Здавалка
Главная | Обратная связь

Національні кольори українців



Найдавнішим та найбільш усталеним кольором в українців був білий. Та все ж селянство аж до початку ХХ ст. зберігало способи приготування природніх барвників, хоча практично вони майже не застосовувалися. Їх витіснили анілінові барвники промислового виробництва, які були зручніші в користуванні, але не відзначалися особливою стійкістю та насиченістю. Тільки природні барвники в різних сполученнях могли дати безліч відтінків. Так, на виставці в Полтаві 1834р. була представлена пряжа 130м. Чорний колір одержували з відвару вільхової або дубової кори та кореня кінського щавлю. Стійкий чорний колір вовни досягався гуцулами за допомогою відвару бобових стрючків, насіння соняшника та вільхової кори. Жовтий колір здобували за допомогою цибулиних лушпайок, гречаної полови, недостиглих ягід жостеру тощо. Все це товкли у ступі разом із корою дикої яблуні, додавали галун і виварювали в сироватці. Синій барвник одержували з рослин під назвою крутік: після виварювання вона давала осад, який збирали й висушували. Для одержання зеленого кольору відварювали спориш, листя берези або омели, стиглі ягоди жостеру, а також дубову кору.

Червоний – один із основних кольорів у різнобарв’ї тканин України. Звичайно червоний барвник здобували із перестиглих ягід жостеру, материнки та листя дикої яблуні. Цю суміш товкли в ступі, додавали трохи води та під гнітом вичавлювали червону фарбу. Подекуди відносно яскравий червоний колір одержували з соку лохини, змішаного з молоком. Нарешті, для цього широко використовували червеця – яєчка хробаків, які збирали на корінцях лісової суниці. Червець сушили в печі, терли в порох і розводили водою.

Усі барвники для стійкості закріплювали природними кислотами – оцтом або овочевими розсолами, сироваткою, а також сіллю.

Художнє оздоблення полотна—давня традиція українського народу. Як засвідчують вітчизняні й зарубіжні джерела, вишиті узори відомі ще в до київській Русі. Про це підтвердила і виставка м'яких тканин, що експонувалася в Києві. Відомо, що спеціальна прислуга оздоблювала кольоровими нитками пишний одяг для князів та їхніх челядників. Фрагменти таких сюжетів знаходимо на багатьох фресках давніх соборів, зокрема й Софійського.

Особливою популярно серед простого народу набуло вишивання. У середньовіччі годі було знайти родину, в якій би не захоплювалися мистецтвом вишивки. Нею обрамлювали практично всі господарсько-побутові вироби — сорочки, фартухи, скатертини, рушники, верхній одяг тощо. Звісна річ, повсюдний ужиток ремісництва вимагав значної кількості підручного матеріалу, особливо кольорових ниток, а по-народному лучки. Її виготовляли в домашніх умовах, віднаходячи природні рослинні й мінеральні барвники. Довголітній досвід наших пращурів практикував значну кількість рецептів отримання найтонших нюансів кольорових відтінків.

На жаль, переважна більшість набутого довголітнім народним досвідом рецептування нині втратилася. Причин тут кілька: масове виготовлення фабричних тканин і барвників, поступове згасання народної культури і відхід носіїв традиційного досвіду. Все це, разом узяте, унеможливило тривкість довголітньої практики. І хоч процес цей природний, але від того не легше: на наших очах зникають унікальні форми народознавчої культури.

Традиційно виготовляли барвники з багатьох компонентів живої природи —кори дерев, листя, коріння, плодів та квітів. Для кожного окремого випадку були свої строки збирання й заготівлі сировини, суворий режим дозування, чітка технологія заварювання тощо. Особливих канонів дотримувалися при заготівлі трав — тут, як вважають знавці своєї справи, багато залежало, на яку фазу місяця, в який день, навіть годину зібрано барвникове зілля. Скажімо, материнку й мокринку, з котрих готували червону фарбу, збирали лише вдосвіта на день Луки (5 травня). При цьому зело годилося зривати не голіруч, а в рукавицях, щоб при фарбуванні «не з'являлися на тканині чи пряжі плями».

Практично з кожної бадилинки, яка зростала в саду, на городі, полі чи лісі, можна було отримати барвник. Те чи те зело слугувало добрим присховком неодцвітних барв. З дикої груші, наприклад, виготовляли кілька фарб: з кори — темно-коричневу, з листя — жовту; з кисличок (диких яблунь) жовтавий, з досить ніжними відтінками колір. Цими настоями фарбували нитки й тонку тканину.

Подібні фарби (жовті та світло-жовті) отримували з квітів ромашок, горицвіту, бростей молодої тополі і навіть з гречаної полови. Для темно-синіх барвників використовували цвіт сону, а для зеленої — чорної ружі та рясту.

Особливо ужитковим для українських селян був коричневий колір. Ним фарбували вовняні вироби, переважно свити. Для цієї мети заготовляли кору верби, крушини (вовчих ягід), дуба, берези, листя та шкаралупу волоського горіха, вижатий сік хмелю, латаття, лушпиння цибулі тощо. Нерідко вдавалися і до комбінування, щоб отримати потрібний відтінок. Настій з кори вільхи давав, скажімо, коричневий колір, а в поєднанні з березовим листям набував жовтавих тонів. У такий спосіб «добували» оранжеві та чорні барвники. У повсякденній практиці використовували також ягоди крушини та бузини, інших дикоростучих кущів.

Особливої уваги заслуговує чинбарський промисел. Для сучасного читача термін цей майже невідомий. Між тим у давнину, чинбарство було досить розвиненим заняттям — вичиняти шкіри тварин.

Ми не зупинятимуся на самому процесі чинбарювання — то окрема тема розмови,— а зупинюся лише на одному з різновидів — дубленні шкіри, тобто її кольоруванні. Як відомо, виробництво овчини, окрім обробки, вимагало й дублення, тобто фарбування в червоно-жовтий колір. Після вичинки шкіру замочували в спеціальному розчині. Його виготовляли з кори верби і дуба (темніший колір) та вільхи (світліший); якщо хотіли отримати чорне тло, то для дублення брали жолуді, подрібнювали їх і готували барвник. Деякі чинбарі, щоб надати поверхні виробу шляхетнішого вигляду, натирали шкіру шматком випаленої цегли.

Були й інші способи кольорування. Є свідчення, що на Поліссі та Прикарпатті для цієї мети використовували й мінерали. Нерідко нитки фарбували в рідині, настояній на іржавому залізі чи природних покладах руд або ж окремих сортах глин.

Тривкість і відтінки кольорів залежали од багатьох факторів — якості сировини, її дозування, комбінування з іншими компонентами, терміну вимочування тканини в барвнику. Відвар готували здебільшого шляхом настоювання. В казан засипали сировину, заливали її гарячою водою і на ніч ставили в тепле приміщення. Через добу барвник уже був готовий до вжитку (виняток — коли дубили шкіру; настої готували значно довше). Відтак у дубитель занурювали нитки чи тканину і кип'ятили їх 15—20 хвилин. Від тривалості кип'ятіння власне залежала барвистість кольору. Щоб краще проходив процес і якість фарбування була високою, до розчину додавали розсіл з-під помідорів, огірків, квашеної капусти і навіть сіль.

У давніші часи практично майже всі процеси, пов'язані з фарбуванням, ґрунтувалися на народному досвіді — чіткій структурі заготівлі, виготовлення і вживання природних барвників тощо.

Щоб виготовити справжню, за всіма ознаками писанку, майстриня мала використати від п'яти до семи різних барвників, кожен з яких мав свій тон, свою технологію приготування. А якщо додати до цього, що їх, себто писанки, виготовляли практично в усіх селах, то можемо уявити, скільки потрібно було мати фарби!

З цього приводу варто наголосити ось на чому. Хоча згодом, коли з'явилися хімічні замінники і люди, з огляду на їх дешевизну й побутову практичність, почали масово користуватися покупною фарбою, та розписувати яйця намагалися виключно природними барвниками. І нині справжні майстри своєї справи послуговуються лише традиційним методом. Рослинні фарби мають кілька переваг: вони природніші в своєму кольоруванні, м'якість тонів надає виробові естетичнішої і художнішої приваби, значно довше зберігають колір, зручніші в роботі, і, нарешті, пофарбовані писанки майже не псуються, тоді як хімічні замінники сприяють швидкому «зношуванню» яєць.

До речі, у багатьох регіонах і дотепер фарбують крашанки (себто яйця одноколірного тону) тільки природним розчином. Для цього використовують відвар з лушпиння цибулі. Літні люди вважають, що хімічна фарба псує не тільки естетичний вигляд виробу, але й його смакові якості, бо крашанки, на відміну від писанок, слугують як обов'язкова обрядова їжа великодніх свят.

Природні барвники виготовляли не лише з рослин та деяких видів комах. Для цієї мети використовували окремі породи глини. Є осередок, до речі, єдиний на Україні, по заготівлі вохри. В селі Грем'ячому Миргородського району на Полтавщині два брати і дотепер спеціалізуються на цьому давньому ремеслі.
Тут добувають вохру (по-місцевому — рудку) лише в одному місці — урочищі Грем'ячому. На крутосхилах пагорба викопують колодязь глибиною до 17— 20 метрів, і, натрапивши на смужку жовтої глини, яка сягає висоти не більше 10— 15 сантиметрів, відрами витягують її на поверхню. Потім у спеціальній печі сировину перепалюють, подрібнюють і зволожують.

Нині вохрою обмазують нижні частини зовнішнього і внутрішнього інтер'єра жител. Якщо вам доведеться побувати на Полтавщині, зверніть увагу на жовтогарячі кольори осель, обмазаних на призьбній частині. Вони немовби горять осінніми барвами, створюючи святковий настрій і естетичну вишуканість. Це і є природна мінеральна фарба — рудка.

У давніші часи, коли бракувало промислових масляних фарб, на Подніпров'ї вохрою фарбували жерстяні дахи. Рудку розводили в олії і змазували бляшану покрівлю. Як стверджували очевидці, така фарба не тільки не поступалася сучасній хімічній, але й у деяких випадках була практичнішою— довше зберігала служивість і колір. Оброблені в такий спосіб дахи не вимагали повторного фарбування протягом десяти літ.

 







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.