 |
|
Дослідження індивідуальних відмінностей в ранніх психологічних теоріях
Одним з найбільш ранніх прикладів явного вивчення індивідуальних відмінностей є платонівська праця «Держава». Основною метою його ідеальної держави був розподіл людей відповідно до їх задач. У другій книзі «Держави» можна знайти таке підтвердження: «…дві людини не можуть бути зовсім однаковими, кожна відрізняється від іншої своїми здібностями, одній варто займатися одним, іншій - іншим».
Платонзапропонував «показові вправи», які можна було би використовувати в ідеальній державі для добору солдат. Ці «вправи» призначені для відбору людей, які мають якості, важливі для військового, являють собою перший систематично складений і записаний тест на професійну придатність.
У роботах Аристотеля значне місце відведене аналізу групових відмінностей, у тому числі відмінностей видових, расових, соціальних і статевих, що виявляються у психіці і моралі.
А. Бен, один з останніх асоціоністів, звернув увагу на індивідуальні відмінності: «Існує природна здатність до асоціювання, особлива для кожного типу людей і яка розрізняє індивідів одного від одного. Ця властивість, подібно всім іншим характерним властивостям людської природи, розподілено між людьми не в рівній пропорції».
У працях і в практичній діяльності групи просвітителів наприкінці 18 і початку 19 ст. (Руссо, Песталоцці, Герберт і Фребель) відбувається очевидне зростання інтересу до індивідуальності дитини. Освітня стратегія і методи визначалися не зовнішніми критеріями, а дослідженням самої дитини та її здібностей. Однак акцент, як і раніше, робився скоріш на підході до кожної дитини як до представника людства, а не на тім, що відрізняло її від інших дітей.
Перший систематичний вимір індивідуальних відмінностей був проведений не в психології, а в рамках астрономії. У 1795 році співробітник Грінвічської обсерваторії Невіл Мескелін звільнив свого асистента Кіннебрука за те, що той зафіксував час проходження зірки на 0,8 секунди пізніше, ніж він. У той час подібні спостереження здійснювалися методом «око і вухо».
1816 року кенігсберзький астроном Фредерік Бессель ознайомився в архіві з історією Грінвічської астрономічно обсерваторії і зацікавився індивідуальними особливостями обчислень, що проводилися різними спостерігачами. Ф. Бессель зібрав і опублікував (1822 року) дані по декількох підготовлених спостерігачах і відзначив не тільки наявність таких особливостей і різниці в оцінках, але також мінливість обчислень у кожному новому випадку. Це і було першою публікацією кількісних вимірів індивідуальних відмінностей
Спочатку психологи-експериментатори ігнорували індивідуальні відмінності або розглядали їх просто як випадкові «відхилення» і навіть ігнорували їх. Згодом прийшли до думки, що чим більше у феномені виражені індивідуальні властивості, тим точнішими будуть зроблені узагальнення. Очевидно, що виникнення експериментальної психології не сприяло розвитку інтересу до вивчення індивідуальних відмінностей.
Особливо важливим для диференціальної психології є дослідження англійського біолога ФренсісаГальтона (послідовника і кузен Дарвіна). Він вивчав людську спадковість і пов’язував з нею нерівність людей, особливо в питаннях обдарованості.
Лише за рік роботи Ф. Гальтоном було обстежено 9 337 осіб.
Істотний вплив на формування диференціальної психології спричинив і розвиток сучасної генетики. Закони спадковості Менделя, заново відкриті 1900 року, привели до поновлення експериментальних робіт в області механізмів спадковості.
До початку 20 ст. диференціальна психологія почала знаходити конкретні форми.
У 1895 році Біне і Генрі опублікували статті за назвою «Психологія індивідуальності», що являла собою перший систематичний аналіз цілей, предмету і методів диференціальної психології.
У 1900 році з’явилася перша редакція книги У.Штерна з диференціальної психології «Психологія індивідуальних відмінностей». До предмету Штерн відніс відмінності між індивідами, расові і культурні відмінності, професійних і суспільних груп, а також статеві.
У 1903 році вийшла книга Томсона «Інтелектуальні відмінності статей», що містила результати різноманітного тестування чоловіків і жінок, що проводилося декілька років. це було перше всеосяжне дослідження психологічних відмінностей статей.
У 1904 році з’явилася оригінальна стаття Спірмена, що висунув свою двофакторну теорію психічної організації. Ця публікація Спірмена відкрила область дослідження взаємовідносин якостей і відкрила дорогу для сучасного факторного аналізу.
Не можна обминути також праці вітчизняного вченого О. Ф. Лазурського з проблем характерології і класифікації особистостей. У радянські часи під впливом Павловського вчення Б. М. Теплов фактично започатковує нову науку – диференційну психофізіологію, яка на Заході майже не отримала розвитку. Також були розроблені теорії інтегральної індивідуальності В. С. Мерліна, концепція здібностей – особистості – індивідуальності Е. О. Голубєвої, теорія багатофакторної структури особистості й індивідуальних відмінностей Дж. Ройса та А. Д. Пауелла; відомими є роботи Г. Айзенка та Р. Кеттелла.
Індивідуальність – це сукупність неповторно своєрідних рис та особливостей людини, що відрізняє її від інших людей, це глибина особистості.
індивідуальність можна розглядати як таку багаторівневу систему внутрішніх зв’язків, яка забезпечує їх унікальну цілісність, а відтак неповторний життєвий шлях. Важливими для розуміння індивідуальності стає вивчення її ієрархічної структури, характеру зв’язків та механізмів соціальної адаптації й інтеграції.
Ієрархічні рівні великої системи інтегральної індивідуальності:
1. Система індивідуальних властивостей організму. Її підсистеми: біохімічні, загальносоматичні, властивості нервової системи (нейродинамічні).
2. Система індивідуальних психічних властивостей. Її підсистеми: психодинамічні (властивості темпераменту), психічні властивості особистості (її спрямованість, здібності, інтереси тощо).
3. Система соціально-психологічних індивідуальних властивостей. Її підсистеми: соціальні ролі в соціальній групі та колективі, соціальні ролі в соціально-історичних спільнотах (клас, народ, нація, раса).
Структура індивідуальності складається з певної кількості елементів, які разом становлять цілісну систему. Це означає, що виділені компоненти (біохімічні, фізіологічні, анатомо-морфологічні, нервово-психічні, культурологічні; індивідні, особистісні; темепераментальні, характерологічні, здібності, спрямованість, інтереси та інші) слід розглядати у багатоманітності внутрішніх і зовнішніх зв’язків, які визначають характер індивідуальності. Їхній взаємовплив і взаємо обумовленість зумовлюють характер неповторності особистості, адже в особі поєднуються унікальні генетичні набори та унікальний життєвий досвід.
Метод -- це шлях пізнання, спосіб з допомогою якого пізнається предмет науки (Рубінштейн).
Класифікація методів діагностики за Ананьєвим -- він розділяв всі методи психології на чотири основні групи відповідно до етапів наукового дослідження:
І. Організаційні методи:
1) порівняльний - співставлення різних груп по віку, діяльності і т.д.;
2) лонгітюдний - багатократне обстеження одних і тих же осіб протягом тривалого періоду часу;
3) комплексний - в дослідженні беруть участь представники різних наук; один об'єкт вивчають різними засобами. Таке дослідження дозволяє встановлювати зв'язки між явищами різного рівня, типу (психологічними, фізіологічними, соціально-психологічними).
ІІ. Емпіричні методи:
1) спостереження і самоспостереження;
2) експериментальні методи (лабораторний - природний, констатуючий - формуючий експеримент);
3) психодіагностичні (тест, питальник, проективні методи);
4) аналіз продуктів діяльності;
5) біографічні методи;
6) близнюків метод;
7) анкети, бесіди, інтерв'ю.
ІІІ. Методи обробки даних:
1) кількісні (статистичні);
2) якісні (диференціація матеріалу по групах, аналіз).
ІV. Інтерпретаційні:
1) генетичний метод - аналіз матеріалу в плані розвитку з виділенням окремих фаз, критичних моментів;
2) структурний - встановлення структурних зв'язків між всіма характеристиками особистості.
Тест -- стандартизоване, обмежене в часі випробування з метою кількісного (і якісного) вимірювання індивідуальних відмінностей.
Питальник -- стандартизований метод діагностичного дослідження, що базується на само обстеженні випробуваного (проекції).
Проективні методики -- метод діагностичного дослідження, який базується на механізмі проекції, тобто перетворення невизначеного стимульного матеріалу у відповідності із своїм суб'єктивним досвідом.