 |
|
Психологічна характеристика педагогічного такту
Педагогічний такт — це педагогічно грамотне спілкування в складних педагогічних ситуаціях, уміння знайти педагогічно доцільний і ефективний спосіб впливу, відчуття міри, швидкість реакції, здатність швидко оцінювати ситуацію і знаходити оптимальне рішення.
Педагогічний такт вчителя виявляється: у здатності швидко оцінювати реальну ситуацію і винаходити оптимальні рішення; у моральній чистоті, позитивній дії, вміння керувати своїми почуттями не втрачаючи самоволодіння, в емоційній урівноваженості; у поєднанні високої принциповості та вимогливості з чуйним людяним ставленням до учня, критичності і самокритичності в оцінці своєї діяльності та своїх вихованців; у нетерпимості до шаблону, формалізму, застою думки й справи, до бюрократизму і пихи.
Педагогічний такт вчителя виявляється:
· у здатності швидко оцінювати реальну ситуацію і винаходити оптимальні рішення
· ; у моральній чистоті, позитивній дії, вміння керувати своїми почуттями не втрачаючи самоволодіння, в емоційній урівноваженості;
· у поєднанні високої принциповості та вимогливості з чуйним людяним ставленням до учня, критичності і самокритичності в оцінці своєї діяльності та своїх вихованців;
· у нетерпимості до шаблону, формалізму, застою думки й справи, до бюрократизму і пихи.
Рівні володіння учителем педагогічним тактом:
Рівень І. Домінує зміст. Характерні ознаки: такий рівень педагогічного такту часто спостерігається у малоосвічених, але життєво мудрих людей. У ньому виявляється мудрість у побудові стосунків з оточенням, закладена сімейним вихованням. Найчастіше зустрічається у вчителів початкових класів та вчителів із сімей учительських династій.
Рівень ІІ. Домінує форма. Характерні ознаки: спостерігається часто у вчителів з невисоким рівнем світоглядної культури. Їх методична підготовка, як правило, немає належної філософської та психолого-педагогічної бази. Для вчителів характерне оволодіння методикою у відриві від змісту, дотримання зовнішньої форми поведінки. Найчастіше зустрічається у вчителів, що мають вищу освіту, але здобули її заочно і мають невеликий досвід роботи. Часто зумовлений особливостями сімейного виховання.
Рівень ІІІ. Єдність змісту і форми. Характерні ознаки: гармонійно впорядкована сукупність елементів та процесів, що становлять суть такту і способів його вияву у різних психолого-педагогічних ситуаціях. Здатність до підготовленої імпровізації. Цей рівень оволодіння тактом зустрічається найчастіше серед учителів, що мають широке світобачення, сповнені любові до дітей, мають добрі знання предмету і володіють його методикою.
Рівень IV. Індивідуальний вияв гармонії змісту і форми. Характерні ознаки: «Майстерність така, що не видно майстерності» (Л. Толстой). Це рівень мистецького оволодіння тактом. Власне, тактовна поведінка вчителя стає способом професійного і особистого життя.
Для вчителів, що володіють тактом як мистецтвом характерна індивідуальна забарвленість в усіх формах вияву тактовності. Можна говорити про стиль, тональність, дух, ритм та ін. Це високий рівень володіння тактовністю. Досягається він незначною кількістю вчителів. Все у поведінці такого вчителя є природним (поза, жести, голос, педагогічні прийоми тощо). Тактовна поведінка стала його звичкою, невід’ємною рисою характеру, стилем поведінки. Такий учитель вільно почувається під час спілкування з учнями, йому не треба спостерігати за кожним, контролювати. Він може дозволити собі свободу в поведінці з учнями. Стрижнем взаємин стає взаємоповага і взаємодовіра, збалансованість інтересів учителя й учнів, і цей головний напрям у взаємодії «гасить» усі дріб’язкові незгоди.
Коли йдеться про саму особистість вчителя, його характерологічні риси, його ставлення до учнів, чуйність, уважність тощо, - ми будемо вживати термін педагогічний такт там де йтиметься про запас способів впливу на учнів, про вміння користуватися ними, будемо вживати термін педагогічна тактика.
Педагогічна тактика індивідуалізована. Її важко звести до інструкції, навіть певних правил, якими можна було б користуватися в усіх випадках і всім педагогам. Можна дати тільки загальні поради щодо налагодження контакту з учнями, застосування різних засобів впливу на них:
· повага до людської гідності;
· міри впливу; вибір рішення;
· уникнення образ;
· поведінка під час індивідуальної розмови з учнем;
· обхідні шляхи;
· оцінка знань;
· настрій;
· гумор, дотепність.
Педагогічний такт і педагогічна тактика – такі ж важливі складові частини професійної майстерності педагога, як і знання свого предмету та методики його викладання.
Психолого-педагогічні умови оволодіння педагогічним тактом.
Серед умов які сприяють розвиткові педагогічного такту в кожного вчителя незалежно від його індивідуальних особливостей можна виділити: спостереження за учнями; уважність до учнів; довіру; справедливість; витримку; самоволодіння. Оволодіння педагогічним тактом потребує від учителя не тільки знання психології, педагогіки, вікових та індивідуальних особливостей дітей, але й тривалої і нелегкої роботи над собою.
Важливе значення має знання способів впливу на учнів які повинні перетворитися в уміння:
а) вміння демонструвати (виражати) дітям свою любов;
б) вміння спостерігати, бачити внутрішні мотиви поведінки дітей;
в) вміння орієнтуватися в обстановці;
г) вміння вибирати доцільний спосіб впливу на дітей;
д) вміння вести бесіду з дітьми на рівних (діалог).
І.В. Стахов виділяє такі психологічні особливості особистості вчителя які відрізняють педагогічний такт від нетактовності: природність і простота звернення без фамільярності; серйозність тону без напруженості; іронія та гумор без сарказму; вимогливість без дріб’язкового чіпляння; брутальності; доброзичливість без загравання; діловий тон без роздратованості; своєчасність виховного впливу без поспішності; принциповість і наполегливість без впертості; уважність і чуйність до дитини без підкреслювання цього; навчання без підкреслювання своєї переваги у знаннях та уміннях; вислуховування без виразу байдужості; серйозність підходу до виконання навчального завдання незалежно від правильності і грамотності йоговиконання.
58. Характеристика Я-концепції педагога.
"Я-концепція" — це узагальнене уявлення про самого себе, система установок відносно власної особистості, або (як вважають психологи А. Капська, І. Кон, Б. Паригін та ін.) "теорія самого себе". Формування, розвиток та зміна "Я-концепції" обумовлені низкою факторів, як-то соціальне середовище, процес соціалізації особистості, соціальна взаємодія та ін. Фундаментальний вплив на "Я-концепцію" має соціалізація.
"Я-концепція" як установка складається з трьох базових компонентів:
1. Когнітивний компонент чи "образ Я". До змісту цього компонента належать уявлення індивіда просебе самого.
2. Емоційно-оцінний компонент. Основною складовою виступає самооцінка як афективна оцінка уявлень особистості про себе саму. Самооцінка породжує такі підструктурні складові як самоставлення (тобто позитивне чи негативне ставлення індивіда до себе самого); самоповага чи самозневага, почуття власної цінності чи комплекс неповноцінності тощо.
3. Поведінковий компонент, тобто потенційна поведінкова реакція, що виникає урезультаті неперевної взаємодії перших двох компонентів - "образу Я" та емоційно-оцінного компоненту.
До підструктурних елементів у складі третього компоненту належать:
а) саморегуляція, що відбувається на першому рівні саморегулювання;
б) самоконтроль, складна дія якого реалізується на другому рівні саморегулювання і створює передумови для цілеспрямованого самовиховання.
У складі "Я-концепції" виокремлюються три основні модальності, а саме: реальне "Я", ідеальне "Я" та дзеркальне "Я".
Реальне "Я" - це уявлення індивіда просебе на даний момент (в дійсності). Такі уявлення можуть бути як істинними, так і хибними. Ідеальне "Я" (або динамічне "Я") - уявлення про те, яким індивід прагне стати. Дзеркальне "Я" - це уявлення індивіда про думки щодо нього з боку інших людей. "Подібно до того, як ми бачимо в дзеркалі своє обличчя, фігуру та одяг, - писав Ч. Кулі, - і вони виступають об'єктом нашого інтересу, тому що належать нам... так і в своїй уяві ми намагаємося уявити, як в думках інших людей представляється наша зовнішність, манери, цілі, вчинки, характер, друзі і т. ін., і це певним чином впливає на нас" [69, с. 58]. У рамках теорії дзеркального "Я" до складу "Я-концепції" належать два компоненти: І) "Я -яким-мене-бачать-інші"; 2) "Я - яким-я-сам-себе-бачу".
Окрім вище перерахованих модальностей існують й такі: 1) представляюче "Я" - яким індивід себе показує іншим або ж ряд образів та масок, які людина виставляє напоказ, щоб приховати "недоліки" свого теперішнього "Я", для прикладу, власні негативні риси; 2) ідеалізоване "Я" - яким себе приємно бачити; 3) фантастичне "Я" - яким слід бути, виходячи із засвоєних моральних норм і зв'язків; 4) можливе "Я" - яким індивід, на його думку, може стати.
Усі ці "Я" розглядаються крізь призму фізичних, емоційних, інтелектуальних та соціальних
Є також окремі випадки "Я-концепції", а саме професійна "Я-концепція особистості" або "Я-професійне". У свою чергу професійна "Я-концепція особистості" також може бути реальною та ідеальною. А. Реан дає таке визначення: професійна "Я-концепція" — це уявлення особистості про себе як професіонала. Відповідно до цього визначення, на нашу думку, професійна "Я-концепція" майбутнього фахівця є уявленням особистості про себе як про фахівця у відповідній галузі та складається з ідеального образу "Я-професіонал", реального образу Я, дзеркального Я та професійної самооцінки фахівця. Ідеальний образ "Я-професіонал" включає в себе уявлення про те, яким повинен бути справжній професіонал. Такі уявлення особистість має умомент первинного, поверхового знайомства з професією, на етапі порівняння та ідентифікації себе зі значущими, успішними професіоналами-практиками (роль яких можуть виконувати викладачі, видатні діячі тощо). "Я-реальне" у цьому випадку включає в себе уявлення про ті якості, які вже є для досягнення ідеального образу "Я-професіонал", і про ті, які ще недостатньо розвинені. Дзеркальний образ "Я-професіонал" включає в себе уявлення майбутнього фахівця про оцінку його особистісних якостей іншими професіоналами. Професійна самооцінка — уявлення фахівця про власну цінність як спеціаліста, тобто це оцінювальний компонент професійної "Я-концепції".