану Україною 15.05.2003 Європейську хартію регіональних або міноритарних мов, прийняли рішення про надання російській мові статусу регіональної. Хартію було використано, всупереч її духові й букві, як знаряддя витіснення української мови з суспільного життя та роздмухування конфлікту на мовному ґрунті. Як зазначив Генеральний Секретар Ради Європи Террі Девіс на конференції в Більбао 20 квітня 2009 р., завданням Хартії є «збереження політичної стабільності при територіальній цілісності». Адже зменшення конфліктного потенціалу міжмовних стосунків передбачає не тільки безперешкодне використання мов та говірок усіх національних спільнот, але й створення сприятливих умов для реалізації об'єднавчого потенціалу державної мови.

Глобалізація, що несе зростаючу проникність міжнародних інформаційних кордонів, комерціалізація змі й масової культури, - це новітні загрози для незахищених мов. Привабливі, на думку багатьох сучасних теоретиків, ідеї європоцентризму та євразійського регіоналізму можуть ставати знаряддям етнокультурної агресії, зокрема й щодо України. Вона дедалі більше стає ареною поширення виробів російської кіноіндустрії та продукції російського шоу-бізнесу. Виразне домінування російської мови зберігається в періодиці. На україномовні газети припадає тільки 31% разового тиражу, а на російськомовні - 64%. У 2003 році, на сто українців припадало 46 примірників газет рідною мовою, а на сто росіян, які проживають в Україні, - 386 примірників або у 8,4 разів більше. За цей самий період відсоток річного накладу україномовних журналів скоротився з 70% в 1995 до 19% в 2005. Мережа розповсюдження російськомовної преси охоплює всі без винятку області України, тоді як у деяких регіонах Півдня та Сходу україномовна преса майже відсутня. Подібну ситуацію спостерігаємо й у сфері книгорозповсюдження: відсоток російських книжок на українському ринку складає приблизно 80% до 20 % українських.

З приходом до влади коаліції, очолюваної Партією регіонів України, у мовній політиці дедалі помітнішим стає повернення до ідеології і практики радянських часів. Постановою Кабінету Міністрів України № 507 від 23.06.2010 р. скасовано екзамен з української мови при вступі в аспірантуру та кандидатський екзамен з української мови. Це крок до зниження реального статусу української мови як державної, при збереженні такого статусу де-юре. Внесені в 2010 р. Міністерством освіти і науки України зміни в режим зовнішнього незалежного оцінювання випускників середніх шкіл також зменшують прагматичну мотивацію до опанування українською мовою.

Фактична дискримінація української мови на її власній батьківщині створює напруженість у міжетнічних відносинах, яка посилюється через необґрунтовані вимоги окремих політиків надати російській мові статус регіональної на умовах, що по суті прирівнюють її до другої державної мови. Як наслідок українська мова перестає бути обов'язковим атрибутом державності на більшій частині України. Запропонована в законопроектах О. Єфремова, П. Симоненка і С. Гриневецького демаркація кордонів мовних груп за принципом «мова, яку людина переважно вживає» може спричинити мовну сегрегацію з неминучим відчуженням мовних груп. Такі законодавчі ініціативи ведуть не до консолідації держави й народу, а до їх фрагментації.

Прийняття закону, від якого залежить доля народу і долі окремих людей не має безпосередньо пов'язуватися з політичним моментом чи політичними зобов'язаннями. Робота над мовним законодавством повинна вестися в деполітизованій атмосфері із залученням провідних фахівців з соціолінгвістики, етнології, політології, юриспруденції та державного будівництва.