 |
|
Предметний зміст антропології
Напрями в самій антропології ще далеко не усталені. Здебільшого розрізняють:
1) морфологію людини;
2) антропогенез;
3) етнічну.
Є й інші схеми поділу антропології.
Практично в антропології можна розрізняти два основні напрями:
1) соматичну антропологію;
2) палеоантропологію [3, с. 57].
Соматична антропологія досліджує в першу чергу тіло живих людей, застосовуючи для цього спеціальні антропометричні інструменти і прилади. Описовий метод соматичної антропології полягає у ваговій характеристиці тіла та його частин окремо (горла, носа, очей, губ, грудей), волосяного покрову, кольору шкіри, у визначенні зросту і т. ін. Методами анатомії досліджуються особливості будови внутрішніх органів, методами ембріології – утробний розвиток людини, серологічними методами – склад крові.
Соматична антропологія має значення в питаннях визначення реальних показників і співвідношень зросту різних груп населення (для взуттєвої, пошивної та ін. промисловості).
Розділ соматичної антропології – криміналістична антропологія – використовує спеціальні методи, зокрема дактилоскопію, для точного встановлення особи та ін.
Палеоантропологія досліджує викопних людей і є основою для розв'язання багатьох питань антропогенезу.
Крім краніометрії та остеометрії, палеоантропологія певною мірою використовує методи палеонтології, геології і археології.
Основні розділи антропології: морфологія людини, вчення про антропогенез, расознавство.
З середини 20 століття посилено розвивається комплекс дисциплін, об'єднаних спільною назвою біологія людини (вивчення фізіологічних, біохімічних і генетичних факторів, що впливають на варіації будови і розвитку людського організму).
Предметом антропології є вивчення варіацій фізичного типу людини в просторі і часі [5, с. 60].
За певних обставин антропологічні дані мають переваги перед іншими категоріями етногенетичних джерел – археологічними, етнографічними, лінгвістичними, оскільки мова та культура можуть поширюватись шляхом запозичення, а зміна фізичного типу етнічної спільності є безперечним доказом контактів – часом вимушених, а часом і добровільних – з прибулими спільнотами. Слід підкреслити, що антропологічні дані зберігають свої інформаційні можливості навіть тоді, коли йдеться про дуже віддалені історичні епохи. Це пояснюється консервативністю спадкових фізичних рис людей, які самі по собі мало змінюються в часі.
Під етнічною антропологією звичайно розуміється опис антропологічних особливостей етносів. У багатьох випадках антропологічні дані містять важливу (а іноді й вирішальну) інформацію про шляхи формування того або іншого етносу - про етногенез. У даній області знань про людину антропологія виступає разом з історією, етнографією й лінгвістикою. Етнос визначається самосвідомістю, мовою, самоназвою й деякими поведінковими характеристиками. Через це об'єкт дослідження для антрополога визначають історики, етнографи й лінгвісти.
Яким же чином учені антропологи добувають знання про свій предмет досліджень? Насамперед археологія допомагає освітити ділянки ранньої історії людини. Знайдені археологічні знахідки залишків колишніх істот, що населяли землю, і їхніх знарядь праці, антропологи досліджують на предмет приналежності визначеному історичному періоду. Після чого, на підставі безлічі подібних знахідок вибудовується гіпотеза про історію того чи іншого виду живих істот. Звичайно, не останню роль у цьому грає багата уява дослідника, здатного припустити досить достовірний хід подій і спробувати відновити його зв'язавши різні факти воєдино і заповнити пробіли логічними міркуваннями і доказами.
Основну роль у таких побудовах наукових гіпотез і висновків грає уявлення про поступовий розвиток і зміну живих істот, у процесі їхньої адаптації до природного середовища проживання.
Еволюційна теорія складає основу парадигми сьогоднішньої науки антропології. Це найбільш обґрунтована і підкріплена фактами теорія походження всього живого на планеті Земля.
Та обставина, що ми сильно відрізняємося від більшості інших видів населяючих Землю, сильно вплинуло на підхід до питання еволюції. Накопичені археологічні свідчення дають відповідь на такі питання: як виглядали древні гомініди?; коли вони виникли?; де вони з'явилися?; як вони еволюціонували? Але основне питання чому? так і залишається як і раніше спірним.
«Еволюція – це процес рішення проблем», так говорить один з антропологів Р.Фоулі. Природний добір сприяє таким «рішенням», що краще справляються із задачами поставленими навколишнім середовищем. Так популяції і види пристосовуються до умов свого проживання. Виходить, «стати гомінідом» - виявилося кращим з погляду адаптації в порівнянні з іншими альтернативами доступними в той час [4, с. 66].
Процес пристосування до природного середовища можна знайти відбитим як у викопних залишках, так і в особливостях нашої сьогоднішньої біології і поведінки. Ці риси, однак, сформувалися під впливом тих проблем, з якими зіштовхувалися перші гомініди.
Біологічна еволюція – складне явище, що складається з багатьох процесів, але в основі їх лежить механізм природного добору. У найбільш простому виді теорія еволюції стверджує, що ті особини, які залишають більше нащадків у порівнянні з іншими, будуть генетично краще представлені в наступних поколіннях і, отже, останні будуть особливо схожі з цими, що успішно розмножилися організмами.
Сила добору, а отже, напрямок і швидкість еволюції обмежуються ступенем і природою мінливості усередині популяції. Добір оперує фенотипами, тобто реальним морфологічним, фізіологічним, біохімічним і поведінковим проявом організму. Пристосованість фенотипу визначає успіх виживання і розмноження. Однак добір може діяти лише в тому випадку, якщо існує спосіб, за допомогою якого фенотипові ознаки можуть успадковуватися, тобто передаватися нащадкам, і, отже, продовжуватися в ряді поколінь. Без цього фенотипова пристосованість не мала би змісту. Генетичні основи життя впливають на силу природного добору. Справа в тому, що ген не змінюється в плині життя. Інформація може йти тільки в одному напрямку – від генотипу до фенотипу, але не навпаки. Так само, саме ген, у складі гаплоїдної гамети, передається від батьків дітям. І саме ген зберігає безупинний хід еволюції.
Нові гени з'являються в популяції головним чином у результаті мутацій. Саме мутації підтримують і збільшують рівень генетичної мінливості. Особливості фенотипу, отриманого в результаті мутації, будуть залежати від природи вихідного фенотипу. Саме ця властивість може забезпечити постійний характер еволюції. Дуже важливо відзначити одну обставину, що не всі наслідки мутації проявляться негайно й одночасно. Це означає тривалість процесу змін.
Конкуренція – така обов'язкова передумова природного добору. Саме у світлі обмеженості ресурсів ті з особин, що краще пристосовані до оволодіння ними, одержують переваги у відношенні розмноження, а отже, і переваги в процесі природного добору. Звідси, що б яка-небудь ознака потрапила під дію природного добору, потрібно, щоб ця ознака впливала на здатність особини до успішного розмноження. Розходження у фенотипах не роблять істотного впливу на шанси виживання особини, не можуть грати важливої ролі в еволюції.
Отже, стрижнем еволюційної теорії є принцип природного добору. При цьому, особини є основним матеріалом для еволюції і тому повинні розглядатися як аналітична одиниця адаптивної поведінки. На користь цього висновку може служити ще одні факт. При розгляді питання про те, що є одиницею добору, варто мати на увазі, що саме окремі особи адаптуються до навколишнього середовища, а не групи їх чи гени.
Результат природного добору – диференційоване виживання біологічних істот – сприяє розвитку адаптації. Термін «адаптація” може носити три значеннєвих відтінки. У першому випадку існує адаптація як процес, за допомогою якого організм міняється і пристосовується до умов навколишнього середовища. Друге значення стосується дійсних взаємин між організмом і середовищем його проживання. У третьому змісті адаптація означає ступінь відповідності між організмом і середовищем [5, с. 90].
Адаптація досягається за допомогою зміни цілого ряду біологічних характеристик: біохімічних, фізіологічних, морфологічних і поведінкових. Усе це способи пристосування організму до вимог навколишнього середовища.
Адаптація може бути генетично детермінованим процесом, що виникає у відповідь на вимоги природного добору, чи фенотипової реакцією особи, що виникає в плині її життя у відповідь на деякі середовищні фактори.
У широкому змісті, під адаптацією розуміється гармонія організмів із середовищем проживання.
У вузькому ж змісті під адаптацією розуміються спеціальні властивості, здатні забезпечити виживання і розмноження організмів у конкретному середовищі.
Адаптація до одних факторів середовища не обов'язково залишиться пристосуванням в інших умовах.
Поява в популяції і біогеоценозі нового вдалого фенотипу чи особин – носіїв вдалих мутацій – ще не можна розглядати як адаптацію. Поява селективно коштовного генотипу є елементарним адаптаційним явищем. Про адаптацію можна говорити лише після виникнення спеціалізованої ознаки в популяції (виду) до елементів середовища. Досягається це при «підхопленні» добором елементарного адаптаційного явища і стійкій зміні генотипового складу популяції. Пристосування не виникають у готовому виді, а складаються в процесі багатоступінчастого добору вдалих варіантів з безлічі особин, що змінилися, у черзі поколінь [4, с. 77].
В еволюційному змісті поняття «адаптація» повинне відноситися не стільки до окремої особини, скільки до популяції і виду. Зміни ж у межах окремої особини у відповідь на ті чи інші зміни навколишнього середовища відбуваються в межах успадкованою кожною особиною норми реакції.
Доведено, що антропологічні дані зберігають свої інформаційні можливості навіть тоді, коли йдеться про дуже віддалені історичні епохи. Особливо цінним джерелом інформації є одонтологічні ознаки, які дають змогу безпосередньо порівнювати давні та сучасні популяції: жодна інша система морфологічних маркерів, які використовуються в сучасній антропології, не надає таких можливостей.
Одонтологія - розділ антропології, який вивчає міжгрупову мінливість расоводіагностичних ознак будови зубів.
Виникає питання про те, чи є антропологія єдиною наукою. З вищенаведеного видно, наскільки різноманітні інтереси, зібрані разом під загальним найменуванням. Причому, це перерахування далеко не повне. Однак є антропологи, що вважають свою область досліджень цілком обмеженою [4, с. 80].
Вважається, що британські антропологи, наприклад, схильні до розмежування з фізичними антропологами й часто проявляють мало інтересу до роботи лінгвістів і археологів.
У США, навпаки, існує почуття розуміння взаємозалежності між різними областями знання, що проявляється в роботі вчених, що висувають різні гіпотези й узагальнення, що сполучає у собі велику розмаїтість методів. У радянський період вітчизняні антропологи переважно розуміли під терміном антропологія його фізичну складову (антропогенез, морфологія людини й етнічна антропологія - «расознавство»). У пострадянський період поширилося розширювальне трактування цієї області знання.
У сучасній науці зустрічаються різні варіанти систематизації антропологічних дисциплін. Так, до антропології відносять археологію, етнографію, етнологію, фольклор, лінгвістику й т.д.
У міру розвитку й ускладнення світу людини росте наукова спеціалізація, і набір антропологічних дисциплін поступово розширюється. Так у ньому стали виділяти медичну антропологію (психологія людини, генетика людини), екологію людини й т.д.
Головною за важливістю сферою додатку антропології сьогодні є «освіта» у самому широкому змісті цього слова. У сучасному світі з його значно розширеними політичними, економічними й соціальними обріями росте число контактів між народами з різними по своєму походженню культурами. Через викладацьку діяльність і літературу про культурні розходження антропологи прагнуть внести свій внесок у розвиток у людей толерантності, взаємоповаги, сприяючи, в остаточному підсумку, росту взаєморозуміння між ними. Антропологія є важливою складовою частиною сучасної освіти.
Все більше число антропологів бере участь у прикладних проектах. Будучи сферою збору й синтезу технічних даних, антропологія являє собою джерело спеціальної інформації, необхідної для інших областей знання. Так, наприклад, антропологами була підготовлена інформація з параметрів людського тіла, що дозволила виробникам одягу краще оцінити розміри й пропорції головних уборів та інших елементів одягу. Антропологи нерідко виступають у ролі радників у програмах надання іноземної допомоги країнам, що розвиваються, сприяючи полегшенню деструктивних соціальних наслідків, якими можуть, наприклад, супроводжуватися масовані технологічні перетворення.
ВИСНОВКИ
Отже, проаналізувавши усе вищевикладене, можна зробити наступні висновки та узагальнення:
Антропологія займає особливе місце в системі наук.
Під антропологією розуміють цілий комплекс наук, націлених на вивчення людини з різних сторін. Такий міждисциплінарний підхід дозволяє виявити закономірності, які залишаються схованими при вивченні людини тільки з однієї точки зору. У цьому - основна цінність, основне значення антропологічного підходу до вивчення людини й суспільства.
Антропологія – область наукового пізнання, у рамках якої вивчаються фундаментальні проблеми існування людини в природні та середовищі. Іншими словами: антропологія - це наука про походження й еволюцію людини, утворення людських рас і про нормальні варіації фізичної будови людини.
Антропологія - це наука, що вивчає походження людини і її еволюцію, утворення рас і фізичну будову людини.
Антропологія відрізняється від всіх інших наук про людину тим, що вона намагається зібрати воєдино всі інші аспекти й вивчити глобально й всебічно загальний процес фізичного й культурного розвитку людини.
З кінця XIX початку XX століття природничо-наукове пізнання людини стало базуватися на «трьох китах»:
- позитивізмі, що визнає дійсними тільки ті явища й факти, які піддаються спостереженню;
- матеріалізмі, що стверджує, що всі події у Всесвіті можна пояснити у фізичних термінах як різні прояви матерії і її властивостей;
- емпіризмі - філософської позиції, що вважає єдиним джерелом пізнання спостереження за природою, емпіричний досвід, одержуваний сенсорними органами почуттів.
Предметом антропології є вивчення варіацій фізичного типу людини в просторі і часі.
Основне завдання антропології - простежити процес переходу від біологічних закономірностей до соціальних.
У країнах Західної Європи й США антропологією вважається гуманітарна наука про людину у всіх його вимірах: соціальна, культурна й фізичних (анатомія, фізіологія, антропогенез), що також включає етнологію як найважливіший елемент.
У радянській науці антропологія трактувалася як біологічна наука про походження, фізичну організацію й еволюцію людини й людських рас.
З погляду французької школи, що виводить за рамки антропології матеріальні й фізичні аспекти людського буття, вона є підрозділом соціології; з погляду англосаксонської школи, антропологія - полідисциплінарна наука, що складається із чотирьох розділів (антропобіологія, соціальна й культурна антропологія, доісторична археологія, етнолінгвістика).