Реалізація принципу доступу до правосуддя та обов’язковість судових рішень

Виконав: студент 5 курсу 13 групи юридичного фак-ту Бандурка С.С.

Київ - 2015

Загальні засади кримінального провадження визначаються статусом України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, пра- вової держави, у якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. В них дістали вияв найбільш прогресивні положення, які позиціонуються міжнародною спільнотою як міжнародно-правові стандарти кримінально-процесуальної діяльності, що містяться у Конституції України, Загальній декларації прав людини, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права.

Постановка проблеми. Загальні засади кримінального провадження утворюють своєрідний фундамент, на якому побудований кримінальний про- цес. Також вони пронизують правову матерію кримінального проваджен- ня та всі процеси, що відбуваються

у кримінальній процесуальній сфері. Загальні засади кримінального про- вадження виражають сутність кри- мінального процесуального права, визначають його зміст і загальний характер правового регулювання кри- мінальних процесуальних відносин.

Отже, загальними засадами кримі- нального провадження (далі – засади) є закріплені в нормах права визначаль- ні, фундаментальні положення щодо закономірностей і найбільш суттєвих властивостей кримінального прова- дження, які обумовлюють їх значення як засобу для захисту прав і свобод людини і громадянина, а також для врегулювання діяльності органів та посадових осіб, які ведуть криміналь- ний процес. Сформульовані у гл. 2 КПК засади становлять конкре- тизацію перш за все окремих положень таких міжнародних договорів у сфері прав людини, як Загальна декларація прав людини, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі – КЗПл), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (далі – МПГПП), а також відповідних положень Конституції України (далі – Конституція) стосовно кримінального судочинства. Значимість засад як норм керівного й основоположного виду ви- значає їх імперативний і обов’язковий характер щодо всіх стадій, проваджень та інститутів кримінального процесу. Разом з тим способи і межі дії прин- ципів будуть обумовлені індивідуаль- ними особливостями і властивостями конкретних стадій та проваджень.

Формулювання мети та постановка завдання. Метою роботи є розкриття правової сутності принципу кримінально процесуального права “доступу до правосуддя та обов’язковість судових рішень” крізь призму реалізації засад кримінального провадження. Ця мета зумовила вирішення таких завдань: проаналізувати, перш за все правові позиціиї викладені у рішеннях Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини змісту таких засад кримінального провадження як доступ до правосуддя та обов’язковість судових рішень, і розкрити їх структуру; розглянути деякі загальнотеоретичні питання дії діі форм його реалізації у провадженні; сформулювати науково обґрунтовані висновки і пропозиції щодо вдо- сконалення правової регламентації та практики застосування норм КПК, які регулюють засади кримінального провадження.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Зміст зазначеної статті Основного Закону відповідає міжнародно-правовим стандартам щодо гарантованого захисту основних прав і свобод людини. Право на справедливий судовий розгляд закріплюється Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Право на справедливий судовий розгляд охоплює і право кожного на доступ до правосуддя. Стаття 6 Конвенції передбачає право на справедливий судовий розгляд як цивільних, так і кримінальних справ. У тих ви- падках, коли ст. 6 Конвенції підлягає застосуванню в цивільно-правовій чи кримінально-правовій сферах, вона забезпечує право на «розгляд... незалежним і безстороннім судом». Це так зване «право на суд» (див. рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства», 1975 р.). Його розглядають як таке, що складається з 3 основних елементів. По-перше, повинен бути «суд», який встановлений законом і відповідає вимогам незалежності та безсторонності. По-друге, суд повинен мати широку юрисдикцію, достатню для вирішення всіх аспектів спору або обвинувачення, до яких застосовується ст. 6. По-третє, відповідна особа повинна мати доступ до суду.

У ході узагальнення практики Європейського суду з прав людини щодо поняття «суд» можна зробити висновок, що «суд» у значенні ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має відповідати таким вимогам: він має бути створений відповідно до закону; строк повноважень суддів повинен бути достатньо тривалим, і вони мають бути незмінювані протягом цього строку; суд має бути незалежним та неупередженим; характер його функціонування має бути публічним, а суспільство повинно контролювати судову владу; держава повинна забезпечувати юридичну обов’язковість рішень суду; рішення суду мають бути обґрунтованими і вмотивованими; судова процедура має забезпечувати достатні гарантії прийняття справедливого рішення в кожному конкретному випадку.

Згідно з вимогами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Конституції України розгляд справ має здійснюватися незалежним та неупередженим судом. Забезпечення незалежності суддів є невід’ємною складовою їхнього статусу, конституційним принципом організації і функціонування судів та професійної діяльності суддів. Він закріплений у ст. 126 та ст. 129 Конституції України, ст. 6 Закону України від 7 липня 2010 р. «Про судоустрій і статус суддів».

До найважливіших міжнародних актів, що визначають основні принципи та стандарти правосуддя, у тому числі щодо незалежності суддів, слід віднести Європейську хартію про закон «Про статус суддів», ухвалену в Ліссабоні 10 липня 1998 р., Рекомендацію No R(94)12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухвалену Комітетом Міністрів Ради Європи 13 жовтня 1994 р., Основні принципи незалежності судових органів, схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 р., тощо.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. No 19-рп/2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частини першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) «незалежність суддів є невід’ємною складової їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням».

Важливим елементом незалежності суду є його безсторонність (неупере- дженість). У виробленні своїх правових позицій щодо розуміння неупередженості суддів Європейський суд з прав людини кожного разу критично ставиться до конкретних обставин справи. Неупередженість розглядається як властивість, суть якої полягає у вимозі безстороннього і справедливого ставлення суду до кожного суб’єкта кримінального провадження.

Під справедливим розглядом та вирішенням справи в розумні строки слід розуміти процесуальну (процедурну) справедливість, яка передбачає розгляд обвинувачення відповідно до встановлених законом судових процесуальних процедур.

Розумними вважаються строки, що є об’єктивно необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень (ст. 28 КПК). Розумність строків кримінального провадження випливає із завдання швидкого розслідування і судового розгляду, закріпленого в ст. 2 КПК, і в свою чергу відповідає вимогам ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Для встановлення розумності строку розгляду конкретної справи у національних судових органах Європейський суд з прав людини виробив у своїй практиці кілька взаємопов’язаних критеріїв: 1) складність справи; 2) поведінка особи, яка звернулась до суду; 3) поведінка судових та інших державних органів; 4) важливість предмета розгляду для заявника (особи, яка звернулась до суду); 5) тривалий розгляд справи може бути визнаний розумним, якщо власне справа є складною як з фактичної, так і з правової позицій (див. рішення у справі «Альне де Рибермон проти Франції», 1995 р.).

Положення щодо здійснення правосуддя винятково судами закріплене у ст. 124 Конституції України та деталізується в процесуальному законодавстві, а також в Законі «Про судоустрій і статус суддів».

Доступ до правосуддя в контексті кримінального провадження означає надання учасникові провадження можливості (права) звертатися до суду за захистом свого права чи охоронюваного законом інтересу, заявляти різного роду клопотання, оскаржувати до слідчого судді, суду чи суду вищої інстанції рішення учасників провадження, які наділені владними повноваженнями і вчиняють такі дії чи ухвалюють рішення. В практиці Європейського суду з прав людини щодо питання права на суд і на доступ до нього чітко простежується підхід, згідно з яким особі має забезпечуватися можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, а держава не повинна запроваджувати правові або чинити нелегітимні перешкоди для здійснення цього права.

Конституційно закріплена засада доступу до правосуддя не могла бути не відображеною в новому КПК України, прийняття якого зумовлювалося, зокрема, завданням посилення захисту прав громадян нашої держави, а тому в кримінальному процесуальному законі закріплюються норми, які передбачають механізм реалізації цього принципу.

Так, ст. 304 КПК України визначає виключний перелік підстав, з яких слідчий суддя суду першої інстанції, на якого законом покладається обов’язок судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів громадян під час досудового розслідування, має право повернути скаргу на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора або відмовити у відкритті провадження за такою скаргою.

У свою чергу ст. 309 КПК України надає право учаснику судового провадження в разі незгоди з рішенням слідчого судді про повернення скарги, поданої на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора або про відмову у відкритті провадження за скаргою, оскаржити відповідну ухвалу в апеляційному порядку. При цьому слід звернути увагу, що кримінальний процесуальний закон не обмежує право учасників судового провадження на оскар- ження в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про повернення скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора залежно від підстав, з яких слідчий суддя дійшов висновку про необхідність повернення скарги.

Разом з тим ст. 399 КПК України визначені підстави, з яких вже суд апеляційної інстанції вправі повернути апеляційну скаргу або відмовити у відкритті провадження за апеляційною скаргою, а відповідно до ч. 6 ст. 399 КПК України такі рішення можуть бути оскаржені в касаційному порядку.

Вищезазначене є яскравим прикладом дії в нормах КПК України механізму реалізації засади доступу до правосуддя.

У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ч. 1 ст. 6 Конвенції, не є абсолютним. Воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки потребує за своєю природою державного регулювання. Суд повинен переконатися в тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи мірою, що власне суть права буде зведена нанівець. Чинний КПК України встановлює обмеження для обвинуваченого чи інших учасників провадження на оскар- ження вироку, який був ухвалений за результатами спрощеного проваджен- ня щодо кримінальних проступків (ч. 1 ст. 394 КПК). Також певні обмеження права на оскарження в апеляційному порядку встановлені для вироку суду, який був ухвалений на підставі угод (ст. 473 КПК). Існуючі обмеження не обмежують загального права на доступ до правосуддя.

Із засадою доступу до правосуддя тісно пов’язана засада обов’язковості су- дових рішень, яка закріплена на конституційному рівні (ч. 5 ст. 124, п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції України). Відповідно до ст. 369 КПК судове рішення, в якому суд вирішує обвинувачення по суті, викладається у формі вироку. Судове рішення, в якому суд вирішує інші питання, викладається у формі ухвали. Відповідно до ст. 13 Закону «Про судоустрій і статус суддів» судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Судо- ві рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об’єднаннями на всій території України. Обов’язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається процесуальним законом. Невиконання судових рішень тягне відповідальність, установлену законом.

Висновок

Досягнення завдань кримінального судочинства можливе лише у тому випадку, коли учасники провадження, інші особи будуть впевнені у тому, що судове рішення буде виконане у встановлений строк, в повному обсязі і без необґрунтованих зволікань. В. Городовенко, досліджуючи суть та елементи принципу обов’язковості судового рішення, зазначав, що «Європейський суд з прав людини наголошує на тому, що виконання будь-якого судового рішення є невід’ємною стадією процесу правосуддя і вагомим складником доступу до правосуддя. З позиції Суду, правосуддя було б примарним, якби національна правова система держави дозволяла остаточне, обов’язкове судове рішення залишати невиконаним на збиток одній із сторін. У рішенні в справі «Бурдов проти Росії» Суд вказав, що виконання рішення чи постанови будь-якого суду слід вважати невід’ємною частиною «справедливого судового розгляду» в значенні ст. 6 Конвенції». Умисне невиконання вироку чи ухвали суду або перешкоджання їх виконанню є кримінальним правопорушенням, відповідальність за вчинення якого передбачена ст. 382 Кримінального кодексу України.

Література

1. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. - К.: Либідь, 1999. - С.35.

2. Європейський суд з прав людини. Базові матеріали. Застосування практики. - К.: Український Центр Правничих Студій, 2003. - С.24.

3. Там само. - С. 388.

4. Див.: Медіація як альтернативний шлях вирішення спорів/ Юридичний вісник України. - 22-28 січня 2005 р., №3; докладніше про проблему відновлювального правосуддя див., зокрема: Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Монографія. - К: Юрінком Інтер, 2005. - С. 393423; Землянська В. Відновне правосуддя в кримінальному процесі України: Посібник. - К.: Видавець Захаренко В.О., 2008. - 200 с.

5. Землянська В. Зазначена праця. - С.107. 6. Постанови Пленуму Верховного Суду України. - К.: Юрінком Інтер, 2007. - С. 268, 278. Див.: Відновне правосуддя в Україні. Щоквартальний бюлетень. - 2008. - №2. - С.19-22.