 |
|
Реалістичне зображення подій Великої Вітчизняної війни у творах Ю.Збанацького «Гвардії Савочка», «Щедрий їжачокя», «Дике козеня».
ГВАРДІЇ САВОЧКА
Це було в ті часи, коли Радянська Армія гнала з нашої землі фашистів.
Гвардійський полк вступив у одне невеличке українське село. В селі не зустрілося жодної людини. Та й саме село було спалене до останньої хати.
Зупинилися в селі тільки кашовари. Вони годували бійців, які проходили дорогою. Довгенько тривав той солдатський обід. Одні відходили, інші приходили. І вже тільки тоді, коли весь
полк проминув село, почали збиратися в дорогу кашовари.
Саме в цей час, немов з-під землі, виріс біля кухні маленький хлопчик. Солдати аж остовпіли від подиву.
— Дяді, а ви вже наші? — запитав несміливо.
— Наші, наші...— відповіли хлопчику.— А ти ж звідкіля взявся?
— Коли фашисти людей виганяли та село палили, то я в окопчику заховався.
Оглянули той окопчик. З подиву хитали головами.
— А як тебе звуть, хлопчику?
— Савочка...
— To ти, мабуть, і їсти хочеш? Савочка тільки облизнувся. Ка товари щедро нагодували хлопчика. І зібралися в дорогу.
— Дяді, візьміть і мене з собою.
Порадившись, солдати сказали:
— Добре, Савочко. Будеш ти сином нашого полку.
Йому пошили манюсінькі чобітки, шинельку. На плечі нашили сержантські погони, а на голо-ну ндяг Савочка солдатську шапку. Ніякі морози не страшні хлопчику: що шинель гріла, а що — гаряча похідна кухня.
Дуже його полюбили в полку і солдати, і офіцери.
Часто, бувало, кликали:
— Сержант Савочка!
Савочка негайно підбігав до того, хто кликав, хвацько козиряв, доповідав дзвінко:
— Гвардії Савочка з'явився!
— Молодець, Савочко!
— Служу Радянському Союзу!
Часто його запитували:
— А хто твій татусь, Савочко?
— Гвардійський полк, товарищу командир! — чітко доповідав Савочка.
— А хто мама?
— Кухня, товаришу командир!
Присутні аж похитувались з реготу. Хитро посміхався і Савочка. Він розумів і любив дружні жарти.
ЩЕДРИЙ ЇЖАЧОК
Якось уночі пішли ми з товаришем у розвідку. Ніч була тем на, дорога незнайома. Листям увесь час шарудів вітер. Нам доводилось часто зупинятися і прислухатися. Ми боялися, щоб зненацька не наткнутися на ворога.
Та не вбереглись.
Тільки вийшли з лісу, ще й десяти кроків не ступили на галявину, як враз:
— Хальт!
Ми кинулись назад, а вони по нас з кулеметів та з автоматів. Кулі, як мухи, так і задзижчали біля вух.
Кроків на сто відійшли ми від ворогів, уже гадали, що все обійдеться щасливо. Та саме в той час я відчув, що хтось ніби вдарив мене палицею по нозі. Я впав. Спробував підвестись і не зміг. Ворожа куля пробила ногу.
Спираючись на товариша, сяк-так дибав я на одній нозі з півкіло метра. Далі йти не було сили. Ще з кілометр проніс мене на плечах товариш. А далі просуватися вже ні я, ні він не мали змоги.
Ми поповзли у густий хмизняк.
— Що ж, — сказав я товаришеві, — йди в загін, а я залишусь.
— А коли фашисти по сліду підуть? — перелякано глянув на мене друг.
— Та вже нічого не зробиш, — відбиватимусь, поки будуть патрони...
— А тоді?
— А тоді? Що ж, тоді...
Я не доказав. І так було зрозуміло.
Товариш не хотів залишати мене одного. Тільки тоді, коли ми переконалися, що вороги нас не переслідують, він рушив у партизанський загін. А я залишився чекати.
Так проминув день. Пройшла ніч. Дошкуляв біль у нозі, і проймала густа холодна осіння мряка. А потім — голод і особливо спрага. Мене всього палило, я міг би випити не кухоль, а ціле відро води, а її не було й краплинки. Осіння мряка тільки змочила одяг і землю, на якій я безвільно розпластався, і не давала мені ні краплини води.
Я знав, що товариш мій повернеться з партизанами хіба днів через чотири. Але здавалося, що сил не вистачить навіть для того, щоб пережити день.
На світанку неподалік від мене щось зашелестіло листям. Я тільки міцніше стиснув автомат, бо не було сили підвестися. Прислухався. Тріснула суха гілка, ще виразніше зашелестіло листя. Я зрозумів — то не людина. Мабуть, якась тваринка.
Я не помилився. Кроків за два від мене пройшов круглий нашорошений їжачок. На його голках я запримітив якісь зеленкуваті кульки.
їжачок пробрався в густий кущ і довго чогось там вовтузився, господарював. Згодом я побачив, як він вийшов з куща і кудись подався в своїх справах.
Я здогадався, що в кущі їжачкове житло.
Підповзаючи на ліктях, я добрався до куща. Справді, тут була їжачкова комора.
Перше, що мені потрапило під руки, це були дикі лісові грушки-гнилиці.
Довелося взяти з десяток грушок, хоч і шкода було кривдити трудягу-їжачка. Поївши, я відчув себе значно краще і був дуже вдячний їжачкові.
Згодом їжачок знову повернувся до своєї комори. Він був увесь прикрашений невеликими лісовими грушками. Якусь хвилину зачудовано дивився на мене з-під насуплених брів, потім пройшов до своєї схованки. Коли вийшов звідти, знову глянув на мене маленькими оченятами. Видно було, що їжачок не помітив пропажі, а може, й не розгнівався на мене за свої груші.
Весь день і ніч їжачка не було. Я вирішив, що він більше не повернеться до своєї комори. Та на світанку він повернувся з трьома яблуками, наколотими на голки. Підійшовши зовсім близько до мене, хуркнув. Мені здалося, що то він запросив мене поласувати яблучком. Я охоче прийняв подарунок щедрого їжачка.
Так було і наступного дня. Їжачок ніби взявся постачати мене їжею — носив то яблучка, то груші.
Нарешті прийшли партизани. їжачка в цей час не було вдома. Мене поклали на ноші і підняли на руки. Пішли лісом. Забуваючи біль, я весь час вдивлявся в кущі. Мені дуже хотілося ще раз
побачити щедрого їжачка, що так гостинно привітав мене у своєму лісі і врятував від голоду.
ДИКЕ КОЗЕНЯ
Фашисти пішли на партизанів великими силами. Стріляли з гармат, повзли танками, бомбили з літаків. Але партизани не пропускали їх у ліси ні на крок.
Тоді фашисти вилили На ліс із літаків якусь горючу рідину. Відразу високі сосни спалахнули, як свічки. За якусь годину зайнявся величезний ліс.
Треба було відходити.
Кілька чоловік нас, партизанів, знайшли собі притулок на невеличкому болоті. Воно майже висохло від спеки, але все ж тут залишилося трохи води.
Ми припали до землі. Із страшним тріском на нас насувала ся лісова пожежа. Навкруги лютував пекельний вогонь. На очах височезні дерева в одну мить охоплювались червоним полум'ям, тремтіли і пручалися, немов жива людина. В повітрі стояв нестерпний сморід і жара — дихати було важко. Від густого, чорного диму стало аж темно.
Звідкіля воно з'явилося — так ніхто з нас і не помітив. Ми очам своїм не повірили, коли побачили біля старого партизана Токаря маленьке, червоне, як жарина, дике козенятко. Воно довірливо підійшло до Токаря, а він неквапливо пригорнув його до грудей.
Маленька кізонька на тонісіньких, як олівці, ніжках дрібно тремтіла всім тілом, сумовитими очима дивилася на пожежу.
— І тобі немає місця, бідненька, — промовив партизан, ніжно гладячи лискучу руду спинку.
Лісова пожежа підійшла до самого болота. На очах згорталося листя вільхи і висихала, мов на велетенській черені, висока болотяна трава. Ось-ось і вона спалахне.
Уважно придивившись, я помітив, що ліс у тому місці, звідки починалася пожежа, вже перегорів. Дерева стояли мертві, чорні від сажі та кіптяви. Тільки на землі ще палало суччя, догоряла трава та окремі кущі.
З одного краю враз спалахнуло болото. З гадючим сичанням і тріском насувався вогонь.
Я наказав своїм товаришам викупатись у багнюці з голови до ніг.
Старий Токар швиденько посадив козеня у свій речовий мі шок, закинув його за плечі і тільки потім занурився у багно.
Через хвилину один за одним ми бігли мертвим, вигорілим лісом, задихаючись від спеки й смороду. Пекло в обличчя й руки, але нас рятував мокрий одяг. Його поки що вогонь не брав.
Згодом просуватися стало легше. Все рідше зустрічалися палаючі дерева, рідше горіли вогнища з хмизу, дим ставав не та ким їдким і густим. Ми пішли повільніше.
Позад усіх стомленою ходою пробирався Токар. З його речового мішка інколи виглядала маленька голівка, і перелякані очі козеняти хмурились від жаху. Зупинились, зібрались до гурту.
— Як ваше козеня, товаришу Токар?
— Сидить смирно.
— Воно вам, мабуть, з рідні, що прийшло? — пожартував хтось.
— А мене взагалі тварини люблять, — усміхнувся старий партизан.
Ми підійшли до шосе. За ним стояв рідкий невигорілий ліс. Вже давно зайшло сонце, та навколо було ще видно від далекої заграви лісових пожеж.
Фашисти, які охороняли шосе, ніяк не чекали, що з вигорілого лісу можуть з'явитись партизани, бо відкрили стрілянину лише тоді, коли ми ввірвались в їхні траншеї. Швидко замовкли ворожі кулемети.
Раптом Токар упав на обочині шосейної дороги.
— Що з вами? — крикнув я, підбігаючи до нього.
У відповідь — тільки приглушений стогін.
За якусь хвилину ми перенесли пораненого в ліс.
Зупинилися в молодому негустому дубняку. Старий Токар важко дихав, стогнав. Треба було перев'язати йому рану.
Він лежав на боці, зігнувшись, а з-за його спини з речового мішка виглядала маленька голівка, здивованими оченятами дивилась на живий зелений ліс. Пораючись біля важко пораненого, ми забули про козеня.Нараз старий партизан широко відкрив очі.
— Випустіть... — прошепотів він. — Хай біжить.
Ми зрозуміли його. Я обережно витяг з мішка козенятко. Токар широко відкритими очима дивився на маленьку покірну тваринку.
Коли я поставив козеня на тоненькі тремтячі ніжки й ви пустив з рук, воно ще якусь хвилину стояло нерухомо.
— Іди, — ледве чутно прошепотів партизан.
Козенятко наче тільки й чекало цього наказу. Воно враз зірвалося з місця, стрибнуло раз-другий і, мов легке полум'я, погасло серед кущів.
Услід йому немигаючим поглядом широко відкритих очей назавжди задивився наш хороший друг, наш незабутній товариш, старий бувалий партизан Токар.