 |
|
Соціально-економічні процеси в XIV-XVI ст.
За польсько-литовської доби відбулися помітні якісні зрушення в економічній сфері. Якщо ще у XIV ст. - домінували галузі - бобрівництво, сокільництво та інші види мисливства і ловецтва, то з XV ст. в Західній Європі підвищуються ціни на худобу, що зумовило її інтенсивний експорт.
Після падіння 1453 р. Константинополя основним перевалочним пунктом зернового експорту стає м. Гданськ на Балтійському морі, що суттєво пожвавлює процес виробництва пшениці у Речі Посполитій та українських землях. Це зумовило якісні зміни в техніці та технології господарювання, розширення асортименту сільськогосподарських культур, появу водяних і вітряних млинів тощо.
Еволюція феодальних відносин зумовила в XIV-XVI ст. зростання великого феодального землеволодіння. Якщо наприкінці XIV ст. в українських землях налічувалося лише кілька десятків великих феодальних латифундій, то вже в І половині XVI ст. багатими землевласниками стали понад сто магнатських родин, а також тисячі шляхтичів. Основними джерелами зростання феодального землеволодіння: князівські дарування, захоплення и общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель.
На Волині найбільшими землевласниками були Острозькі, Чорторийські, Радзівілли; на Київщині та Подніпров'ї - Ружинські, Заславські, Капусти, Немиричі; на Брацлавщині та Поділлі - Замойські, Потоцькі, Язловецькі. У XV-XVI ст. в Руському воєводстві 55 родин великих феодалів володіли понад 1500 сіл, міст та містечок, тобто більшою частиною всіх поселень краю. Особливо процес зростання феодального землеволодіння посилився після Люблінської унії 1569 р.
Відбувається широкомасштабний наступ феодалів на територію та права селянських общин. Тиск феодалів в XIV-XVI ст., виявлявся в привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх старост і намісників, обмеженні та ліквідації громадських судів тощо. Внаслідок цього в середині XVI ст. вільних общинних земель в Україні практично не лишилося.
У XIV-XVI ст. прогресував розвиток товарно-грошових відносин, бурхливо зростав ринок сільськогосподарської продукції. Феодали перетворили свої земельні володіння на фільварки- багатогалузеві господарчі комплекси, що базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян, були орієнтовані на товарно-грошові відносини.
За польсько-литовської доби поглибився суспільний поділ праці, активізувалася урбанізація. За міськими мурами відбувалися значні зрушення: поглиблювалася спеціалізація ремісництва (якщо в давньоруських містах - 60 ремісничих спеціальностей, то у XV ст. - 200, а на початку XVII ст. - до 270). У XV ст. набули поширення ярмарки - становлення внутрішнього ринку; виникли фахові ремісничі об'єднання - цехи, з'являються перші зародки мануфактурного виробництва; у містах запроваджено Магдебурзьке право.
В соціальній сфері українських земель активно формувалася станова організація суспільства:
1 Військово-службовий стан (шляхта) - представники з різних соціальних груп, що несли військову службу в князя і могли утримувати себе під час походів. (майже 30 княжих родів литовської та давньоруської династій Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі). Місце і роль цієї групи в соціальній структурі визначалися знатністю походження та великою земельною власністю.
2Пани - члени великокнязівської ради та найзаможніші феодали, які у воєнні походи виїжджали окремо зі своїми загонами під власними корогвами, утворювали нечисленну елітну, аристократичну групу, яка була основою верхівки державного апарату, і підлягала суду князя.
3Дрібна шляхта (зем'яни) - колишні вихідці із селян чи міщан, які за свою військову (боярську) службу одержали статус шляхти та земельні володіння.
Отже, у середині XVI ст. шляхта стала впливовою, організованою силою. У Польщі вона становила майже 8-10% населення (середній показник у Західній Європі – 1-2%), а в українських землях Литви - майже 5%.
Особливе місце в українському суспільстві належало духовенству - не підлягали світському суду, поділялися на дві категорії: біле (священики) і чорне (ченці, високі духовні ієрархи).
В XIV-XV ст. окремою верствою населення стали міщани:патриціат - найбагатші купці та промисловці, бюргерство - цехові майстри й торгівці середньої заможності, міське поспольство, або плебс (ремісники, дрібні торгівці та селяни).
Населення українських міст об'єднувалося в цехи: зброярів, будівельників, шевців, аптекарів. Кожен цех мав свій статут, органи управління з виборними «цехмайстрами» на чолі.
Особливості розвитку міст в українських землях:
· цехова організація не була так жорстко регламентована;
· світські феодали володіли земельними ділянками, які не підлягали міській адміністрації та суду;
· королівська влада виступалана захист феодалів, а не міст.
За польсько-литовської доби поширилося в містах України Магдебурзьке право. Вперше воно було запроваджене в німецькому місті Магдебурзі й остаточно сформувалося як система правових норм ще в XIII ст. Суть його полягала у звільненні міста від управління і суду державних урядовців і феодалів та дарування права на створення органів місцевого самоврядування. Першим містом України, якому 1339 р. було надане Магдебурзьке право, стало місто Галицько-Волинського князівства Санок (нині входить до складу Польщі). Згодом воно було надане Львову (1356), Кременцю (1374), Києву (1494-1497) та іншим містам. Протягом XV-XVII ст. Магдебурзьке право стало основою життя значної кількості міст України.
Наслідки запровадження Магдебурзького права в українських землях:
· захист міського населення від королівських намісників і великих землевласників,
· створення сприятливих умов для розвитку ремесла й торгівлі.
· виборна система органів міського самоврядування та суду
· регламентувало діяльність купецьких об'єднань і цехів,
· регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування,
· визначало покарання за злочини тощо.
Отже, Магдебурзьке право сприяло формуванню в Україні засад громадянського суспільства. Але у внутрішні справи українських міст досить часто втручалися королівські або великокнязівські намісники - воєводи і старости. До того ж голову органу міського самоврядування (магістрату) - призначали король або великий князь.
Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство:
1 Чиншові селяни (данники) - сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш), особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники.
2 Тяглі селяни - селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам, відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків тощо).
3 Службові селяни - ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала, залучалися до відбування панщини та сплачували данину.
У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання феодальна залежність поступово переросла та юридично оформилася в залежність кріпосну - прикріплення селян до землі, запровадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Його юридичне оформлення вступило в завершальний етап у XVI ст.
Селяни реагували на процес закріпачення пасивною непокорою (письмові скарги польському королю та литовському князю щодо зловживання шляхти; втечі на Подніпров'я; відмова від виконання панщини та інших повинностей тощо) та активною протидією (напади на маєтки, знищення майна шляхтичів, вбивство панів, організація повстань: 1431 р. повстання селян Бокотської волості на Поділлі, 1490-1492 рр. - повстання під проводом селянина Мухи).
Суспільні процеси XV-XVI ст. зумовили виникнення в соціальній структурі принципово нової верстви - козацтва, яка згодом стала впливовим фактором суспільного життя, активним чинником історичного процесу.