 |
|
Наукові дослідження
Тоді як кращі уми психотерапії з різних країн до хрипоти сперечалися: що ж це таке — ревнощі? Невроз нав’язливості? Особливий, самостійний розлад — параноя? Розлад у рамках серйознішого психічного захворювання? — Девід Лестер з групою співробітників в Сан-Франциско зробили багатотрудне дослідження чоловіків, з якими дружини розвелися із-за ревнощів за 3 або більше років до цього.
Для чистоти дослідження з нього були виключені етнічні латиноамериканці та італійці, у яких ревнощі можуть бути частиною культури, і залишені лише англосакси у віці від 30 до 50, що мають до того ж середню спеціальну або вищу освіту (тобто за американськими мірками, ну дуже освічені!). Результати дослідження вразили науковий світ: більшість чоловіків групи, що вивчалася, виявилися повторно одружені і в нових своїх сім’ях ніякої особливої підозрілості до дружин не проявляли. Як дружини цього разу (вдруге!) вони вибирали таких скромниць, таких непоказних сірих мишок, що навіть думка про можливість для такої тихоні «роману на стороні» не зароджувалася. Самі ж досліджені чоловіки були цілком успішними, привабливими і соціально адаптованими, так що нові дружини складали з ними разючий контраст.
Складається враження, що ці чоловіки усвідомили свою проблему, адаптувалися до неї і для нового союзу підібрали партнерку, яка не провокує в них ревнощі. До речі, нові дружини не мали уявлення про те, що їх чоловіки — ревнивці, що їх перші сім’ї були зруйновані саме з цієї причини, а у багатьох випадках першим дружинам по суду були виплачені солідні грошові компенсації.
Своє «патологічне» минуле ці чоловіки ретельно (й успішно!) приховували, і самі при цьому відносилися до своєї поведінки, як правило, досить критично, і говорили з фахівцями, що обстежили їх, украй неохоче (хоча отримували за участь в дослідженні певний гонорар). Лестер дійшов висновку, що феномен ревнощів ближче до пограничних розладів з кола нав'язливостей — адже саме для нав'язливостей характерно практично повне зникнення симптомів в іншій ситуації та критичне відношення до цих симптомів.
Австралійський психотерапевт Ван Вальд сорок років свого життя присвятив вивченню ревнощів і створив цілу наукову школу, що працює в цьому напрямі. Це й не дивно: за числом ревнивців «на душу населення» і за кількістю злочинів на цьому ґрунті Австралія міцно займає перше місце у світі. Ірландські каторжники — предки сучасних жителів «зеленого континенту» — є тому провиною чи на сонці вони перегріваються, але факт непорушний: австралійці ревнують і б’ють своїх дружин частіше іспанців й італійців. Ван Вальд поставив питання: ревнивцями народжуються чи стають?
Багаторічні дослідження показали: приблизно половина ревнивців уже в підлітковому віці відчувають, що думка про «іншого чоловіка» поряд зі своєю дівчиною буде для них непереносима, що від своєї подруги вони вимагатимуть і щоб то не було домагатимуться вірності. Чоловіки цієї першої групи ревнувати починали з найперших днів постійного зв’язку або шлюбу.
Інша половина досліджених ставали ревнивцями несподівано для себе: через декілька місяців після початку спільного життя з дружиною чи постійною подругою вони зі здивуванням виявили, що постійно думають про зради партнерки, безуспішно намагаючись від цих думок позбавитися. Люди, які до 23-27 років вважалися урівноваженими, в тому числі і в стосунках зі своїми подругами, одружившись, швидко перетворювалися на важких психопатів, що переслідують дружину «по всьому полю».
Одним із основних відкриттів у цій галузі останніми роками став факт, вивчений дослідниками різних країн,: тривалість життя ревнивців на 10-15 років коротша, ніж узагалі в цій країні. Хворіють вони в основному гіпертонією і серцево-судинними розладами, від них же і помирають у віці не більше 60 років. Виключення рідкісні, а ось пропорційність міри ревнощів спостерігається [6].
Як допомогти ревнивцеві?
Деякі ревнивці глибоко переконані, що тридцятихвилинне запізнення його дружини з роботи могло бути обумовлене лише її сексуальним контактом з кимось із колишніх друзів або знайомих в машині або під’їзді. Інших причин, окрім сексуальних, вони собі не уявляють. Ніякі розумні аргументи психологів, ніби: «Запізнитися можна внаслідок затримки транспорту»!, «Ваша дружина, інтелігентна людина і доцент солідного внз, навряд чи віддається коханцям на задньому сидінні автомашини»! і т. д. га нього не діяли. Він залишався при переконанні, що будь-якій жінці — не лише його дружині — тридцяти-сорока хвилин цілком достатньо, щоб у похідних умовах (у машині, в кущах, у підвалі) віддатися коханцеві і, обсмикнувши спідницю, з колишнім ентузіазмом мчати у своїх справах.
Випадки лікування від цього розладу були одиничними: в абсолютній більшості випадків психотерапевти розписуються у своєму безсиллі перед феноменом ревнощів. Коли на прийом записується любовна або подружня пара з проблемою ревнощів, обличчя фахівця миттєво хмурніє: згадуєш усі ті випадки, коли вимушений був розписатися у власному безсиллі.
Якщо не допомагає традиційний арсенал психотерапії, можна спробувати переконувати таких чоловіків: «Так, давайте зупинимося на тому, що Ваша дружина схильна до сексуальної невірності. В усьому іншому у Вас до неї претензій немає, Ви любите цю жінку і не збираєтеся з нею розлучитися. Давайте подивимося на цю її схильність як на людську слабкість і змиримося з нею, любитимемо її такою, якою вона є.». В результаті такої дії (часто неодноразової) напруженість і тривога ревнивця змінюються на декілька днів пригніченістю, нерідко навіть вираженою депресією, але незабаром емоційна рівновага практично відновлюється, він перестає мучити дружину, і подружнє життя істотно покращується. Парадоксально, але заміна підозр у зраді на переконаність в якихось конкретних фактах істотно покращує стан ревнивця. Депресію ревнивцеві перенести набагато легше, ніж тривогу і напруженість, викликану підозрами, і вже тим більше змученій дружині пацієнта жити легшає набагато. Звичайно ж, ця техніка працює далеко не завжди і далеко не з усіма клієнтами, що страждають цими розладами, але вона допомагає приблизно 75% ревнивців.
Академік А. Амбрумова, не раз говорила своїм учням: «Коли ми зрозуміємо ревнощі і навчимося хоч скільки-небудь допомагати ревнивцям, ми можемо вважати нашу психіатрію і психотерапію наукою, а доти — ні». Сьогодні ми від цього дуже далекі … [7]
Висновок
Феномен ревнощів є їх украй складним щодо у межах психології та соціології, й у першу чергу це пов'язано з необхідністю вибору системи понять і категорій, з яких можна визначити зміст, види, джерела формування, характеристики прояви й функції досліджуваного явища. Ревнощі класифікуються як спеціальна форма тривоги; вважається, що вони походять від нестачі впевненості у прив'язаності до того, кого любимо.
Слід зазначити, що онтологічний статус ревнощів, як самостійного явища, у вітчизняній і зарубіжній психології не достатньо визначено. Поза сумнівом одне: ревнощі невідривно пов'язані з такими проявами як страх, гнів, невпевненість у собі, і навіть заздрість. Отже, ревнощі - це свого роду несвідоме, досить багатогранне, що характеризується своїми неповторними і специфічними властивостями прояву своїх слабкостей.
О.Н. Волкова класифікує реакції ревнощів з кількох підстав, зокрема на кшталт переживання - активні і пасивні, за інтенсивністю - помірні i глибокі, важкі, й поряд пропонує кілька радикальних способів подолання ревнощів:
· відволікання на що-небудь значиме у людини (навчання, робота, турбота дітей, хобі);
· вироблення нового погляду на речі, формування моралі вибачення, свідомий контроль над реакціями ревнощів;
· вилучення уроків, пошук власних помилок, побудова нових стосунків з партнером, можливо, іншого типу;
· знецінення партнера й ситуації на ;
· у разі розпаду партнерства - пошук нового партнера, зміна життя, формування інших міжлюдських обмінів.
Відчуття ревнощів, у тій чи іншій формі, знайоме, мабуть, кожній людині. Але хоч скільки наголошували на ревнощі психологи, хоч скільки про них розповідали письменники і поети, це почуття залишається настільки ж нерозгаданим. Відомі лише його руйнівні наслідки.
За даними російських соціологів, кожний п'ятий подружній союз зруйнований через ревнощі, в кожному четвертому подружньому союзі ревнощі зіграли істотну роль у розпаді сім'ї.
Феномен ревнощів є фундаментальним явищем, ніж здавалося б. Аналіз його психологічної сутності дозволяє повніше осмислити зв'язок людини зі світом, закономірності освоєння того культурного простору, у якому особистість тільки й може розраховувати на свою родову людську сутність.
Вочевидь, що проблема ревнощів актуальна, оскільки впливає на гармонію шлюбно-сімейних відносин. Відносини повинні розвиватися гармонійно.
Ревнощі обов'язково спрямовані на іншу людину, тому залежать від подружжя. Людям, хто прагне зберегти сім'ю й родинний добробут, необхідно враховувати досвід інших, досвід поколінь, виробити тактику поведінки у сім'ї, засновану на довірі і порозумінні, й, звісно, виховувати психологічну культуру.
Список використаних джерел
1. Андрєєва Т.В. Психологія сучасної сім'ї / Т.В. Андрєєва – Монографія. – СПб.: СПб. : Пітер, 2005. – 436 с.
2. Ільїн Е.П. Емоції і почуття / Е.П. Ільїн – СПб.: Пітер, 2002. – 752 с. (Серія "Майстри психології")
3. Павлов І.П. Загальні типи вищої нервової діяльності тварин і людини // Психологія індивідуальних відмінностей: Хрестоматія / Під ред. Ю.Б.Гиппенрейтер, В.Я. Романова. – М.: ЧеРо, 2000. – 776 с.
4. Придин М. Психологія емоцій / М.Придин, У.Вилюлас – СПб.: Пітер, 2004. – 496 с. (Серія "Хрестоматія по психології")
5. http://loveeasy.com.ua/revnoschi-i-vidnosyny-1-chastyna/
6. Лисовский В.Т. Молодь, любов, шлюб, сім'я. (соціологічне дослідження) / В.Т.Лисовский – СПб.: Наука, 2003. – 368 с.
7. http://kuncevo.ucoz.ru/load/psikhologija/revnoshhi_ochima_psikhoterapevta/57-1-0-1190